Постанова

від 06.11.2018 по справі 804/4278/18

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а їн и

06 листопада 2018 року м. Дніпросправа № 804/4278/18

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Добродняк І.Ю. (доповідач),

                     суддів: Бишевської Н.А., Семененка Я.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження в місті Дніпрі

апеляційну скаргу Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів

на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 липня 2018 року (головуючий суддя Голобутовський Р.З.)

у справі № 804/4278/18

за позовом Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до товариств аз обмеженою відповідальністю «ТЕРИТОРІЯ – Д»

про стягнення заборгованості,-

ВСТАНОВИВ:

Дніпропетровське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з позовом до товариств аз обмеженою відповідальністю «ТЕРИТОРІЯ – Д», в якому просило стягнути з відповідача на користь держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2017 році в розмірі 244247,52 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач у 2017 році не забезпечив та не здійснив працевлаштування інвалідів у відповідній кількості, а саме: у відповідача 7 робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, проте, 4 робочих місця не зайняті інвалідами, внаслідок чого, відповідач повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 244247,52 грн. У добровільному порядку означена сума відповідачем не сплачена.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 липня 2018 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідно до норм чинного законодавства обов`язок підприємства по створенню робочих місць інвалідів не супроводжується обов`язком щодо їх працевлаштування. Відповідач як роботодавець вжив усіх необхідних заходів щодо пошуку та працевлаштування інвалідів, що виключає підстави для застосування санкцій та пені, передбачених ст.20 Закону № 875-ХІІ.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Позивач зазначає, що з огляду на положення ст.20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» сплата передбачених адміністративно-господарських санкцій за невиконання передбаченого ст. 19 цього Закону нормативу робочих місць для працевлаштування інваліді, не ставиться законодавцем в залежність від того, чи вживав роботодавець необхідних, передбачених законодавством, заходів щодо працевлаштування інваліда. Адміністративно-господарські санкції є альтернативним грошовим зобов'язанням обов'язку виконати норматив з працевлаштування інвалідів.

Дана адміністративна справа розглянута апеляційним судом відповідно до ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження.

Перевіривши законність та обґрунтованість постанови суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, внаслідок наступного.

Як встановлено судом, підтверджено матеріалами справи, виходячи із даних, наведених відповідачем у звіті форми № 10-ПІ за 2017 рік (а.с.6), середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу фактично становила у звітній період 181 особу, відповідно, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених за вимогами Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», повинна складати - 7 осіб. Фактично у 2017 році на підприємстві не працювало 3 інваліди.

Вказаний факт визнаний позивачем як невиконання нормативу та підстава для нарахування відповідачу адміністративно-господарських санкцій в сумі 244247,52 грн.

З огляду на фактичні обставини справи, норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

Частиною 1 статті 19 України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Відповідно до ч.5 ст.19 цього Закону виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.

При цьому слід зазначити, що основним місцем роботи є місце роботи, де особа працює на підставі укладеного трудового договору із оформленням трудової книжки та занесенням до неї запису про працевлаштування.

Відповідно до ч.1 ст.20 України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.

За правилами ч. 2, 3 ст. 19 вказаного Закону роботодавці самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць, виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Відповідно ст.18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань особи з інвалідністю, наявних у неї професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Створення спеціального робочого місця для інваліда з урахуванням його індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю - працевлаштування безробітного інваліда на наявне окреме робоче місце або наявну ділянку виробничої площі із здійсненням щодо них додаткових заходів з організації праці інваліда (пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання) або працевлаштування безробітного інваліда на нове робоче місце або нову ділянку виробничої площі, що створені із здійсненням додаткових заходів з організації праці інваліда (встановлення основного і додаткового устаткування, технічного обладнання) – постанова Кабінету Міністрів України № 1836 від 27.12.2006 «Про реалізацію статті 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"».

Одночасно згідно ст.5 Закону України «Про зайнятість населення» № 5067-VI від 05.07.2012 держава гарантує у сфері зайнятості додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян.

До категорій громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, належать інваліди, які не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (п.6 ч.1 ст.14 Закону України «Про зайнятість населення»).

Відповідно до пп.1 п.4 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 14.04.2011 №29, завданням Фонду є реалізація в межах своєї компетенції заходів щодо забезпечення зайнятості та працевлаштування інвалідів.

Згідно з ч.3 ст.18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

При цьому суб'єкти господарювання зобов'язані надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів.

Відповідно до п.4 ч.3 ст.50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

З огляду на наведене, обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

На роботодавця покладається обов'язок виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, інформувати про попит на робочу силу (вакансії) органи працевлаштування інвалідів.

В свою чергу органи працевлаштування, взаємодіючи між собою та з роботодавцем, забезпечують надання інформаційно-консультаційних послуг щодо працевлаштування інвалідів та здійснюють таке працевлаштування.

Отже працевлаштування інвалідів не є виключним зобов'язанням підприємства, яке створює робочі місця для інвалідів.

Матеріалами справи підтверджується, що відповідач обов'язки зі створення робочих місць для інвалідів та їх працевлаштування виконав у повному обсязі відповідно до вимог чинного законодавства.

У зв'язку з наявністю вакансій для осіб з інвалідністю, відповідачем у 2017 році до Дніпровського міського центру зайнятості подавалась звітність за формою 3-ПН - Інформація про попит на робочу силу (вакансії), в якій зазначено про наявність вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю з відповідними відмітками центру зайнятості про отримання.

Крім того, відповідач у 2017 році самостійно здійснював пошук осіб з інвалідністю, які бажають працювати, шляхом розміщення у ЗМІ оголошень про наявність робочих місць для вказаної категорії осіб.

Випадків безпідставної відмови відповідачем у прийнятті інвалідів на роботу протягом 2017 року не було. Самостійно інваліди до відповідача з приводу працевлаштування не звертались. Жодної особи з інвалідністю на заявлені відповідачем вакансії центром зайнятості направлено не було.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем вчинено усіх залежних від нього заходів для виконання нормативу з працевлаштування інвалідів.

До того ж, колегія суддів вказує, що сам по собі факт відсутності працевлаштованих інвалідів відповідно до нормативу ще не є безспірною підставою для відповідальності, оскільки у разі відсутності на обліку інвалідів, які мешкають на території, де здійснює підприємницьку діяльність відповідач, і бажають працювати, не вбачається за можливе виконання законодавчо встановленого нормативу.

Апеляційний суд вважає такими, що не відповідають нормам права, доводи позивача, що Апеляційний суд вважає також за необхідне зазначити, що сплата встановлених ст.20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» адміністративно-господарських санкцій не ставиться законодавцем в залежність від того, чи вживав роботодавець необхідних, передбачених законодавством заходів, щодо працевлаштування інвалідів.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування», а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання.

Передбачена ст.20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» відповідальність за своєю суттю є господарсько-правовою відповідальністю, підставою для застосування якої є вчинене роботодавцем правопорушення у сфері господарювання (ч.1 ст.218 Господарського кодексу України).

При цьому згідно загальним нормам права елементами правопорушення, зокрема, є вина особи та наявність причинно-наслідкового зв'язку між діянням і спричиненою таким діянням шкодою.

Відповідно до ч.2 ст.218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Отже для стягнення (сплати) передбачених ст.20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» адміністративно-господарських санкцій обов'язковою умовою є наявність вини особи в спричиненому нею правопорушенні.

З огляду на вищевикладене апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що в діях відповідача відсутня вина у тому, що на підприємстві за 2017 рік не було виконано норматив по працевлаштуванню інвалідів, внаслідок чого на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу щодо працевлаштування осіб-інвалідів.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правомірності висновків суду першої інстанції.

Передбачені ст. 317 КАС України підстави для скасування постанови суду першої інстанції та ухвалення нового рішення відсутні.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 липня 2018 року у справі № 804/4278/18 залишити без змін.

                    Постанова апеляційного суду набирає законної сили відповідно до ст.325 Кодексу адміністративного судочинства України, може бути оскаржена до касаційного суду в порядку та строки, встановлені ст.ст.328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий - суддя                                                                      І.Ю. Добродняк

                     суддя                                                                      Н.А. Бишевська

                     суддя                                                                      Я.В. Семененко