Рішення

від 24.07.2018 по справі 509/201/18

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/201/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

представника позивача ОСОБА_1

представниці відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополі цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, 3-тя особа Таїровська селищна рада Овідіопольського району Одеської області про визнання недійсним кадастрового номеру земельної ділянки, -

В С Т А Н О В И В :

23 січня 2018 року, представник позивача ОСОБА_3 за нотаріально посвідченою довіреністю ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом, в якому просив суд, визнати недійсним кадастровий номер 5123755800:02:007:0068, присвоєний земельній ділянці площею 0,050 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича (нова назва з 2016 р. Лиманка), ж/м Чорноморка , вул. Крутоярська, 22/1, яка належить на праві власності згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серії ОД № 004311 від 03.03.2005 р. відповідачу ОСОБА_4, мотивуючи це тим, що після укладення нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06.09.2001 р. (реєстр. № 1452), укладеного між відповідачем (покупцем) ОСОБА_4 та позивачем (продавцем) ОСОБА_3, останній продав відповідачу земельну ділянку площею 0,050 га, яка є частиною його земельної ділянки, загальною площею 0,100 га, яка належала йому згідно державного акту на право приватної власності на землю серії IV-ОД № 042812 від 12.05.2000 р., призначену для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель, що знаходиться за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича (нова назва з 2016 р. Лиманка), ж/м Чорноморка , вул. Крутоярська, 22/1, позивач, з метою встановлення меж своєї земельної ділянки, що залишилась після продажу її частини, звернувшись до спеціаліста з заявою про виконання робіт з землеустрою, дізнався, що відповідач не повідомивши позивача, як суміжного землекористувача, не узгодивши з ним межі земельних ділянок, не отримавши його підпису про погодження меж, незаконно провів роботи по встановленню меж своєї земельної ділянки та самовільно отримав кадастровий номер на свою земельну ділянку площею 0,050 га, одночасно, протиправно присвоївши своїй земельній ділянці спільну адресу ділянки № 22/1 по вул. Крутоярській в ж/м Чорноморка с. Мізікевича, Овідіопольського району Одеської області, чим суттєво були порушені права власності позивача на його земельну ділянку, оскільки в нього є підстави сумніватися в правильності визначення і встановлення меж ділянки відповідача, а саме в тому, що останній не відібрав частину земельної ділянки позивача.

В судовому засіданні представник позивача повністю підтримав свій позов та просив його задовольнити, одночасно заперечуючи проти заміни неналежної 3-ої особи Відділу Держземагенства в Овідіопольському районі Одеської області на належну 3-тю особу Міськрайонне управління в Овідіопольському районі та м. Чорноморську ГУ в Одеській області чи Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, так як територіальні органи Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру і Державного агентства земельних ресурсів були ліквідовані як юридичні особи публічного права на підставі Постанови КМУ № 581 від 31.08.2016 р., а Міськрайонне управління в Овідіопольському районі та м. Чорноморську ГУ в Одеській області стало одним з структурних підрозділів ГУ Держгеокадастру в Одеській області, наполягаючи на тому, що вказана 3-тя особа немає ніякого відношення до його позову і до неї позивачем не заявлялось будь-яких вимог, а заміна 3-ої особи, на його думку, призведе до штучного затягування розгляду даної справи, яка надійшла до суду 23.01.2018 р., одночасно заявивши клопотання про виключення з числа учасників справи 3-тю особу без самостійних вимог Відділ Держземагенства в Овідіопольському районі Одеської області, проти чого не заперечувала представниця відповідача ОСОБА_4 Вказане клопотання представника позивача про виключення з числа учасників справи 3-ої особи без самостійних вимог Відділу Держземагенства в Овідіопольському районі Одеської області було задоволено судом і його було виключено з числа 3-їх осіб.

Крім цього, представник позивача, бажаючи якомога скорішого розгляду справи судом і запобігаючи затягуванню слуханню справи, заявив суду клопотання про відмову від свого клопотання про витребування від Відділу Держземагенства в Овідіопольському районі Одеської області письмових доказів - копії матеріалів, пов'язаних з отриманням відповідачем кадастрового номеру на земельну ділянку площею 0,050 га під № 22/1 по вул. Крутоярській в ж/м Чорноморка с. Мізікевича, Овідіопольського району Одеської області, з чим погодилась представниця відповідача ОСОБА_4, і яке було задоволено судом, враховуючи категоричну позицію з цього питання самого представника позивача.

Представниця відповідача ОСОБА_4 за адвокатським ордером ОСОБА_2 в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним і необґрунтованим, беручи до уваги, що позивачем був невірно обраний спосіб захисту своїх цивільних прав та з підстав, викладених у письмових запереченнях на позов, в задоволенні якого просила суд відмовити.

Представник 3-ої особи без самостійних вимог Таїровської с/р Овідіопольського району Одеської області в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлявся належним чином - поштовим повідомленням про вручення судової повістки, причини неявки суду не повідомив, заяви про слухання справи за його відсутністю суду не надав (а.с. 71).

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтями 15,16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути : 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Суд - може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду - є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Стаття 41 Конституції України наголошує - кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному Законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності - є непорушним.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі Спорронг і Лоннрот проти Швеції (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах ОСОБА_5 проти Італії (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії (&?п;...&gв;) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі Антріш проти Франції , від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та Кушоглу проти Болгарії (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі Спорронг та Льон рот проти Швеції (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі ОСОБА_1 та інші проти Сполученого Королівства (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

Статтями 627-629,638,639 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу - сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір - є обов'язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є : умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми.

Згідно із ст. 202 ЦК України - правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво - чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.

Умовами статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Умовами ст. 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину.

Частина 1 п. 3 ст. 208 ЦК України зазначають - у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Стаття 209 ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 цього Кодексу.

Виходячи з приписів ст. 215 ЦК України вбачається, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтями 216-217 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК України, заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорюваних окремих його частин - може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Відповідно до ст. 229 ЦК України - якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину - не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Статтями 316-320,321,328 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава - не втручається у здійснення власником права власності. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

На об'єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України - виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін (наприклад, передача ключів від будинку не свідчить про набуття права власності на будинок за відсутності договору та державної реєстрації).

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (ч. 3 ст. 334 ЦК України).

Нотаріальне посвідчення правочинів, що вчиняються у письмовій формі, є обов'язковим лише у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 209 ЦК України).

У відповідності до вимог ст.ст. 386-388 ЦК України - держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Під час розгляду вимог про витребування майна у його набувача мають бути враховані всі умови, передбачені ст. 388 ЦК (постанова Верховного Суду України від 6 грудня 2010 р., справа № 3-13гс10).

Не може бути витребувано від добросовісного набувача майно, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень, а також гроші та цінні папери на пред'явника (ч. 2 ст. 388, ст. 389 ЦК).

Статтею 627 ЦК України передбачено - відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ст.ст. 638,639 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Відповідно до умов статті 640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії - договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Статті 626-629,632,641,651,655,657,658,662,664 ЦК України передбачають - договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом - належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства. Обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар, який вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.

Пунктами 2,7,19 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними передбачено, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням інших актів, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1,8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Відповідно до ст.ст. 229-230 ЦК України, правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК) - мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним - повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі, неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання Закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін - не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до правової позиції по справі № 6-165цс13 від 12.02.2014 р. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що відповідно до п.п. 2 та 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України - власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом. У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину перевірці судом при вирішенні справи підлягає чинність правочину. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення - суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Зокрема, у разі вчинення правочину представником - суду слід з'ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин.

Суд встановив, що 06 вересня 2001 року між позивачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,050 га, що знаходиться в ж/м Чорноморка , вулиця Крутоярська, ділянка № 22/ Таїровської с/р Овідіопольського району Одеської області, який був посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області ОСОБА_6 (реєстр. № 1452) (а.с. 9,10).

03 березня 2005 року, на підставі зазначеного договору відповідачу був виданий Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ОД № 004311, площею 0,050 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована по вул. Крутоярській, 22/1, ж/м Чорноморка , с. Мізікевича, Овідіопольського району, Одеської області, який було зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010552900261 (а.с. 55-56).

Таким чином, як встановив суд, відповідач з вересня 2001 року відкрито володіє та користується зазначеною земельною ділянкою, а з березня 2005 року його право власності оформлено належним чином у відповідності до норм чинного законодавства України.

Суд, з'ясував і це було підтверджено в судовому засіданні представником позивача, що позивачем у позовній заяві не спростовується той факт, що він продав частину земельної ділянки відповідачу у 2001 році, адреса якої була зазначена в договорі купівлі-продажу: ж/м Чорноморка , вулиця Крутоярська, ділянка № 22/1 Таїровської с/р Овідіопольського району Одеської області, а тому твердження представника, про те, що відповідач нібито відібрав та вкрав адресу його земельної ділянки є безпідставними і голослівними, оскільки предметом договору купівлі-продажу земельної ділянки була її частина саме за цією адресою, а діюче законодавство передбачає процедуру отримання чи зміни адреси земельної ділянки, якою і скористався позивач при отриманні адреси земельної ділянки, власником якої він є: Одеська область, Овідіопольський район, ж/м Чорноморка , с. Лиманка, вул. Крутоярська, 22/1-А.

При чому, умовами вищевказаного нотаріально посвідченого договору передбачено, що цей договір є підставою для відведення земельної ділянки в натурі/на місцевості і видачі державного акту на право приватної власності на землю (а.с. 10).

Будь-яких обмежень чи застережень, або умов з приводу неможливості відповідачем використовувати колишню адресу частини проданої земельної ділянки - в договорі сторонами не встановлено і сторони правочину такі умови не обговорювали і не зазначали у договорі, що підтвердив представник позивача в судовому засіданні.

ОСОБА_4 того, на думку суду, між доводами позивача про нібито відібрання адреси земельної ділянки та підставами позивача начебто сумніватися у правильності визначення меж ділянки відповідача, відібрання частини землі у позивача та безпосередньо позовними вимогами - не існує причинно-наслідкового зв'язку, а вказані твердження представника позивача ґрунтуються лише на безпідставних припущеннях.

Суд звертає увагу на те, що площа земельної ділянки, яку відчужив позивач на користь відповідача (0,050 га) та площа земельної ділянки у Державному акті повністю співпадає, що спростовує будь-які твердження позивача у позові та його представника в судовому засіданні про начебто захоплення його земельної ділянки відповідачем.

Таким чином, суд вважає, що позивачем не тільки не надано належних та допустмих документальних доказів, передбачених ст.ст. 76-83,89 ЦПК України, що його права порушені присвоєнням кадастрового номеру земельній ділянці відповідачем, а й те, що будучі суміжним землекористувачем, позивач не знав про порушення свого права з 2001 року.

Така поведінка позивача, на думку суду - не може вважатися обґрунтованим втручанням у мирне володіння майном відповідача, якому на підставі Закону та договору належить його земельна ділянка площею 0,050 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою : Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича (нова назва з 2016 р. Лиманка), ж/м Чорноморка , вул. Крутоярська, 22/1, на праві власності згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серії ОД № 004311 від 03.03.2005 р.

Доступ до правосуддя є основним правом особи, закріпленим Конституцією України, Законами України, зокрема ЦК України. Однак в даному випадку не може бути безмежним таке право, та твердження про те, що позивачу нібито не було відомо про оформлення документів для отримання Державного акту на землю відповідачем, що спростовується фактом відчуження позивачем на користь відповідача частини земельної ділянки і встановлення у договорі, що він є підставою для отримання Державного акту на землю.

ОСОБА_4 того, рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 06 липня 2016 р. було визнано за ОСОБА_3 право на отримання кадастрового номеру на земельну ділянку за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Мізікевича, ж/м Чорноморка , вул. Крутоярська, 22/1-а, без підпису акту прийомки-передачі межових знаків на зберігання суміжним землекористувачем ОСОБА_4 (а.с. 11).

Таким чином, саме у такий спосіб (зазначеним рішенням) суд захистив право позивача на отримання ним кадастрового номеру земельної ділянки.

Крім того, суд вважає, що позивачем не вірно обраний спосіб захисту свого нібито порушеного права.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 126 ЗК України).

У відповідності до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

З 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України Про державний земельний кадастр (далі - Закон), пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень якого визначено, що у разі якщо земельні ділянки, обмеження (обтяження) у їх використанні зареєстровані до набрання чинності цим Законом у Державному реєстрі земель, відомості про такі земельні ділянки, обмеження (обтяження) підлягають перенесенню до Державного земельного кадастру в автоматизованому порядку, без подання заяв про це їх власниками, користувачами та без стягнення плати за таке перенесення.

Відповідно до вимог статті 9 Закону внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Відповідно до вимог статті 11 Закону відомості про об'єкти Державного земельного кадастру під час внесення їх до Державного земельного кадастру мають відповідати існуючим характеристикам об'єктів у натурі (на місцевості), визначеним з точністю відповідно до державних стандартів, норм та правил, технічних регламентів.

Згідно із статтею 15 Закону до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі тощо.

Крім того, згідно вимог статті 16 Закону кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі і може бути скасований лише у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки.

За змістом статті 24 Закону державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку.

Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за місцем їх розташування відповідним Державним кадастровим реєстратором центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Відповідно до частини другої статті 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпункту а пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Кадастровий номер земельної ділянки - це унікальний код який не повторюється на всій території України та зберігається за земельною ділянкою протягом всього часу її існування. Кадастровий номер підтверджує факт реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі (ДЗК) із інформацією про її власника, цільове призначення землі, межі. Тобто, наявність кадастрового номеру гарантує власнику земельної ділянки факт її існування та унеможливлює посягання на неї інших осіб.

Ідентифікаційний код ділянки використовується для кодування даних певної ділянки, тобто перетворення відомостей в цифровий вигляд. Присвоєння кадастрового номеру відбувається виходячи з того, що земельна ділянка розташовується на певній території, яка у свою чергу належить певному населеному пункту, який знаходиться на певному адміністративно-територіальному кордоні.

Кадастровий номер складається з 19 цифр, які розділені між собою двокрапкою. Кодована цифрова послідовність позначає код, що складається з 10 цифр, які визначають знаходження зовнішніх меж населеного пункту. Складається послідовність згідно з Класифікатором об'єктів адміністративно-територіального устрою (ОАТУ). ХХ - код, що складається з 2 цифр, які визначають місце розташування кадастрової зони щодо ОАТУ (99 кадастрових зон може бути відносно однієї адміністративної області); ХХХ - код, що складається з 3 цифр, які визначають місце розташування кадастрового кварталу щодо кадастрової зони (999 кадастрових кварталів може бути в межах однієї кадастрової зони); ХХХХ - код, що складається з 4 цифр, які визначають місце розташування земельної ділянки щодо кадастрового кварталу (9999 земельних ділянок може бути в межах одного кадастрового кварталу). Код повинен бути унікальним. Він відрізняється від інших кодів набором останніх чотирьох цифр.

Таким чином, кадастровий номер можна вважати як цифрову назву (ім'я), яка ідентифікує земельну ділянку перед іншими.

Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено у частині третій статті 152 ЗК України.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 ЗК України або ж іншим способом, який передбачено законом.

На думку суду, позовна вимога про визнання кадастрового номеру недійсним є такою, що не відповідає нормам матеріального права та способам захисту, визначеним ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України, відповідно до якої захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом : а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Ні позивачем в позові, на його представником в судовому засіданні - не зазначено, на підставі якої норми матеріального права (який пункт частини 3 ст. 152 ЗК України) він вважає за необхідне визнати недійсним кадастровий номер земельної ділянки відповідача, не вказано, яким чином та у який спосіб порушуються права власності позивача.

Суд встановив, що норми права, на які посилається позивач як на підставу своїх позовних вимог - жодним чином не стосуються його предмета, а посилання у позові на Інструкцію про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками від 18.05.2010 р. є некоректним, оскільки на той момент вже був виданий Державний акт на земельну ділянку відповідача.

Думка суду щодо невірно обраного способу захисту цивільного права позивачем - об'єктивно підтверджується практикою Верховного Суду викладену в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2018 року по справі № 359/12280/13-ц (провадження № 61-3801св18), предметом спору по якому була вимога про скасування присвоєння кадастрового номера земельної ділянки, в якій Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що такі вимоги самі по собі не можуть вважатися належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача, оскільки обставини щодо ймовірних порушень, допущених під час розроблення технічної документації та присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, можуть бути предметом доказування і встановлюватись при розгляді спору щодо визнання незаконними та скасування записів про проведену державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, зокрема у разі скасування на підставі рішення суду документів, на підставі яких її було проведено. Оскільки таких вимог позивачем не заявлено, то суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених у позові вимог.

Оскільки основними принципами цивільного судочинства є змагальність, диспозитивність та неприпустимість зловживання процесуальними правами, суд вважає, що позивачем не надано жодних доказів, в порядку вимог ст.ст. 76-83,89 ЦПК України, якими би були підтверджені позовні вимоги.

Таким чином, на думку суду, позов є безпідставним, необґрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним кадастрового номеру земельної ділянки, яким не порушуються будь-які права власності позивача.

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,89,95,133,141,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 15,16,319 ЦК України, ст.ст.125,126,152 ЗК України, Законом України Про державний земельний кадастр , Законом України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , Конституцією України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, 3-тя особа Таїровська селищна рада Овідіопольського району Одеської області про визнання недійсним кадастрового номеру земельної ділянки - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлений 25.07.2018 р.

Суддя Гандзій Д.М.