Постанова

від 16.07.2018 по справі 902/1177/15

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2018 року Справа № 902/1177/15

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючої судді Коломис В.В.

судді Миханюк М.В.

судді Огороднік К.М.

секретар судового засідання Величко К.Я.

за участю представників сторін:

позивача - не з'явився;

відповідача - не з'явився;

третьої особи - не з'явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного підприємства "Мурафський кар'єр" на рішення господарського суду Вінницької області від 27 березня 2018 року (повний текст складено 06.04.2018) у справі №902/1177/15 (суддя Лабунська Т.І.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кіпос"

до Державного підприємства "Мурафський кар'єр"

третя особа , яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача арбітражний керуючий - ОСОБА_1

про стягнення 561 005,19 грн.

у межах справи № 902/1177/15

за заявою Управління Пенсійного фонду України в Шаргородському районі Вінницької області

до Державного підприємства "Мурафський кар'єр"

про банкрутство

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Вінницької області від 27 березня 2018 року у справі №902/1177/15 позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Кіпос" до Державного підприємства "Мурафський кар'єр" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача арбітражний керуючий - ОСОБА_1 про стягнення 561 005,19 грн. задоволено частково. Присуджено до стягнення з державного підприємства "Мурафський кар'єр" на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Кіпос" 442333,60 грн. основного боргу; 8407,80 грн. 3 % річних; 39860,99 грн. інфляційних втрат; 7411,44 грн. відшкодування витрат по сплаті судового збору. В решті позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, ДП "Мурафський кар'єр" звернулося до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду в частині стягнення 8407,80 грн. відсотків річних та 39860,99 грн. інфляційних втрат скасувати та прийняти в цій частині нове рішення про відмову в позові.

Обгрунтовуючи свої вимоги апелянт посилається на порушення господарським судом Вінницької області норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого суду, обставинам справи.

В судове засідання представники сторін не з'явилися. При цьому, від представника ДП "Мурафський кар'єр" надійшло клпотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.

Розглянувши вказане клопотання колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.12 ст.270 ГПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч.ч. 1,2 ст.202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав:

1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання;

2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними;

3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи;

4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.

Як вбачається з клопотання заявника, останній вказує на скрутне матеріальне становище для залучення адвоката для представництва інтересів підприємства в суді, а також неможливість прибути в судове засідання директора, однак, причини такої неможливості та докази в підтвердження зазначеному суду не надано.

Враховуючи те, що ухвалою апеляційного суду від 15.06.2018, якою призначено розгляд справи, явку сторін визнано на власний розсуд, а також те, що з поданого клопотання про відкладення не вбачається поважних причин, які б свідчили про необхідність перенесення судового засідання на іншу дату, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення вказаного клопотання та з огляду на належне повідомлення всіх учасників справи про дату, час і місце розгляду справи - відсутність підстав для відкладення розгляду справи.

Колегія суддів, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що у задоволенні вимог апеляційної скарги слід відмовити, рішення місцевого господарського суду скасувати частково.

При цьому колегія суддів виходила з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 23 вересня 2016 року та 04 січня 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Кіпос" (виконавець/позивач) та Державним підприємством "Мурафський кар'єр" (замовник/відповідач) були укладені договори підряду №23/09/16 та №2-2017 відповідно (далі - договір №23/09/16 та договір №2-2017).

Відповідно до п.1.1 договору №23/09/16, в порядку та на умовах, визначених цим договором, виконавець зобов'язується особисто та/або із залученням третіх осіб (субпідрядник) протягом визначеного в договорі строку виконування за плату роботи з переробки (подрібнення) відсортованих відходів негабаритного каменю (негабариту) шляхом використання техніки (з екіпажем) - екскаватор JCB-330, обладнаний гідромолотом, - 1 одиниця.

Відповідно до п.1.1 договору №2-2017, в порядку та на умовах, визначених цим договором, виконавець зобов'язується особисто та/або із залученням третіх осіб (субпідрядник) протягом визначеного в договорі строку виконування за плату роботи з навантаження вапнякового каменю та/або щебеню шляхом використання техніки ( з екіпажем) - екскаватор JCB-330 - 1 одиниця.

Пунктом 1.2 договорів замовник зобов'язаний прийняти відповідно до акту виконані роботи та сплатити їх вартість.

Згідно із пунктом 2.1.2 договорів замовник зобов'язаний підписати та повернути Акти виконаних робіт (Додаток 2) виконавцю протягом 3 (трьох) робочих днів з моменту його отримання. Якщо замовник протягом зазначеного строку не підписує акт виконаних робіт та не надає обґрунтованих заперечень щодо даного акту, то після закінчення строку акт виконаних робіт вважається підписаним замовником та таким, що набув чинності, в редакції наданій Виконавцем.

Відповідно до п.4.1 договору №23/09/16, вартість наданих виконавцем послуг становить 25,00 грн. в т.ч. ПДВ за 1 метр кубічний переробки (подрібнення) відсортованих відходів негабаритного каменю (негабариту).

Відповідно до п.4.1. договору №2-2017, вартість наданих виконавцем послуг становить 450,00 грн. в т.ч. ПДВ, за 1 годину мотогодину роботи по навантаженню.

Розрахунковий період 10 календарних днів (п.4.3 договорів).

Відповідно до п.4.6. договорів, після спливу розрахункового періоду та набуття чинності Акту виконаних робіт відповідно до умов, передбачених у пункті 2.1.2 договорів, замовник протягом 2 (двох) банківських днів зобов'язується оплатити виконані виконавцем роботи шляхом перерахування визначених в акті виконаних робіт коштів на поточний рахунок виконавця.

Крім того, між сторонами було підписано ряд додаткових угод, зокрема, угоду від 31.03.2017 року до договору № 2-2017 від 04.01.2018 року, якою змінено вартість наданих виконавцем послуг.

Як встановлено судами обох інстанцій, позивачем на виконання умов укладених договорів виконано підрядні роботи на загальну суму 442333,60 грн., що в свою чергу підтверджується наявними в матеріалах справи актами здачі-приймання робіт (надання послуг) № ОУ-0000021 від 22.12.2016 року, № ОУ-0000024 від 29.12.2016 року, № ОУ-0000014 від 28.04.2017 року, № ОУ-0000016 від 31.05.2017 року, №ОУ-0000018 від 30.06.2017 року, № ОУ-0000020 від 31.07.2018 року.

Натомість, відповідач, в порушення умов договорів та взятих на себе зобов'язань, оплату за виконані підрядні роботи здійснив частково, внаслідок чого останнім створена заборгованість в розмірі 442 333,60 грн.

При цьому, ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду доказів на підтвердження добровільного погашення вказаної заборгованості відповідачем не подано; відсутні такі докази і в матеріалах справи.

Оскільки, як встановлено судами обох інстанцій, існує заборгованість відповідача перед позивачем, то позовні вимоги в частині стягнення з відповідача основного боргу в сумі 442 333,60 грн. обгрунтовані, законні та, відповідно, правомірно задоволені судом першої інстанції на підставі ст.ст. 509, 525, 526, 837, 846, 854 ЦК України.

Разом з цим, у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань згідно вищезазначених договорів, позивачем окрім вимог про стягнення суми боргу також заявлено вимоги про стягнення пені в розмірі 76 752,89 грн., 33 169,30 грн. інфляційних втрат та 8 749,40 грн. відсотків річних, а всього 118 671,59 грн.

Місцевий господарський суд, розглянувши вимоги щодо стягнення пені прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в цій частині, посилаючись на те, що ухвалою господарського суду Вінницької області від 05.10.2018 у справі №902/1177/15 порушено провадження у справі про банкрутство ДП "Мурафський кар'єр" та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Натомість, з такими доводами та власне висновками місцевого господарського суду в цій частині колегія суддів погодитись не може з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, ухвалою господарського суду Вінницької області від 05 жовтня 2015 року, серед іншого, порушено провадження у справі №902/1177/15 за заявою Управління Пенсійного фонду України в Шаргородському районі про банкрутство Державного підприємства "Мурафський кар'єр"; введено процедуру розпорядження майном боржника; призначено розпорядником майна арбітражного керуючого ОСОБА_1; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Системний аналіз положень Закону про банкрутство дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника. Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону про банкрутство, кредитор - юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя).

Як вже зазначалося вище, провадження у справі №902/1177/15 про банкрутство ДП "Мурафський кар'єр" порушено ухвалою господарського суду Вінницької області від 05.10.2015, а оскільки позивач звернувся до суду про стягнення заборгованості, пені, інфляційних нарахувань на суму боргу та процентів річних за договорами №23/09/16 від 23.09.2016 та №2-2017 від 04.01.2017 за період з 22.12.2016 по 22.01.2018, то така заборгованість є поточною.

В той же час, згідно ч.3 ст.19 Закону про банкрутство протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів:

забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах;

забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій;

не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій;

зупиняється перебіг позовної давності на період дії мораторію;

не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, три проценти річних від простроченої суми тощо.

Дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на вимоги поточних кредиторів; на виплату заробітної плати та нарахованих на ці суми страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування; відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю громадян; на виплату авторської винагороди, аліментів, а також на вимоги за виконавчими документами немайнового характеру, що зобов'язують боржника вчинити певні дії чи утриматися від їх вчинення. (ч.5 ст.19 Закону про банкрутство).

Тобто, мораторій поширює свою дію на конкурсну заборгованість та не поширює на поточну. Поточні вимоги кредиторів боржника знаходяться у вільному правовому режимі до визнання боржника банкрутом.

Натомість, суд першої інстанції на вказане уваги не звернув та не надав цьому відповідну правову оцінку, і як наслідок прийшов до помилкового висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача (боржника) пені, нарахованої на поточну заборогованість.

Згідно ст.ст. 549, 550 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Згідно п.5.6 договорів за несвоєчасну оплату робіт або сплату компенсації витрат за доставку техніки в місце виконання робіт замовник сплачує виконавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми неоплачених робіт за кожний день прострочення без обмеження строку нарахування пені.

Як вбачається з вищезазначеного пункту договорів сторони визначили інший період нарахування пені, а саме: за кожен день прострочення від суми боргу без обмеження строків її нарахування, тобто понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано, що в свою чергу відповідає вимогам ч.6 ст.232 Господарського кодексу України.

Враховуючи, що позивачем при розрахунку розміру пені були невірно визначені періоди нарахування штрафних санкцій, а саме, позивачем не були враховані умови договорів (п.2.1.2 та п.4.6 договорів) щодо строку оплати виконаних робіт, колегія суддів провівши перерахунок пені за допомогою програми "ЛЗ ПІДПРИЄМСТВО 9.5.3 ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", ТОВ "ЛІГА: ЗАКОН", 2017" щодо кожного акту виконаних робіт встановила, що сума пені, яка підлягає до стягнення за період з 04.01.2017 по 22.01.2018 складає 73 851,87 грн. (розрахунок додається).

При цьому, у стягненні 2 901,02 грн. пені слід відмовити, оскільки їх нараховано та відповідно пред'явлено до стягнення безпідставно.

Щодо позовних вимог в частині стягнення 33 169,30 грн. інфляційних втрат та 8 749,40 грн. відсотків річних, то колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Порушенням зобов'язання, згідно ст.610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

Стаття 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином заявлені позивачем вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат є правомірними, оскільки відповідають умовам укладених договорів та чинного законодавства з урахуванням доведеності позивачем факту прострочення боржника.

При цьому, суд зазначає, що позивачем при обрахунку 3% річних та інфляційних втрат допущені помилки в періоді нарахувань зазначених санкцій, а саме позивачем не було враховано умови укладених договорів і як наслідок невірно визначено початок періоду прострочення оплати виконаних робіт.

Провівши перерахунок відсотків річних та інфляційних втрат за допомогою програми "ЛЗ ПІДПРИЄМСТВО 9.5.3 ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", ТОВ "ЛІГА: ЗАКОН", 2017", з врахуванням вищевикладених обставин щодо періоду нарахування, суд встановив, що правильним є сума відсотків річних - 8 407,80 грн., а сума інфляційних втрат - 39 860,99 грн., тоді як заявлено позивачем до стягнення з відповідача 8 749,40 грн. відсотків річних та 33 169,30 грн. інфляційних нарахувань.

Оскільки належна до стягнення сума інфляційних втрат є більшою, ніж заявлено позивачем, однак суд не вправі виходити за межі позовних вимог, тому вимога позивача про стягнення 33 169,30 грн. інфляційних втрат підлягає задоволенню в заявленому розмірі.

При цьому, в стягненні 341,60 грн. відсотків річних слід відмовити, оскільки їх нараховано та відповідно пред'явлено до стягнення безпідставно.

З огляду на викладене, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача 39 860,99 грн. інфляційних втрат, оскільки у відповідності до ч.2 ст.237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

При цьому, посилання скаржника на вимоги ч.3 ст.19 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" згідно якої протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, три проценти річних від простроченої суми, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки як вже зазначалося вище згідно ч.5 ст.19 Закону про банкрутство дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на вимоги поточних кредиторів.

Крім того, слід зазначити, що згідно ч.4 ст.10 Закону про банкрутство суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Відповідно до п. 9 ОСОБА_2 Вищого господарського суду України від 21.07.2016 № 01-06/2511/16, слід мати на увазі, що частина четверта статті 10 Закону відносить до підвідомчості господарських судів усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника. Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Такі майнові спори, за винятком спорів боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника (абзац четвертий частини восьмої статті 23 Закону), розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК, з урахуванням особливостей, встановлених Законом, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ. За наслідком розгляду зазначених майнових спорів по суті господарський суд виносить ухвалу (задоволення заяви, відмова у задоволенні заяви (повністю або частково).

Відповідно до ч.5 ст.232 ГПК України, у випадках, передбачених цим Кодексом або Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", судовий розгляд закінчується постановленням ухвали, прийняттям постанови чи видачею судового наказу.

При цьому, колегією суддів зазначається, що судом першої інстанції за результатми розгляду позовних вимог у межах провадження у справі про банкрутство Державного підприємства "Мурафський кар'єр" ухвалено рішення, а не ухвалу, як-то зазначено вище.

Відповідно до ч.1 ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч.4 ст.269 ГПК України).

Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. (ч.ч. 1,2,4 ст.277 ГПК України).

Оскільки, під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції колегією суддів було встановлено неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, з огляду на що рішення суду першої інстанції переглядалося в повному обсязі, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення господарського суду Вінницької області від 27 березня 2018 року в частині стягнення 8407,80 грн. відсотків річних, 39860,99 грн. інфляційних втрат та в частині відмови в стягненні пені скасувати, прийняти в цій частині нову ухвалу, якою задоволити пеню в розмірі 73 851,87 грн., 33 169,30 грн. інфляційних втрат та 8 407,80 грн. відсотків річних.

Щодо розподілу судових витрат судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до п.8 ч.1 ст.20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

Перелік таких майнових вимог законодавцем не обмежено. Одним з різновидів таких спорів є грошове стягнення з боржника за порушення виконання ним поточних зобов'язань.

При цьому, законодавцем не передбачено окремих ставок судового збору за оскарження судових рішень, прийнятих в межах справи про банкрутство за результатами розгляду майнових спорів до боржника, однак, передбачено ставки судового збору за розгляд грошових вимог до боржника.

Колегія суддів зазначає, що грошові вимоги на предмет стягнення заборгованості за виконані роботи, пені, інфляційних втрат та 3% річних в процедурі розпорядження майном боржника, які за своєю правовою природою є поточними грошовими вимогами у справі про банкрутство, охоплюються загальним поняттям "грошові вимоги до боржника", а отже, за їх розгляд відповідно до підпункту 10 пункту 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір", передбачено такий розмір судового збору в суді першої інстанції: 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня календарного року, в якому такі вимоги пред'явлено до боржника.

Зазначена норма є спеціальною, як така що застосовується до сплати судового збору при розгляді спорів у процедурах банкрутства та підлягає переважному застосуванню.

Така правова позиція щодо порядку застосування норм законодавства щодо визначення розміру ставки судового збору у процедурах банкрутства викладена у Правових висновках Верховного Суду у справах про банкрутство за березень 2018 року від 01.05.2018, у постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №6/6.

З моменту прийняття позовної заяви ТОВ "Кіпос" для розгляду по суті в межах справи №902/1177/15 про банкрутство ДП "Мурафський кар'єр", спір набув характеру майнового спору в процедурі банкрутства щодо стягнення поточної заборгованості боржника у процедурі банкрутства, що зумовлює застосування господарським судом під час його розгляду спеціальних норм законодавства про банкрутство та визначення розміру ставки судового збору, що підлягає до сплати при поданні апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, прийняте за результатами розгляду такого майнового спору, з урахуванням положень Закону України "Про судовий збір" щодо розміру судового збору у процедурах банкрутства.

Системний аналіз норм матеріального права дає підстави для висновку, що норми, якими визначається розмір судового збору у процедурах банкрутства, є спеціальними по відношенню до норм, якими визначається розмір судового збору за розгляд спору майнового характеру в загальному позовному провадженні.

За таких обставин, ставка судового збору, що підлягала сплаті за розгляд заяви ТОВ "Кіпос" місцевим господарським судом складає 3 524,00 грн.

Відтак, судовий збір у відповідності до ст.129 ГПК України, за розгляд позовної заяви ТВ "Кіпос" в суді першої інстанції та за розгляд апеляційної скарги в апеляційному суді покладається на відповідача.

Слід зазначити, що згідно п.1 ч.1 ст.7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Керуючись ст.ст. 129, 232, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства "Мурафський кар'єр" залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду Вінницької області від 27 березня 2018 року у справі №902/1177/15 змінити в частині назви судового рішення. Замість назви "РІШЕННЯ" слід читати "УХВАЛА".

3. Рішення господарського суду Вінницької області від 27 березня 2018 року у справі №902/1177/15 в частині стягнення 8407,80 грн. відсотків річних, 39860,99 грн. інфляційних втрат та в частині відмови в стягненні пені скасувати.

Прийняти в цій частині нову ухвалу.

Пункт 2 резолютивної частини ухвали господарського суду Вінницької області від 27 березня 2018 року у справі №902/1177/15 викласти в наступній редакції:

"Стягнути з Державного підприємства "Мурафський кар'єр" (23530, Вінницька область, Шаргородський район, с. Мурафа, вул. Зарічна, 1, код 00371943) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Кіпос" (04119, м.Київ, вул. Дегтярівська, 21-У, код 25662311) 442 333,60 грн. основного боргу, 73 851,87 грн. пені, 8 407,80 грн. відсотків річних, 33 169,30 грн. інфляційних втрат та 3 524,00 грн. відшкодування судових витрат."

В решті ухвалу залишити без змін.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в строк та в порядку, встановленому ст.ст. 287-291 ГПК України.

5. Матеріали справи №902/1177/15 повернути господарському суду Вінницької області.

Повний текст постанови складений "19" липня 2018 р.

Головуюча суддя Коломис В.В.

Суддя Огороднік К.М.

Суддя Миханюк М.В.