Постанова

від 20.09.2018 по справі 910/21218/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/21218/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Вронської Г.О., Кушніра І.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Автомобільна група "ВІПОС"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.06.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Коротун О.М., судді Майданевич А.Г., Гаврилюк О.М.) та на рішення Господарського суду міста Києва від 26.02.2018 (суддя Трофименко Т.Ю.)

за позовом Приватного акціонерного товариства "Автомобільна група "ВІПОС"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомобільна група "Каділлак, Шевролє" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Український торговий дім "Каділлак, Шевролє"

про визнання недійсним договору

за участю:

позивача: 1) Амельченко В.П. (довіреність від 19.09.2018): 2) Кравцов В.Ю. (довіреність від 19.09.2018)

відповідач 2: Струць М.П. (арбітражний керуючий),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Приватне акціонерне товариство "Автомобільна група "ВІПОС" (далі - позивач) просило визнати недійсним договір №2/3 купівлі-продажу основних засобів, який укладено 27.12.2010 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Автомобільна група "Каділлак, Шевролє" (далі-відповідач-1) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Український торговий дім "Каділлак, Шевролє" (далі-відповідач-2) (далі-договір).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір є недійсним, оскільки він фактично був укладений у 2015 році та без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені, а з наміром ухилитися від виконання судових рішень про стягнення з відповідача-1 на користь позивача заборгованості, в рахунок погашення якої мали б піти кошти отримані внаслідок реалізації автомобілів, які є предметом договору. При цьому позивач вказує на те, що сторонами спірного правочину виступали відповідачі, керівниками і засновниками яких виступало подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_8, що свідчить про умисел сторін договору не виконувати зобов'язання та приховати справжні наміри, та свідчить про фіктивність договору і є підставою для визнання його недійсним у відповідності до вимог статті 234 ЦК України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.02.2018, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.06.2018, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що договір є фіктивним, оскільки наявні в матеріалах справи докази, зокрема щодо заниження вартості автомобілів, які не були досліджені судами свідчать про те, що він був вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином, що відповідає постанові Верховного Суду України від 09.08.2017 у справі № 6-2690цс16. При цьому позивач вказує на те, що за рахунок звернення стягнення на автомобілі, які є предметом договору можливо отримати грошові кошти на виконання рішень Господарського суду міста Києва від 25.06.2012 у справі № 5011-41/1278-2012 та від 28.07.2015 у справі № 910/15136/15. Крім того, позивач посилається на те, що він не брав участі у справі Господарського суду міста Києва № 910/8276/15-г, за результатами розгляду якої 12.05.2015 було прийнято рішення, а тому посилання судів на те, що дійсність договору встановлено у справі № 910/8276/15-г, є безпідставним.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 27.12.2010 між відповідачем-1 (продавець) та відповідачем-2 (покупець) був укладений договір, за умовами якого продавець зобов'язався передати автомобіль марки CHEVROLET EXPRESS CARGO, 2004 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_6; автомобіль марки CHEVROLET CAVALIER, 2004 року випуску, номер кузова НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_5; автомобіль марки CHEVROLET SUBURBAN, 1999 року випуску, номер кузова НОМЕР_3, реєстраційний номер НОМЕР_4 у власність покупця, а покупець зобов'язався їх прийняти та оплатити за ціною, яка визначена у додатку до договору, що є його невід'ємною частиною, що складає 24247,04 грн.

Судами також встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 25.06.2012 у справі № 5011-41/1278-2012, яке набрало законної сили, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Каділлак, Шевролє" на користь позивача 799 700,00 грн. основного боргу, 30761,50 грн. інфляційних нарахувань, 23 314,98 грн. три відсотки річних. На виконання цього рішення суду державною виконавчою службою було проведено виконавчі дії з метою виявлення майна боржника та реалізації його на електронних торгах.

Згідно акта опису й арешту майна від 10.02.2015 державною виконавчою службою було вилучено автомобіль марки CHEVROLET EXPRESS CARGO, 2004 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_6, але він не був реалізований через те, що прилюдні торги не відбулися.

Також встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 12.05.2015 у справі № 910/8276/15-г, яке набрало законної сили, визнано з 30.12.2010 відповідача-2 власником автомобіля марки CHEVROLET EXPRESS CARGO, 2004 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_6 та автомобіля марки CHEVROLET CAVALIER, 2004 року випуску, номер кузова НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_5, оскільки відповідач-2 на виконання умов договору сплатив відповідачу-1 за автомобілі певну суму грошових коштів, але відповідач-1 відмовляється зняти їх з державної реєстрації, так як вважає себе їх власником.

Судами встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2015 у справі № 910/15136/15, яке набрало законної сили, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Каділлак, Шевроле" на користь позивача 536069,70 грн. інфляційних втрат, 80855, 76 грн. три відсотки річних.

Згідно листа Головного сервісного центру МВС України від 05.12.2017 № 31/608аз станом на 04.12.2017 вище наведені автомобілі зареєстровані за відповідачем-1.

Також встановлено, що відповідачем-1 було подано заяву про визнання позову, а відповідачем-2 подані заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довів порушення своїх прав відповідачами, оскільки договір сторонами виконувався, що встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 12.05.2015 у справі № 910/8276/15-г, що виключає підстави для визнання його недійсним у розумінні статті 234 ЦК України, з урахуванням заяви відповідача-1 про визнання позову. Відхиляючи заяви відповідача-2 про застосування спливу строку позовної давності, суд вказав на те, що оскільки права позивача не порушені, підстави для їх задоволення відсутні.

Суд апеляційної інстанції залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду також виходив із того, що позивачем не подано жодних доказів про укладення спірного договору у 2015 році, тобто заднім числом.

Підстави для скасування судових рішень відсутні з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Приписами статті 234 вказаного Кодексу визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином (ч.1). Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ч.2).

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Таким чином оскільки підставою недійсності правочину є недотримання наведених вимог саме до або в момент вчинення правочину, необхідною умовою для визнання недійсним спірного договору є порушення прав позивача саме до або в момент вчинення правочину.

Як підставу для задоволення позову про визнання недійсним спірного договору позивач зазначав те, що його укладено у 2015 році, і такі дії були спрямовані на уникнення виконання судових рішень, постановлених на користь позивача в інших справах.

Отже для визнання недійсним спірного договору у спірних правовідносинах необхідно, щоб обставини щодо уникнення виконання судових рішень мали існувати до або на час укладення спірного правочину. У такому випадку права особи вважаються порушеними таким правочином.

Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не подано жодних доказів про укладення спірного договору у 2015 році.

Спростовуючи висновки судів у цій частині позивач у касаційній скарзі посилався на відсутність у справі оригіналу спірного договору.

Однак такі доводи не можуть бути покладені в основу скасування судових рішень виходячи із наступного.

За приписами статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Також цією нормою визначено, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

Відповідно до положень статті 81 цього Кодексу учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Згідно частини третьої статті 300 наведеного Кодексу суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Частиною 1 цієї статті визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Отже повноваження суду касаційної інстанції відрізняються від повноважень судів попередніх інстанцій, касаційний перегляд не підміняє собою апеляцію і здійснюється не для нового судового розгляду.

Таким чином оскільки у даній справі не вбачається правових підстав вважати, що суд першої інстанції з власної ініціативи мав збирати докази, обов'язок доказування у справі, зокрема і щодо витребування доказів цим судом, покладається на позивача.

За вказаних обставин висновки суду апеляційної інстанції про те, що позивачем не подано жодних доказів про укладення спірного договору у 2015 році, що, відповідно є підставою для відмови у позові, зроблено без порушень норм процесуального права, тому скаржником не спростовані.

Отже за відсутності таких доказів відсутні правові підстави вважати, що спірним правочином було порушено права позивача, оскільки ним не доведено, що правочин укладено саме у період, коли існували підстави вважати, що за рахунок відчуженого майна могли бути задоволені його вимоги.

Виходячи із наведеного та встановлених судами фактичних обставин справи суд касаційної інстанції зазначає, що оскільки відсутні правові підстави вважати, що спірний договір від 27.12.2010 був укладений у 2015 році, то інші доводи позивача про те, що його було укладено без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені, а з наміром ухилитися від виконання судових рішень про стягнення з відповідача-1 на користь позивача заборгованості, які були ухвалені після укладення спірного договору, а також стосовно заперечень щодо часткового виконання договору, самі по собі не дають правових підстав вважати, що суди дійшли неправильних висновків відмовляючи у позові, оскільки такі інші доводи позивача без встановлення обставин щодо укладення договору у 2015 році, не дають правових підстав вважати, що укладаючи спірний договір відповідачами було порушено права позивача.

Посилання позивача у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду України від 09.08.2017 у справі № 6-2690цс16 є хибними, оскільки згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень такої постанови суду не існує.

Доводи позивача про те, що він не брав участі у справі Господарського суду міста Києва № 910/8276/15-г, за результатами розгляду якої 12.05.2015 було прийнято рішення, а тому посилання судів на те, що дійсність договору встановлено у справі № 910/8276/15-г є безпідставним, відхиляються, оскільки висновків апеляційного суду не спростовують.

Так суд апеляційної інстанції приймаючи постанову виходив не із судової преюдиції, а із практики Європейського суду з прав людини про те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (рішення від 25.07.2002 у справі Совтрансавто-Холдінг проти України ).

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За вказаних обставин відсутні правові підстави вважати, що такі висновки суду апеляційної інстанції є незаконними.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandisрішення Європейського суду з прав людини у справі Проніна проти України ( Pronina v. Ukraine ) від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Отже відповідно до положень статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у справі належить покласти на позивача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Автомобільна група "ВІПОС" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.06.2018 у справі Господарського суду міста Києва №910/21218/17, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді Г.О. Вронська

І.В. Кушнір