Рішення

від 05.11.2018 по справі 368/935/18

КАГАРЛИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 368/935/18

Провадження: № 2/368/451/18

Рішення

Іменем України

"05" листопада 2018 р. Кагарлицький районний суд Київської області

в складі:

Головуючий суддя - Закаблук О.В.

При секретарі судового засідання - Салій Я.С.

- розглянувши в відкритому судовому засіданні в місті Кагарлик Київської області в залі суду справу за позовом ОСОБА_1 до Кагарлицького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області про зняття арешту з майна, суд, -

В С Т А Н О В И В :

09.07.2018 року на адресу Кагарлицького районного суду Київської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Кагарлицького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області про зняття арешту з майна, в якій позивачка просить суд винести рішення, на підставі якого:

- зобов язати Кагарлицький районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області (Код ЄДРПОУ 34767228) зняти арешт з усього майна ОСОБА_1, (ІПН НОМЕР_1), накладений у ВП № 28869535 постановою Відділу державної виконавчої служби Кагарлицького районного управління юстиції без номеру від 23.09.2011 року, виключивши заборону на його відчуження (реєстраційний номер обтяження 11644418 від 23.09.2011 року).

Позивачка ОСОБА_1 свої позовні вимоги в мотивувальній частині позовної заяви обгрунтовує наступним.

Вона, ОСОБА_1 21.08.2009 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частку майна померлої матері ОСОБА_2.

До спадкового майна увійшла земельна ділянка площею 0.3460 га., яка розташована на території Переселенської сільської ради Кагарлицького району Київської області, з якої 0.1240 га передано для будівництва, обслуговування житлових будівель та господарських споруд, а 0.2220 га для ведення особистого підсобного господарства.

У 2017 році вона звернулась до державного реєстратора Кагарлицької міської ради з метою реєстрації даного нерухомого майна, де їй повідомили, що це майно автоматично попало під арешт, у зв'язку з накладеним арештом та забороною на відчуження на усе її майно відділом ДВС Кагарлицького РУЮ.

Як з ясувалоось з 23.09.2011 року по 28.12.2016 року відділ ДВС Кагарлицького РУЮ, а тепер це - Кагарлицький районний відділ державної виконавчої служби, виконував виконавче провадження № 28869535 по виконанню виконавчого листа № 2-149 11 від 12.07.2011 року, виданого Кагарлицьким районним судом про стягнення з неї, - ОСОБА_1 на користь ПАТ ВіЕйБіБанк боргу в розмірі 13696 грн. 94 коп., в рамках якого 23.09.2011 року винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на йото відчуження, якою арештовано все її нерухоме майно.

Оскільки, дійсно 10.02.2011 року Кагарлицький районний суд Київської області прийняв рішення про стягнення з неї на користь ПАТ ВіЕйБіБанк заборгованості за кредитом загальною сумою 13696 грн. 94 коп., вона зрозуміла, що найперше потрібно сплатити борг.

Для цього вона звернулася до ПАТ ВіЕйБіБанк та 13.03.2018 року сплатила борг згідно рішення Кагарлицького районного суду, тобто 13696 грн., 94 коп. на рахунок, надісланий їй уповноваженою особою на ліквідацію даного банку.

Після цього, знову звернулася із заявою про зняття арешту до Кагарлицького районного ВДВС, який надав їй матеріали виконавчого провадження та повідомив, що на даний час виконавчий документ повернутий стягувачеві згідно постанови про повернення виконавчого документа від 28.12.2016 року на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України Про виконавче провадження .

У даному випадку, виконавче провадження вважається завершеним, а зняття арештів з майна боржника законом не передбачено. Відповідно до ст. 59 Закону України Про виконавче провадження такий арешт може бути знятий лише за рішенням суду.

27.03.2018 року вона звернулася до суду з позовом про зняття арешту та заборон з її майна. Однак, 04.04.2018 року Кагарлицький районний суд, розглянувши справу №368/455/18 за її позовом до Кагарлицького районного ВДВС Головного територіального управління юстиції у Київській області, ПАТ Всеукраїнський Акціонерний Банк , ПАТ ВіЕйБіБанк про зняття арешту з майна та заборон, виніс ухвалу, якою відмовив у відкритті виконавчого провадження, при цьому пославшись на Постанову №5. Пленуму ВССУ від 03.06.2016 року Про судову практик) в справах про зняття арешту з майна та пояснивши, що вона, як боржник, може звернутись до суду із заявою про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню та похідною вимогою про зняття арешту з майна та заборон.

Тому, 08.05.2018 року вона звернулася до суду із заявою про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, яку 17.05.2018 року було задоволено.

Після набрання чинності даної ухвали, вона знову звернулася до Кагарлицького районного ВДВС із заявою про зняття арешту з її майна, але знову отримала відмову, в якій зазначено, що у державного виконавця законних підстав зняття арешту з майна в даному випадку також немає і потрібно звертатися до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України Про виконавче провадження боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов язок щодо виконання рішення.

Отже, враховуючи дану норму Закону та ухвалу суду від 17.05.2018 року про визнання виконавчого документу № 2-149/11 від 12.07.2011 року, виданого 12.07.2011 року Кагарлицьким районним судом по цивільній справі про стягнення з неї ОСОБА_1 на користь ПАТ ВіЕйБіБанк боргу в розмірі 13696 грн. 94 коп. таким, що не підлягає виконанню, яка набрала законної сили 04.06.2018 року, а також квитанцію від 13.03.2018 року про сплату нею зазначеного боргу на рахунок ПАТ ВіЕйБіБанк та інформацію про відсутність її прізвища у Єдиному реєстрі боржників, вона приходить до висновку, що в даній ситуації вже не має статус Боржника, але все її власне манно безпідставно перебуває під арештом, який відповідно до Закону не може зняти державний виконавець без рішення cуду.

Адже, згідно із ч. 4 ст. 59 ЗУ Про виконавче провадження підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є:

- отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок борленика має спеціальний режим використання та або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом;

- надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника;

- отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах;

наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням;

- відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного в частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно;

- отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову,

- погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника;

- отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову;

У всіх інших випадках арешт можсе бути знятий за рішенням суду (ч. 5. ст. 59 Про виконавче провадження ).

Отже, системний аналіз зазначених положень Закону дає підстави для висновку, що в подібному випадку державний виконавець забезпечує безпосереднє зняття арешту з майна за своєю постановою, яка приймається па підставі відповідного рішення суду, про що зазначено у ч. 2 ст. 59 Закону України Про виконавче провадження .

Таким чином, оскільки на даний час вона не є боржником, що вона довела вище, але на належне їй майно безпідставно накладено арешт, чим порушені її майнові права щодо розпорядження власністю і тепер вона, як власник майна, змушена звертатися за захистом своїх прав власника та законних інтересів до суду з позовом про захист прав власності.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, право власності є непорушним. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Статтею І Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України 17.07.1497 року (Закон № 475/97-ВР) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Дані норми про захист права власності відображені також і в Цивільному кодексі України.

Так, відповідно до вимог ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 391 ЦК України передбачене право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту є відновлення становища, яке існувало до порушення.

Попередній розрахунок судових витрат подавати не буде, оскільки готова всі судові витрати взяти на себе.

09.07.2018 року автоматизованою системою документообігу суду на підставі п. 15.4) Перехідних Положень ЦПК України для слухання даної справи був визначений суддя Кагарлицького районного суду Закаблук О.В.

17.09.2018 року Кагарлицьким районним судом на підставі ст.ст. 175, 177, 185, 187, 258, 260 ЦПК України винесено ухвалу, на підставі якої відкрито провадження, прийнято процесуальне рішення про проведення слухання справи в порядку загального позовного провадження, призначено справу до підготовчого судового засідання на 28.09.2018 року.

28.09.2018 року, суд, провівши необхіді процесуальні дії під час підготочого судового засідання, виніс процесуальну ухвалу, на підставі якої закрив підготовче судове провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні, яке відбулося 05.11.2018 року, позивачка ОСОБА_1 позов підтримала в повному обсязі, обгрунтовуючи свою позицію обставинами та нормами права, які зазначені в мотивувальній частині її позовної заяви, та які судом наведено вище.

В судове засідання, яке відбулося 05.11.2018 року, предствник відповідача, - Кагарлицького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, - не з явився повторно, хоча повідомлявся судом належним чином про день, час та місце слухання справи.

Суд, вислухавши позивачку, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку щодо задоволення позову, шляхом винесення рішення, обгрунтовуючи своє рішення наступним.

Фактичні обставини справи, встановлені в судовому засіданні, та застосування до них норм права.

Позивачкою по справі є фізична особа, - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженка село Переселення Кагарлицького району Київської області, громадянка України, паспорт громадянки України серії НОМЕР_2, виданий 3 липня 2001 року Кагарлицьким РВ ГУ МВС України в Київській області, ідентифікаційний номер НОМЕР_1.

Відповідачем по справі є юридична особа, - Кагарлицький районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Міністерства Юстиції України, 09200, Київська область, м. Кагарлик, вул. Кооперативна, 19, код ЄДРПОУ 34767228.

Спір між сторонами по справі виник щодо права власності позивачкиОСОБА_1, зокрема, щодо порушення такого права позивачки відповідачем за наступних обставин.

Позивач ОСОБА_1 21.08.2009 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частку майна померлої матері ОСОБА_2.

До спадкового майна увійшла земельна ділянка площею 0.3460 га., яка розташована на території Переселенської сільської ради Кагарлицького району Київської області, з якої 0.1240 га передано для будівництва, обслуговування житлових будівель та господарських споруд, а 0.2220 га для ведення особистого підсобного господарства.

У 2017 році позивачка ОСОБА_1 звернулась до державного реєстратора Кагарлицької міської ради з метою реєстрації даного нерухомого майна, де їй повідомили, що це майно автоматично попало під арешт, у зв'язку з накладеним арештом та забороною на відчуження на усе її майно відділом ДВС Кагарлицького РУЮ.

Підставою для накладення арешту на майно послугували наступні обставини справи.

Так, 23.09.2011 року головним державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Кагарлицького управління юстиції Курашовою Катериною Вікторівною в рамках виконавчого провадження № 28869535 винесено постанову, на підставі якої:

1. Відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 2 - 149/11, виданого 12.07.2011 року Кагарлицьким районним судом про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ ВіЕйБіБанк боргу в розмірі 13696,94 грн.

23.09.2011 року головним державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Кагарлицького управління юстиції Курашовою Катериною Вікторівною в рамках виконавчого провадження № 28869535 винесено постанову, на підставі якої:

1. Накладено арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_1, адреса: АДРЕСА_1, ІПН: НОМЕР_1, сума звернення: 13696,94 грн.;

2. заборонено здійснювати відчуження будь - якого майна, яке належить боржнику ОСОБА_1, адреса: АДРЕСА_1, ІПН: НОМЕР_1.

На підставі вищевказаної постанови державного виконавця було внесено відомості в Єдиний реєстр заборон відчуження об єктів нерухомого майна, реєстраційний номер 11644418.

28.12.2016 року головним державним виконавем Кагарлицького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області у виконавчому провадженні № 28869535 винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві, на підставі якої виконавчий документ, - виконавчий лист № 2 - 149/11, виданий 12.07.2011 Кагарлицьким районним судом про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ ВіЕйБіБанк боргу в розмірі 13696,94 грн. повернути стягувачу. 13.03.2018 року позивачка ОСОБА_1 сплатила кошти за рішенням Кагарлицького районного суду в розмірі 13696,94 грн., та, відповідно, божником не являється.

Даний факт підтверджується івнформацією з Єдиного реєстру боржників, яка міститься в матеріалах справи.

Згідно листа Кагарлицького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Київській області за вих. № 4955 від 20.03.2018 року, 28.12.2016 року на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України Про виконавче провадження державним виконавцем було винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу. Повторно виконавчий документ на виконання до відділу не надходив.

17.05.2018 року Кагарлицьким районним судом в справі № 2 - 149/2011 винесено рішення, на підставі якого заяву ОСОБА_1, заінтересовані особи: стягувач Публічне акціонерне товариств Всеукраїнський Акціонерний Банк про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню задовольнити.

Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист № 2-149/2011 виданий 12.07.2011 року Кагарлицьким районним судом Київської області про стягнення із ОСОБА_1 на корист Публічного акціонерного товариства Всеукраїнський Акціонерний банк на р/р 32003176201, МФО 321024, код ЄДРПОУ 19017842 заборгованість по кредиту в сумі 13442 грн. 52 коп., з яких: загальної заборгованості за кредитом - 8251,40 грн.; відсотків за користування кредитом - 2079,56 грн.; комісії за розрахункове обслуговування - 1320.00 грн., плата за пропуск платежів - 1791,56 грн., та витрати по сплаті державного мита в сумі 134 грн. 42 коп. та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 120 грн., а всього 13 696 (тринадцять тисяч шістьсот девяносто шість) грн.. 94 коп.

Вищевказана ухвала суду набрала законноїх сили 04.06.2018 року.

Згідно мотивувальної частини вищевказаної ухвали:

Оскільки, дійсно 10.02.2011 року Кагарлицький районний суд Київської області прийняв рішення про тягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ ВіЕйБіБанк заборгованості за кредитом загальною сумою 13696 грн. 94 коп., вона зрозуміла, що найперше потрібно сплатити борг. Для цього вона звернулася до ПАТ ВіЕйБіБанк та 3.03.2018 року сплатила борг, згідно рішення Кагарлицького районного суду, тобто 13696 грн. 94 коп. на рахунок, надісланий їй уповноваженою особою на ліквідацію даного банку.

Після цього, знову звернулася із заявою про зняття арешту до Кагарлицького районного ВДВС, де їй пояснили: якщо виконавчий документ не перебуває на виконанні у даному відділі державної виконавчої служби, а виконавче провадження закінчене, державний виконавець позбавлений можливості проводити виконавчі дії та виносити будь-які постанови, зокрема і постанову про зняття арешту.

Крім того, оскільки рішення суду нею не було виконано, державний виконавець повернув даний виконавчий документ стягувачу без виконання на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України Про виконавче провадження та надав останньому строк для повторного пред'явлення виконавчого документу до органу ДВС (на даний час строк становить роки).

У даному випадку виконавче провадження вважається завершеним, а зняття арештів з майна боржника аконом не передбачено. Тобто виникла ситуація, коли виконавче провадження закінчене, а арешти, накладені на майно боржника, залишилися чинними і вони є законними, а метою цього є недопущення відчуження майна боржником, в період між поверненням виконавчого доігументу стягувану та повторним пред'явленням виконавчого юкументу до виконання, оскільки рішення суду не виконане.

Відповідно до ст. 59 Закону України Про виконавче провадження такий арешт може бути знятий лише за рішенням суду.

Оскільки, накладений арешт стосується лише суми 13696 грн. 94 коп., яку постановив стягнути з неї Кагарлицький районний суд на користь ПАТ ВіЕйБіБанк , тому вона сплатила цю суму і звернулася з позовом до гуду, так як на даний час на належне їй майно накладено арешт, чим порушені її майнові права щодо розпорядження власністю.

Однак, 04.04.2018 року Кагарлицький районний суд, розглянувши справу № 368/455/18 за її позовом до Кагарлицького районного ВДВС Головного територіального управління юстиції в Київській області, ПАТ Всеукраїнський Акціонерний Банк ПАТ ВіЕйБіБанк про зняття арешту з майна та заборон, виніс ухвалу, якою відмовив у відкритті виконавчого провадження, при цьому, пославшись на Постанову Пленуму Верховного Суду України від 03.06.2015 року та пояснивши, що вона, як боржник, може звернутися до суду із заявою про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню та похідною вимогою про зняття арешту з майна та заборон.

Отже, в даному випадку виконавче провадження є завершеним, виконавчий лист за рішенням суду визнаним таким, що не підлягає до виконання, проте, зняття арештів з майна боржника законом не передбачено.

Відповідно до ст. 59 Закону України Про виконавче провадження такий арешт може бути знятий лише за рішенням суду.

Дійсно, 08.05.2018 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, яку 17.05.2018 року було задоволено.

Після набрання чинності даної ухвали, вона знову звернулася до Кагарлицького районного ВДВС із заявою про зняття арешту з її майна, але знову отримала відмову, в якій зазначено, що у державного виконавця законних підстав зняття арешту з майна в даному випадку також немає і потрібно звертатися до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України Про виконавче провадження боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов язок щодо виконання рішення.

Отже, враховуючи дану норму Закону та ухвалу суду від 17.05.2018 року про визнання виконавчого документу № 2-149/11 від 12.07.2011 року, виданого 12.07.2011 року Кагарлицьким районним судом по цивільній справі про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ ВіЕйБіБанк боргу в розмірі 13696 грн. 94 коп. таким, що не підлягає виконанню, яка набрала законної сили 04.06.2018 року, а також квитанцію від 13.03.2018 року про сплату ОСОБА_1 зазначеного боргу на рахунок ПАТ ВіЕйБіБанк , та інформацію про відсутність позивачки ОСОБА_1 у Єдиному реєстрі боржників, слід вважати, що позивачка ОСОБА_1 з моменту визнання судом виконавчого документу, що не підлягає до виконання, - не має статус Боржника, але все її власне манно безпідставно перебуває під арештом, який відповідно до Закону не може зняти державний виконавець без рішення cуду.

Згідно із ч. 4 ст. 59 ЗУ Про виконавче провадження підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є:

- отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок борленика має спеціальний режим використання та або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом;

- надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника;

- отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах;

наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням;

- відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного в частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно;

- отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову,

- погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника;

- отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову;

У всіх інших випадках арешт можсе бути знятий за рішенням суду (ч. 5. ст. 59 Про виконавче провадження ).

Отже, системний аналіз зазначених положень Закону дає підстави для висновку, що в подібному випадку державний виконавець забезпечує безпосереднє зняття арешту з майна за своєю постановою, яка приймається па підставі відповідного рішення суду, про що зазначено у ч. 2 ст. 59 Закону України Про виконавче провадження .

Таким чином, оскільки на даний час позивачка ОСОБА_1 не є боржником, що підтверджується матеріалами справи, які судом досліджені вище, але на належне позивачці ОСОБА_1 майно накладено арешт, який не може бути знятий інакше як за рішенням суду, то слід позов задовольнити, з огляду на наступні норми права.

Відповідно до ст. 41 Конституції України право власності є непорушним. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Статтею І Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України 17.07.1497 року (Закон № 475/97-ВР) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Слід зазначити, що даний спір лежить в площині основного Закону України, - Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, так і норм галузевого права, норм ЦК України.

Отже, що стосується Конституції України, то в даному випадку суд застосовує наступні положення.

Перш за все слід зазначити, що Конституція України є основною національної правової системи, є юридичною базою для розвитку українського законодавства, правозастосовної діяльності, правосвідомості та правової культури.

Слід зазначити також, що преамбула Конституції України відіграє роль орієнтира у практичній діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, об єднань громадян, посадових і службових осіб та громадян, визначає загальну лінію правотворчої діяльності, вказує стратегічний напрям конституційного і нормативно - правового регулювання в цілому.

Згідно ч. 2 ст. 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Отже, пряма дія конституційних норм вимагає, що навіть за наявності і при застосуванні поточних конституційних законів та інших нормативно - правових актів правозастосовний орган посилався не тільки на них, а спочатку на ту норму Конституції, на розвиток якої або ж на основі якої вони прийняті і діють.

Слід зазначити, що згідно ППВС України Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя суди при розгляді конкретних справ повинні керуватися насамперед нормами Конституції України.

Що ж стосується гарантованості звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, то це положення є втіленням прямої дії конституційних норм щодо судового захисту прав і свобод людини і громадянина, ящо знайшло свій вираз, зокрема в ч.ч. 1, 2 ст. 55 Конституції України.

Згідно ст. 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Згідно ч. 2 ст. 22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Згідно ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно ч. 1 ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Згідно ч. 1 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Згідно ч. 2 ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Що стосується вищевказаних положень ст. 41 Конституції України, то слід зазначити, що категорія власності посідає особливе місце в суспільній сві домості та загалом у суспільному житті. Держава зобов'язана забезпечити такий правопорядок шля хом створення ефективного нормативно-правового регулювання відносин власності.

Відповідно, ст. 41 Конституції України на політич ному рівні закріплює право кожного її громадянина на власність як на важливий атрибут правової держави і демократичного, гро мадянського суспільства.

Ці конституційні положення створили фундаментальне під грунтя для їх подальшого розвитку в цивільному законодавстві України.

Правом власності визнається право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону, незалежно від волі третіх осіб. Це право передбачає для власника можливість на свій розсуд воло діти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном.

Відповідно до ст. 319 ЦК України власник вправі вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності належить до абсолютних цивільних прав. Кожен, хто не є власником майна, не вправі створювати пере шкоди власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які дії, що спрямовані на порушення або обмежен ня правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню майном.

Глава 24 ЦКУ розкриває конституційне положення про за конні способи набуття права власності.

До них належать:

- ство рення нової речі (в тому числі в процесі виробничої діяльності);

- переробка існуючих речей, привласнення загальнодоступних дарів природи;

- укладення договорів про відчуження речі (купів ля - продаж, міна, дарування, тощо).

Конституція України визнає непорушність права власності - ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до ч. 2 ст. 321 ЦКУ особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в по рядку, встановлених виключно законом.

Слід особливо підкрес лити, що перелік цих випадків, як і порядок вилучення майна у власника, не можуть визначатися іншими нормативно-право вими актами.

Частина 3 ст. 321 ЦК також передбачає, що при мусове відчуження об'єктів власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в по рядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повно го відшкодування їх вартості.

Згідно ч. 1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Отже, ст. 51 Конституції України визначає механізми захисту прав свобод людини і громадянина.

Наявність таких механізмів - одна з обов язкових ознак справді демократичної держави. Особлива роль у захисті прав і свобод належить суду.

Це обумовлено демократичні стю і професіоналізмом судового розгляду, який базується на не залежності суду, гласності, змагальності, безпосередності, усності судового процесу, необхідності пред'явлення доказів тощо.

Зміст ст. 55 відповідає міжнародно-правовим стандартам щодо гарантованого захисту основних прав і свобод людини.

Стаття 8 Загальної декларації прав людини проголошує, що кож на людина має право на ефективне поновлення у правах компе тентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом , а п. а ст. 3 Міжна родного пакту про громадянські і політичні права в імперативній формі вимагає від кожної держави - учасниці цього Пакту забез печити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це по рушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні; б) за безпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судови ми, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту .

Право кожного на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод закріплене в ч. 1 ст. 55 Конституції України універсальним юри дичним засобом відстоювання людиною свого правового стату су в будь-якій конкретній життєвій ситуації.

Судовий захист прав і свобод людини здійснюється в проце суальних формах, передбачених чинним законодавством, а саме, - в порядку цивільного, кримінального, адміністративного, а також конституційного судочинства.

Найбільш місткою формою, пристосованою для безпосеред нього захисту порушених прав, є цивільне судочинство.

Зважаючи на статус Конституції України як нормативного акта прямої дії, видається, що до розробки спе ціальних конституційно-процесуальних нормативних актів судо вий захист прав і свобод, що випливають з конституційних пра вовідносин, може здійснюватися в порядку цивільно-процесу ального судочинства із застосуванням аналогії права.

Отже, що стосується норм ЦК України, то суд застосовує щодо даного спору наступні положення.

Згідно ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

До характерних ознак права власності відноситься те, що особа - власник здійснює своє право:

- за своєю волею, тобто має можливість на свій розсуд здійснювати з річчю будь-які дії;

- незалежно від волі інших осіб, тобто не враховуючи їх погляди, наміри, прагнення;

- але в будь-якому випадку здійснення права власності має відповідати нормам закону, яким до речі, можуть бути введені певні обмеження, з метою захисту суспільного інтересу.

Об'єктами права власності є будь - які індивідуально визначені речі (майно).

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, (ст. 179 ЦКУ).

Майном є окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки ( ст. 190 ЦКУ).

Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин (фі зичні і юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права).

Статтею 13 Конституції України та стат тею 318 ЦКУ передбачена рівність усіх суб'єктів права власності перед законом, а частиною 3 ст. 319 ЦКУ усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Отже, зміст права власності складається з трьох правомочностей - права володіння, права користування і права розпорядження, які власник здійснює стосовно свого майна.

Право володіння передбачає те, що власник має юридично закріплену можливість фак тично панувати над річчю, можливість на власний розсуд впливати на неї у будь-який мо мент та здійснювати стосовно неї свою волю.

Право користування передбачає те, що власник має юридично закріплену можливість використовувати річ на власний розсуд, отримувати споживчі властивості та корисні якості речі для себе та в своїх інтересах, здобувати з цього користь, вигоду.

Здійснення користу вання можливе шляхом вчинення фактичних дій, таких як користування автомобілем, про живання в квартирі, та шляхом вчинення юридичних дій, як наприклад надання речі в орен ду з метою одержання від такої діяльності відповідних прибутків.

Право розпорядження передбачає те, що власник має юридично забезпечену можливість визначати, встановлювати, реалізовувати, змінювати, припиняти юридичну та фактичну до лю речі, все це свідчить про абсолютне панування власника над річчю.

Згідно ст. 317 ЦК України:

1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезна ходження майна.

Здійснення користу вання, як в даному випадку, можливе шляхом вчинення фактичних дій, таких як користування автомобілем.

Слід зазначити, що право розпорядження передбачає те, що власник має юридично забезпечену можливість визначати, встановлювати, реалізовувати, змінювати, припиняти юридичну та фактичну до лю речі, все це свідчить про абсолютне панування власника над річчю. Окремо слід зупинитися на положенні ч. 2 ст. 317 ЦК України.

Отже, зміст права власності не впливає місце проживання власника та місцезнаходження майна. Це є цілком логічним, враховуючи положення частини 6 статті 4 ЦКУ, за яким до актів цивільного законодавства застосову ється принцип однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України, тоб то незалежно від місця проживання власника майна, та незалежно від місця знаходження його майна, він (власник) все одно володіє всією сукупністю правомочностей стосовно пра ва власності, а саме правом володіння, правом користування та правом розпорядження цим майном відповідно до норм діючого законодавства та незалежно від територіальної прина лежності.

Згідно ст. 318 ЦК України:

1. Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних ві дносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.

2. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Отже, суб єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин.

Відповідно до ст.2 ЦКУ учасниками цивільних відносин виступають фізичні і юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні дер жави та інші суб'єкти публічного права.

Тобто вказані особи, як учасники цивільних відносин, в якості суб'єктів права власності, можуть здійснювати право власності за всіма його складовими правомочностями, а саме мати право володіння, право користування та право розпорядженя майном, що належить їм на праві власності.

Рівність суб'єктів права власності гарантована ст. 13 Конституції України, тобто всім власникам за безпечуються рівні умови для здійснення ними права власності відносно належного їм май на, та, крім того, державою забезпечені рівні умови для захисту прав усіх суб'єктів права власності на підставі ст. 386 ЦК України.

Згідно ст. 319 ЦК України:

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержу ватися моральних засад суспільства.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Власність зобов'язує.

5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та при родні якості землі.

6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.

Відповідно, положеннями ст. 319 визначені основні принципи здійснення власником права власно сті шляхом реалізації його складових правомочностей: права володіння, права користування та права розпорядження щодо належного йому майна.

Згідно ст. 321 ЦК України:

1. Право власності е непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні ли ше у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених зако ном, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Відповідно, ч. 1 ст. 321 ЦК України вказує на непорушність права власності, та зазна чає, що ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Суд звертає увагу на ту обставину, що ст. 41 Конституції України передбачає непорушність лише права приватної власності, тоді як ст.. 13 Конституції України гарантує рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.

Недоторканість права власності передбачає недоторканість самого майна, тобто будь-які дії інших осіб, спрямовані на заволодіння таким майном є безпідставними, протиправними, та незаконними, так само як і дії спрямовані на обмеження власника у здійснені ним права власності.

Крім того, цивільним законодавством гарантований державний захист прав усіх суб'єктів права власності на підставі ст. 386 ЦК України.

Згідно ч. 2 ст. 386 ЦК України вказує, що особа може бути позбавлена права вла сності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом, що цілком відповідає ст. 92 Конституції України, якою визначено, що правовий режим влас ності визначається виключно законами України.

Однак, при наявності відповідних умов, що обов'язково визначені законом, можлива ситуація, за якої особу можуть позбавити або об межити у здійснені ним права власності.

Згідно ч. 3 ст. 321 ЦК України вказує на можливість примусового відчуження об'єктів права власності. Однак таке відчуження можливе за наявності наступних обов язкових умов:

1. лише як виняток;

2. за умови, що це є суспільно необхідно;

3. підстава та порядок такої процедури визначеної законом,

4. за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості.

Згідно ст. 325 ЦК України:

1. Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

2. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за виня тком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

3. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юри дичних осіб, не є обмеженими.

Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Згідно ст. 328 ЦК України:

1. Право власності набуваеться на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

2. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Отже, право власності набувається на підс тавах. що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Слід зазначити, що підстави набут тя права власності можуть бути первісні та похідні. До первісних слід віднести набуття пра ва власності на річ:

- яке відбувається вперше (новостворене майно (ст. 331 ЦК), переробка речі (ст. 332 ЦК). привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦК),

- незалежно від волі попередніх власників, - (безхазяйна річ (ст. 335 ЦК), знахідка (ст. 338 ЦК). скарб (ст. 343 ЦК), набуття права власності на рухому річ, від якої власник ві дмовився (ст. 336 ЦК). бездоглядна домашня тварина (ст. 341 ЦК), набувальна давність (ст. 344 ЦК), викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352 ЦК), реквізиція (ст. 353 ЦК), конфіска ція (ст. 354 ЦК).

До похідних слід віднести набуття права власності на річ:

- за волею попереднього власника на підставі правочинів (спадкування за заповітом, да рування, купівля-продаж, тощо).

-враховуючи критерії правонаступництва: спадкування за законом.

Отже, ч. 2 ст. 328 ЦК України закріплює презумпцію правомірності набуття пра ва власності на майно, зазначаючи, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встано влена судом.

Ця ж позиція висвітлена в пункті 1 ст. 204 ЦКУ, за яким правочин є правомір ним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Таким чином, за загальним правилом право власності вважається набутим пра вомірно, тобто на законних підставах. І лише за наявності прямої вказівки в законі або від повідного рішення суду стосовно:

- встановлення юридичного факту щодо визнання неза конним набуття права власності;

- визнання правочину недійсним, - слід говорити про неправомірність набуття права власності.

Згідно ст. 328 ЦК України:

1. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, ор ганізації зв'язку тошо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

До передання майна прирівнюється вручення коносамейта або іншого товарно- розпорядчого документа на майно.

3. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідчен ню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання закон ної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

4. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право влас ності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Отже, ч. 1 ст. 328 ЦК України вказує на загальне правило виникнення права вла сності, за яким право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передан ня майна. Однак, загальне правило не діє, якщо договором або законом встановлений інший порядок переходу права власності.

Згідно ч. 4 ст. 328 ЦК України вказує на ще одну вимогу, необхідну для вини кнення права власності, за якою право власності у набувача виникає з моменту державної реєстрації, якщо договір про відчуження майна підлягає такій реєстрації. Відповідно до статті 210 ЦКУ правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених за коном. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації, тому моментом виникнення права власності на нерухому річ за договором стає момент державної реєстрації такої речі.

Згідно ст. 347 ЦК України:

1. Право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток культурної спадщини;

6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Згідно ст. 347 ЦК України:

1. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчи нивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають держа вній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

3. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою вла сника відповідного запису до державного реєстру.

Згідно ст. 386 ЦК України:

1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому май нової та моральної шкоди.

Враховуючи вищевикладені фактичні обставини справи та норми права слід відновити безпірне право власності позивачки ОСОБА_1 шляхом винесення судового рішення.

Відповідно, суд з урахуванням вищевикладеного та вимог ст. 214 ЦПК України приходить до наступного висновку:

- обставини, якими обґрунтовувала позовну заяву позивачка ОСОБА_1, - мали місце;

- із встановлених обставин випливають правовідносини, - відносини права власності;

- до встановлених правовідносин підлягають до застосування, зокрема, наступні норми права, - Ст. І Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України 17.07.1497 року (Закон № 475/97-ВР, Стаття 8 Загальної декларації прав людини, ППВС України Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя , ст.ст. 8, 21, 22, 24, 41, 55 Конституції України, ст.ст. 316, 317 - 319, 321, 325, 328, 347, 386 ЦК України, ст. 59 Закону України Про виконавче провадження ;

- зважаючи на встановлені фактичні обставини справи, позов підлягає до задоволення;

- судові витрати слід залишити за позивачкою;

- підстав до допущення судового рішення до негайного виконання на підставі положень ст. 367 ЦПК України, - судом не вбачаються;

- заходи забезпечення позову в даному цивільному провадженні не застосовувалися.

Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов язаних з розглядом справи.

Згідно п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову, - на відповідача.

Проте, позивачка в прохальній частині не просить стягувати понесені нею судові витрати з відповідача, відповідно, суд не може вийти за межі позовних вимог, а тому залишає судові витрати, понесені позивачкою ОСОБА_1, - за позивачкою, - не стягуючи їх з відповідача. Враховуючи вищевикладене , керуючись Ст. І Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України 17.07.1497 року (Закон № 475/97-ВР, Стаття 8 Загальної декларації прав людини, ППВС України Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя , ст.ст. 8, 21, 22, 24, 41, 55 Конституції України, ст.ст. 316, 317 - 319, 321, 325, 328, 347, 386 ЦК України, ст. 59 Закону України Про виконавче провадження , суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до Кагарлицького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області про зняття арешту з майна, - задовольнити.

Зобов язати Кагарлицький районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, (09200, Київська область, м. Кагарлик, вул. Кооперативна, 19, код ЄДРПОУ 34767228), зняти арешт з усього майна ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки село Переселення Кагарлицького району Київської області, громадянки України, паспорт громадянки України серії НОМЕР_2, виданий 3 липня 2001 року Кагарлицьким РВ ГУ МВС України в Київській області, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, накладений у ВП № 28869535 постановою Відділу державної виконавчої служби Кагарлицького районного управління юстиції без номеру від 23.09.2011 року, виключивши заборону на його відчуження (реєстраційний номер обтяження 11644418 від 23.09.2011 року).

Апеляційна скарга на рішення суду на підставі ч. 1 ст. 354 ЦПК України подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Згідно ч. 1 ст. 355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Згідно п. 15.5) до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справи витребовуються на надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У разі порушення порядку подання апеляційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з моменту проголошення до Київського Апеляційного суду через Кагарлицький районний суд Київської області, а учасниками процесу, які не були присутні під час проголошення рішення, - протягом тридцяти днів з моменту отримання копії рішення.

Суддя: Закаблук О.В.