Рішення

від 25.10.2018 по справі 920/529/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

25.10.2018 Справа № 920/529/18 Господарський суд Сумської області у складі судді Спиридонової Н.О. при секретарі судового засідання Гребенюк С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду Сумської області матеріали справи № 920/529/18 в порядку загального позовного провадження

за позовом: Першого заступника керівника Конотопської місцевої прокуратури (41601, Сумська область, м. Конотоп, вул. Успенсько-Троїцька, 136) в інтересах держави в особі позивачів:

1) Головного управління Держгеокадастру в Сумській області (40021, м. Суми, вул. Петропавлівська, 108, ідентифікаційний код 39765885),

2) Пісківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Пісківської сільської ради (41720, Сумська область, Буринський район, с. Піски, вул. Радянська, 5, ідентифікаційний код 33126017),

до відповідача: Приватного сільськогосподарського підприємства Слобожанщина Агро (41854, Сумська область, Білопільський район, с. Калинівка, вул. Молодіжна, 35, ідентифікаційний код 03370737),

про визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту від 23.04.2018 та застосування наслідків недійсності правочину ,

представники сторін:

прокурор - Луцик О.,

перший позивач - ОСОБА_1 за довіреністю № 9-18-0.6-13/62-18 від 12.01.2018,

другий позивач - ОСОБА_2 директор,

відповідач - ОСОБА_3 за довіреністю № СА-01-12-03 від 16.01.2018.

ВСТАНОВИВ:

Перший заступник керівника Конотопської місцевої прокуратури в інтересах позивачів подав позовну заяву до відповідача, в якій просить суд визнати недійсним договір про встановлення земельного сервітуту від 23.04.2018, укладений між Пісківською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів та Приватним сільськогосподарським підприємством Слобожанщина Агро та зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.04.2018; застосувати наслідки недійсності правочину шляхом повернення приватним сільськогосподарським підприємством Слобожанщина Агро Пісківській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів земельної ділянки площею 31,1425 га, кадастровий номер 5920985400:04:003:0196 та стягнути з відповідача на користь прокуратури Сумської області витрати по сплаті судового збору в сумі 14948,98 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що укладений між другим позивачем та відповідачем договір є удаваним, оскільки його вчинено для приховання іншого правочину, а саме договору оренди землі, його зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Земельного кодексу України, Закону України Про оренду землі , статуту другого позивача та не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним.

Крім того, прокурор зазначає, що відповідач на момент укладення договору про встановлення земельного сервітуту не був ні власником ні землекористувачем сусідніх земельних ділянок, чи об'єктів нерухомості під ними, до яких неможливий без використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, а тому не є суб'єктом, який має право вимагати встановлення сервітуту.

Як зазначає прокурор, договір не відповідає вимогам закону, а саме статтям 395, 401, 404 Цивільного кодексу України, статтям 95, 98 Земельного кодексу України, статті 80 Закону України Про освіту , суперечить інтересам держави і має бути визнаний недійсним з підстав, наведених у позовній заяві.

Відповідач у відзиві № СА-01-06-570 від 06.08.2018 на позовну заяву просить суд відмовити в задоволенні позову та вважає позовні вимоги необґрунтованими і безпідставними, оскільки другим позивачем та відповідачем укладено оспорюваний договір для здійснення заходів по веденню сільського господарства з дотриманням вимог земельного законодавства щодо встановлення земельних сервітутів та вимог до істотних умов договору. Стосовно другої позовної вимоги щодо повернення земельної ділянки відповідач зазначає, що дана вимога прокурора є некоректною, оскільки земельна ділянка відповідачу не передавалася. Крім того, відповідач зазначив, що прокурор визначаючи суму судового збору керувався вартістю земельної ділянки, зазначеної в технічній документації з нормативної оцінки станом на 24.11.2017, яка не затверджена відповідною радою, а отже не є чинною.

21.09.2018 до суду надійшла від прокуратури відповідь № 82-1804-18 від 18.09.2018 на відзив, в якій зазначає, що прокурором належним чином обґрунтовано наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді в особі Головного управління Держгеокадастру в Сумській області, як органу, який здійснює розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності та органом, на який покладено функції контролю щодо укладання договорів у цій сфері, а також закладу освіти, оскільки за вказаним договором фактично передано майно навчального закладу та право користування землею. Також, прокуратура зазначає, що спірний договір є прихованим договором оренди землі, його зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України, Закону України Про оренду землі та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Крім того, прокуратура вказує на те, що сума судового збору не впливає на характер правовідносин між сторонами та не є предметом позову, а тому не може бути підставою для відмови в задоволенні позову.

02.10.2018 до суду надійшли письмові пояснення першого позивача, в яких зазначає, що підтримує позовну заяву заступника керівника Конотопської місцевої прокуратури, оскільки в даному випадку операція з передачі земельної ділянки як внеску у спільну діяльність на праві договору сервітуту неможлива, так як земельна ділянка не є власністю учасника спільної діяльності, а використовується ним на підставі права постійного користування.

Відповідно до вимог частини другої статті 185 Господарського процесуального кодексу України, за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу, зокрема, про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Враховуючи те, що судом остаточно з'ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників судового процесу, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, судом, ухвалою від 02.10.2018 у справі № 920/529/18 закрито підготовче провадження та призначено зазначену справу до судового розгляду по суті на 25.10.2018.

23.10.2018 від другого позивача до суду надійшла відповідь на відзив №68 від 18.10.2018, де другий позивач зазначає, що оспорюваний договір укладено між відповідачем та другим позивачем з дотриманням вимог земельного законодавства щодо встановлення земельних сервітутів та вимог до істотних умов договору; щодо повернення земельної ділянки другий позивач зазначає, що дана вимога прокурора є некоректною, оскільки земельна ділянка другим позивачем відповідачеві не передавалася.

Згідно зі статті 194 Господарського процесуального кодексу України, завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

Згідно статті 114 Господарського процесуального кодексу України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

За змістом статті 9 Конституції України передбачено, Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Відповідно до статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обоввЂ�язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначитися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савченко проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання та подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивність господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними в ній матеріалами.

В судовому засіданні 25.10.2018 на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов та заперечення відповідача, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.

Другий позивач - Пісківська загальноосвітня школа І-ІП ступенів Буринської районної ради Сумської області є комунальною організацією (установою, закладом), заснованим на комунальній власності. Вказані обставини підтверджуються витягом з ЄДРПОУ та статутом другого позивача.

Закон України Про загальну середню освіту визначає загальноосвітній навчальний заклад як навчальний заклад, що забезпечує реалізацію права громадян на загальну середню освіту.

Комунальний загальноосвітній навчальний заклад Пісківська ЗОШ діє на підставі Статуту, розробленого на основі Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженого відповідним органом управління освітою та зареєстрованого відповідно до законодавства.

Відповідно до пункту 1.5 Статуту другого позивача, погодженого відділом освіти Буринської районної державної адміністрації, затвердженого рішенням сесії Пісківської сільської ради 22.12.2017, головною метою навчального закладу є забезпечення реалізації права громадян на здобуття повної загальної середньої освіти.

Згідно державного акту на право постійного користування земельною ділянкою (серія ЛЯ № 284260), розпорядженням голови Буринської райдержадміністрації від 22.08.2011 № 465 другому позивачу надано у постійне користування земельну ділянку площею 31,1425 гектарів землі для ведення підсобного сільського господарства школи.

23.04.2018 між другим позивачем та відповідачем укладено договір про встановлення земельного сервітуту (далі - договір), умовами якого передбачено право користування вказаною земельною ділянкою площею 31,1425 га, за адресою: Сумська область, Буринський район, Пісківська сільська рада, кадастровий номер 5920985400:04:003:0196, яка перебуває у постійному користуванні другого позивача (пункт 1.1. договору). Договір зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.04.2018, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1542036159209.

Пунктом 2.1 договору визначено, що земельний сервітут встановлюється на строк до 31.12.2030.

Відповідно до пункту 4.2 договору до відповідача перейшло право користування зазначеною вище земельною ділянкою другого позивача, наданої навчальному закладу на праві постійного користування для освітніх потреб.

Зокрема, відповідно до пункту 4.2 договору відповідач, після державної реєстрації договору, має право приступити до використання земельної ділянки; своєчасно вносити плату за встановлення сервітуту; після закінчення терміну договору припинити використання і повернути земельну ділянку.

Згідно пункту 4.1 договору другий позивач має право вимагати своєчасного внесення плати та не перешкоджати використанню земельної ділянки.

Підстави звернення прокурора з даним позовом обґрунтовані наступним.

Згідно статті 131-1 Конституції України, на органи прокуратури покладено функцію представництва інтересів держави у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 23 Закону України Про прокуратуру , прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Частиною третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право також звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини першої статті 55 Господарського процесуального кодексу України, органи та особи, які відповідно до Господарського процесуального кодексу України звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних, або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України зазначено, що прокурори та їх заступники подають до суду позови, саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Під поняттям орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Аналіз вказаної статті Закону дає підстави дійти до висновку що інтереси держави (як загальне поняття) являють собою комплекс прав та законних інтересів як в цілому держави України (або народу України), так і інтересів окремої територіальної громади певної місцевості (жителі певного населеного пункту або декількох населених пунктів).

Як закріплено у статтях 13, 14 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної знади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Суспільство, Український народ як сукупність окремих суб'єктів, індивідів, людей, також має, з огляду на статті 1, 3, 6-8, 13, 14, 41 Конституції України, конституційне право правомірно очікувати захисту суспільних інтересів у вигляді адекватної реакції держави на випадки порушення законності при вирішені земельних питань, правомірно очікувати і розраховувати на те, що держава вживатиме усіх можливих законних засобів і способів для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю.

Отже правовідносини, пов'язані з використанням земель державної чи комунальної власності, становлять суспільний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула або може вибути з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Відповідно до статті 1 Земельного кодексу України, земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, право власності на землю - це право володіти, користуватися, розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного кодексу У країни.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі Трегубенко проти України від 02.11.2004 категорично ствердив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес .

Порушення порядку набуття речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення обмежує державу в особі уповноважених органів у її використанні та залученні якнайбільшої суми грошових коштів до бюджету шляхом продажу прав на неї на земельних торгах (аукціоні), позбавляє можливості інших фізичних та юридичних осіб реалізувати свої законні права на отримання земельної ділянки у користування, отримавши перемогу у відповідних торгах.

У даному випадку порушення інтересів держави полягає в порушенні нормативно визначеної законодавцем процедури укладення договору оренди землі; укладанням договору на спільну обробку землі (діяльність) з метою ухилення від укладання договору оренди землі; фактичним переданням вказаної земельної ділянки, виданої виключно для освітньої діяльності, суб'єкту господарювання для здійснення ним підприємницької діяльності.

Звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у встановленні законності при вирішенні суспільно значимого питання законності використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності, яке здійснюється з порушенням вимог чинного законодавства, а також недопущення незаконного відчуження майна закладу освіти і використання його всупереч освітнім цілям та порядку, визначеному і законом.

У зв'язку із тим, що відповідач незаконно набув право користування земельною ділянкою навчального закладу, крім того, державне майно, надане освітньому закладу, використовується не за цільовим призначенням, даний позов заявлено в інтересах держави, з метою відновлення порушених прав користування навчального закладу земельною ділянкою.

Спірна земельна ділянка є державною власністю, передана у постійне користування навчальному закладу для освітніх потреб у порядку статей 22, 24 Земельного кодексу України. Укладення вказаного договору між відповідачем та другим позивачем в порушення установленого порядку, передача земельної ділянки навчального закладу іншій особі для підприємницької діяльності порушує державні інтереси.

Згідно статті 80 Закону України Про освіту , об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням.

Таким чином, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Згідно статті 20 Закону України Про центральні органи виконавчої влади , міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Згідно пункту 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості грунтів.

Пунктом 1 Положення про Головне управління Держгеокадастру в Сумській області , затвердженого Наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру 17.11.2016 за № 308 (далі - Положення) передбачено, що Головне управління Держгеокадастру у Сумській області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

Відповідно до підпункту 30 пункту 4 Положення передбачено повноваження Головного управління Держгеокадастру щодо здійснення державного нагляду (контролю) у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель сіх категорій та форм власності, в тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Згідно підпункту 31 пункту 4 Положення, Держгеокадастр розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальними органами.

Таким чином органом, уповноваженим державою здійснювати повноваження у спірних правовідносинах та наділеним Законом правом на звернення до суду, є Головне управління Держгеокадастру у Сумській області.

Прокурор у поданому ним позові просить суд визнати недійсним договір про встановлення земельного сервітуту від 23.04.2018, укладений між другим позивачем та відповідачем щодо використання земельної ділянки з кадастровим номером 5920985400:04:003:0196 загальною площею 31,1425 га.

Щодо вищезазначеної позовної вимоги прокурора суд зазначає наступне.

Статтею 1 Закону України Про освіту передбачено, що закладом освіти є юридична особа публічного чи приватного права, основним видом діяльності якої є освітня діяльність.

Статтею 80 Закону України Про освіту передбачено, що до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Порядок умови та форми набуття закладами освіти прав на землю визначаються Земельним кодексом України.

Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають вилученню, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням.

Згідно статті 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Право володіння розуміється як належність об'єкта певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом; право користування - процес виробничого застосуванні і споживання корисних властивостей об'єкта, а також створених за його допомогою благ.

Будучи специфічним речовим правом, право постійного користування характеризується обмеженим суб'єктно-об'єктним складом: об'єктом права власності можуть бути лише земельні ділянки державної або комунальної власності, суб'єктами можуть бути лише юридичні особи, визначені законом (стаття 92 Земельного кодексу України).

Таким чином, особа, яка користується землею на праві постійного користування в даному випадку другий позивача, на відміну від власника, позбавлений права розпоряджатися землею, тобто укладати будь-які правочини, спрямовані на передачу земельної ділянки чи іншим способом вирішувати подальшу долю землі.

Право розпорядження майном в силу статті 317 Цивільного кодексу України є виключно у власника, а не постійного користувача.

Оспорювана земельна ділянка виділена другому позивачу відповідно до статей 22, 24 Земельного кодексу України, на праві постійного користування, як навчальному закладу для навчальних цілей, що підтверджується державним актом на право постійного користування серії ЯЯ № 2284260.

Як володілець земельної ділянки на праві постійного користування, другий позивач має вичерпне коло прав стосовно цієї землі, передбачені статтею 95 Земельного кодексу України, а саме: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

З наведеного випливає, що саме другий позивач, як землекористувач на титулі права постійного користування, наділений передбаченими правами щодо земельної ділянки, належної йому на праві постійного користування.

Формулювання законодавця право самостійно господарювати підкреслює диспозитивність реалізації права самостійного господарювання безпосереднім землекористувачем, але не свідчить про можливість передачі права господарювання іншій особі, підкреслюючи що таке господарювання має відбуватися самостійно.

Відповідно до статті 395 Цивільного кодексу України, сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає у обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом.

Статтею 98 Земельного кодексу України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (частини третя статті 98 Земельного кодексу України).

Відповідно до статті 99 Земельного кодексу України, власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

Статтею 100 Земельного кодексу України передбачено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини першої статті 401 Цивільного кодексу України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Частиною першою статті 404 Цивільного кодексу України встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації, тощо.

Таким чином, правовідносини земельного сервітуту виникають між власниками (володільцями) сусідніх земельних ділянок, а саме між власником земельної ділянки, яка має бути обтяжена сервітутом, тобто, між особою, яка зобов'язана надати свою земельну ділянку в обмежене користування, і особою, яка вимагає встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (іншого нерухомого майна) і якій належить право на встановлення земельного сервітуту.

Тобто, земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту.

Відповідач на момент укладення договору про встановлення земельного сервітуту не був ні власником, ні землекористувачем сусідніх земельних ділянок, чи об'єктів нерухомості прохід, до яких неможливий без використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, а тому не є суб'єктом, який має право вимагати встановлення сервітуту. Вказане підтверджується планом меж земельної ділянки, вказаних в державному акті на право постійного користування земельною ділянкою де зазначається, що суміжними землями: є землі Пісківської сільської ради, а також довідкою відділу у Буринському районі ГУ Держгеокадастру.

Обов'язковою умовою для встановлення сервітуту є умова щодо неможливості задоволення потреби осіб у інший (ніж встановлення сервітуту) спосіб.

Відомості про те, що відповідач не має змоги задовольнити свої інтереси іншим способом, ніж здійснювати діяльність саме на спірній земельній ділянці, матеріали справи не містять.

Отже, потреби, у здійсненні, діяльності на спірній земельній ділянці у відповідача не було.

Спірний договір містить ознаки удаваного правочину, а саме договору оренди землі.

За статтею 1 Закону України Про оренду землі , оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької діяльності та інших видів діяльності.

Згідно статті 13 Закону України Про оренду землі , договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати земельну ділянку у володіння, користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно вимог частини першої статті 93 Земельного кодексу України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди, строк дії договору оренди, орендна плата із зазначенням її розміру, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (стаття 15 Закону України Про оренду землі ).

Ознаки договору оренди, в свою чергу випливають зі змісту договору про встановлення земельного сервітуту.

Так, пунктом 1.1 договору визначено предмет договору, а саме земельну ділянку площею 31,1425 га, кадастровий номер 5920985400:04:003:0196 за адресою: Сумська область, Буринський район, Пісківська сільська рада, кадастровий номер 5920985400:04:003:0196, яка перебуває у постійному користуванні другого позивача.

Згідно із положеннями статті 21 Закону України Про оренду землі , орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

З аналізу розділу 4 договору вбачається, що земельна ділянка передається у користування відповідачеві з метою використання її згідно цільового призначення, тобто ведення підсобного сільського господарства.

Зокрема, відповідно до пункту 4.2 договору відповідач після державної реєстрації договору набуває право приступити до використання земельної ділянки; зобов'язаний своєчасно вносити плату за встановлення сервітуту; після закінчення терміну договору припинити використання і повернути земельну ділянку.

Відповідно другий позивач згідно пункту 4.1 договору має право вимагати своєчасного внесення плати та не перешкоджати використанню земельної ділянки.

Розділом 3 договору визначено порядок оплати за користування земельною ділянкою, а саме плата по договору розрахована на 1 рік у розмірі 105495,85 грн. (пункт 3.1 договору) та вноситься на розрахунковий рахунок другого позивача 1 раз на рік не пізніше 28 грудня року, за який вноситься плата, (пункту 3.2 договору).

Укладений між відповідачем та другим позивачем договір передбачає передачу другим позивачем відповідачеві у платне користування земельної ділянки, що перебуває у постійному користуванні другого позивача.

Так, за договором землі орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві у володіння і користування земельну ділянку на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства (стаття 13 Закону України Про оренду землі ).

Натомість, сервітут за своєю правовою природою обмежує власника речі у вчиненні перешкод для її використання іншою особою без зміни речових прав власника щодо самої речі, без передачі її у користування іншій особі.

Таким чином, фактично передано землю суб'єкту господарювання для вирощування ним сільськогосподарської продукції і отримання плати за користування землею.

Аналізом умов спірного договору встановлено, що основною його ознакою є платне володіння та користування земельною ділянкою на певний строк.

З огляду на вищевикладене, фактично правовідносини між відповідачем та другим позивачем мають характер правовідносин щодо оренди земельної ділянки, а отже в даному випадку вбачаються ознаки удаваного правочину з огляду на статтю 235 Господарського кодексу України, відповідно до якої визначено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Таким чином, оспорюваний правочин не є договором про встановлення земельного сервітуту в розумінні статей 98-100 Земельного кодексу України.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний суд у постанові від 07.07.2018 у справі № 918/705/17.

Укладення договору сервітуту замість договору оренди мало на меті передачу у користування суб'єкту землі навчального закладу щодо якого є законодавчо встановлена заборона на відчуження, у тому числі на умовах оренди.

Частиною першою статті 235 Цивільного кодексу України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Для вчинення удаваного правочину необхідна спільна мета двох сторін приховати інший правочин, який бажають вчинити обидві сторони та настання відповідних результатів. Таким чином, обов'язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.

Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи в парі з іншим правочином, який ним прикривається, є завжди таким, що не відповідає положенням Цивільного кодексу України, тобто є удаваним. Другий же правочин (прихований) може бути як дійсним, так і не дійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам правочинів, що містяться в статті 203 Цивільного кодексу України.

Прихований правочин завжди підлягає оцінці з точки зору відповідності його загальним умовам чинності правочину, і сам факт прикриття його іншим правочином не може бути підставою його недійсності.

За змістом приписів цивільного законодавства вбачається, що оскільки при вчиненні удаваного правочину настання його мети приховати інший правочин, бажають досягти обидві сторони, то до відносин цих сторін застосовуються правила того правочину, якому відповідала внутрішня воля сторін і який вони насправді вчинили.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 Цивільного кодексу України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний (постанова Верховного суду від 10.05.2018 у справі № 942/263/17).

Встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі частини другої статті 235 Цивільного кодексу України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

У пункті 25 постанови пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 06.11.2009 № 9 зазначено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення, його нікчемності або про визнання його недійсним.

Аналогічна правова позиція висловлена у пункті 3.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними .

Порядок передачі земельних ділянок у користування встановлений частинами першою, другою статті 124 Земельного кодексу України, і передбачає, що передача у користування земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється: на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади та місцевого самоврядування: згідно з їх повноваженнями, передбаченими статтею 122 Земельного кодексу України, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою та третьою статті 134 Земельного кодексу України.

Згідно статті 122 Земельного кодексу України, районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: ведення водного господарства; будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; індивідуального дачного будівництва.

Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Отже, другий відповідач не наділений повноваженнями на надання земельної ділянки державної форми власності в оренду.

На підставі викладеного суд приходить до висновку, що договір про встановлення земельного сервітуту від 23.04.2018, укладений між другим позивачем та відповідачем, не відповідає вимогам статей 395, 401, 404 Цивільного кодексу України, статей 95, 98 Земельного кодексу України та статті 80 Закону України Про освіту .

Також оспорюваний договір не відповідає вимогам частини другої статті 16 Закону України Про оренду землі , якою визначено порядок укладення договору оренди землі а саме: укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

За умовами пункту 2 статті 124 Земельного кодексу України, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 Земельного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 134 Земельного кодексу України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Зі змісту оспорюваного договору слідує, що другий позивач фактично передав у користування відповідачеві земельну ділянку державної форми власності, якою не мав права розпоряджатися, за відсутності рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, без проведення аукціону.

Таким чином, земельним законодавством не передбачено право постійного користувача розпоряджатись земельною ділянкою шляхом передачі її іншим особам у платне користування.

Отже, сторонами не був дотриманий встановлений нормами земельного законодавства порядок щодо передачі в оренду спірної земельної ділянки.

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах Раймондо проти Італії від 22 лютого 1994 року, Філліпс проти Сполученого Королівства від 5 липня 2001 року, Аркурі та інші проти Італії від 5 липня 2001 року, Ріела та інші проти Італії від 4 вересня 2001 року, Ісмаїлов проти Російської Федерації від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону країни Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - стаття 126 Земельного кодексу України.

Зазначена правова позиція наведена Вищим господарським судом України у постанові від 29.11.2017 у справі № 906/260/17.

Крім наведеного суд вважає за необхідне зазначити, що за оспорюваним договором земельна ділянка передана у постійне користування другого позивача з цільовим призначенням для освітніх цілей, а фактично використовується відповідачем для товарного сільськогосподарського виробництва, тобто для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Таким чином, має місце зміна виду її цільового використання.

Так, відповідно до пункту а частини першої статті 96 Земельного кодексу України, землекористувачі зобов'язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням. Обов'язок землекористувачів використовувати землю за цільовим призначенням, визначений статтею 96 Земельного кодексу України, означає як обов'язок використання землі в межах основного цільового призначення (землі сільськогосподарського призначення), так і в межах цільового призначення (для ведення дослідних та наукових цілей чи для ведення фермерського господарства).

Статтею 20 Земельного кодексу України закріплено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно, а земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання, встановлених статтями 31, 33 - 37 Земельного кодексу України. А отже, самостійна зміна виду використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення не допускається.

Відповідно до статей 210-211 Земельного кодексу України, наслідком укладання угод з порушенням законодавства є визнання такої угоди судом недійсною. Вказана правова позиція закріплена у постанові Вищого господарського суду України від 12.06.2014 у справі № 915/1691/13.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно із вимогами частин першої - п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний суд у постановах від 01.03.2018 у справі № 908/546/17, від 03.04.2018 у справі № 925/748/17 та від 07.07.2018 у справі № 918/705/17.

Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України передбачено, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Враховуючи, що спірний договір не є договором про встановлення земельного сервітут, а є прихованим договором оренди землі, його зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Земельному кодексу України, Закону України Про оренду землі , статуту другого позивача та не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору та відповідно для задоволення позову.

Частинами першою, третьою статті 216 Цивільного кодексу України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

З урахуванням того, що оспорюваний договір про встановлення земельного сервітуту, укладений між другим позивачем та відповідачем може бути визнаний недійсним та припиняється лише на майбутнє, поверненню підлягає земельна ділянка, що є предметом спірного договору.

Відповідно до статті 173 Господарського процесуального кодексу України, в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги.

Таким, чином, позовна вимога про повернення земельної ділянки площею 31,1425 га, кадастровий номер 5920985400:04:003:0196 за адресою: Сумська область, Буринський район, Пісківська сільська рада, кадастровий номер 5920985400:04:003:0196 є похідною вимогою від визнання недійсним спірного договору, визнається судом обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої, третьої статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вищевикладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокуратури обґрунтовані, підтверджуються матеріалами, які містяться в справі та поясненнями наданими учасниками справи, а тому підлягають задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Виходячи з фактичних обставин даної справи, враховуючи, що спір між сторонами виник в результаті неправомірних дій відповідача, відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір в сумі 14948,98 грн. покладається на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 123, 129, 185, 233, 236-238, 240, 255, 256 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Визнати недійсним договір про встановлення земельного сервітуту від 23.04.2018, укладений між Пісківською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів (41720, Сумська область, Буринський район, с. Піски, вул. Радянська, 5, ідентифікаційний код 33126017) та Приватним сільськогосподарським підприємством Слобожанщина Агро (41854, Сумська область, Білопільський район, с. Калинівка, вул. Молодіжна, 35, ідентифікаційний код 03370737), зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.04.2018, щодо земельної ділянки кадастровий номер 5920985400:04:003:0196 загальною площею 31,14250 га.

3. Зобов'язати Приватне сільськогосподарське підприємство Слобожанщина Агро (41854, Сумська область, Білопільський район, с. Калинівка, вул. Молодіжна, 35, ідентифікаційний код 03370737) повернути Пісківській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів (41720, Сумська область, Буринський район, с. Піски, вул. Радянська, 5, ідентифікаційний код 33126017) земельну ділянку площею 31,1425 га, кадастровий номер 5920985400:04:003:0196.

4. Стягнути з Приватного сільськогосподарського підприємства Слобожанщина Агро (41854, Сумська область, Білопільський район, с. Калинівка, вул. Молодіжна, 35, ідентифікаційний код 03370737) на користь Прокуратури Сумської області (40000, м. Суми, вул. Герасима Кондратьєва, буд. 33; код 03527891, рахунок № 35214005002983 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172) витрати по сплаті судового збору в сумі 14948,98 грн.

5. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

6. Згідно статті 241 Господарського процесуального кодексу України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

7. Відповідно до статті 256 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 30 жовтня 2018 року.

Суддя Н.О. Спиридонова