Постанова

від 26.06.2018 по справі 331/2354/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 червня 2018 року

м. Київ

справа № 331/2354/17

провадження № 61-657св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Штелик С. П. (суддя-доповідач) , Лесько А. О., МартєваС. Ю.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Запорізька міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 21 вересня 2017 року у складі судді Жукової О. Є та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 07 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Онищенко Е. А., Трофимової Д. А.,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147- VIII від 03 жовтня 2017 року Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Запорізької міської ради про визнання права власності.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у грудні 1998 року він придбав за договором купівлі-продажу два торговельних кіоски у складі зупинкового комплексу на АДРЕСА_1. Попередній власник нерухомості користувався землею на підставі договору на тимчасове користування земельною ділянкою від 25 квітня 1997 року для розміщення зупиночного комплексу з торговельними кіосками. У подальшому між ним і відповідачем укладено договір оренди земельної ділянки площею 0, 0197 га, кадастровий номер НОМЕР_1, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, м. Запоріжжя. 28 жовтня 2015 року договір переукладено строком на 5 років. Протягом 1999-2000 років ним реконструйовано зупинковий комплекс, у 2002 році збудований зупинковий комплекс НОМЕР_2 прийнято в експлуатацію. Розпорядженням голови Жовтневої районного адміністрації Запорізької міської ради № 1011 від 08 серпня 2002 року затверджено акт технічної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом зупинкового комплексу НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_1, м. Запоріжжя. Будівля зупинкового комплексу у складі кіоску, павільйону, навісу-зупинки та замощення на АДРЕСА_1 загальною площею 197 кв. м відповідає вимогам і правилам будівництва, є капітальною будівлею, переміщення якої зі збереженням цілісності будівлі неможливе. Крім того, будівництво торговельного комплексу здійснено відповідно до законодавства у сфері містобудування, на відведеній за договором оренди земельній ділянці, із погодженням технічної документації на будівництво із контролюючими органами та введенням об'єкта будівництва в експлуатацію в установленому законом порядку.

Він позбавлений можливості зареєструвати право власності на вказаний об'єкт нерухомості у зв'язку з тим, що в технічній документації зазначено про те, що кіоски є тимчасовими спорудами. Разом з тим, реконструйований об'єкт нерухомості є капітальною спорудою, тому право власності на нього підлягає державній реєстрації.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_4 просив визнати за ним право власності на зупинкового комплекс, розташований на АДРЕСА_1.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 21 вересня 2017 року ОСОБА_4 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за рішенням суду за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 07 грудня 2017 року рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 21 вересня 2017 року залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції, відмовляючи в позові, правильно послався на частини третю і четверту статті 376 ЦК України, та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення статті 128 ЦК УРСР, згідно з якою право власності виникало з моменту передачі речі за актом, а таким належним доказом у справі є акт введення зупинкового комплексу в експлуатацію.

Судами при вирішенні спору не враховано, що будівництво торговельного зупинкового комплексу здійснено у відповідності до вимог законодавства, що регулює питання містобудівної діяльності, тому спірний об'єкт нерухомості не є самочинним будівництвом.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

За положеннями статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із частиною третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За змістом статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно із статтею 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Суди встановили, що за договором від 15 грудня 1998 року приватний підприємець ОСОБА_4 придбав у власність два кіоски площею 15 кв. м кожний у складі зупиночного комплексу на АДРЕСА_1

Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради від 30 вересня 2002 року № 303/26 передано в оренду ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0197 га на АДРЕСА_1 для розташування зупинкового комплексу. У подальшому оренда землі неодноразово поновлювалася.

28 жовтня 2015 року між Запорізькою міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 укладено договір оренди землі № 201501000100461. Договором передбачено, що орендодавець надає, а орендар приймає у строкове оплатне користування земельну ділянку площею 0, 0197 га для розташування зупинкового комплексу, який знаходиться на АДРЕСА_1.

За змістом пункту 34.16. договору оренди землі у випадку надання в оренду земельної ділянки для розташування тимчасових споруд, об'єктів, які не є об'єктами нерухомості, орендарю заборонено здійснювати капітальне будівництво нерухомості на орендованій земельній ділянці та/або здійснювати реконструкцію тимчасових споруд на об'єкти нерухомості без відповідної згоди Запорізької міської ради.

Пунктом 46 договору передбачено відповідальність орендаря у випадку порушення ним вимог пункту 34.16. договору оренди землі, зокрема встановлено обов'язок орендаря звільнити ділянку від розташованих на ній капітальних самовільних споруд за власний кошт шляхом їх демонтування та/або знесення й приведення земельної ділянки в придатний для використання стан.

Зупинковий комплекс, який знаходиться на АДРЕСА_1, прийнято в експлуатацію у серпні 2002 року як малу архітектурну форму, об'єкт тимчасового характеру (а. с. 13), тобто як споруду, що встановлюється без улаштування фундаменту.

Враховуючи те, що зведення на орендованій земельній ділянці капітальної споруди не погоджено із власником землі, а умовами договору оренди земельної ділянки орендарю заборонено здійснювати на ній капітальне будівництво нерухомості, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо безпідставності вимоги ОСОБА_4 про визнання за ним права власності на самочинне будівництво за рішенням суду.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди не застосували до вирішення спору положення статті 128 ЦК УРСР, згідно з якою право власності виникало з моменту передачі речі за актом, а таким належним доказом у справі є акт введення зупинкового комплексу в експлуатацію, не відповідають закону.

Статтею 128 ЦК Української РСР регулювалося питання моменту виникнення права власності у набувача майна за договором. Суди обґрунтовано не застосували норми зазначеної статті до спірних правовідносин, оскільки договором оренди землі не передбачено надання Запорізькою міською радою як власником земельної ділянки дозволу ОСОБА_4 на створення нерухомого майна.

Доводи касаційної скарги про те, що при вирішенні спору судами не враховано, що будівництво зупинкового комплексу здійснено у відповідності до вимог законодавства, що регулює питання містобудівної діяльності, а тому спірний об'єкт нерухомості не є самочинним будівництвом, не спростовують висновків судів про безпідставність позову, оскільки метою передачі земельної ділянки в оренду є розташування зупинкового комплексу як тимчасової споруди, а не капітальної будівлі.

Таким чином, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4 з підстав, передбачених статтею 376 ЦК України. Оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

Згідно із частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 401, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 21 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 07 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. П. Штелик

А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв