Рішення

від 19.07.2018 по справі 915/430/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

======================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 липня 2018 року Справа № 915/430/18

м. Миколаїв

За позовом: Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»

до відповідача: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Соляні-2»

про: стягнення 27074,05 грн.

Суддя: Смородінова О.Г.

Секретар судового засідання: Ковальжи А.І.

Без участі представників сторін.

Суть спору:

15 травня 2018 року Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою № 14/4-678 від 04.05.2018 про стягнення з Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Соляні-2» боргу у загальній сумі 27074,05 грн., з яких: 18135,24 грн. - пеня, 1148,42 грн. - 3% річних, 7790,39 грн. - інфляційні втрати.

Позовні вимоги ґрунтуються на підставі: умов договору № 2450/15-ТЕ-22 купівлі-продажу природного газу з додатковими угодами; актів приймання-передачі природного газу (у кількості шести одиниць) за період з 31.01.2015 по 31.12.2015; розрахунку заборгованості сум заявлених до стягнення та фінансової довідки по операціям по вищенаведеному договору купівлі-продажу; норм статей 11, 509, 526, 530, 549, 610, 611, 612, 625, 655, 692 Цивільного кодексу України, статей 173, 174, 175, 193, 216, 230, 231, 232 Господарського кодексу України та мотивовані тим, що оплату за переданий газ відповідач здійснював несвоєчасно та не виконав зобов'язання у строк, визначений договором, чим порушив умови господарського зобов'язання, зокрема, вимоги пункту 6.1 договору.

Відповідач у відзиві б/н від 04.06.2018 (вх. № 6567/18 від 04.06.2018) підтверджує, що прийняв від позивача з січня по грудень 2015 року природний газ на загальну суму 119223,38 грн., разом із тим, у задоволенні позову просить суд відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону України Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого постачання і водовідведення за спожиті енергоносії нараховані позивачем відповідачу пеня та три відсотки річних у даному випадку підлягають списанню.

09.07.2018 до суду від позивача надійшла відповідь б/н від 05.07.2018 (вх. № 8253/18) на відзив, у якій позивач, з посиланням на ч. 3 ст. 7 Закону України Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого постачання і водовідведення за спожиті енергоносії , просить задовольнити позовні вимоги повністю.

Станом на момент проведення судового засідання від сторін будь-яких інших заяв як по суті справи, так і з процесуальних питань до суду не надходило.

Дану справу розглянуто судом за правилами спрощеного позовного провадження.

19.07.2018 за наслідками розгляду справи суд на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України підписав вступну та резолютивну частини рішення.

Ознайомившись з матеріалами справи, дослідивши надані докази у їх сукупності, суд

В С Т А Н О В И В:

30 грудня 2014 року між сторонами був укладений договір № 2450/15-ТЕ-22 купівлі-продажу природного газу, згідно з предметом якого позивач, як продавець, зобов'язався передати у власність покупцю у 2015 році природний газ, ввезений на митну територію України Національною акціонерною компанією Нафтогаз України , а відповідач, як покупець, взяв на себе зобов'язання прийняти та оплатити цей природний газ на умовах цього договору.

Газ, що продається за цим договором, використовується покупцем виключно для виробництва теплової енергії, яка споживається населенням (пункт 1.2 договору).

За умовами пунктів 3.3 та 3.4 договору приймання-передача газу, переданого продавцем покупцеві у відповідному місяці продажу, оформлюється актом приймання-передачі газу, які і є підставою для остаточних розрахунків між сторонами.

Оплата за газ здійснюється покупцем виключно грошовими коштами шляхом 100% поточної оплати протягом місяця поставки газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 14 числа (включно) місяця, наступного за місяцем поставки газу (пункт 6.1 договору).

У разі невиконання покупцем пункту 6.1 цього договору він зобов'язується сплатити продавцю, крім суми заборгованості, пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня від суми простроченого платежу за кожний день прострочення платежу (пункт 7.2 договору).

Розділом ІІ договору сторони встановили строк його дії - до 31.12.2015.

Договір скріплений підписами та печатками обох сторін.

Протягом дії вищенаведеного договору сторони неодноразово укладали до нього додаткові угоди, зокрема, щодо зміни ціни на газ.

Матеріали справи свідчать, що на виконання умов договору № 2450/15-ТЕ-22 від 30.12.2014 позивач передав, а відповідач прийняв у 2015 році природний газ на загальну суму 119013,77 грн. , що підтверджується актами приймання-передачі природного газу: від 31.01.2015 на суму 18574,93 грн., від 28.02.2015 на суму 15943,44 грн., від 31.03.2015 на суму 16743,36 грн., від 30.04.2015 на суму 7042,60 грн., від 30.11.2015 на суму 25676,13 грн., від 31.12.2015 на суму 35033,31 грн.

Отже, є невірним посилання позивача у позові на передачу у власність відповідачу газу у вищенаведений період на загальну суму 119223,38 грн.

За даними позивача, відповідач несвоєчасно здійснював оплати за поставлений газ. Так, останній платіж за спірний період було проведено відповідачем 25.10.2016.

Предметом даного позову виступають майнові вимоги позивача про стягнення з відповідача сум пені, 3% річних та інфляційних втрат внаслідок порушення останнім договірних зобов'язань по своєчасній оплаті поставленого природного газу.

Підставою - умови договору № 2450/15-ТЕ-22 купівлі-продажу природного газу від 30.12.2014 та застосування статей 11, 509, 526, 530, 549, 610, 611, 612, 625, 655, 692 Цивільного кодексу України, статей 173, 174, 175, 193, 216, 230, 231, 232 Господарського кодексу України.

Отже спірні відносини, які виникли між сторонами, регулюються положеннями чинного законодавства про купівлю-продаж.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України є, зокрема, договори. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, у відповідності до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частинами 1, 2 статті 692 ЦК України встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 173 Господарського кодексу України передбачено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

У відповідності до ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Згідно з ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до приписів статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

За приписами статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У відповідності до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Статтею 216 Господарського кодексу України закріплено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Дослідивши надані суду докази, оцінивши їх у відповідності з вимогами ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, проаналізувавши обставини справи відносно норм чинного законодавства, яке регулює спірні відносини, суд дійшов висновку про часткове задоволення пред'явлених позовних вимог, виходячи з наступного:

Як вірно вказує відповідач, ч. 3 ст. 7 Закону України Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого постачання і водовідведення за спожиті енергоносії дійсно містить норму прямої дії, яка встановлює, що на заборгованість за природний газ, використаний для виробництва теплової та електричної енергії, надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, погашену до набрання чинності цим Законом, неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних не нараховуються, а нараховані підлягають списанню з дня набрання чинності цим Законом.

Водночас, відповідно до приписів статті 2, дія цього Закону поширюється на відносини із врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії .

Сторонами суду не повідомлялося та матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що відповідач відноситься до категорії суб'єктів, на яких поширюється дія Закону України Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого постачання і водовідведення за спожиті енергоносії .

Отже, суд вважає безпідставним посилання відповідача на ч. 3 ст. 7 вищевказаного Закону як на підставу відмови позивачу в задоволенні позову.

При цьому, з наданих суду доказів (за даними працівника бухгалтерії позивача - а. с. 16, які не спростовані відповідачем) вбачається, що відповідач систематично порушував взяті на себе договірні зобов'язання по своєчасній оплаті поставленого позивачем природного газу за відповідними актами приймання-передачі.

Враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги приписи статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі Серявін та інші проти України вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент . міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У пункті 58 Рішення Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 ГПК України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 78 ГПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).

Відповідно до змісту ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідач не спростував вимоги позивача, не надав суду відповідні докази, які свідчать про своєчасність виконання ним договірних зобов'язань перед позивачем.

В спірних правовідносинах відповідачем дійсно порушені норми та приписи чинного законодавства, в зв'язку з чим позивач цілком правомірно звернувся до господарського суду з відповідним позовом.

За приписами статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Приписами статей 230-231 Господарського кодексу України закріплено наступне:

Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу (ст. 230 ГК України).

Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором (ч. 6 ст. 231 ГК України).

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 ГК України).

На підставі статті 549 ЦК України та статей 230-232 ГК України позивач цілком правомірно нарахував та просить суд стягнути з відповідача пеню.

Водночас, перевіривши за допомогою програми «Законодавство» розрахунки позивача в частині нарахування пені в розмірі 18135,24 грн., який заявляє позивач, суд встановив, що нарахування позивача здійснені з допущенням помилок, а саме стосовно нарахування по акту від 31.12.2015 на суму 35033,31 грн.

Позивач помилково вказує суму даного акту 35242,92 грн., що і зумовило помилковість нарахування пені.

Судом здійснено перерахунок розміру пені за допомогою програми «Законодавство» та встановлено, що обґрунтованою сумою пені за вищевказаним актом є 2893,31 грн., яка і підлягає стягненню з відповідача.

По іншим актам нарахування пені позивачем проведено вірно.

З огляду на що, загальна сума пені, яка підлягає стягненню з відповідача, складає 18093,18 грн.

Таким чином, суд відмовляє позивачу в стягненні з відповідача пені (за актом від 31.12.2015 на суму 35033,31 грн.) в сумі 42,06 грн.

За приписами статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні та проценти, що сплачуються відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, складають зміст додаткових вимог, оскільки законодавець опосередковано визнає їх мірами відповідальності (відповідальність за порушення грошового зобов'язання).

Як інфляційні нарахування на суму боргу, так і сплата трьох відсотків річних від простроченої суми, не мають характеру штрафних санкцій, а виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора у зв'язку зі знеціненням коштів внаслідок інфляційних процесів та компенсації користування цими коштами.

Стаття 625 Цивільного кодексу України застосовується до всіх грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, які регулюють відносини, пов'язані з виникненням, зміною чи припиненням окремих видів зобов'язання.

На підставі статті 625 ЦК України позивач цілком правомірно нарахував та просить суд стягнути з відповідача інфляційні втрати та 3% річних.

Водночас, перевіривши за допомогою програми «Законодавство» розрахунки позивача в частині нарахування 3% річних в розмірі 1148,42 грн., який заявляє позивач, суд встановив, що нарахування позивача здійснені з допущенням помилок, а саме стосовно нарахування по акту від 31.12.2015 на суму 35033,31 грн.

Позивач помилково вказує суму даного акту 35242,92 грн., що і зумовило помилковість нарахування 3% річних.

Судом здійснено перерахунок розміру 3% річних за допомогою програми «Законодавство» та встановлено, що обґрунтованою сумою 3% річних за вищевказаним актом є 331,80 грн., яка і підлягає стягненню з відповідача.

По іншим актам нарахування 3% річних позивачем проведено вірно.

З огляду на що, загальна сума 3% річних, яка підлягає стягненню з відповідача, складає 1143,54 грн.

Таким чином, суд відмовляє позивачу в стягненні з відповідача 3% річних (за актом від 31.12.2015 на суму 35033,31 грн.) в сумі 4,88 грн.

Перевіривши за допомогою програми «Законодавство» розрахунки позивача в частині нарахування інфляційних втрат в розмірі 7790,39 грн., який заявляє позивач, суд встановив, що нарахування позивача здійснені з допущенням помилок.

По-перше, стосовно нарахування по акту від 31.12.2015 на суму 35033,31 грн.

Позивач помилково вказує суму даного акту 35242,92 грн., що і зумовило помилковість нарахування інфляційних втрат.

По-друге, позивач помилково включає в розрахунки одні періоди та виключає інші.

Відповідно до п. 3.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» від 17.12.2013 № 14, інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Відповідно до п. 3.2 вищевказаної Постанови індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця , в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції , визначений названою Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем , у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Відповідно до п. 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 17.07.2012, згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).

При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця . Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця .

Відповідно до листа Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97р «Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ» для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно помісячні індекси, які складають відповідний період, перемножити між собою .

У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97р; цього листа вміщено в газеті "Бизнес" від 29.09.1997 № 39, а також в інформаційно-пошукових системах "Законодавство" і "Ліга".

Судом встановлено, що по наступним актам позивач помилково включає в розрахунки одні періоди та виключає інші:

- по акту від 31.01.2015 на суму 18574,93 грн.: позивач помилково не включив до розрахунку на суму 13574,93 грн. липень 2015 року (у той час як оплата відповідачем була проведена 20.07.2015); позивач помилково включив до розрахунку на суму 8574,93 грн. липень 2015 року (у той час як оплата відповідачем була проведена 20.07.2015);

- по акту від 28.02.2015 на суму 15943,44 грн.: позивач помилково не включив до розрахунку на суму 15943,44 грн. серпень 2015 року (у той час як оплата відповідачем була проведена 20.08.2015); позивач помилково включив до розрахунку на суму 14518,37 грн. серпень 2015 року (у той час як вказана сума заборгованості виникла 20.08.2015, а оплата відповідачем була проведена 17.09.2015); позивач помилково включив до розрахунку на суму 4518,37 грн. вересень 2015 року (у той час як вказана сума заборгованості виникла 17.09.2015, а оплата відповідачем була проведена 10.10.2015);

- по акту від 30.04.2015 на суму 7042,60 грн.: позивач помилково не включив до розрахунку на суму 7042,60 грн. жовтень 2015 року (у той час як оплата відповідачем була проведена 28.10.2015);

- по акту від 31.12.2015 на суму 35033,31 грн.: позивач помилково не включив до розрахунку на суму 14013,77 грн. жовтень 2016 року (у той час як оплата відповідачем була проведена 25.10.2016).

Отже, вірними періодами нарахування інфляційних втрат по вищевказаним актам є:

- по акту від 31.01.2015 на суму 18574,93 грн.: по розрахунку на суму 13574,93 грн. - березень-липень 2015 року; по розрахунку на суму 8574,93 грн. - серпень 2015 року;

- по акту від 28.02.2015 на суму 15943,44 грн.: по розрахунку на суму 15943,44 грн. - квітень-серпень 2015 року; по розрахунку на суму 14518,37 грн. - вересень 2015 року; розрахунок на суму 4518,37 грн. не здійснюється;

- по акту від 30.04.2015 на суму 7042,60 грн. - червень-жовтень 2015 року;

- по акту від 31.12.2015 на суму 35033,31 грн.: по розрахунку на суму 14013,77 грн. - лютий-жовтень 2016 року.

При цьому, в період прострочки виконання боржником його грошового зобов'язання може мати місце як збільшення суми основного боргу (інфляція), так і зменшення суми основного боргу (дефляція) і для застосування до боржника судом цього виду виключної відповідальності, встановленої законом в зв'язку з неналежним виконанням грошового зобов'язання, необхідні умови існування у боржника простроченого грошового зобов'язання протягом місяця. Причому саме визначена сума боргу повинна не змінюватись протягом місяця для можливості застосування визначення державою середньомісячного індексу інфляції. Якщо відповідачем здійснювались часткові оплати боргу, то застосовується відповідальність у вигляді інфляційних тільки до тієї суми боргу, що не була сплачена та існувала певний час протягом місяця (існування певної незмінної суми боргу протягом місяця).

При стягненні інфляційних втрат за прострочення виконання боржником грошового зобов'язання, якщо термін прострочення становить менше ніж місяць, то індекс інфляції при визначенні заборгованості не нараховується.

Судом здійснено перерахунок розміру інфляційних втрат за допомогою програми «Законодавство» та встановлено, що обґрунтованою сумою інфляційних втрат за вищевказаними актами у визначені судом періоди є 7579,44 грн., яка і підлягає стягненню з відповідача.

З огляду на що, суд відмовляє позивачу в стягненні з відповідача інфляційних втрат в сумі 210,95 грн.

З аналізу вищенаведених норм та обставин, згідно з наданими сторонами доказами, суд дійшов висновку про часткове задоволення пред'явлених позовних вимог.

Судовий збір, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на сторін пропорційно розміру задоволених вимог.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 86, 129, 219, 220, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Соляні-2» на користь Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» заборгованість у загальному розмірі 26816,16 грн., з яких: 18093,18 грн. - пеня, 1143,54 грн. - 3% річних, 7579,44 грн. - інфляційні, та 1745,22 грн. судового збору.

3. У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» в частині стягнення з Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Соляні-2» заборгованості у загальному розмірі 257,89 грн., з яких: 42,06 грн. - пеня, 4,88 грн. - 3% річних, 210,95 грн. - інфляційні, - відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене в порядку, визначеному статтею 256 і підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України.

Сторони та інші учасники справи :

позивач: Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (01001, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 6; ідентифікаційний код 20077720);

відповідач: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Соляні-2» (54025, м. Миколаїв, пр. Героїв України (ОСОБА_1), 13-ж; ідентифікаційний код 36271064).

Повне рішення складено та підписано 24 липня 2018 року.

Суддя О.Г. Смородінова