Постанова

від 29.08.2018 по справі 727/9625/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 серпня 2018 року м. Чернівці

справа № 727/9625/17

Апеляційний суд Чернівецької області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Яремка В. В.

суддів: Владичана А. І., Литвинюк І. М.

секретар Герман Я. І.

з участю представника позивачки ОСОБА_1, представників відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Чернівецької міської ради, ОСОБА_5 про визнання рішення протиправним, договору оренди земельної ділянки недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_6, яка діє в інтересах ОСОБА_4, на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 29 травня 2018 року (головуючий у суді першої інстанції - суддя Літвінова О. Г.),

встановив:

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Чернівецької міської ради, ОСОБА_5 про визнання рішення протиправним, договору оренди земельної ділянки недійсним.

Зазначала, що вони разом із своїм колишнім чоловіком ОСОБА_7 у 1992 році купили квартиру АДРЕСА_1, що складає 30/100 частин жилого будинку. Договір купівлі-продажу був посвідчений заступником старшого державного нотаріуса Першої Чернівецької державної нотаріальної контори 16 січня 1992 року, зареєстрований в реєстрі №1-141.

23 вересня 1998 року шлюб між ними розірвано. У 2000 році ОСОБА_4 звернулась до Ленінського районного суду м. Чернівці із заявою про визнання права власності на будинковолодіння та поділ майна подружжя.

31 травня 2000 року в указаній справі була укладена мирова угода, згідно якої за позивачкою було визнано право власності та виділено в натурі 62/100 частки квартири АДРЕСА_1, гараж літ. В , сарай літ. Б 1/2 частини огорожі, 1/2 частини каналізації, за ОСОБА_7 було визнано та виділено в натурі 38/100 часток зазначеної квартири, 1/2 огорожі, 1/2 каналізації.

Позивачка також зазначала, що рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 08 травня 2011 року задоволено її позовні вимоги та визнано за нею право власності на 62/100 частини земельної ділянки площею 0,05 га, призначеної для обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1, визнано договір купівлі-продажу земельної ділянки недійсним в частині продажу відповідачу ОСОБА_5 62/100 частин земельної ділянки площею 0,05 га, розташованої за указаною адресою, визнано недійсним Державний акт про право приватної власності на землю серії НОМЕР_1 в частині власності за ОСОБА_5 62/100 частин земельної ділянки площею 0,05 га.

Посилалася на те, що на даний час вона (позивачка) та відповідач ОСОБА_5 є співвласниками нерухомого майна розташованого за адресою АДРЕСА_1 та земельної ділянки, розміром 0,05 га, що розташована за тією ж адресою.

Водночас, поряд із земельною ділянкою, яка перебуває у їх власності, є земельна ділянка, що належала територіальній громаді.

У вересні 2015 року вона (позивачка) звернулась до Чернівецької міської ради із заявою про передачу їй в оренду цієї земельної ділянки площею 0,0748 га для індивідуального садівництва та площею 0.0452 га для ведення городництва, проте дізналася, що рішенням Чернівецької міської ради від 27 грудня 2012 року № 717 указану земельну ділянку площею 0,1456 га надано відповідачеві в оренду на 5 років для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на підставі якого між відповідачами укладено договір оренди від 07 березня 2013 року.

Посилаючись на те, що оспорюваними рішенням та договором порушуються її права на користування нерухомим майном, оскільки на спірній ділянці розташований її сарай, і що на цій земельній ділянці відсутнє нерухоме майно відповідача, а отже використання земельної ділянки не відповідає цільовому призначенню, позивачка просила визнати рішення Чернівецької міської ради №717 від 27 грудня 2012 року Про надання громадянам земельних ділянок в оренду та визнання таким, що втратили чинність, окремих пунктів рішень з цих питань в частині передачі ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,1456 га в оренду, розташовану за адресою АДРЕСА_1 протиправним; визнати договір оренди землі №8358 від 07 березня 2013 року, укладений між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_5, недійсним.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 29 травня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивачки ОСОБА_6 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Посилається на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Зокрема, в апеляційній скарзі дублюється виклад позовних вимог та доказів на їх підтвердження, містить твердження про те, що всупереч висновку суду першої інстанції на спірній ділянці все ж розташоване нерухоме майно позивачки, а використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням відповідач не може, оскільки до неї не прилягає його нерухоме майно.

Заявник також вважає безпідставним висновок суду першої інстанції про сплив позовної давності за заявленими позивачем вимогами і що про порушення права позивачка дізналася з часу підписання протоколу погодження меж.

У відзиві на апеляційну скаргу Чернівецька міська рада просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 29 травня 2018 року без змін.

Вважає правильним висновок суду першої інстанції про обізнаність з передачею відповідачу земельної ділянки в оренду з часу погодження меж земельної ділянки та про відсутність нерухомого майна позивачки на спірній земельній ділянці.

Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до протоколу і погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), від 12 червня 2012 року, щодо орендованої земельної ділянки було встановлено 20 межових знаків, позивачка погодила межі земельних ділянок, документи землеустрою розроблені належним чином і погоджені суміжними землекористувачами, а докази про те, що на спірній земельній ділянці знаходиться нерухоме майно позивачки відсутні.

Колегія суддів погоджується з безпідставністю та недоведеністю позовних вимог.

У справі встановлено, що на час пред'явлення позову позивачка ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_5 є співвласниками нерухомого майна, розташованого за адресою АДРЕСА_1 та земельної ділянки, розміром 0.05 га, що розташована за тією ж адресою та яка належить сторонам на праві спільної часткової власності з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку та господарських споруд (а.с. 11-12).

Встановлено, що поряд із указаною земельною ділянкою сторін знаходиться спірна земельна ділянка.

Рішенням Чернівецької міської ради від 27 грудня 2012 року № 717 указану земельну ділянку площею 0,1456 га надано відповідачеві в оренду на 5 років для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на підставі якого між відповідачами укладено договір оренди від 07 березня 2013 року (а.с.14-17, 28-29).

Позивачка вважає, що передачею в оренду відповідачу цієї ділянки порушуються її права.

Такі твердження спростовуються наявними у справі доказами.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов.

Частиною першою статті 20 Закону України Про оренду землі (далі - Закон) у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Відповідно до ст. 18 цього Закону договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Це ж положення закріплене у ст. 125 ЗК України, за якою право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Отже, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоду встановленої форми.

Разом із тим, цивільні права та обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні спірного договору, набуваються після відповідної державної реєстрації.

Згідно ст. 10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Встановлено, що оскаржуване рішення 27 грудня 2012 року № 717 прийняте належним представницьким органом місцевого самоврядування відповідно до закону та в межах повноважень міської ради, які визначені ст. 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні .

Стаття 12 вказаного закону визначає повноваження сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів у галузі земельних відносин, серед інших розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Відсутні підстави для визнання недійсним і договору оренди земельної ділянки.

Як на підставу визнання цього договору недійсним позивачка посилалася на те, що частина указаної земельної ділянки знаходиться під її нерухомим майно - сараєм.

Проте докази на підтвердження указаних доводів у матеріалах справи відсутні.

Такі доводи заявника спростовуються експлікацією кадастрового плану земельної ділянки, наданої в оренду ОСОБА_5 за адресою АДРЕСА_1, який виконаний ПП Терра Буковина на замовлення ОСОБА_5, з якого слідує, що на зазначеній земельній ділянці відсутні будь які об'єкти нерухомого майна.

Встановлено також, що на час прийняття оскаржуваного рішення ради та оспорюваного договору межі спірної земельної ділянки було погоджено із суміжними землекористувачами в т. ч. і з позивачкою (а.с.57).

Доводи заявника про помилкове погодження позивачкою указаних меж не заслуговують на увагу.

Необґрунтованими є і доводи заявника про те, що використовувати спірну земельну ділянку за цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд відповідач не може, оскільки на ній відсутнє його нерухоме майно, а в подальшому відповідач розробляє документацію для будівництва на земельній ділянці нерухомого майна.

Проте зазначеним у договорі оренди цільовим призначенням земельної ділянки права позивачки не порушуються, а теперішнє фактичне використання земельної ділянки виходить за межі предмету спору, оскільки дійсність спірного правочину визначається станом на час його укладення.

Отже, висновок суду першої інстанції про безпідставність та недоведеність позовних вимог є правильним, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для його скасування.

Заявник в апеляційній скарзі посилається на помилковість висновку суду першої інстанції про сплив позовної давності щодо заявлених вимог.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю в 3 роки (ст.257 ЦК).

При цьому відповідно до ч. 1 ст.261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення й застосування конвенції (п.1 ст.32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п.51 рішення від 22.10.96 за заявами №22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ; п.570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ).

Порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що містяться в ст.261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такий правовий висновок висловив Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі №6-17 цс 17.

Виходячи з обставин укладення договору оренди, обізнаності позивачки з цим, в т.ч. і з погодженням меж земельної ділянки для такої мети, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про сплив позовної давності за заявленими вимогами.

За обставинами справи позивачка не могла не знати про укладення оспорюваного договору оренди земельної ділянки.

Водночас, правильно встановивши указані обставини та дійшовши висновку про безпідставність та недоведеність позовних вимог по суті, суд першої інстанції, помилково зазначив про відмову у позові і з підстав спливу позовної давності.

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Проте у цій справі помилкове зазначення судом першої про відмову у позові і з підстав спливу позовної давності не вплинуло на правильність по суті вирішення спору.

На підставі наведеного та керуючись ст. п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 382 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6, яка діє в інтересах ОСОБА_4, залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 29 травня 2018 року, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови - 04 вересня 2018 року.

Головуючий В. В. Яремко

Судді: А. І. Владичан

І. М. Литвинюк