Рішення

від 17.08.2018 по справі 428/6075/18

СЄВЄРОДОНЕЦЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 428/6075/18

Провадження № 2-о/428/474/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2018 року м. Сєвєродонецьк

Сєвєродонецький міський суд Луганської області у складі:

головуючого судді Посохова І.С.,

за участю секретаря судового засідання Колядінцевої П.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Сєвєродонецька цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до Сєвєродонецького міського суду Луганської області з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. В обґрунтування заяви зазначила, що вона та її малолітній син ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, з серпня 2014 року є вимушеними переселенцями з постійного місця проживання до ІНФОРМАЦІЯ_2. Проживають у ІНФОРМАЦІЯ_3, про що свідчать довідки № 42189, № 42189 від 16.11.2016, та мають статус внутрішньо переселених осіб.

У зв'язку з цим, заявник просить встановити юридичний факт, що має юридичне значення, а саме: що її вимушене переселення разом з її малолітньою дитиною - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, у серпні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Встановлення вказаного юридичного факту для заявника є необхідним для визначення свого статусу та статусу своєї дитини, як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту).

Заявник ОСОБА_1 у судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, від представника заявника ОСОБА_3 надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Представник заявника ОСОБА_3 у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.

Представник заінтересованої особи - Міністерства соціальної політики України - у судове засідання не з'явився, про день, час та місце слухання справи повідомлявся належним чином, про причини неявки до суду не повідомив, заяв до суду не надходило.

Представник заінтересованої особи - Посольства Російської Федерації в Україні - у судове засідання не з'явився, про день, час та місце слухання справи повідомлявся належним чином, про причини неявки до суду не повідомив, заяв до суду не надходило.

Судом враховано те, що необхідною передумовою справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін є належне повідомлення про судовий процес осіб, які беруть участь у справі, і було вчасно надіслано на адресу Посольства Російської Федерації в Україні відповідного повідомлення. Даний факт підтверджується, зокрема, листом Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 04 червня 2018 року на адресу Посольства Російської Федерації в Україні (03049, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27), яким Сєвєродонецький міський суду Луганської області повідомляє, що 25 червня 2018 року о 15 год. 30 хв. відбудеться судовий розгляд справи за заявою ОСОБА_1, яка діє від власного імені та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2, про встановлення факту що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, та просить з'явитися до суду (до листа додано копію ухвали про відкриття провадження у справі та копію заяви ОСОБА_1М.) Натомість, Російська Федерація у судових засіданнях у справі участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення даної справи, не заявляла.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлені наступні обставини справи.

Заявник просить встановити юридичний факт, що має юридичне значення, а саме: що її вимушене переселення разом з її малолітньою дитиною ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, у серпні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Встановлення вказаного юридичного факту для заявника є необхідним для визначення свого статусу та статусу своєї дитини, як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту).

Положеннями Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу шостого преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України , а саме: 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) , вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, справа № 1-1/2002, (щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі Ilascu та інші проти Молдови та Росії , § 313; рішення ECHR у справі Sargasyan v. Azerbaijan , § 129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі Ilascu та інші проти Молдови та Росії , § 333; рішення ECHR у справі Catan та інші проти Молдови та Росії , § 109; рішення ECHR у справі Sargasyan v. Azerbaijan , § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі Ilascu та інші проти Молдови та Росії , § 335, § 339; рішення ECHR у справі Sargasyan v. Azerbaijan , § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі Sargasyan v. Azerbaijan , § 132).

З матеріалів справи судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 є громадянином України, народилась 17 жовтня 1985 року у м. Ровеньки Луганської області та з 26.11.2010 була зареєстрованою за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5, кв. ГагарінаАДРЕСА_1, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії ЕН 911609, виданого 18.12.2012 Ровеньківським МС УДМС України в Луганській області.

Заявник ОСОБА_1 є матір'ю малолітньої дитини - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії І-ЕД № 285509, виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Ровеньківського міського управління юстиції у Луганській області 19.09.2013. Отже, заявник ОСОБА_1 звернулась до суду також і в інтересах малолітнього ОСОБА_2.

Судом також встановлено, що заявник ОСОБА_1 разом з сином ОСОБА_2 мають статус внутрішньо переміщених осіб, що підтверджується наявними в матеріалах цивільної справи довідками № 42189 від 16.11.2016, виданими Управлінням праці та соціального захисту населення Сєвєродонецької міської ради Луганської області 16.11.2016, згідно з якими заявника та її сина взято на облік як внутрішньо переміщених осіб з тимчасово окупованої території міста Ровеньки Луганської області та поставлено на облік у місті Сєвєродорнецьку за адресою: АДРЕСА_2.

Згідно з статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб , внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Отже, положення закону свідчать про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України, у тому числі, можуть бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті четвертій, частині першій статті 5 Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи підтверджує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України № 509 Про облік внутрішньо переміщених осіб від 01.10.2014 затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Враховуючи викладене, судом встановлено, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України , частиною четвертою статті 2 Закону України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях , що підтверджує факт того, що вимушене переселення заявника ОСОБА_1 та її неповнолітньої дитини ОСОБА_2 у серпні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області.

Суд також враховує, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, однак правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України Про міжнародне приватне право від 23 червня 2005 року, суд вважає таким, що не порушено, з огляду на наступне.

По-перше, вказана норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.

По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях , дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. Частина четверта статті 79 Закону України Про міжнародне приватне право вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується у пункті 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя .

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Суд доходить висновку, що вимушене переселення заявника з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, а встановлення даного факту можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.

Суд, у даному випадку, не може відмовити у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, оскільки такі дії суду можуть бути позбавленням заявника права на встановлення причини її внутрішнього переселення. Оскільки судовий захист прав і свобод людини і громадянина, необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, так як саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, а право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права - покладання відповідальності на Російську Федерацію за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території викладені в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 428/13977/16-ц, від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16-ц, які згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України Про судоустрій та статус суддів є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, що застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, який містить відповідну норму права.

Надані заявником на підтвердження вимог письмові докази, які містяться у матеріалах справи (а.с. 21-89), суд вважає такими, що підтверджують загальновідомий факт збройної агресії з боку Російської Федерації щодо України.

Таким чином, вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, підлягають задоволенню.

З урахуванням ч. 7 ст. 294 ЦПК України суд вважає за необхідне не вирішувати питання про відшкодування будь-яких судових витрат у цій справі.

Керуючись ст. 2, 12, 13, 76-82, 258, 259, 263-265, 294, 315-319 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, задовольнити повністю.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, разом з її малолітньою дитиною ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, у серпні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Питання судових витрат вирішенню не підлягає.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Луганської області через Сєвєродонецький міський суд шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості про учасників справи:

- заявник: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, місце проживання: 93400, АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1;

- заявник: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, місце проживання: 93400, АДРЕСА_3;

- представник заявника: Громадська організація Всеукраїнський рух Сила права , місцезнаходження: 01024, м. Київ, вул. Банкова, 2, код ЄДРПОУ 39848128;

- заінтересована особа: Міністерство соціальної політики України, місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Еспланадна, 8/10, код ЄДРПОУ 37567866;

- заінтересована особа: Російська Федерація, місцезнаходження: Посольство Російської Федерації в Україні, за адресою: 03049, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27.

Суддя І. С. Посохов