Рішення

від 09.07.2018 по справі 916/947/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"09" липня 2018 р.м. Одеса Справа № 916/947/18

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.

при секретарі судового засідання Мукієнко Д.С.

розглянувши справу №916/947/18 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «АКУМУЛЯТОРНИЙ ДІМ» (вул. Прохорівська, буд. №42, м. Одеса, 65005) до товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОМЕХАНИЗМ» (АДРЕСА_1, м. Одеса, 65088) про стягнення 4 586,00 грн., в порядку ч.13 ст.8, ч.ч.2, 5 ст.252 ГПК України в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «АКУМУЛЯТОРНИЙ ДІМ» звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом про стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОМЕХАНИЗМ» 4 586,00 грн., де 4 515,00 грн. - основний борг, 49,00 грн. - інфляційні, 22,00 грн. - 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним:

12 березня 2018р. товариство з обмеженою відповідальністю «АКУМУЛЯТОРНИЙ ДІМ» поставило товариству з обмеженою відповідальністю «АГРОМЕХАНИЗМ» акумулятор INTER High Performance 6СТ-60 аз (1) у кількості 1 шт. за ціною 1152,00 грн., що підтверджується видатковою накладною №Д-00001789 від 12.03.2018р.

Підставою для оплати, згідно зазначеної видаткової накладної є рахунок №Д-00000504 від 12.03.2018р.

12 березня 2018 р. позивач виписав та передав разом з товаром відповідачу рахунок-фактуру

№Д-00000504 на суму 1152,00 грн.

В зазначеному рахунку-фактурі вказано, що у випадку, якщо між постачальником та покупцем не буде укладений окремий договір поставки зазначеного в цьому рахунку-фактурі, цей рахунок-фактура є письмовою формою договору поставки, що включає всі суттєві умови (номенклатуру, ціну та строк).

Згідно рахунку-фактури №Д-00000504 від 12 березня 2018 р., оплата за товар мала бути здійснена до 15.03.2018р.

Однак, станом на час звернення до суду із даною позовною заявою, оплата за товар (акумулятор INTER High Performance 6СТ-60 аз (1) у кількості 1 шт. за ціною 1152,00 грн. не була здійснена.

незважаючи на численні звернення Позивача до

23 березня 2018 р. товариство з обмеженою відповідальністю «АКУМУЛЯТОРНИЙ ДІМ» поставило товариству з обмеженою відповідальністю «АГРОМЕХАНИЗМ» акумулятор UNIPOWER 6СТ-190 ОСОБА_1 (Еврокорпус) у кількості 1 шт. за ціною 3363,00 грн., що підтверджується видатковою накладною №Д-00002030 від 23.03.2018р.

Підставою для оплати, згідно зазначеної видаткової накладної позивач зазначає рахунок №Д-00000574 від 23.03.2018р.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач отриманий товар від позивача на загальну суму 4 515,00 грн. не здійснив внаслідок чого за останнім виник борг перед позивачем в розмірі 4 515,00 грн.

З врахуванням наведеного, позивач звернувся до суду із даним позовом за захистом своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.05.2018р., позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю «АКУМУЛЯТОРНИЙ ДІМ» було передано на розгляд судді Господарського суду Одеської області Цісельського О.В.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 29.05.2018р. позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю «АКУМУЛЯТОРНИЙ ДІМ» прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі №916/947/18 та справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України.

Копію ухвали про відкриття провадження по справі було направлено на юридичні адреси сторін.

Позивач повідомлений належним чином за юридичною адресою (вул. Прохорівська, буд. №42, м. Одеса, 65005), про що свідчить поштове повідомлення (вх.№22017/18), повернуте на адресу суду з відміткою про вручення.

Відповідач повідомлений належним чином за юридичною адресою (АДРЕСА_1, м. Одеса, 65088), про що свідчить поштове повідомлення (вх.№23319/18), повернуте на адресу суду з відміткою про невручення.

Відповідач відзив на позовну заяву суду не надав, своїм правом на захист не скористався.

Відповідно до ч.7 ст.120 ГПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за можливості сповістити їх з допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За таких обставин, суд вирішує справу за наявними в ній матеріалами відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України.

Розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов наступних висновків:

Частиною 1 ст.1 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У відповідності до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Стаття 12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст.175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст.222 ГК України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх , не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

Положеннями ч.1 ст.205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі.

Відповідно до ч.1 ст.181 ГК України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

У відповідності до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку . Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Стаття 626 Цивільного кодексу України встановлює, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зі змісту ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України вбачається, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості .

Як зазначено в ч.1 ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Поряд з цим, ч.2 ст.628 Цивільного кодексу України закріплює, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір) . До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі , якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Згідно ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч.1 ст.656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

За положеннями ст.662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Стаття 712 ЦК України передбачає, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

Судом встановлено поставку позивачем відповідачу товару за договором поставки, що було укладено у спрощений спосіб на суму 4 515,00 грн., що підтверджується видатковими накладними №Д-00001789 від 12.03.2018р. на суму 1 152,00 грн. та №Д-00002030 від 23.03.2018р. на суму 3 363,00 грн., неналежне виконання останнім договірних зобов'язань в частині оплати отриманого товару, у зв'язку з чим на думку суду позивач правомірно заявив вимогу про стягнення заборгованості в сумі 5 515,00 грн., у зв'язку з чим, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає заборгованість в сумі 5 515,00 грн.

При цьому, у відповідності до п.1.7. Постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» №14, якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 ЦК України.

Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу.

З врахуванням зазначеного, судом встановлено, що обов'язок з оплати постановленого товару виник у відповідача:

- за накладною №Д-00002030 від 23.03.2018р. на суму 3 363,00 грн. - 24.03.2018р.

- за накладною №Д-00001789 від 12.03.2018р. на суму 1 152,00 грн. - 13.03.2018р.

Крім того, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3% річних в сумі 22,00 грн. та інфляційні в сумі 49,00 грн.

Оцінюючи вимоги про стягнення 3% річних, суд зазначає наступне:

У відповідності з п.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, на думку суду, право позивача вимагати від відповідача сплатити 3% річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає в отриманні компенсації (плати) від відповідача за користування утримуваними ним грошовими коштами, належним до сплати за договором.

Перевіривши розрахунок позивача 3% річних в сумі 22,00 грн., суд встановив, його здійснено не належним чином, у зв'язку з чим, судом було самостійно обраховано 3% річних, згідно наступного розрахунку:

Сума боргу (грн)Період простроченняКількість днів простроченняРозмір процентів річнихЗагальна сума процентів 3 363.00 24.03.2018 - 21.05.2018 59 3 % 16.31 1 152.00 14.03.2018 - 21.05.2018 69 3 % 6.53

Таким чином, за самостійним розрахунком суду розмір 3% річних складає 22,84 грн., але у зв'язку з тим, що позивачем 3% річних заявлено в меншому розмірі в сумі 22,00 грн., стягненню з відповідача на користь позивача підлягають 3% річних в сумі 22,00 грн.

Щодо позовної вимоги позивача в частині стягнення з відповідача інфляційних, суд зазначає наступне:

Системний аналіз законодавства України свідчить, що обов'язок боржника відшкодувати кредитору причинені інфляцією збитки з нарахуванням процентів річних, випливає з вимог ст.625 Цивільного кодексу України.

Інфляційні втрати є наслідком інфляційних процесів в економіці, а тому їх слід вважати складовою частиною основного боргу, стягнення яких передбачене статтею 625 Цивільного кодексу України.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів.

У зв'язку з тим, що в країні відбулись інфляційні процеси, то позивач має право на збереження реальної величини грошових коштів, строк оплати яких настав, але не сплачених.

При цьому, суд зазначає, що сума інфляційних втрат повинна розраховуватись за весь період прострочення, тобто з урахуванням як інфляційних процесів так і дефляційних процесів, що мали місце в період такого прострочення.

Наданий позивачем розрахунок інфляційних, на думку суду, здійснений неналежним чином, у зв'язку з чим судом було самостійно розраховано інфляційні, наступним чином:

Період заборгованостіСума боргу (грн.)Сукупний індекс інфляції за періодІнфляційне збільшення суми боргуСума боргу з врахуванням індексу інфляції 24.03.2018 - 21.05.2018 3363.00 1.008 26.90 3389.90 14.03.2018 - 21.05.2018 1152.00 1.019 21.99 1173.99

Отже, за самостійним розрахунком суду, інфляційні позивача складають 48,89 грн., у зв'язку з чим, стягненню з відповідача на користь позивача підлягають інфляційні, встановлена судом в сумі 48,89 грн.

В іншій частині позовну щодо стягнення з відповідача інфляційних в сумі 0,11 грн. суд відмовляє.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу , які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права.

Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Умовами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У п.145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.

Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов'язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Відповідачем у встановленому законом порядку позовні вимоги позивача не спростовано.

Відповідно до приписів ст.129 ГПК України слід стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати по справі пропорційно задоволеним позовним вимогам, зокрема витрати по сплаті судового збору в сумі 1 761,65 грн., витрати на відправлення копії позовної заяви та доданих до неї документів в сумі 34,19 грн.

Щодо заявлених до стягнення витрат на оплату професійної правничої допомоги в сумі 4 000,00 грн., суд зазначає наступне:

Згідно п.1 ч.3 ст.123 ГПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За приписами ч.2 ст.126 ГПК України, за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При цьому, згідно ч.4 ст.126 ГПК України, судом враховується, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

З врахуванням наведеного суд дійшов висновку щодо стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат по справі на професійну правничу допомогу пропорційно задоволеним позовним вимогам з врахуванням приписів ч.4 ст.126 ГПК України в сумі 2 000,00 грн.

Керуючись ст.ст.13, 73, 74, 76, 86, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити частково.

2. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОМЕХАНИЗМ» (АДРЕСА_1, м. Одеса, 65088, код ЄДРЮОФОПГФ 37812152) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «АКУМУЛЯТОРНИЙ ДІМ» (вул. Прохорівська, буд. №42, м. Одеса, 65005, код ЄДРЮОФОПГФ 37224413) основний борг в сумі 4 515 (чотири тисячі п'ятсот п'ятнадцять) грн. 00 коп., 3% річних в сумі 22 (двадцять дві) грн. 00 коп., інфляційні в сумі 48 (сорок вісім) грн. 89 коп., витрати на оплату судового збору в сумі 1 761 (одна тисяча сімсот шістдесят одна) грн. 65 коп., витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 000 (дві тисячі) грн. 00 коп. та витрати на відправлення копії позовної заяви та доданих до неї документів в сумі 34 (тридцять чотири) грн. 19 коп.

3. В іншій частині позову - відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Накази видати в порядку ст.327 ГПК України.

Суддя О.В. Цісельський