Постанова

від 20.06.2018 по справі 323/1252/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

20 червня 2018 року

м. Київ

справа № 323/1252/17

провадження № 61-844св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - приватне підприємство фірма НОТЕК ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Запорізької області, у складі колегії суддів: Гончар М. С., Кочеткової І. В., Маловічко С. В., від 23 листопада 2017 року,

В С Т А Н О В И В :

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до приватного підприємства фірма НОТЕК (далі - ПП фірма НОТЕК ) про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що він був прийнятий на військову службу за контрактом в особливий період, на нього розповсюджуються гарантії, встановлені статтею 119 КЗпП України, а саме: на час військової служби за ним зберігаються місце роботи, посада та середній заробіток. Незважаючи на це, відповідач після укладення ним контракту на проходження військової служби від 28 лютого 2017 року, у той же день звільнив його з роботи на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ директора ПП фірма НОТЕК Мухортової Н. С. від 28 лютого 2017 року № 196к про його звільнення з роботи у зв'язку з добровільним вступом на військову службу за контрактом, поновити його на роботі на посаді водія вантажного автотранспорту та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області, у складі судді Мінаєва М. М., від 11 липня 2017 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 Визнано протиправним та скасовано наказ директора ПП фірма НОТЕК Мухортової Н. С. від 28 лютого 2017 року № 196к про звільнення ОСОБА_2 з посади водія вантажного автотранспорту у зв'язку з добровільним вступом на військову службу на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_2 на роботі у ПП фірма НОТЕК на посаді водія вантажного автотранспорту з 28 лютого 2017 року. Стягнуто з ПП фірма НОТЕК на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час з моменту звільнення у розмірі 9 890, 50 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що звільнення позивача було незаконним, оскільки за ним, як таким, що прийнятий на військову службу за контрактом, зберігаються, у тому числі, місце роботи, посада і середній заробіток. Ухвалюючи рішення у справі місцевий суд керувався положеннями частини третьої статті 119, статті 235 КЗпП України, Закону України Про оборону України , Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію , Закону України Про військовий обов'язок та військову службу .

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2017 року скасовано рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 11 липня 2017 року та ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні заявлених позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що на момент укладання позивачем контракту про добровільний вступ на військову службу часткова мобілізація не проводилася, так як закінчилася 17 серпня 2015 року, особливий стан не був запроваджений, як не був оголошений і воєнний стан, а тому вимоги позивача є необґрунтованими. Укладання військового контракту особою, що не була призвана на військову службу під час мобілізації, в особливий період, не передбачає збереження гарантій, визначених статтею 119 КЗпП України.

У грудні 2017 року ОСОБА_2 подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2017 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення Апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 11 липня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, обґрунтовано тим, що апеляційний суд повно і всебічно не з'ясував обставини справи та дійшов необґрунтованого висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог. Апеляційним судом не прийнято до уваги наявності кризовою ситуації у державі та дію особливого періоду.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів . Відповідно до пункту 4 розділу ХІІІ Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

18 грудня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2017 року передано до Верховного Суду.

22 грудня 2017 року справу розподілено судді-доповідачу.

29 грудня 2017 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою .

22 січня 2018 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

26 січня 2018 року ПП фірма НОТЕК подало відзив на касаційну скаргу, в якому вказується на її необґрунтованість та безпідставність.

28 травня 2018 року ухвалою Верховного Суду справу за позовом ОСОБА_2 до ПП фірма НОТЕК про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 наказом № 164-к від 11 квітня 2016 року був прийнятий на роботу до ПП фірма НОТЕК на посаду водія вантажного автотранспорту (а.с. 33).

28 лютого 2017 року ОСОБА_2 уклав з Міністерством оборони України, в особі командира військової частини пп В0963 Науменка О. П., контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на три роки (а.с. 2-3).

Наказом директора ПП фірма НОТЕК від 28 лютого 2017 року № 196-к ОСОБА_2 був звільнений з роботи з посади водія вантажного автотранспорту у зв'язку з добровільним вступом на військову службу, на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України (а.с.7).

Вказаний наказ ОСОБА_2 отримав рекомендованим листом 01 квітня 2017 року, що підтверджується копією відповідного поштового конверту (а.с.8).

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (2004 року) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей .

Із змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав на гарантій, передбачених нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України Про оборону України , Законом України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію , Законом України Про військовий обов'язок та військову службу , Законом України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей , Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

За змістом статті 3 Закону України Про оборону України підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до статті 1 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію мирного часу (стаття 1 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію ).

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно зі статтею 1 Закону України Про військовий обов'язок і військову службу захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України Про військовий обов'язок і військову службу військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені статтею 19 Закону України Про військовий обов'язок і військову службу .

Рішенням Ради національної безпеки та оборони України Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 року, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Судами встановлено, що позивач уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України після 02 березня 2014 року, строком на три роки.

Як слідує зі змісту частини третьої статті 119 КЗпП України поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду контракту, а тільки умову, що такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме: під час мобілізації, на особливий період.

Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

Суд апеляційної інстанції вказаного не врахував.

Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, на підставі доказів, поданих сторонами, що були належним чином оцінені, вірно виходив із того, що позивач уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, і останній, як військовослужбовець, несе службу особливого характеру під час дії в державі особливого періоду, а тому користується пільгами, передбаченими статтею 39 Закону України Про військовий обов'язок і військову службу та частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Із урахуванням положень частини другої статті 235 КЗпП України місцевий суд, визнавши незаконним дії і рішення роботодавця по звільненню позивача, дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав, для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Таким чином, суд першої інстанції належним чином виконав вимоги статті 212 ЦПК України, 2004 року, щодо оцінки доказів і дотримався вимог статті 213 ЦПК України, 2004 року, щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив обставини у справі, та дійшов вірного висновку про порушення відповідачем прав позивача, гарантованих частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

За правилами статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 402, 409, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2017 року скасувати.

Рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 11 липня 2017 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник СуддіО. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников Ю. В.Черняк