Рішення
від 19.10.2018 по справі 826/10536/18
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

19 жовтня 2018 року № 826/10536/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., за участі секретаря судового засідання Князєвої А.С., розглянувши в спрощеному позовному провадженні з повідомленням учасників справи адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

третя особа Управління Державної міграційної служби у Вінницькій області

про визнання протиправним та скасування рішення №188-18 від 15.06.2018р.,

зобов'язання вчинити дії,

за участю представників сторін:

позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1

відповідача: Пирожок О.Б

третя особа: Скляр О.В.

ВСТАНОВИВ :

Позивач - громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 15.06.2018р. № 188-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

- зобов'язати ДМС України визнати громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги уточнив та просив суд визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 15.06.2018р. № 188-18 та зобов'язати ДМС України визнати громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що прийняте відповідачем рішення № від 15.06.2018р. № 188-18 є протиправним, прийнятим всупереч нормам законодавства України та таким, що порушує права та інтереси позивача, оскільки відмовляючи у визнанні громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідач не поцікавився актуальною ситуацією у країні походження позивача на підставі його заяви стосовно небезпеки перебування та побоювання систематичного порушення прав людини, що є порушенням Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції 1951 р. та Протоколу 1967 р., які стосуються статусу біженців) (1992) та постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25.06.2009 р. "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця чи особи без громадянства в Україні", а отже може мати наслідком виникнення у позивача обов'язку повернення до країни походження де, з огляду на викладене у позовній заяві, існують обставини, які унеможливлюють його безпечне проживання.

За посиланням позивача, посвідку на постійне проживання він отримав від 10.10.2017 року, новий паспорт громадянина Республіки Білорусь НОМЕР_2 йому було видано МВС Республіки Білорусь від 11.08.2017 року. Зазначене свідчить про той факт, що на момент останнього звернення, а саме 26.10.2017 року жодних кримінальних проваджень на території Республіки Білорусь проти ОСОБА_1 не було и не могло бути так як в іншому випадку жодного з документів він би не отримав. Отже кримінальна справа порушена слідчим від 25.07.2017 року та повідомлення оголошення у розшук 25.09.2017 року були сфабриковані та відкриті заднім числом задля того, щоб затримати ОСОБА_1, що є виключно політичним переслідуванням.

Відповідач у відзиві проти позову заперечив, посилаючись не те, що за даними Генерального Секретаріату Інтерполу позивач знаходиться у міжнародному розшуку за вчинення злочинів, передбачених ч.2 ст. 431 КК Республіки Білорусь, у зв'язку і з чим 24.11.2017р. у ПП Нові Яриловичі працівниками ВПС Добрядка було затримано ОСОБА_1 в порядку ст.ст. 208, 582 КПК України. Отже, кримінальна справа порушена проти ОСОБА_1 жодним чином не пов'язана із опозиційними настроями та політичною діяльністю.

Управління Державної міграційної служби у Вінницькій області у наданому поясненні проти позовних вимог заперечило.

В судовому засіданні позивач та його представники позовні вимоги підтримали. Представник відповідача та третьої особи проти позову заперечили.

Дослідивши матеріали справи, Окружним адміністративним судом міста Києва встановлено, що відповідно до штампу в паспорті громадянина Республіки Білорусь НОМЕР_3 від 10.03.2015 року, виданого Ленінським РУВС м. Мінська, про перетинання кордону, громадянин республіки Білорусь ОСОБА_1 знаходиться на території Україні з жовтня 2016 року (а.с. 39-49, т.1).

Відповідно до наказу (розпорядження) про прийняття на роботу № 756-К від 30.11.2016р. та копії трудової книжки ОСОБА_1 № НОМЕР_4 (а.с. 54, 57, т. 1), позивач прийнятий на роботу до Товариства з обмеженою відповідальністю Інко-Фуд Бердичів (код ЄДРПОУ 38284164) на посаду заступника директора з маркетингу та продажу, де і працює на теперішній час.

18 листопада 2016 року громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 отримав дозвіл на імміграцію до України (а.с. 25, т.1).

29 грудня 2016 року громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 отримав посвідку на постійне проживання в Україні № НОМЕР_5 (а.с. 24).

10 жовтня 2017 року громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 також отримав посвідку № НОМЕР_6 на постійне проживання в Україні (а.с. 21, т.1), зареєстрований у АДРЕСА_1 (том 1, а.с. 23).

Відповідно до протоколу затримання від 24.11.2017 року (а.с. 60-63, т.1) ОСОБА_1 був затриманий в міжнародному пункті пропуску Нові Яриловичі Українськими прикордонниками в порядку ст. ст. 208, 582 КГІК України при виїзді із України до Республіки Білорусь, так як за даними Генерального Секретаріату Інтерполу від 20.11.2017 року він знаходиться у міжнародному розшуку за вчинення злочину передбаченого частиною 2 статі 431 Кримінального кодексу Республіки Білорусь.

26.11.2017р. слідчим суддею Ріпкинського районного суду Чернігівської області було винесено ухвалу (а.с. 50-51, т.1), якою громадянина Республіки Білорусь - ОСОБА_1 було заарештовано на 40 діб до отримання запиту про видачу в Республіку Білорусь, оскільки правоохоронними органами вказаної держави відносно нього 21.07.2017р. порушено кримінальну справу та 25 вересня 2017 він оголошений в розшук. Також в ухвалі від 26.11.2017р. Ріпкинський районний суд Чернігівської області посилається на відповідну постанову слідчого КГБ Республіки Білорусь від 25 липня 2017 року, згідно якої ОСОБА_1 обвинувачується у скоєні злочинів, передбачених частиною 2 статі 431 Кримінального кодексу Республіки Білорусь за систематичні передачі хабарів, в тому числі в великих розмірах-директору ТОВ АНШАНС ПЛЮС .

27 грудня 2017 року ухвалою слідчого судді Новозаводського районного суду м. Чернігова до ОСОБА_1 було застосовано запобіжний захід - тримання під вартою (екстрадиційний арешт), а ухвалою Колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Чернігівської області від 23.01.2018р. вказаний запобіжний захід був змінений на домашній арешт за місцем проживання - АДРЕСА_1.

З часу затримання ОСОБА_1 його законний представник -адвокат ОСОБА_2 неодноразово звертався до відповідача із зверненням про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 26-37, т.1), зокрема звернення від 26.12.2017р., заяви від 15.01.2018р., адвокатський запит від 19.01.2018р., звернення від 19.01.2018р.

Проте, 15 червня 2018 року Державною міграційною службою України було винесено рішення №188-18 (а.с. 20, том 1) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь - ОСОБА_1.

Дане рішення вмотивоване тим, що відповідно до ст. 10 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту , за результатами розгляду особової справи № 2018VN0004 громадянина Республіки Білорусь - ОСОБА_1, підтримуючи висновок Управління ДМС у Вінницькій області встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону відсутні.

Підставою прийняття такого рішення став висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.05.2018р. (а.с. 24-36 т.2).

Не погоджуючись з вказаною відмовою позивач звернувся до суду з позовом.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд приходить до наступних висновків.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).

Частиною 6 ст.8 Закону №3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими , тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону , а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Пункти 1 та 13 ч.1 ст.1 вказаного Закону №3671-VI визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

За змістом ч. 1 та ч. 2 ст. 2 Закону №3671-VI питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту , поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно з ч. 1. і ч. 2 ст. 3 Закону №3671-VI біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.

Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначений ст. 5 Закону №3671-VI.

Відповідно до ч. ч. 2 та 4 вказаної статті особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа не несе відповідальності за незаконне перетинання державного кордону України, якщо вона без зволікань звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така особа не несе відповідальності за порушення правил перебування в Україні, якщо вона перебуває на території України протягом часу, необхідного для подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно приписів ст. 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та порядок попереднього розгляду заяв наведені у ст. 7 та ст. 8 Закону №3671-VI відповідно.

Згідно ч. ч. 1, 3, 4, 6, 7 ст. 8 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов'язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Відповідно до ч. ч. 1, 3, 5, 9 ст. 12 Закону №3671-VI, що стосується оскарження рішень щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, після реєстрації скарги про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.

Рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як на три місяці.

Особа, яка отримала повідомлення про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і не використала права на його оскарження до суду протягом п'яти робочих днів, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Пунктом 13 ст. 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно п. п. 37-43, 45, 51-53, 56-60, 65-67, 77-86, 195-205, 222 Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженців, виданого Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992 р.) (надалі - Керівництво) фраза "цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань" є ключовою у визначенні. Вона відображає точку зору авторів на головні елементи характеристики біженця. Вона замінює існуючі раніше методи визначення біженців за категоріями (тобто осіб певного походження, які не користуються захистом своєї країни) загальною концепцією "побоювань" за відповідними мотивами. Оскільки побоювання суб'єктивні, це визначення привносить суб'єктивний елемент в положення особи, яка звертається з проханням визнати його біженцем. Тому для встановлення статусу біженця потрібна, в першу чергу, оцінка клопотання прохача, а не судження про обстановку, що склалася в країні його походження.

До елементу "побоювання", тобто душевному стану і суб'єктивним умовам, додається визначення "цілком обґрунтовані". Це означає, що береться до уваги не тільки душевний стан особи при визначенні його статусу біженця, але і те, що цей стан має бути підкріплено об'єктивної ситуацією. Таким чином, термін "цілком обґрунтовані побоювання" містить суб'єктивний і об'єктивний елементи і при визначенні, чи дійсно цілком обґрунтовані побоювання мають місце, обидва елементи повинні бути прийняті до уваги.

Передбачається, що якщо тільки особа не шукає пригод або не бажає просто подивитися світ, то вона ніколи в звичайних умовах не покине свій будинок і країну без змушуючих до того обставин. Може існувати безліч змушуючих і зрозумілих причин, але лише одна з них виділяється для позначення біженця. Вираз "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань" - за згаданими причинами - із зазначенням специфічних обставин робить всі інші причини втечі такими, що не відносяться до цього визначення. Це не поширюється на таких осіб, як жертви голоду або стихійних лих, якщо тільки вони також не мають цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за однією із зазначених вище причин. Однак інші мотиви, взяті в цілому, можуть також мати відношення до процесу визначення статусу біженця, оскільки всі обставини повинні бути враховані для правильного розуміння суті даної справи.

Оцінка суб'єктивного елемента невіддільна від характеристики особистості прохача, оскільки психологічні реакції різних людей в подібних умовах можуть відрізнятися. Одна особа може мати сильні політичні та релігійні переконання, перегляд яких робить його життя нестерпним: інша особа може не мати таких сильних переконань. Одна особа може прийняти імпульсивне рішення бігти, інша може ретельно спланувати свій від'їзд. Необхідно буде прийняти до уваги особливості особистого і сімейного життя прохача, його участь в будь-яких расових, релігійних, національних, соціальних або політичних групах, його власне судження про його положення, його особистий досвід, іншими словами, все, що може послужити доказом того, що основним мотивом його звернення є побоювання. Ці побоювання повинні бути обґрунтованими. Перебільшені побоювання, однак, можуть бути цілком обґрунтованими, якщо, з огляду на всі обставини справи, такий душевний стан може вважатися виправданим.

Крім того, необхідно враховувати, що прохач може піддаватися різним видам дій, які самі по собі не підпадають під визначення поняття "переслідування" (зокрема, дискримінація в різних формах), в деяких випадках в поєднанні з іншими несприятливими факторами (наприклад загальна обстановка небезпеки в країні походження). У таких випадках різні елементи, разом узяті, впливають на психологічний стан прохача таким чином, що вони можуть бути визначені як претензії на цілком обґрунтовані побоювання переслідувань на "сукупній основі". Чи треба говорити, що тут неможливо виробити загальне правило щодо того, які сукупні причини можуть викликати обґрунтовані вимоги про надання статусу біженця. Це, безсумнівно, буде залежати від усіх обставин, включаючи конкретні географічні, історичні та етнологічні умови.

Переслідування слід відрізняти від покарань за злочини закону у відповідності до звичаєвого права. Особи, котрі втікають від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець це жертва чи потенційна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя.

Згідно Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2009 року Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови : заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

На вимогу ухвали суду відповідачем було подано особову справу ОСОБА_1 № 2018VN0004 (а.с. 116-250 т.1, а.с. 1-42 т.2), з аналізу якої вбачається, що ОСОБА_1 є громадянином Республіки Білорусь, з жовтня 2016 року, офіційно проживає та працює на території України, уклав шлюб із ОСОБА_8 на території України.

З 02.12.2009 року по 29.09.2016 року працював у ТОВ Сармат-Термо-Інженірінг . Мав тісні дружні стосунки із засновником ТОВ Сармат-Термо-Іиженірінг ОСОБА_9. В свою чергу, ОСОБА_9 є одним із відомих білоруських бізнесменів і активним публічним діячем, блогером, який тривалий час критикував існуючу владу і існуючу економічну політику Республіки Білорусь, має велику аудиторію та велику кількість прихильників, які розділяють його політичні погляди тим самим створював реальну конкуренцію існуючій владі.

27 січня 2017 року ОСОБА_9 був затриманий правоохоронними органами Республіки Білорусь та звинувачується в ухилянні від сплати податків та хабарництві. Разом з ОСОБА_9 були затримані його заступники - ОСОБА_10 та ОСОБА_11, співзасновник ТОВ Сармат-Термо-Інженірінг ОСОБА_12, провідний економіст ОСОБА_13 та провідний спеціаліст ЗЕД ОСОБА_14 та інші, серед числа яких і директор ТОВ АНШАНС ПЛЮС ОСОБА_15

Як вбачається із постанови слідчого КДБ Республіки Білорусь - ОСОБА_1 обвинувачується в скоєні злочинів, передбачених частиною 2 статі 431 Кримінального кодексу Республіки Білорусь за систематичні передачі хабарів, в тому числі в великих розмірах-директору ТОВ АНШАНС ПЛЮС . Факти передачі хабаря зафіксовано 6 червня і 24 грудня 2014 року, а також 21 травня 2015 року. 25.07.2017 році відносно ОСОБА_1 Білоруська прокуратура порушила кримінальну справу.

Підставою для звинувачення ОСОБА_1, стали лише свідчення одного із колишніх підлеглих ОСОБА_1 - ОСОБА_16 (ОСОБА_1 зазначив, що не знайомий із ОСОБА_17, що підтвердив й останній).

Таким чином, вочевидь тісні дружні стосунки та факт співпраці з ОСОБА_9 у ТОВ Сармат-Термо-Інженірінг стали підставою для звинувачень ОСОБА_1, адже жодних інших доказів зафіксованих і підтверджених фактів немає, ні в постанові про відкриття кримінального провадження слідчого КДБ Республіки Білорусь, ні в постанові про його арешт окрім свідченнях однієї особи, до того ж колишнього підлеглого.

Крім того, як зазначив позивач, жодного повідомлення про порушення відносно нього кримінальної справи ані йому особисто, ані його родичам, які проживають на території Республіки Білорусь, а саме матері та колишній дружині, з якою проживає їх спільна дочка ОСОБА_18, ІНФОРМАЦІЯ_2, ані законним представникам надано не було.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 не переховувався від будь-яких правоохоронних органів, проживає на території України вже тривалий час на законних підставах, має посвідку на постійне проживання в Україні, та зареєстроване місце проживання.

Більш того, був затриманий при перетині Українсько-Білоруського кордону, коли рухався із України до Республіки Білорусь, що само по собі свідчить про відсутність намірів переховуватись. Жодного опору при затриманні не чинив.

Також 06.04.2017 року, 13.07.2017 року та 26.10.2017 року ОСОБА_1 звертався до Посольства Республіки Білорусь в Україні для оформлення посвідки на постійне проживання на території України, для обміну паспорту громадянина Республіки Білорусь та для взяття його на постійний консульський облік відповідно. Зазначені обставини свідчать про проведення обов'язкової перевірки в державних органах Республіки Білорусь.

Посвідку на постійне проживання ОСОБА_1 отримав від 10.10.2017 року, новий паспорт громадянина Республіки Білорусь НОМЕР_2 було видано МВС Республіки Білорусь від 11.08.2017 року.

Усе це свідчить про той факт, що на момент останнього звернення, а саме 26.10.2017 року жодних кримінальних проваджень на території Республіки Білорусь проти ОСОБА_1 не було и не могло бути, оскільки в іншому випадку жодного з вказаних документів він би не отримав.

Отже, суд приходить до висновку про вірогідність пояснень позивача відносно того, що кримінальна справа порушена слідчим від 25.07.2017 року та повідомлення оголошення у розшук 25.09.2017 року були відкриті заднім числом.

У висновку щодо визнання, або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.05.2018 року зазначено про те, що позивач залишив країну своєї громадянської належності у жовтні 2016 році, та 18.11.2016 року отримав дозвіл на імміграцію. Водночас у висновку вказано про факт притягнення позивача у якості обвинуваченого по кримінальній справі та оголошення у міжнародний розшук 20.11.2017 року, тобто приблизно через 1 рік після того, як він залишив територію Республіки Білорусь.

При цьому, у висновку щодо визнання, або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.05.2018 року не надано оцінки факту притягнення позивача у якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи через значний проміжок часу після того, як він залишив територію Республіки Білорусь, а лише вказано про те, що заявник не бажає повертатись на територію Республіки Білорусь через побоювання притягнення його до кримінальної відповідальності.

Наведене у сукупності дає підстави стверджувати, що ОСОБА_1 має обґрунтовані побоювання стати жертвою політичних переслідувань.

Також, суд звертає увагу, що матеріали особової справи проти ОСОБА_1, а також наявні в матеріалах адміністративної справи відомості, свідчать про те, що відповідачем не надано належної оцінки доводам позивача про наявність у них обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на політичному ґрунті в Республіки Білорусь.

Більш того, відповідачем не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивача станом на час прийняття оскаржуваного рішення.

Згідно ч.3 ст.10 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту , у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Відповідно Позиції УВКБ ООН Про обов'язки та стандарти доказів у біженців 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Однак ненадання міграційним органом повної та належної оцінки наведеним позивачем у заяві обставинам є свідченням нівелювання загальних правових принципів доказового права, згідно яких обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює відповідне твердження.

Пунктами 3, 4 Позиції УВКБ ООН від 14 березня 1995 року, незважаючи на те, що переслідування є центральним для визначення статусу біженця та, отже, для міжнародного режиму захисту біженців, запровадженого згідно Конвенції 1951 року, поняття переслідування не визначається в цій Конвенції, основний зміст, виражений в Преамбулі Конвенції і зрозумілий всім, полягає в тому, що переслідування включають в себе всі серйозні порушення прав людини. Таким чином, ключовим питанням при встановленні підстави та обґрунтування для надання міжнародного захисту є факт відсутності національного захисту від переслідувань, безвідносно до того, чи можна цей недолік приписати свідомому наміру держави заподіяти шкоду. Ніщо не вказує також на те, що в ході розробки Конвенції автори цього правового документа мали намір включити умову, що побоювання переслідувань буде цілком обґрунтованим, тільки якщо воно виходить від уряду чи від осіб, які сприймаються як такі, що діють в його інтересах.

Також, суд звертає увагу на те, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися, зокрема із публікацій у засобах масової інформації.

На підтвердження фактів, які доводять жорстке та навіть тиранічне ставлення діючої влади до бізнесмена ОСОБА_9 та його однодумців, та фактів про фальсифікацію інкримінованої до нього, інших затриманих та обвинувачених осіб, пов'язаних між собою його кримінальною позивач наводить деякі статті із посиланнями на інтернет ресурси, що повинно було перевірено відповідачем:

- http://ІНФОРМАЦІЯ_4/

- http://ІНФОРМАЦІЯ_5

- https://ІНФОРМАЦІЯ_6

- http://ІНФОРМАЦІЯ_7/

- http://ІНФОРМАЦІЯ_8/

- http://ІНФОРМАЦІЯ_5

- https://ІНФОРМАЦІЯ_9/

- https://ІНФОРМАЦІЯ_10

- https://ІНФОРМАЦІЯ_11

Суд наголошує на тому, що для повноти встановлення обставин стосовно можливості переслідування в країні походження особи, яка шукає статусу біженця, ДМС України не було проаналізовано джерела інформації, надані позивачем, а отже зроблено необґрунтований висновок про відсутність загрози небезпеки для останнього у країні походження.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно також враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 № 3 Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Також слід зазначити, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року, справа №826/965/17.

Також, суд звертає увагу, й на те, що наявність сумнівів в достовірності свідчень заявника, не є підставою для відмови в наданні особі відповідного статусу.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

З урахуванням викладеного суд вважає, що ОСОБА_1 органам міграційної служби та суду надав всі наявні у нього документи та обґрунтував свої побоювання стати жертвою політичних переслідувань.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Так, згідно щорічної доповіді Ради по Іноземним справам ЄС з прав людини та демократії у світі у 2017 році, складеної 28 травня 2018 року у 2017 році становище в галузі прав людини в Білорусі погіршилася зв'язку зі збільшенням кількості політично мотивованих арештів, затримань і штрафів по відношенню до активістів опозиції, правозахисників, журналістів і представників профспілок. Не був створений незалежний інститут з прав людини. З 2016 не зроблено реальних кроків по виконанню Національного плану дій в області прав людини .

Згідно доповіді USDOS - Державного департаменту США ( https://www.ecoi.net/en/document/1430207.html ) про практику в області прав людини у 2017 році Білорусь є авторитарною державою. Конституція країни передбачає безпосереднього обраного президента, який є главою держави, і двопалатного парламенту, Національних зборів. Призначений президентом прем'єр-міністр є номінальним главою уряду, але влада зосереджена на президентство, як насправді, так і в законодавстві. Громадяни не могли вибирати свій уряд на вільних і справедливих виборах. … До найбільш значних проблем прав людини відносяться тортури; загрожують життю умови утримання в тюрмах; довільний арешт і утримання під вартою; нездатність забезпечити справедливі судові розгляди у зв'язку з втручанням виконавчої влади в судові органи, а деякі судові процеси закриті для громадськості і без присутності обвинуваченого ; втручання в конфіденційність; серйозне втручання в свободу вираження поглядів і пресу, включаючи криміналізацію наклепу і дифамацію державних чиновників; насильство по відношенню до і затримання журналістів; жорсткі обмеження свободи зібрань і асоціацій, в тому числі шляхом введення кримінальних покарань за заклик до мирної демонстрації і законів, криміналізує діяльність і фінансування груп, явно не дозволені владою; обмеження свободи пересування, зокрема колишніх політичних в'язнів; цивільні права як і раніше в значній мірі обмежувалися, в той час як уряд не враховувало багаторічні випадки зникнення політично мотивованих осіб; корупція у всіх гілках влади; твердження про примус жінок до аборту; торгівля людьми; і придушення незалежних профспілок…

Судова практика ведення справ в Республіки Білорусь відносно осіб з явно вираженою політичною позицією проти діючої влади, свідчить про масові факти завищення міри покарання, порушення права на справедливий суд, яке гарантоване статтею 6 Європейської конвенції з прав людини.

Вирішуючи справу суд виходить з того, що позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, повідомив всі важливі факти, які були у його розпорядженні, повідомлені ним факти відповідач не визнав неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації з урахуванням ситуації у країні походження (Республіці Білорусь), а отже, мав обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за політичними мотивами.

Судом також не приймаються до уваги, доводи відповідача щодо того, що під час інтерв'ю позивачем не зазначено, щодо наявності у громадянства Російської Федерації, оскільки дані щодо свого звернення з метою отримання такого громадянства позивач повідомив під час співбесіди. ОСОБА_1 повідомив представнику УДМС України у Вінницькій обласіт у ході співбесіди про обставини, за яких відбувся цей факт, а саме: за часи навчання у Військовій Академії Республіки Білорусь у 1993 році звертався з проханням про прийняття його до громадянства Російської Федерації на ім'я президента ОСОБА_21, що відбувалось в рамках Державної програми з сприяння добровільного переселення до Російської Федерації. Проте, не зважаючи на факт такого звернення та виданий у 1995 році указ про прийняття до громадянства ОСОБА_1 не реалізовував свого права на отримання громадянства у спрощеному порядку, паспорт громадянина Російської Федерації не отримував.

Також, у відповідності до ст. 11 Закону Республіки Белорусь Про громадянство Республіки Білорусь за особою, що є громадянином Республіки Білорусь, не визнається приналежність до громадянства іноземної держави, якщо інше не передбачено міжнародними договорами Республіки Білорусь.

Враховуючи видачу позивачу нового паспорту громадянина Республіки Білорусь Міністерством внутрішніх справ Республіки Білорусь 11.08.2017 року, останнє не володіло інформацією про наявність у нього громадянства Російської Федерації, що підтверджує пояснення позивача відносно того, що право на отримання громадянства Російської Федерації не було ним реалізовано остаточно.

Окремо суд наголошує, що відповідно до частини третьої статті 10 Закону №3671-VI, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Також, суд звертає увагу, й на те, що наявність сумнівів в достовірності свідчень заявника, не є підставою для відмови в наданні особі відповідного статусу.

Крім того, ст.3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

З урахуванням вищевикладеного рішення про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту від 15.06.2018р. № 188-18 винесене без врахування всіх обставин справи, тобто, є необґрунтованим, що є підставою для його скасування.

Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, на думку суду, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

З урахуванням вищезазначеного, слід дійти висновку, що прийняте відповідачем рішення № 188-18 від 15.06.2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, протиправним та таким, що не відповідає міжнародним принципам та належить до скасування.

Відповідно до пункту 25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та, за наявності достатніх підстав, зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В даній справі суд убачає достатні підстави для зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем.

Відповідно до частини десятої статті 12 Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту у разі прийняття судом рішення про задоволення скарги особи про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом семи робочих днів з дня отримання такого рішення приймає відповідне рішення.

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 біженцем.

Позовна вимога про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 ДМС України не була підтримана представником позивача в судовому засіданні.

При цьому суд зауважує, що позивач просить суд зобов'язати ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто його задовольняє надання йому будь-якого статусу за Законом, який би дозволяв йому залишитись в Україні. Отже, викладення позовних вимог в цій частині в такій редакції суд не вважає підставою для відмови у позові частково та ухвалює рішення про задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Судові витрати у справі відсутні.

Керуючись статтями 77, 139, 241-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15.06.2018р. № 188-18 про відмову у визнанні громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1, податковий номер НОМЕР_1) біженцем.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя О.В. Патратій

Дата складання повного тексту рішення - 25 жовтня 2018 року

Дата ухвалення рішення19.10.2018
Оприлюднено01.11.2018

Судовий реєстр по справі —826/10536/18

Ухвала від 10.04.2019

Адміністративне

Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

Смокович М.І.

Ухвала від 09.04.2019

Адміністративне

Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

Смокович М.І.

Постанова від 25.02.2019

Адміністративне

Шостий апеляційний адміністративний суд

Коротких Андрій Юрійович

Постанова від 25.02.2019

Адміністративне

Шостий апеляційний адміністративний суд

Коротких Андрій Юрійович

Ухвала від 13.02.2019

Адміністративне

Шостий апеляційний адміністративний суд

Коротких Андрій Юрійович

Ухвала від 11.12.2018

Адміністративне

Шостий апеляційний адміністративний суд

Коротких Андрій Юрійович

Ухвала від 11.12.2018

Адміністративне

Шостий апеляційний адміністративний суд

Коротких Андрій Юрійович

Рішення від 19.10.2018

Адміністративне

Окружний адміністративний суд міста Києва

Патратій О.В.

Рішення від 19.10.2018

Адміністративне

Окружний адміністративний суд міста Києва

Патратій О.В.

Ухвала від 11.07.2018

Адміністративне

Окружний адміністративний суд міста Києва

Патратій О.В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмТелеграмВайберВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні