Рішення

від 14.05.2018 по справі 803/544/18

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2018 року ЛуцькСправа № 803/544/18

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Волдінера Ф.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю Луцька дорожна пересувна механізована колона 1 до Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Луцька дорожна пересувна механізована колона 1 (надалі - позивач) звернулося з позовом до Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області (надалі - відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення щодо неможливості видачі дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами від 15 березня 2018 року № 04.02-09/1359.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 30 березня 2018 року провадження у справі було відкрито та ухвалено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

30.03.2018 року (після винесення ухвали про відкриття провадження) до суду надійшло клопотання позивача про збільшення позовних вимог, відповідно до якого позивач, окрім первинної позовної вимоги, просить суд зобов'язати відповідача прийняти рішення щодо можливості видачі дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами для товариства з обмеженою відповідальністю Луцька дорожна пересувна механізована колона 1 .

Позовні вимоги обґрунтовано наступним.

Основним видом діяльності позивача є виробництво асфальтобетонної суміші, яке здійснюється на потужностях, що належать на праві власності товариству з обмеженою відповідальністю Луцька дорожна пересувна механізована колона і перебувають в користуванні позивача на підставі договору оренди нерухомого майна, обладнання від 03.01.2017 року та розташовані за адресою: с. Голишів, вул. Наливайка, 67, Луцького району, Волинської області.

12.03.2018 року позивач у встановленому законодавством порядку звернувся до відповідача із заявою про можливість видачі дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами.

Відповідачем 15.03.2018 року було прийнято рішення № 04.02-09/1359 щодо неможливості видачі відповідного дозволу. Обґрунтуванням цього рішення є недотримання розміру санітарно-захисної зони для вказаного об'єкту, оскільки згідно діючих Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів , затверджених наказом МОЗ України від 19.06.1996 року №173, санітарно-захисна зона становить 1000 м. (виробництво асфальтобетону), а найближча житлова забудова розташована на відстані 380 м.

Відповідно до статті 24 Закону України Про охорону атмосферного повітря , з метою забезпечення оптимальних умов життєдіяльності людини в районах житлової забудови, масового відпочинку і оздоровлення населення при визначенні місць розміщення нових, реконструкції діючих підприємств та інших об'єктів, які впливають або можуть впливати на стан атмосферного повітря, встановлюються санітарно-захисні зони.

Станом на момент будівництва джерела викидів діяли санітарні норми проектування промислових підприємств (СН 245-71) затверджені Державним комітетом міністрів СРСР по будівництву від 05.11.1971 року. Відповідно до зазначених правил виробництво асфальтобетону на стаціонарному заводі відносилось до ІІІ класу і відповідно встановлювалась санітарно-захисна зона 300 м.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Отже, враховуючи той факт, що стаціонарні джерела викидів були введені в експлуатацію в 1992 році, то діє нормативний розмір санітарно-захисної зони на час введення об'єкту в експлуатацію, що становить 300 м., а не новий нормативний розмір - 1000 м.

Зважаючи на викладене, позивач вважає, що позиція відповідача в частині встановлення санітарно-захисної зони 1000 м. є безпідставною і не може бути застосована в даному випадку.

Відповідачем було надано суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого з позовними вимогами не погоджується та просить суд в задоволенні позову відмовити повністю, при цьому обґрунтовує свою позицію тим, що за результатами розгляду поданих позивачем документів Головним управлінням Держпродспоживслужби у Волинській області 15.03.2018 року було прийнято рішення щодо неможливості видачі дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами. Дане рішення вмотивоване тим, що нормативний розмір санітарно-захисної зони для вказаного джерела не дотриманий, оскільки згідно діючих Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19.06.1996 року №173, становить 1000 м. (виробництво асфальтобетону), а найближча житлова забудова розташована на відстані 380 м.

Відповідно до частини п'ятої статті 11 Закону України Про охорону атмосферного повітря , викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися після отримання дозволу, виданого суб'єкту господарювання, об'єкт якого належить до другої або третьої групи, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Після винесення оскаржуваного рішення позивач не звертався до обласної державної адміністрації за видачею дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, а обласна державна адміністрація не приймала рішення про відмову у надані такого дозволу.

Відповідач, також звертає увагу суду, що відповідно до пункту 2.5 Інструкції про загальні вимоги до оформлення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, для отримання дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами для підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 09.03.2006 року за №108, збільшення або зменшення розміру санітарно-захисної зони для конкретного об'єкта у порівнянні з нормативним, а також розміри санітарно-захисної зони для нових видів виробництва затверджуються при належному обґрунтуванні Головним державним санітарним лікарем України.

Частиною третьою пункту 5.7 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів визначено, що розміри санітарно-захисної зони можуть бути зменшені, коли в результаті розрахунків та лабораторних досліджень, проведених для району розташування підприємств або іншого виробничого об'єкта, буде встановлено, що на межі житлової забудови та прирівняних до неї об'єктів концентрації шкідливих речовин у атмосферному повітрі, рівні шуму, вібрації, ультразвуку, електромагнітних та іонізуючих випромінювань, статичної електрики не перевищуватимуть гігієнічні нормативи.

Після винесення оскаржуваного рішення позивач не звертався до обласної державної адміністрації за видачею дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, а обласна державна адміністрація не приймала рішення про відмову у надані такого дозволу, також позивач не ініціював зменшення санітарно-захисної зони, а відтак права позивача не порушено.

Крім того, відповідно до пункту 3 Порядку видачі дозволів на викиди забруднюючих речовин визначено Порядком проведення та оплати робіт, пов'язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців, які отримали такі дозволи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №302 від 13.03.2002 року, дозвіл видається безоплатно на строк не менш як п'ять років.

Таким чином, дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами має строковий характер.

Зважаючи на це, до правовідносин, які виникли у зв'язку із зверненням позивача необхідно застосовувати вимоги Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19.06.1996 року №173.

27.04.2018 року позивачем подано до суду клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Відповідно до приписів частин п'ятої та шостої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін, зокрема, якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Частиною шостою статті 12 КАС України визначено перелік справи незначної складності. Відповідно до пункту 10 вказаної норми справами незначної складності є інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Частиною четвертою статті 257 КАС України встановлено перелік категорій справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження. Дана адміністративна справа не підпадає під вказаний перелік.

Таким чином, з огляду на характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі, дана адміністративна справа є справою незначної складності, а тому, беручи до уваги, що відповідачем було надано суду та позивачу відзив на адміністративний позов, суд не вбачає підстав для розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Сторони скористались своїм правом на подання до суду заяв по суті справи, в яких письмово виклали свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору, а тому суд вважає можливим розглянути справу за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає до задоволення з огляду на таке.

Судом встановлено наступні фактичні обставини, які не заперечуються сторонами.

12.03.2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про можливість видачі дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами.

Відповідачем 15.03.2018 року було прийнято рішення № 04.02-09/1359 щодо неможливості видачі відповідного дозволу (а. с. 9), яке є предметом оскарження у даній справі. Обґрунтуванням цього рішення є недотримання розміру санітарно-захисної зони для вказаного об'єкту, оскільки згідно діючих Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів затверджених наказом МОЗ України від 19.06.1996 року №173, санітарно-захисна зона становить 1000 м. (виробництво асфальтобетону), а найближча житлова забудова розташована на відстані 380 м.

З наданого позивачем акту санітарно-епідеміологічного обстеження об'єкта складеного головним спеціалістом відділу державного нагляду за дотриманням санітарного законодавства Луцького районного управління Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області Молчаном Д.А. вбачається (а. с. 10-13), що ТОВ Луцька дорожна пересувна механізована колона 1 (позивач) спеціалізується на виробництві асфальтобетонних сумішей, що використовуються в шляховому та інших видах будівництва. Виробнича база знаходиться в с. Голишев та складається з асфальтобетонного відділення з асфальтозмішувальною установкою ДС-117-2к; адміністративно-побутового корпусу; вагової; складу інертних матеріалів; резервуарів для зберігання і розігріву бітуму.

З вказаного акту також вбачається, що розмір санітарно-захисної зони на час введення підприємства в експлуатацію у 1992 році, відповідно до діючого на той час СН 245-71 Санітарні норми проектування промислових підприємств для асфальтних заводів становив 300 м. Найближча житлова забудова знаходиться від основного джерела забруднення на відстані 380 м. В санітарно-захисній зоні відсутні дитячі дошкільні заклади, школи, лікувально-профілактичні установи, спортивні споруди, охоронні зони джерел водопостачання. В результаті проведених ПП Госпрозрахунковий центр науково-технічних послуг розрахунків встановлено, що в межах впливу об'єкта, очікувані концентрації забруднюючих речовин у приземному шарі атмосферного повітря не перевищують гігієнічних нормативів. Якість атмосферного повітря відповідає гранично-допустимому вмісту забруднюючих речовин, при якому відсутній негативний вплив на здоров'я людини та навколишнього природного середовища. На підставі замірів проведених Луцьким міськміжрайонним відділом ДУ Волинський ОЛЦ МОЗ України встановлено, що концентрації забруднюючих речовин не перевищують гігієнічних нормативів.

Вказані виробничі потужності використовуються позивачем на підставі права власності ТОВ Луцька дорожна пересувна механізована колона і перебувають в користуванні позивача на підставі договору оренди нерухомого майна, обладнання від 03.01.2017 року (а. с. 31-45).

Також позивачем до позовної заяви надано копію дозволу №0722880703 від 13.09.2007 року на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами з терміном дії 10 років (а. с. 29, 30), виданий КП Луцька дорожна пересувна механізована колона , правонаступником якого є ТОВ Луцька дорожна пересувна механізована колона , що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с. 64).

Підприємство позивача належить до другої групи ступеня впливу об'єкта на забруднення атмосферного повітря.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Правові і організаційні основи та екологічні вимоги в галузі охорони атмосферного повітря визначено Законом України Про охорону атмосферного повітря від 16.10.1992 року №2707-XII (надалі - Закон №2707).

Згідно частини п'ятої Закону №2707, викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися після отримання дозволу, виданого суб'єкту господарювання, об'єкт якого належить до другої або третьої групи, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Порядок видачі дозволів на викиди забруднюючих речовин визначено Порядком проведення та оплати робіт, пов'язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців, які отримали такі дозволи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 року №302 (надалі - Порядок №302).

Пунктом 5 Порядку №302 визначено, що суб'єкт господарювання, об'єкт якого належить до першої групи, для отримання дозволу подає Мінприроди, а суб'єкт господарювання, об'єкт якого належить до другої або третьої групи, - дозвільному центру у письмовій та в електронній формі документи, підготовлені відповідно до затвердженої Мінприроди Інструкції про загальні вимоги до оформлення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, для отримання дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами для підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців, а також вміщує в місцевих друкованих засобах масової інформації повідомлення про намір отримати дозвіл із зазначенням адреси місцевої держадміністрації, до якої можуть надсилатися зауваження громадських організацій та окремих громадян.

Згідно пункту 6 Порядку №302, Мінприроди та дозвільні центри передають Держсанепідслужбі, її територіальним органам відповідно заяву та документи на отримання дозволу. Держсанепідслужба, її територіальні органи протягом 15 календарних днів з дати надходження документів приймають рішення щодо можливості/неможливості видачі дозволу, яке надсилається Мінприроди та дозвільним центрам відповідно. У разі прийняття рішення щодо неможливості видачі дозволу у ньому зазначається зміст зауважень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 року №442 Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади , було утворено Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужбу), реорганізувавши шляхом перетворення Державну ветеринарну та фітосанітарну службу і приєднавши до Служби, що утворюється, Державну інспекцію з питань захисту прав споживачів і Державну санітарно-епідеміологічну службу та поклавши на Службу, що утворюється, функції з реалізації державної політики, які виконували органи, що було припинено вказаною постановою.

Таким чином, у спірних правовідносинах обласні державні адміністрації здійснюють суто технічні сервісні функції, тоді як саме відповідач наділений повноваженнями приймати рішення по суті щодо видачі відповідного дозволу або відмови в його видачі.

Відтак доводи відповідача про те, що оскаржуваним у даній справі рішенням не порушуються права позивача не заслуговують уваги.

Як вбачається із змісту рішення № 04.02-09/1359 від 15.03.2018 року щодо неможливості видачі дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, єдиним зауваженням, що стало підставою для його винесення є невідповідність наявного розміру санітарно-захисної зони для вказаного об'єкту нормативному розміру встановленому Державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я України №173 від 19.06.1996 року.

Інструкцією про загальні вимоги до оформлення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, для отримання дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами для підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців, затвердженою наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 09.03.2006 року №108, визначено, що санітарно-захисна зона - функціональна територія між промисловим підприємством або іншим виробничим об'єктом, що є джерелом надходження шкідливих чинників в навколишнє середовище, і найближчою житловою забудовою (чи прирівняними до неї об'єктами), яка створюється для зменшення залишкового впливу цих факторів до рівня гігієнічних нормативів з метою захисту населення від їх несприятливого впливу; нормативна СЗЗ - мінімальна санітарно-захисна зона для окремих видів виробництв залежно від класу їх небезпеки, розмір якої визначено нормативними документами санітарного законодавства, зокрема санітарною класифікацією підприємств, виробництв, споруд (ДСП-173-96) та іншими діючими на цей час нормативними документами.

В оскаржуваному рішенні відповідач робить висновок про неможливість видачі дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, на підставі невідповідності розміру фактичної санітарно-захисної зони (300 м.) нормативній (1000 м.), що встановлена Державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів , затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я України №173 від 19.06.1996 року (надалі - Правила №173).

Правилами №173 визначено, що санітарно-захисна зона для виробництва будівельної промисловості і, зокрема, виробництва асфальтобетону, становить 1000 м.

Однак, суд не погоджується з відповідачем в тому, що вимоги Правил №173 належать до застосовування до спірних правовідносин виходячи з наступного.

Відповідно до пункту 1.1 вказаних правил, державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів включають основні гігієнічні вимоги до планування і забудови як нових, так і існуючих міських та сільських поселень України, їх санітарного упорядкування та оздоровлення.

З аналізу вказаної норми вбачається, що предметом регулювання Правил №173 є гігієнічні норми, обов'язкові для будівництва нових об'єктів чи розбудови вже існуючих поселень, а відтак не можуть застосовуватись до існуючих незмінних об'єктів.

При цьому суд бере до уваги, що на виробничі потужності (стаціонарне джерело викидів), які використовуються позивачем на підставі договору оренди, в 2007 році (після набрання чинності Правилами №173) вже видавався дозвіл на викиди забруднюючих речовин, а також те, що вказані виробничі потужності не реконструювались.

Зважаючи на викладене суд дійшов висновку, що посилання відповідача на Правила №173 при винесенні оскаржуваного рішення є необґрунтованим та таким, що суперечить приписам чинного законодавства України.

Крім того, відповідно до пункту 8 частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

Метою дискреційного повноваження відповідача щодо погодження чи не погодження надання дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря є захист суспільного інтересу, який полягає в гарантованому державою праві населення на безпечне для життя та здоров'я природнє середовище, зокрема атмосферне повітря.

Господарська діяльність позивача з виробництва асфальтобетону однозначно являється джерелом ризику для вказаного суспільного інтересу.

Водночас, відповідно до приписів статті 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Відтак, відповідач, реалізовуючи надані йому законом повноваження щодо відмови в погодженні надання дозволу на викиди забруднюючих речовин, по суті створює істотні перешкоди для позивача в здійсненні його профільної господарської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає зважування суб'єктом владних повноважень важливості суспільної мети, яка підлягає захисту і шкоди основоположному праву особи, яка може бути заподіяна через реалізацію владних повноважень.

При прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не було враховано того, що згідно висновків посадової особи відповідача (головним спеціалістом відділу державного нагляду за дотриманням санітарного законодавства Луцького районного управління Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області Молчаном Д.А.), які зафіксовані в акті санітарно-епідеміологічного обстеження об'єкта від 07.03.2018 року, а саме: якість атмосферного повітря відповідає гранично-допустимому вмісту забруднюючих речовин, при якому відсутній негативний вплив на здоров'я людини та навколишнього природного середовища; встановлено, що концентрації забруднюючих речовин не перевищують гігієнічних нормативів (а. с. 12).

З огляду на вищевикладене, суд дійшов переконливого висновку, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення не дотримано принципу пропорційності , адже по суті блокування господарської діяльності позивача є надмірним втручанням в приватні інтереси останнього.

Відповідно до приписів статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу; в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем не було надано суду переконливих та достатніх доказів на підтвердження правомірності рішення щодо неможливості видачі дозволу на викид забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарним джерелом від 15.03.2018 року №04.02-09/1359, а відтак вказане рішення підлягає скасуванню як необґрунтоване і таке, що прийняте з порушенням принципу пропорційності .

Зважаючи на те, що рішення відповідача щодо неможливості видачі дозволу на викид забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарним джерелом від 15.03.2018 року №04.02-09/1359 є протиправним, інші підстави для його прийняття крім тих, яким було надано оцінку судом, відсутні, позовна вимога про зобов'язання відповідача прийняти рішення щодо можливості видачі дозволу на викид забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарним джерелом для позивача підлягає до задоволення, оскільки є належним способом захисту в спірних правовідносинах.

Згідно із частиною першою статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З врахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що на користь позивача слід стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір у розмірі 3 524, 00 грн., сплачений згідно платіжних доручень №252 від 23.03.2018 року (а. с. 2) та №267 від 30.03.2018 року (а. с. 49).

Керуючись статтями 243, 245, 246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Законом України Про охорону атмосферного повітря , суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення щодо неможливості видачі дозволу на викид забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарним джерелом для товариства з обмеженою відповідальністю Луцька дорожна пересувна механізована колона 1 від 15.03.2018 року №04.02-09/1359.

Зобов'язати Головне управління Держпродспоживслужби у Волинській області прийняти рішення щодо можливості видачі дозволу на викид забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарним джерелом для товариства з обмеженою відповідальністю Луцька дорожна пересувна механізована колона 1 .

Стягнути на користь товариства з обмеженою відповідальністю Луцька дорожна пересувна механізована колона 1 (45624, Волинська область, Луцький район, село Великий Омеляник, вулиця Володимирська, будинок 4, ідентифікаційний код юридичної особи 38741072) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпродспоживслужби у Волинській області (43020, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Поліська Січ, будинок 10, ідентифікаційний код юридичної особи 40317441) судовий збір в розмірі 3 524 (три тисячі п'ятсот двадцять чотири) гривні 00 копійок.

Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 255, 295 КАС України, та може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ф.А. Волдінер