Постанова

від 24.10.2018 по справі 1640/2425/18

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 жовтня 2018 р. м. ХарківСправа № 1640/2425/18 Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Русанової В.Б.

суддів: Мінаєвої О.М. , Присяжнюк О.В.

розглянувши у письмовому провадженні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.08.2018, суддя С.О. Удовіченко, ( повний текст складено 07.08.18) по справі № 1640/2425/18

за позовом Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Регіонфарм 2016"

про стягнення адміністративно-господарських санкцій,

ВСТАНОВИВ:

Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Регіонфарм 2016 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені на загальну суму 74004,74 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем згідно звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2017 рік не виконано встановлених чинним законодавством вимог щодо нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2018 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нову, якою позов задовольнити.

Враховуючи, що справа розглянута судом першої інстанції в спрощеному провадженні, без повідомлення осіб, в порядку письмового провадження, суд розглядає справу відповідно до п.3 ч.1 ст.311, ст.308 КАС України в письмовому провадженні.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідив докази по справі, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що згідно звіту відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів у 2017 році середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становить 135 особи, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким встановлена інвалідність - 3 особи. Кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст. 19 Закону - 5 осіб. (а.с.8-9)

Відповідачем , протягом 2017р подавалися до Лубенської міськрайонної філії Полтавського обласного центру зайнятості звіти форми 3-ПН про наявні вакансії для працевлаштування інвалідів, що підтверджується копіями звітів та листом центру зайнятості. (а.с.20-33, 37-84)

Позивач, вважаючи, що підприємством не виконано норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів в кількості 2 осіб, звернулося до суду з позовом про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 70333, 34 грн. та пені 3671,40 грн.

Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції виходив з відсутності порушень в діях відповідача, та відсутності підстав для застосування адміністративно-господарських санкцій.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Законом України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні (далі - Закон) визначені основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантовано їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливості інвалідам ефективно реалізовувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями , здібностями і інтересами.

Відповідно до ст. 17 Закону з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною 1 статті 19 Закону передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Відповідно до ч. 2, 3, 5 статті 19 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.

Частиною 1 статті 20 Закону передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Щодо подання звітності підприємствами, установами та організаціями щодо обліку кількості штатних працівників, колегія судді зазначає наступне.

Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10.02.2007 № 42 затверджена форма звітності № 10-ПІ Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів та Інструкція щодо її заповнення. Згідно п. 3.1. Інструкції середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу за рік визначається відповідно до п. 3.2. Інструкції зі статистики кількості працівників, затвердженої Наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005 № 1442/11722. За таким же правилом визначається середньооблікова кількість штатних працівників за рік, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність.

Згідно ч. 1 ст. 18 Закону забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Відповідно до ч. 3 ст. 18-1 Закону Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Тобто, цією нормою визначено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування здійснюється двома шляхами: безпосереднє звернення особи з інвалідністю до підприємства або звернення особи з інвалідністю до державної служби зайнятості (з подальшим її направленням на підприємство, на якому є відповідні вакансії).

Отже стаття 18 Закону не встановлює обов'язку для підприємства самостійно здійснювати пошук осіб з інвалідністю для їх працевлаштування на своєму підприємстві.

Разом з тим, частиною 3 статті 18 вказаного Закону визначені обов'язки підприємства, що використовує найману працю: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Працевлаштуванню осіб з інвалідністю передує створення відповідачем робочих місць відповідно до встановленого нормативу та інформування органів працевлаштування про наявність вакантних місць.

Судом встановлено, що підприємство інформувало Полтавський районний центр зайнятості про наявність вільних вакансій для осіб з інвалідністю, подаючи звіти про попит на робочу силу (вакансії) форми 3-ПН про наявність вільних вакансій протягом 2017, що підтверджується матеріалами справи.

На підставі вище зазначеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач створив робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю та на протязі 2017 року інформував районний центр зайнятості про наявність вакантних місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, про що надавав звіти за формою 3-ПН про наявність вакансій до центру зайнятості.

При цьому, жодних доказів того, що відповідачем не виділено та не створено робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю позивачем не надано та не доведено факту протиправної відмови у працевлаштуванні осіб з інвалідністю з боку підприємства.

Частиною 1 ст. 18 Закону передбачено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи в дома, здійснюється шляхом її безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Відповідно до ч. 3 ст. 18-1 Закону саме центр зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у осіб з інвалідністю кваліфікації та знань.

Доказів того, що протягом 2017 року районні центри зайнятості направляли до відповідача для працевлаштування осіб з інвалідністю, а відповідач відмовляв в працевлаштуванні зазначених осіб, позивачем суду не надано.

Отже відповідачем виконано зазначені вимоги законодавства, а не зайнятість необхідної кількості робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю виникла не з його вини.

Адміністративно-господарські санкції не можуть застосовуватися до працедавця в разі відсутності необхідної кількості працевлаштованих інвалідів, якщо при цьому цей суб'єкт господарювання вжив усіх передбачених Законом України " Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" заходів для працевлаштування останніх, тобто коли в його діях відсутній склад правопорушення.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 30 січня 2018 року (К/9901/49/17), від 20.03.2018р. (№ 817/652/17).

Враховуючи, що підприємством були виконані вимоги Закону України " Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" щодо прийняття заходів для працевлаштування інвалідів, доказів того, що підприємство не створило робочі місця для інвалідів, відмовляло інвалідам в прийомі на роботу, несвоєчасно надавало державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування інвалідів або несвоєчасно звітувало Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів позивачем не надано, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для застосування до відповідача адміністративно -господарських санкцій.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мір досліджено обставини справи на підставі яких суд прийшов до правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог Полтавському обласному відділенню Фонду соціального захисту інвалідів.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 310, 311, 315,316, 321 ,325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.08.2018 по справі № 1640/2425/18 залишити без змін

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя ОСОБА_1 Судді ОСОБА_2 ОСОБА_3