Рішення

від 01.10.2018 по справі 920/488/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

01.10.2018 Справа № 920/488/18 Господарський суд Сумської області у складі судді Спиридонової Н.О. при секретарі судового засідання Гребенюк С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду Сумської області матеріали справи № 920/488/18 в порядку загального позовного провадження

за позовом: керівника Охтирської місцевої прокуратури Сумської області (вул. Сумська, буд. 12, м. Охтирка, Сумська область, 42700) в інтересах держави в особі позивачів:

1) Головного управління Держгеокадастру у Сумській області (вул. Петропавлівська, буд. 108, м. Суми, 40021, ідентифікаційний код 39765885),

2) Самотоївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Краснопільської селищної ради Сумської області (вул. Макаренка, буд. 41, с. Самотоївка, Краснопільський район, Сумська область, 42440, ідентифікаційний код 26271067),

до відповідачів: 1) Фермерського господарства Колос (вул. Вокзальна, буд. 26, смт. Краснопілля, Сумська область, 42400, ідентифікаційний код 23998165),

2) Приватного підприємства Оберіг (вул. Перемоги, буд. 49, смт. Краснопілля, Сумська область, 42400, ідентифікаційний код 32021498),

про визнання недійсним договору на підставі статей 20, 21, 92, 93, 95, 96, 122 Земельного кодексу України, статей 203, 215 Цивільного кодексу України та статей 203, 207 Господарського кодексу України.

представники сторін:

прокурор - Луцик О.,

перший позивач - ОСОБА_1 за довіреністю № 9-18-0.6-13/62-18 від 12.01.2018

другий позивач - не з'явився,

перший відповідач - не з'явився,

другий відповідач - не з'явився.

ВСТАНОВИВ:

В липні 2018 року прокурор звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить суд визнати недійсним договір на виконання дослідно-спостережно-технічних робіт, укладений 03.01.2018, укладений між Фермерським господарством Колос , Приватним підприємством Оберіг та Самотоївською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів Краснопільської селищної ради Сумської області; а також прокурор просить суд стягнути з відповідачів витрати по сплаті судового збору в сумі 1762,00 грн. на користь Прокуратури Сумської області.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що укладений між другим позивачем та відповідачами договір є удаваним, оскільки його вчинено для приховання іншого правочину, а саме договору оренди землі, його зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Земельного кодексу України, Закону України Про оренду землі , статуту другого позивача та не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним. При цьому сам договір укладено із порушенням положень земельного законодавства та із перевищенням повноважень директора Самотоївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Краснопільської селищної ради Сумської області.

26.07.2018 від першого відповідача до суду надійшов лист № 86 від 26.07.2018 (вх. № 5492 від 26.07.2018), в якому перший відповідач зазначає, що позовні вимоги прокурора визнає в повному обсязі та просить суд розгляд справи провести без участі представника першого відповідача.

26.07.2018 від другого відповідача до суду надійшов лист № 57 від 26.07.2018 (вх. № 5493 від 26.07.2018), в якому другий відповідач зазначає, що позовні вимоги прокурора визнає в повному обсязі та просить суд розгляд справи провести без участі представника другого відповідача.

08.08.2018 представник першого позивача подав до суду письмові пояснення щодо неподання ним відповіді на відзиви відповідачів у зв'язку з ненадходженням відзивів на адресу першого позивача.

28.09.2018 представником першого позивача також подано до суду клопотання б/н, б/д (вх. № 7128 від 28.09.2018), в якому він повідомляє суду про неотримання першим позивачем відзивів відповідачів та зазначає, що підтримує позовні вимоги прокурора в повному обсязі.

01.10.2018 від першого відповідача до суду надійшов лист № 120 від 27.09.2018 (вх. № 7139 від 01.10.2018), в якому перший відповідач зазначає, що позовні вимоги прокурора визнає в повному обсязі та просить суд розгляд справи провести без участі представника першого відповідача.

Також 01.10.2018 від другого відповідача до суду надійшов лист № 77 від 27.09.2018 (вх. № 7140 від 01.10.2018), в якому другий відповідач зазначає, що позовні вимоги прокурора визнає в повному обсязі та просить суд розгляд справи провести без участі представника другого відповідача.

Представники другого позивача та відповідачів в засідання суду не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення форми 107, повернуті на адресу суду відділенням поштового зв'язку.

Ухвалою від 09.08.2018 у справі № 920/488/18 продовжено строк проведення підготовчого засідання на тридцять днів з 04.09.2018 до 04.10.2018 та відкладено підготовче засідання на 01.10.2018.

Прокурор у справі та представник першого позивача у судовому засіданні 01.10.2018 підтримали позовні вимоги та просять суд задовольнити позов у повному обсязі, з підстав викладених у ньому.

Згідно частини першої статті 177 Господарського процесуального кодексу України, завданнями підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з'ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Відповідно до частини третьої статті 177 Господарського процесуального кодексу України, підготовче провадження має бути проведене протягом шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Частиною третьою статті 185 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення суду у випадку визнання позову відповідачем.

Згідно статті 114 Господарського процесуального кодексу України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

За змістом статті 9 Конституції України передбачено, Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Відповідно до статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обоввЂ�язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначитися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савченко проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання та подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивність господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними в ній матеріалами.

В підготовчому засіданні 01.10.2018 на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора у справі та представника першого позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов та заперечення відповідача, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.

На підставі Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 283001 другому позивачу розпорядженням голови Краснопільської районної державної адміністрації № 151 від 23.04.2017 на праві постійного користування надано земельну ділянку площею 9,5462 га з кадастровим номером 5922385400:08:004:0469, що розташована за межами населеного пункту на території Самотоївської сільської ради Краснопільського району. Земельна ділянка надана для ведення сільського господарства.

Згідно з інформацією Відділу Держгеокадастру у Краснопільському районі Сумської області міжрайонного управління у Великописарівському та Краснопільському районах Головного управління Держгеокадастру у Сумській області від 18.06.2018 за № 660/113-18 нормативна грошова оцінка вказаної земельної ділянки не проведена, а враховуючи середню грошову оцінку 1 га ріллі по Сумській області, яка відповідно додатку 1 до Порядку нормативно грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 23.05.2017 № 262 станом на 01.01.2018 становить 26636,19 грн., то загальна вартість вказаної земельної ділянки становить 254274,39 грн. (9.5462 га х 26636,19 грн.).

03.01.2018 між другим позивачем та відповідачами укладено договір на виконання дослідно-спостережно-технічних робіт (далі - договір), терміном до 31.12.2018.

На підставі зазначеного договору, другий відповідач зобов'язується на землях, що знаходяться на балансі другого позивача площею 9,5462 га розробити та передати за завданням першого відповідача дослідно-спостережну продукцію на тему: Підвищення урожайності та якості зерна сої для умов ФГ Колос з залученням до спостережень учасників другого позивача до виконання розробки ДСТП, а перший відповідач зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу (пункт 1.1 договору).

Пунктом 2.1 договору визначено, що другий відповідач та другий позивач зобов'язуються провести дослідження протягом наступного терміну: з 03.2018 до 31.12.2018.

Відповідно до пункту 3.1 договору, перший відповідач здійснює оплату робіт другому відповідачеві та другому позивачеві поетапно, шляхом перерахування коштів на їх розрахункові рахунки у відсотковому відношенні від загальної суми договору 70 % другому відповідачу та 30 % другому позивачу.

Загальна вартість даного договору відповідно до пункту 3.2 договору складає 100253,20 грн. з урахуванням ПДВ.

Згідно з пунктами 4.2.1, 4.3.1 договору перший відповідач має право залишити у своїй власності врожай, отриманий при проведенні дослідів, а другий відповідач та другий позивач зобов'язані розробити за рахунок ресурсів, засобів, матеріалів першого відповідача та передати першому відповідачу ДСТП на тему Підвищення урожайності та якості зерна сої для умов ФГ Колос .

Пунктом 7.2 договору визначено, що даний договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2018 року, але в будь-якому випадку до повного виконання своїх зобов'язань сторонами.

Підстави звернення прокурора з даним позовом обґрунтовані наступним.

Згідно статті 131-1 Конституції України, на органи прокуратури покладено функцію представництва інтересів держави у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 23 Закону України Про прокуратуру , прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Частиною третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право також звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини першої статті 55 Господарського процесуального кодексу України, органи та особи, які відповідно до Господарського процесуального кодексу України звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті.

У відповідності до рішення Конституційного суду України від 08.04.1999 у справі № 3-рн/99, державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Як закріплено у статтях 13, 14 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної знади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Суспільство, Український народ як сукупність окремих суб'єктів, індивідів, людей, також має, з огляду на статті 1, 3, 6-8, 13, 14, 41 Конституції України, конституційне право правомірно очікувати захисту суспільних інтересів у вигляді адекватної реакції держави на випадки порушення законності при вирішені земельних питань, правомірно очікувати і розраховувати на те, що держава вживатиме усіх можливих законних засобів і способів для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю.

Отже правовідносини, пов'язані з використанням земель державної чи комунальної власності, становлять суспільний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула або може вибути з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі Трегубенко проти України від 02.11.2004 категорично ствердив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес (пункт 54 рішення).

Порушення порядку набуття речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення обмежує державу в особі уповноважених органів у її використанні та залученні якнайбільшої суми грошових коштів до бюджету шляхом продажу прав на неї на земельних торгах (аукціоні), позбавляє можливості інших фізичних та юридичних осіб реалізувати свої законні права на отримання земельної ділянки у користування, отримавши перемогу у відповідних торгах.

У даному випадку порушення інтересів держави полягає в порушенні нормативно визначеної законодавцем процедури укладення договору оренди землі; незаконним набуттям другим відповідачем права користування земельною ділянкою навчального закладу з метою ухилення від укладання договору оренди землі; фактичним переданням вказаної земельної ділянки, виданої виключно для освітньої діяльності, суб'єкту господарювання для здійснення ним підприємницької діяльності; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Укладення договору між другим позивачем та відповідачами від 03.01.2018 на виконання дослідно-спостережно-технічних робіт всупереч встановленому законодавством порядку, зачіпає інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, що є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом звернення до суду з даним позовом.

Таким чином, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Згідно статті 20 Закону України Про центральні органи виконавчої влади , міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Згідно пункту 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості грунтів.

Пунктом 1 Положення про Головне управління Держгеокадастру в Сумській області , затвердженого Наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру 17.11.2016 за № 308 (далі - Положення) передбачено, що Головне управління Держгеокадастру у Сумській області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

Відповідно до підпункту 30 пункту 4 Положення передбачено повноваження Головного управління Держгеокадастру щодо здійснення державного нагляду (контролю) у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель сіх категорій та форм власності, в тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Згідно підпункту 31 пункту 4 Положення, Держгеокадастр розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальними органами.

Таким чином органом, уповноваженим державою здійснювати повноваження у спірних правовідносинах та наділеним Законом правом на звернення до суду, є Головне управління Держгеокадастру в Сумській області.

Прокурор у поданому ним позові просить суд визнати недійсним договір на виконання дослідно-спостережно-технічних робіт від 03.01.2018, укладений між другим позивачем та відповідачами щодо використання земельної ділянки з кадастровим номером 5922385400:08:004:0469 загальною площею 9,35462 га вартістю 254274,39 грн., що розташована за межами населеного пункту на території Самотоївської сільської ради Краснопільського району Сумської області.

Щодо вищезазначеної позовної вимоги прокурора суд зазначає наступне.

Статтею 80 Закону України Про освіту передбачено, що до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Порядок умови та форми набуття закладами освіти прав на землю визначаються Земельним кодексом України.

Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають вилученню, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням.

Статтею 22 Закону України Про освіту визначено, що статус, організаційно-правова форма, тип закладу освіти визначаються засновником і зазначаються в установчих документах.

Відповідно до пунктів 1.1, 1.4, 1.5 статуту другого позивача, затвердженого рішенням десятої сесії сьомого скликання Краснопільської селищної ради від 05.01.2018, другий позивач - Самотоївська ОСОБА_2 ступенів знаходиться у комунальній власності Краснопільської селищної ради Сумської області, є закладом загальної середньої освіти та є юридичною особою.

Земельний кодекс України вирізняє право власності та право користування землею. У свою чергу право користування здійснюється у формі права постійного користування земельною ділянкою або оренди земельної ділянки.

Згідно статті 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Оспорювана земельна ділянка передана третьому позивачу виключно для дослідних та навчальних цілей на підставі права постійного користування земельною ділянкою.

Право володіння розуміється як належність об'єкта певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом; право користування - процес виробничого застосуванні і споживання корисних властивостей об'єкта, а також створених за його допомогою благ.

Будучи специфічним речовим правом, право постійного користування характеризується обмеженим суб'єктно-об'єктним складом: об'єктом права власності можуть бути лише земельні ділянки державної або комунальної власності, суб'єктами можуть бути лише юридичні особи, визначені законом (стаття 92 Земельного кодексу України).

Таким чином, особа, яка користується землею на праві постійного користування в даному випадку третій позивача, а також другий позивач, на відміну від власника, позбавлені права розпоряджатися землею, тобто укладати будь-які правочини, спрямовані на передачу земельної ділянки чи іншим способом вирішувати подальшу долю землі.

Право розпорядження майном в силу статті 317 Цивільного кодексу України є виключно у власника, а не постійного користувача.

В даному випадку за умовами договору на виконання дослідно-спостережно-технічних робіт від 03.01.2018, другий позивач фактично передав земельну ділянку у користування, надану йому у постійне користування, тобто вчинив правочин, не маючи повноважень на його укладання.

Статтею 95 Земельного кодексу України визначено права землекористувачів, які мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; г) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

З наведеного випливає, що саме другий позивач, як землекористувач на титулі права постійного користування, наділений передбаченими правами щодо земельної ділянки, належної йому на праві постійного користування.

Формулювання законодавця право самостійно господарювати підкреслює диспозитивність реалізації права самостійного господарювання безпосереднім землекористувачем, але не свідчить про можливість передачі права господарювання іншій особі, підкреслюючи що таке господарювання має відбуватися самостійно.

Проте, згідно положень додатку № 1 до договору, виконавцем робіт по договору, які є предметом договору, визначено ОСОБА_3, жоден з працівників чи учнів загальноосвітнього навчального закладу - другого позивача до складу виконавців робіт не включений.

Отже, зміст погодженого сторонами умов оспорюваного договору свідчить, що другий позивач, взявши на себе зобов'язання надати у користування другому відповідачеві земельну ділянку для проведення на ній робіт з розробки та передачі першому відповідачу дослідно-спостережної продукції на тему Підвищення урожайності та якості зерна сої для умов ФГ Колос і фактично не втручатися у його виробничу діяльність, оскільки, участь жодного з представників другого позивача договором не передбачено. Таким чином, другий позивач фактично передав право користування земельною ділянкою та всі права землекористувача, передбачені статтею 92 Земельного кодексу України. будь-якої діяльності, пов'язаної з обробітком землі, другий позивач не здійснював.

З наведеного вище випливає, що другий позивач фактично усунувся від права самостійного господарювання на земельній ділянці та надав право обробки земельної ділянки та збір врожаю другому відповідачеві, а право на сам вирощений врожай першому відповідачеві.

Таким чином, право на обробку землі та обернення у власність врожаю, передбачене умовами оспорюваного договору, являє собою реалізацію правомочностей землекористувача щодо володіння та користування, які, згідно статті 92 Земельного кодексу України, складають титул права постійного користування.

Право самостійного господарювання, як право надане частиною першою статті 95 Земельного кодексу України саме землекористувачеві, згідно умов оспорюваного договору використовується не землекористувачем, якому належить земельна ділянка, а першим відповідачем, що суперечить вимогам вказаної норми права.

Таким чином, вищезазначений договір на виконання дослідно-спостережно-технічних робіт від 03.01.2018 не відповідає вимогам статей 92, 95 Земельного кодексу України.

Укладений між другим позивачем та відповідачами договір про використання землі за змістом є фактично договором оренди, оскільки за укладеним оспорюваним договором фактично відбулася передача земельної ділянки другому відповідачу та використання її для здійснення підприємницької діяльності зі сплатою коштів навчальному закладу - другому позивачу за користування земельною ділянкою.

Крім того, відповідно до статті 324 Господарського кодексу України, за договором підряду на проведення проектних та досліджувальних робіт підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну документацію або виконати обумовлені договором проектні чи досліджувльні роботи, а замовник зобов'язується їх оплатити.

Таким чином, суттєвими умовами цього договору є проведення особою, що є фахівцем з тих чи інших питань певного виду робіт (досліджень) і передачу кінцевого результату замовнику та оплата цих робіт.

У даному випадку метою укладання спірного договору є не отримання певного продукту, а саме можливість користування замовником конкретними земельними ділянками навчального закладу з можливістю обернути у власність врожай, вирощений на цій земельній ділянці.

Вказане підтверджується як самими умовами укладеного сторонами договору, так і фактичною неможливістю виконати ті його умови, що пов'язані з проведенням дослідно-спостережно-тенічних робіт. Фактично такі роботи другим позивачем не можуть бути виконані, оскільки другий позивач відповідно до пунктів 1.3, 1.7 статуту є закладом загальної середньої освіти і одним з головних завдань якого є забезпечення реалізації права громадян на повну загальну середню освіту.

Жоден з працівників навчального закладу за умовами оспорюваного договору не зазначений як виконавець у договорі, хоча календарний план робіт по НТП за договором (додаток № 1 до договору) містить прізвище конкретної особи, відповідальної за виконання конкретних етапів робіт - ОСОБА_3, тоді як відповідно до листа другого відповідача № 76 від 18.06.2018, ОСОБА_3 у навчальному закладі не працює. Будь-якої матеріально-технічної бази та фахівців для проведення дослідно-спостережно-технічних робіт за темою: Підвищення урожайності та якості зерна сої для умов ФГ Колос другий позивач не має.

Таким чином, аналізом умов оспорюваного договору судом встановлено, що метою його укладення та основною його ознакою є платне користування земельною ділянкою з набуттям права власності на вирощений врожай.

Частиною першою статті 235 Цивільного кодексу України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі частини другої статті 235 Цивільного кодексу України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

За таких обставин, оспорюваний правочин відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України є удаваним, тобто таким, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Згідно статті 792 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Статтею 13 Закону України Про оренду землі визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно вимог частини першої статті 93 Земельного кодексу України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Статтею 21 Закону України Про оренду землі передбачено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Відповідно до статей 1, 15 Закону України Про оренду землі , оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Комплексний аналіз укладеного між відповідачем та другим позивачем правочину дає підстави вважати, що договір про спільний обробіток землі від 07.03.2017 за своєю правовою природою є договором оренди землі, що зумовлює застосування до нього положень законодавства, яке регулює саме правовідносини пов'язані із орендою земельних ділянок державної та комунальної форми власності.

Крім того, за змістом статті 15 Закону України Про оренду землі , істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форми платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкту оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 Закону України Про оренду землі є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом (частина 4 статті 15 Закону України Про оренду землі ).

Судом встановлено, що оспорюваний договір від 03.01.2018 не містить істотних умов, передбачених чинним законодавством для договору оренди землі, а також не відповідає типовій формі договору оренди землі, яка затверджена постановою Кабінету міністрів України від 03.03.2004 за № 220.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 01.03.2018 у справі № 908/546/17.

Згідно статті 122 Земельного кодексу України, районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: ведення водного господарства; будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; індивідуального дачного будівництва. Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Отже, другий позивач, як заклад загальної середньої освіти не наділений правом передавати у користування земельну ділянку державної власності.

Також, оспорюваний договір не відповідає вимогам частини другої статті 16 Закону України Про оренду землі , якою визначено порядок укладення договору оренди землі а саме: укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

За умовами пункту 2 статті 124 Земельного кодексу України, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 Земельного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 134 Земельного кодексу України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Зі змісту оспорюваного договору слідує, що другий позивач фактично передав у користування земельну ділянку державної форми власності, якою не мав права розпоряджатися, за відсутності рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, без проведення аукціону.

Таким чином, земельним законодавством не передбачено право постійного користувача розпоряджатись земельною ділянкою шляхом передачі її іншим особам у платне користування.

Отже, сторонами не був дотриманий встановлений нормами земельного законодавства порядок щодо передачі в оренду спірної земельної ділянки.

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах Раймондо проти Італії від 22 лютого 1994 року, Філліпс проти Сполученого Королівства від 5 липня 2001 року, Аркурі та інші проти Італії від 5 липня 2001 року, Ріела та інші проти Італії від 4 вересня 2001 року, Ісмаїлов проти Російської Федерації від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону країни Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - стаття 126 Земельного кодексу України.

Зазначена правова позиція наведена Вищим господарським судом України у постанові від 29.11.2017 у справі № 906/260/17.

Крім наведеного суд вважає за необхідне зазначити, що за оспорюваним договором земельна ділянка передана у постійне користування другого позивача з цільовим призначенням для дослідних та навчальних цілей, а фактично використовується суб'єктом господарювання приватної власності для товарного сільськогосподарського виробництва, тобто для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Таким чином, має місце зміна виду її цільового використання.

Так, відповідно до пункту а частини першої статті 96 Земельного кодексу України, землекористувачі зобов'язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням. Обов'язок землекористувачів використовувати землю за цільовим призначенням, визначений статтею 96 Земельного кодексу України, означає як обов'язок використання землі в межах основного цільового призначення (землі сільськогосподарського призначення), так і в межах цільового призначення (для ведення дослідних та наукових цілей чи для ведення фермерського господарства).

Статтею 20 Земельного кодексу України закріплено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно, а земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання, встановлених статтями 31, 33 - 37 Земельного кодексу України. А отже, самостійна зміна виду використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення не допускається.

Відповідно до статей 210-211 Земельного кодексу України визначено, що наслідком укладання угод з порушенням законодавства є визнання такої угоди судом недійсною. Вказана правова позиція закріплена у постанові Вищого господарського суду України від 12.06.2014 у справі № 915/1691/13.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно із вимогами частин першої - п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України передбачено, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Враховуючи, що за оспорюваним договором відбулося розпорядження земельними ділянками неповноважним суб'єктом другим позивачем, замість першого позивача, оспорюваний договір не відповідає вимогам статей 31, 92, 93, 96 Земельного кодексу України, а також не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору та відповідно для задоволення позову.

Відповідно до частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої, третьої статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вищевикладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокуратури обґрунтовані, підтверджуються матеріалами, які містяться в справі та поясненнями наданими учасниками справи, а тому підлягають задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною першою статті 130 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Відповідно до абзацу 2 пункту 6 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/704/2012 від 23.05.2012 Про деякі питання застосування Закону України Про судовий збір , повернення сплачених сум судового збору з державного бюджету має здійснюватися згідно ухвали господарського суду, з цією метою відповідні ухвали мають виготовлятися у двох примірниках (оригіналах), один з яких залишається у матеріалах справи, а інший надсилається особі, яка сплатила судовий збір до державного бюджету.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку щодо повернення Прокуратурі Сумської області (одержувач - Прокуратура Сумської області, код ЄДРПОУ 03527891, рахунок № 35214005002983 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172) з державного бюджету України судового збору в сумі 881,00 грн. (50 % від суми 1762,00 грн.), сплаченого відповідно до платіжного доручення № 939 від 22 червня 2018 року, оригінал якого міститься в матеріалах справи № 920/488/18.

Також, виходячи з фактичних обставин даної справи, враховуючи, що спір між сторонами виник в результаті неправомірних дій відповідачів, відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір в розмірі 881,00 грн. (50 % від суми 1762,00 грн.) покладається на відповідачів солідарно.

На підставі викладеного, керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 123, 129, 130, 185, 233, 236-238, 240, 255, 256 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати недійсним договір на виконання дослідно-спостережно-технічних робіт, укладений 03.01.2018, укладений між Фермерським господарством Колос (вул. Вокзальна, буд. 26, смт. Краснопілля, Сумська область, 42400, ідентифікаційний код 23998165), Приватним підприємством Оберіг (вул. Перемоги, буд. 49, смт. Краснопілля, Сумська область, 42400, ідентифікаційний код 32021498) та Самотоївською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів Краснопільської селищної ради Сумської області (вул. Макаренка, буд. 41, с. Самотоївка, Краснопільський район, Сумська область, 42440, ідентифікаційний код 26271067) щодо використання земельної ділянки з кадастровим номером 5922385400:08:004:0469 загальною площею 9,5462 га вартістю 254274,39 грн.

3. Стягнути солідарно з Фермерського господарства Колос (вул. Вокзальна, буд. 26, смт. Краснопілля, Сумська область, 42400, ідентифікаційний код 23998165) та Приватного підприємства Оберіг (вул. Перемоги, буд. 49, смт. Краснопілля, Сумська область, 42400, ідентифікаційний код 32021498) на користь Прокуратури Сумської області (40000, м. Суми, вул. Герасима Кондратьєва, буд. 33; код 03527891, рахунок № 35214005002983 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172) витрати по сплаті судового збору в сумі 881,00 грн.

4. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

5. Повернути Прокуратурі Сумської області (одержувач - Прокуратура Сумської області, код ЄДРПОУ 03527891, рахунок № 35214005002983 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172) з державного бюджету (рахунок 31218206783002, код класифікації доходів бюджету 22030101, одержувач УДКС у м. Суми (м. Суми), 22030101, код отримувача 37970593, банк отримувача ГУ ДКСУ у Сумській області, МФО 837013) судовий збір в сумі 881,00 грн., сплачений відповідно до платіжного доручення № 939 від 22.06.2018, оригінал якого міститься в матеріалах справи № 920/488/18.

6. Згідно статті 241 Господарського процесуального кодексу України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

7. Відповідно до статті 256 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.

Повне рішення складено 03 жовтня 2018 року.

Суддя ОСОБА_4