Постанова

від 04.07.2018 по справі 826/9046/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/9046/15 Суддя (судді) першої інстанції: Смолій І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Кобаля М.І.,

Суддів: Губської Л.В., Епель О.В.,

при секретарі: Кривді В.І.

за участю:

представника позивача: Шрамко І.С.

представника відповідача: Лакомкіної Є.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 грудня 2017 року в справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Ліцензійний консортіум до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві про визнання протиправними дій, скасування податкових повідомлень - рішень, -

В С Т А Н О В И В :

Товариство з обмеженою відповідальністю Ліцензійний консортіум (далі по тексту - Позивач, ТОВ Ліцензійний консортіум ) звернулося до суду із адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі - Відповідач, ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у місті Києві) в якому просило визнати протиправними дії відповідача та скасувати податкові повідомлення-рішення від 16.02.2015 №15526552208 та №15626552208.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 грудня 2017 року зазначений адміністративний позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши представників сторін, що прибули у судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві на підставі наказу № 87 від 19.01.2015 проведена документальна позапланова невиїзна перевірка ТВО Ліцензійний консортіум з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово - господарських відносин з ТОВ Мікас Плюс за період діяльності з 01.01.2013 по 30.04.2014 роки.

За результатами перевірки складено акт від 03.02.2015 № 93/26-55-22-08/36519261, яким встановлені наступні порушення:

- п.185.1 ст.185, п.п.198.1, 198.3, 198.6 ст.198 Податкового кодексу України, в результаті чого завищено суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню у зменшення податкових зобов'язань з податку на додану вартість наступних звітних (податкових) періодів (рядок 23.2 декларації) на загальну суму 1 509 844,00 грн. та занижено податок на додану вартість, який підлягає нарахуванню та сплаті в бюджет за січень 2014 року на суму 2 459,00 грн.

На підставі акта перевірки від 03.02.2015 № 93/26-55-22-08/36519261 контролюючим органом винесено податкові повідомлення - рішення від 16.02.2015:

- №15526552208, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість на загальну суму 3074,00 грн., у тому числі за основним платежем - 2459,00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 615,00 грн.;

- №15626552208, у зв'язку з чим зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 1887305,00грн.

Не погоджуючись з прийнятими податковими повідомленнями-рішеннями, позивач оскаржив їх в адміністративному порядку, відповідно до ст.56 Податкового кодексу України.

Рішенням ГУ ДФС у м. Києві від 23.04.2015 №6971/10/26-15-10-05-35 залишено без змін податкові повідомлення-рішення від 16.02.2015 № 15526552208 та № 15626552208, а скаргу ТОВ Ліцензійний консортіум - без задоволення.

Позивач, вважаючи зазначені податкові повідомлення-рішення протиправними, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що навіть встановлення факту взаємовідносин контрагента позивача з фіктивним суб'єктом господарювання не є безумовним доказом ознак фіктивності у діяльності позивача, оскільки приписи чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства не ставили у залежність право формування позивачем податкового кредиту від добросовісності платника податку, з яким суб'єкт господарювання перебував у господарських правовідносинах.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.07.2017 встановлено, що судами першої та апеляційної інстанції не встановлено реального у використання придбаних послуг у господарській діяльності платника податку, наявність фізичних, технічних та технологічних можливостей осіб (як позивача, так і його контрагента) до вчинення тих чи інших дій, що становлять зміст господарської операції, як-то: наявність кваліфікованого персоналу, основних фондів тощо; можливість здійснення операцій у відповідні строки; наявність дозвільних документів, що необхідні для ведення певного виду господарської діяльності, як не перевірили наявність/відсутність вироку суду про притягнення винних осіб за злочин, передбачений ст.205 Кримінального кодексу України, як свідчення безумовної вини цих осіб у вчиненні правопорушення щодо реєстрації фіктивного підприємництва, та обізнаність позивача щодо протиправного характеру діяльності його контрагента.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, на підтвердження фактичного здійснення господарських операцій з контрагентами, позивачем надано договори укладені з ТОВ Мікас Плюс ; реєстраційні картки проекту (програми); платіжні доручення та копії рахунків; акти виконаних робі; податкові накладні; видаткові накладні, які належним чином оформлені та відповідають зазначеним даним, які відображені в податкових деклараціях.

Так, між ТОВ Ліцензійний консортіум та ТОВ Мікас Плюс укладено договір №12-25/01/2013 від 25.01.2013 відповідно до якого ТОВ Мікас Плюс надає власний кваліфікований персонал в розпорядження для виконання будівельно-монтажних робіт на об'єктах позивача або його клієнтів в рамках даного договору відповідно до замовлень позивача.

Відповідно до пунктів 1.1, 2.1.3, 2.1.4 зазначеного договору документами, які мають засвідчувати факт виконання робіт за зазначеним договором є замовлення, рахунки - фактури та акти приймання - передачі.

На підтвердження реальності господарських операцій, позивачем суду надано наступні копії документів: соглашения OG-LC-NSC 001 08/08/2012 (мовою оригіналу) від 08.08.2012 укладеного між Ялитим Чёзумлери Санайи ве Тиджарет Лимитед Ширкети, Турція та ТОВ Ліцензійний Консортіум ; додаткової угоди від 29.04.2013 до соглашения OG-LC-NSC 001 08/08/2012 (мовою оригіналу) від 08.08.2012; реєстраційної картки проекту (програми) №2103-07 до Гарантованої угоди від 11.07.2013; реєстраційної картки проекту (програми) №2103-07 до Гарантованої угоди від 18.02.2013; договору №12-25/01/2013 від 25.01.2013 укладеного між ТОВ Ліцензійний Консортіум та ТОВ Мікас Плюс ; витягів з ЄРПП, які видані ТОВ Мікас Плюс ; реєстрів виданих та отриманих податкових накладних з квитанціями за березень-грудень 2013 року; виписок по рахунку ТОВ Ліцензійний Консортіум в АТ Укрсиббанк за січень-грудень 2013року; рахунків; виписок по рахунку ТОВ Ліцензійний Консортіум в АТ Укрсиббанк за березень-травень 2013 року, червень-вересень 2013 року, жовтень-грудень 2013 року; рахунку №1 від 19.03.2013, платіжного доручення №568 від 20.03.2013, акту виконаних робіт №1 від 19.03.2013; рахунку №2 від 26.03.2013, платіжного доручення №573 від 26.03.2013, акту виконаних робіт №2 від 26.03.2013; рахунку №3 від 10.04.2013, платіжного доручення №579 від 10.04.2013, акту виконаних робіт №3 від 10.04.2013; рахунку №4 від 24.04.2013, платіжного доручення №580 від 24.04.2013, акту виконаних робіт №4 від 24.04.2013; рахунку №5 від 15.05.2013, платіжного доручення №589 від 15.05.2013, акту виконаних робіт №5 від 15.05.2013; рахунку №6 від 22.05.2013, платіжного доручення №592 від 22.05.2013, акту виконаних робіт №6 від 22.05.2013; рахунку №7 від 28.05.2013, платіжного доручення №597 від 28.05.2013, акту виконаних робіт №7 від 28.05.2013; рахунку №8 від 11.06.2013, платіжного доручення №605 від 11.06.2013, акту виконаних робіт №8 від 11.06.2013; рахунку №9 від 01.07.2013, платіжного доручення №612 від 02.07.2013, акту виконаних робіт №9 від 01.07.2013; рахунку №10 від 01.07.2013, платіжного доручення №632 від 04.07.2013, акту виконаних робіт №10 від 01.07.2013; рахунку №11 від 24.07.2013, платіжного доручення №640 від 24.07.2013, акту виконаних робіт №11 від 24.07.2013; рахунку №12 від 06.07.2013, платіжного доручення №650 від 06.08.2013, акту виконаних робіт №12 від 06.08.2013; рахунку №13 від 15.05.2013, платіжного доручення №651 від 06.08.2013, акту виконаних робіт №13-1 від 15.08.2013; рахунку №13-1 від 21.08.2013, платіжного доручення №656 від 21.08.2013, акту виконаних робіт №13-2 від 21.08.2013; рахунку №14-1 від 02.09.2013, платіжного доручення №665 від 02.09.2013, акту виконаних робіт №14-1 від 02.09.2013; рахунку №14-2 від 03.09.2013, платіжного доручення №669 від 04.09.2013, №688 від 24.10.2013, акту виконаних робіт №14-2 від 04.09.2013; рахунку №15-1 від 12.09.2013, платіжного доручення №674 від 04.09.2013, акту виконаних робіт №15-1 від 12.09.2013; рахунку №15-2 від 19.09.2013, платіжного доручення №675 від 04.09.2013, акту виконаних робіт №15-2 від 19.09.2013; рахунку №16 від 02.10.2013, платіжного доручення №681 від 02.10.2013, акту виконаних робіт №16 від 02.10.2013; рахунку №17 від 15.10.2013, платіжного доручення №687 від 15.10.2013, акту виконаних робіт №17 від 15.10.2013; рахунку №18 від 31.10.2013, платіжного доручення №696 від 31.10.2013, акту виконаних робіт №18 від 31.10.2013; рахунку №19 від 19.11.2013, платіжного доручення №704 від 20.11.2013, акту виконаних робіт №19 від 19.11.2013; рахунку №20 від 03.12.2013, платіжного доручення №722 від 03.12.2013, акту виконаних робіт №20 від 03.12.2013; рахунку №21 від 17.12.2013, платіжного доручення №735 від 17.10.2013, акту виконаних робіт №21 від 17.12.2013.

Так, з дослідженої первинної документації вбачається, що в вищезазначених документах - зазначено, які послуги (постачання товару) надавалися всі рядки заповнені належним чином, що в свою чергу свідчить по здійснення господарських взаємовідносинах в межах їх господарської діяльності, є реальними, відповідають дійсному економічному змісту та підтверджуються необхідними первинними документами, що є свідченням добросовісності позивача при здійсненні вказаних операцій. Позивачем вчинено дії та досягнуто конкретних результатів, які визначають саме поняття господарської операції - факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань та фінансових ресурсів.

Таким чином, визначальна ознака господарської операції, а саме спричинення реальних змін майнового стану позивача підтверджується матеріалами справи, оскільки сплата коштів за послуги згідно укладеного договору відбулась між позивачем та його контрагентом.

Як зазначено Вищим адміністративним судом України в листі від 01.11.2011 №1936/11/13-11, що наявність або відсутність окремих документів, як і помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних випливає, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю були.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Підпункт 14.1.27 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України (далі по тексту - ПК України) (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає витрати, як суму будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Відповідно до п.138.1 ст.138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Згідно з пп.138.1.1 п.138.1 ст.138 ПК України витрати операційної діяльності включають: собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.

Відповідно до п.138.2 ст.138 ПК України визначено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат , обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Правилами п. 138.4 та 138.5 ст.138 ПК України передбачено, що витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг; інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку.

Згідно з п.138.6 ст.138 ПК України собівартість придбаних та реалізованих товарів формується відповідно до ціни їх придбання з урахуванням ввізного мита і витрат на доставку та доведення до стану, придатного для продажу.

Правовими положеннями п. 139.1.9 п.139.1 ст.139 ПК України встановлено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Отже, зазначені підстави є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.

Наведені правові норми вказують, що визначальною умовою правомірності формування витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження господарської діяльності платника податку, та підтвердження відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Зміст акту перевірки свідчить, що відповідачем не встановлено відсутність на момент перевірки у позивача відповідних розрахункових, платіжних та інших первинних документів, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Крім того, відповідачем не наведено, а судом не встановлено, що первинні документи, складені у межах спірних господарських операцій, не відповідають вимогам статті 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні ; не доведено таких обставин і в акті перевірки.

Між тим, представником позивача під час перевірки та в судовому засіданні суду першої інстанції зазначено, що у позивача було викрадено особисте майно та частини документів, зокрема реєстраційні документи, довідки, акти виконаних робіт та податкову документацію, що зафіксовано висновком ЖЄО №19250 від 02.06.2014 та затверджений начальником Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві (копія наявна в матеріалах справи).

Суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що не приймаючи до уваги змісту та обсягу господарських операцій, що вказані в зазначених вище документах, тим самим приходячи до переконання про відсутність об'єкту оподаткування по спірним господарським операціям, податковий орган посилається на те, що внаслідок порушень норм податкового законодавства контрагентами позивача, вказані документи не спричиняють змін в бухгалтерському та податковому обліку позивача, внаслідок чого останній позбавлений законного права на віднесення сум по документам до кредиту та витрат.

Відповідно до ст.1 розділу І Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

У відповідності до п.1 ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Тобто, відповідно до вимог Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні підтвердженням здійснення господарської операції є належним чином оформлені первинні документи, що містять дані про зміст господарських операцій.

Між тим, наявність видаткових накладних, актів приймання-передачі, дійсно є обов'язковою обставиною для визначення правильності формування витрат, але не вичерпною, оскільки підставою для виникнення права на витрати є, зокрема, реальність господарських операцій, на підставі яких сформовано показники податкової звітності.

Як вже зазначалось, фактичне здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом підтверджується дослідженими належним чином оформленими первинними документами, які містяться в матеріалах справи, досліджені колегією суддів апеляційної інстанції та повністю відповідають вимогам, встановленим статтею 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні .

Не заслуговують на увагу суду посилання податкового органу на невідповідність первинних документів вимогам ст. 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні , адже самі по собі порушення норм податкового законодавства іншими, аніж позивач особами, в розумінні КАС України, не можуть бути доказом протиправної поведінки позивача.

В розумінні ст.16 ПК України, навіть за умови допущення попередніми постачальниками у ланцюгу постачання товару/надання послуг певних порушень податкового законодавства, дані обставини тягнуть негативні наслідки саме для таких постачальників та не впливають на право позивача (добросовісного платника податку) на віднесення відповідних сум до витрат.

Разом з тим, податкове законодавство не містить в собі таких підстав для збільшення платнику податків грошового зобов'язання з податку на прибуток, як наявністю висновку посадової особи податкового органу щодо ознак фіктивності контрагента, а фактичність господарських операцій позивача з контрагентами підтверджується належним чином завіреними копіями доказів, що наявні в матеріалах справи.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції доходить до висновку, що не прийняття відповідачем до уваги змісту та обсягу господарських операцій, вказаних в наданих до перевірки документах, як наслідок, твердження про відсутність об'єктів оподаткування по спірним господарським операціям, ґрунтується виключно на припущені порушень норм податкового законодавства контрагентами позивача, внаслідок чого, на думку податкового органу, первинні документи не спричиняють змін в бухгалтерському та податковому обліку позивача, а останній позбавлений законного права на віднесення сум по документам до витрат.

При цьому, висновки суду першої інстанції про наявність в доводах контролюючого органу виключно припущень щодо неправомірної поведінки контрагентів позивача ґрунтується на тому, що відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не надано доказів прийняття відповідних податкових повідомлень-рішень стосовно контрагента, а тому доводи, викладені в акті перевірки позивача, є лише думкою певної посадової особи, відповідальної за складання таких актів.

Крім того, податкові повідомлення-рішення, на підставі яких визначаються податкові зобов'язання платника податків, приймаються податковим органом за результатами безпосередньої оцінки фінансово-господарських документів, активів та інших обставин господарської діяльності особи, з дотриманням визначеної законом процедури, висновки податкового органу не можуть ґрунтуватися неперевірених припущеннях чи суб'єктивних думках посадових осіб інших податкових органів, а повинні доказуватись як факт і підтверджуватись документально.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що наведені обставини свідчать, що відповідач формально підійшов до встановлення правомірності формування позивачем податкових зобов'язань, а висновки, викладені у акті перевірки не ґрунтуються на дослідженні правочинів, які укладалися позивачем та його контрагентом.

Враховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції зазначає про необхідність дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, у справі Федорченко та Лозенко проти України , відповідно до якої Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення поза розумними сумнівом .

Так, наведені податковим органом аргументи не є належними та допустимими доказами в розумінні адміністративного судочинства, та за своєю суттю є лише припущеннями.

Відповідно до пп. а п.198.1, п.198.2, п.198.3 ст.198 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.193.1 ст.193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно п.198.6. ст.198 ПК України, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п.201.11 ст.201 Кодексу). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Відповідно до п.201.10. ст.201 Кодексу, податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Так, суми ПДВ, віднесеного позивачем до податкового кредиту договору укладеного з контрагентом, повністю підтверджуються податковими накладними, виданими контрагентами.

В свою чергу, п. 201.1 ст.201 ПК України визначено перелік обов'язкових реквізитів податкової накладної.

Судом апеляційної інстанції досліджено усі податкові накладні, що були виписані контрагентами для ТОВ Ліцензійний консортіум і останні містять усі необхідні реквізити, передбачені п.201.1 ст.201 ПК України.

Згідно з п.201.10 ст.201 ПК України відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних та/або порушення порядку заповнення податкової накладної не дає права покупцю на включення сум ПДВ до податкового кредиту. Судом на підставі наявних в матеріалах справи доказах встановлено, що усі податкові накладні, видані контрагентами позивача, у передбаченому законом порядку були зареєстровані в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Згідно з п.201.8 ст.201 ПК України право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку. У даному випадку на момент виписування усіх податкових накладних, що зазначені в акті перевірки, контрагенти були зареєстровані як платники ПДВ, а зазначене не оспорюється відповідачем.

Пунктом 198.3 ст.198 ПК України визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Судом також встановлено та підтверджується матеріалами справи, що надані послуги контрагентом використані на об'єктах замовника, тобто позивача.

Відтак, доводи, викладені в акті перевірки спростовуються належними та допустимими доказами, що наявні в матеріалах справи, а обставини, на які посилається представник відповідача, не можуть бути достатніми підставами для визнання правочинів між позивачем та контрагентом недійсними та не можуть одночасно бути достатніми доказами безтоварності , або неможливості фактичного здійснення господарських взаємовідносин між позивачем та його контрагентом.

Як вбачається з пояснень позивача, на момент вчинення господарських правовідносин між позивачем та контрагентом і на момент фактичного виконання даних господарських відносин, контрагент позивача, як юридична особа був внесений в Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб підприємців та був зареєстрованими платниками податків на додану вартість.

Крім того, відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, на момент вчинення господарських операцій ТОВ Мікас Плюс не ліквідоване, не перебуває у стані ліквідації, наявна вся необхідна інформація про керівників даних товариств.

Лише встановлення в ході судового розгляду факти узгодженості дій платника податків з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями постачальників чи сприяння ухиленню постачальниками товару у ланцюгу постачання від виконання податкових зобов'язань може свідчити про незаконність формування показників податкової звітності, однак таких обставин в ході розгляду даної справи встановлено не було.

Всі первинні документи по фінансово-господарським операціям ТОВ Ліцензійний консортіум складені у відповідності до вимог чинного законодавства.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції доходить до висновку, що для формування в тому числі і податкового кредиту, необхідно мати первинні документи, які можуть довести реальність здійснення господарської операції, підтвердити факт використання придбаних товарів/послуг в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

З аналізу вищезазначених норм закону та матеріалів справи, суд приходить до висновку, що позивачем надано суду переконливі докази того, що вищезазначений договір укладений з метою настання реальних обставин, а тому, висновки викладені в акті перевірки є помилковими та викладеними з порушенням норм податкового права.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 13.02.2013у справі №К/9991/74156/12.

Будь-яких обмежень, застережень, заборон відносно включення до складу адміністративних витрат, витрат по супроводженню програмного забезпечення ПК України не містить. Таким чином, за правилами ПК України підставою для віднесення до складу витрат сум витрат, понесених на придбання товарів (робіт, послуг), є сукупність таких умов, як реальне (фактичне) придбання товарів (робіт, послуг), використання придбаних товарів (робіт, послуг) у власній господарській діяльності, а також документальне підтвердження понесених витрат. Всі умови, передбачені чинним законодавством, для формування витрат позивачем було дотримано, а відповідачем з посиланням на належні та допустимі докази не спростовано.

Підсумовуючи вищевикладене, суд зазначає, що податковим органом жодним чином не доведено, що операції між позивачем та контрагентом, є недійсними та/або такими, що не пов'язані з отриманням доходу, не наведено вагомих доказів та аргументів для обґрунтування своєї позиції.

Матеріалами справи підтверджується, що господарські операції фактично виконані та оформлені відповідними первинними (бухгалтерськими та податковими) документами. Визнання первинних документів та господарських операцій податковим органом недійсними, не пов'язаними з отриманням доходу та такими, що зумовлюють завищення витрат, лише на підставі припущень податкового органу в односторонньому порядку, не породжує недійсності фінансових документів, пов'язаних з виконанням правочинів та здійсненням підприємницької діяльності. Одним із основних принципів податкового законодавства, відповідно до ст.4.1.4 ПК України, є принцип презумпції правомірності рішень платника. Відповідно, принцип оцінки податкових спорів - це принцип презумпції добросовісності платника, у зв'язку з яким, дії платника податків є економічно виправданими, а відомості, що містяться у податкових деклараціях, податкових накладних та інших первинних документах є достовірними.

Отже, віднесення позивачем сум до складу витрат на підставі належним чином оформлених розрахункових, платіжних та інших документів, обов'язковість яких передбачена правилами ведення податкового обліку, є правомірним.

Колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідачем досліджувалось питання правомірності формування ТОВ Ліцензійний консортіум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість та не було встановлено порушень при відображенні позивачем бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в наступних звітних (податкових) періодах: квітень-червень 2013 року, серпень, жовтень 2013 року (довідка № 56/26-55-15-02/36519261 від 14.02.2014), вересень 2013 року (довідка № 138/26-55-15-02/36519261 від 11.04.2014), січень 2014 року (довідка № 116/26-55-15-02/36519261 від 04.04.2014), як на обставину, яка доводить правомірність формування податкового кредиту за фінансово - господарськими взаємовідносинами з ТОВ Мікас Плюс .

Щодо посилань представника відповідача на допит свідка ОСОБА_5 від 01.04.2014 складеного старшим оперуповноваженим з ОВС ОУ НУ Міндоходів у м. Києві майором податкової міліції Косарєвим В.В. в рамках кримінального провадження внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 32014100000000052, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

ОСОБА_5 зазначено про те, що ТОВ Мікас Плюс було зареєстровано на її прізвище незаконно за грошову винагороду, без мети ведення господарської діяльності, та директором, бухгалтером та засновником зазначеного підприємства вона не була, договори, накладні, податкові накладні, акти виконаних робіт (прийому-передачі), рахунки-фактури, довіреності та інші фінансово-господарські документи TOB Мікас Плюс не створювала, не підписувала та нікого на це не уповноважувала, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.205 КК України фіктивне підприємництво це створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.04.2003 №3 роз'яснюється, що як незаконну діяльність, про яку йдеться у статті 205 КК, слід розуміти такі види діяльності, які особа або не має права здійснювати взагалі, або ж, маючи право на це за певних умов чи з дотриманням певного порядку, здійснює з їх порушенням.

Правова оцінка доказам зібраним під час досудового слідства у кримінальному провадженні надається виключно судом під час судового розгляду кримінальної справи.

Так, вироком Печерського районного суду міста Києва від 31.08.2015 у справі № 757/1570/15-к ОСОБА_5 визнано винною у вчиненні злочину передбаченого ч. 5 ст. 27 та ч.1 ст. 205 КК України.

Між тим, податковим органом не надано доказів наявності фінансово-господарської діяльності безпосередньо між позивачем та ОСОБА_5, яку визнано винною у вчиненні злочину передбаченого ч. 5 ст. 27 та ч.1 ст. 205 КК України.

Обставини щодо виконання спірних договорів, які укладено між ТОВ Ліцензійний Консортіум та ТОВ Мікас Плюс , не досліджувались під час досудового розслідування названої кримінальної справи та під час її судового розгляду.

Між тим, податкові повідомлення-рішення, на підставі яких визначаються податкові зобов'язання платника податків, приймаються податковим органом за результатами безпосередньої оцінки фінансово-господарських документів, активів та інших обставин господарської діяльності особи, з дотриманням визначеної законом процедури, висновки податкового органу не можуть ґрунтуватися на неперевірених припущеннях чи суб'єктивних думках посадових осіб інших податкових органів, а повинні доказуватись як факт і підтверджуватись документально.

Разом з тим, недотримання контрагентом позивача податкової дисципліни не має правового значення для вирішення цього спору, оскільки порушення платником вимог податкового законодавства тягне застосування заходів відповідальності саме до такого платника та не може негативно впливати на податковий облік інших осіб (зокрема, його контрагентів) за відсутності факту причетності останніх до таких правопорушень та за наявності факту здійснення господарської операції.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що на час існування спірних правовідносин, контрагент позивача - ТОВ Мікас Плюс , був належним чином зареєстрований як юридична особа та як платник податку на додану вартість, відтак мав належний обсяг правосуб'єктності для здійснення господарських операцій.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що під час постановлення ухвали від 12.07.2017 та під час скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції Вищий адміністративний суд України зазначив, що судами не встановлено чи був позивач обізнаний щодо протиправного характеру діяльності його контрагента.

Також, в рішенні Вищого адміністративного суду України від 07.09.2016 по справі №К/800/31623/15, за змістом якого неприпустимим є притягнення до відповідальності однієї компанії за неправомірні дії іншої компанії, що також підтверджується прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, яка, в свою чергу, для національних судів є джерелом права .

Пунктом 71 рішення у справі Булвес АД проти Болгарії ЄСПЛ зазначив, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків .

Викладені відповідачем аргументи для збільшення позивачу податкового зобов'язання з ПДВ є недостатніми, позбавлення платника податку права на податковий кредит з податку на додану вартість у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого права та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту є несправедливим, оскільки податкове законодавство України не ставить право платника податку на додану вартість на податковий кредит в залежність від дій або бездіяльності його контрагентів чи відсутності у контрагентів основних фондів, кваліфікованого персоналу, знаходження за заявленою юридичною адресою тощо. В разі порушення контрагентом податкової дисципліни відповідальність та негативні наслідки мають настати саме для цієї особи.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 у справі №21-47а10, відповідно до якої чинне законодавство не ставить у залежність право платника податків на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства його контрагентом.

Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків .

Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що податковим органом не доведена правомірність та обґрунтованість спірних податкових повідомлень-рішень з урахуванням вимог чинного законодавства України, а тому вони підлягають скасуванню.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі Гірвісаарі проти Фінляндії - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію, яка висвітлена в п. 9 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 30.01.2003 р. N 3-рп/2003, а саме: Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13) .

Також, колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі Пономарьов проти України (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд , яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі Сокуренко і Стригун проти України Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6 (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В даному випадку, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірність своїх дій та не надано обґрунтованих доводів прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, відповідно до норм чинного законодавства.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.

В зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 243, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 грудня 2017 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційну скаргу може бути подано безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст. 329 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.

Суддя-доповідач: М.І. Кобаль

Судді: Л.В. Губська

О.В. Епель