Рішення

від 22.11.2018 по справі 916/2071/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"22" листопада 2018 р.м. Одеса Справа № 916/2071/18

Господарський суд Одеської області у складі

судді Цісельського О.В.

при секретарі судового засідання Мукієнко Д.С.

розглянувши справу №916/2071/18 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 ХХІ" до товариства з обмеженою відповідальністю "САГІТТА-Т" стягнення 214 719, 02 грн., в порядку ч.13 ст.8, ч.ч.2, 5 ст.252 ГПК України в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 ХХІ" звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом про стягнення товариства з обмеженою відповідальністю "САГІТТА-Т" 214 719, 02 грн., де 188 297,11 грн. - заборгованість, 24 301,63 грн. - пені, 2 120,28 грн. - 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним:

28.02.2017р. між ТОВ "ОСОБА_1 ХХІ" (Постачальник) та ТОВ "САГІТТА-Т" (Покупець) укладено договір поставки з відстроченням платежу №07/17, відповідно до умов якого постачальник зобов'язується поставляти покупцю, а покупець приймати та оплачувати товар, у відповідності з умовами цього договору.

Товаром за цим договором є товари, вказані у погодженому сторонами прейскуранті (специфікаціях), що є невід'ємними частинами цього договору.

Згідно п.3.1. договору поставки №07/17 від 28.02.2017р. поставка товару здійснюється на умовах DDP-склад покупця (Інкотермс-2010) однією або декількома партіями у відповідності до специфікацій або накладних, які складаються на кожну партію товару.

За погодженням сторонами отримувачем товару може бути третя особа.

За умовами п.4.1. договору поставки № 07/17 від 28.02.2017р. оплату кожної окремої партії товару (визначеної у накладній) за цим договором покупець здійснює шляхом перерахування 100% вартості цієї партії товару на поточний рахунок постачальника протягом 21 календарного дня з моменту її отримання/реалізацїї.

У п.5.2. договору поставки №07/17 від 28.02.2017р. сторони визначили, що кожна зі сторін за кожний день прострочення виконання будь-яких своїх зобов'язань за цим договором сплачує іншій стороні пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла за весь час такого прострочення. Для покупця пеня обраховується від суми простроченого платежу.

Згідно п.7.1. договору поставки №07/17 від 28.02.2017р. договір укладено на невизначений строк та він діє до його припинення за згодою сторін або на підставах, передбачених діючим законодавством.

На виконання умов договору поставки №07/17 від 28.02.2017р. Постачальником було поставлено Покупцю товар за накладними на загальну суму 536 726,48 грн.

Проте, відповідачем оплати за отриманий від позивача товар за спірний період проводились від 10.03.2017р. № 99 на суму 8 500,00 грн., від 13.03.2017р. №105 на суму 5 000,00 грн., від 16.03.2017р. №52 на суму 10 000,00 грн., від 20.03.2017р. №121 на суму 5 000,00 грн., від 23.03.2017р. № 197 на суму 10 000,00 грн., від 27.03.2017р. №241 на суму 25 000,00 грн., від 03.04.2017р. № 343 на суму 15000,00 грн., від 06.04.2017р. №457 на суму 15 000,00 грн., від 10.04.2017р. №532 на суму 20000,00 грн., від 13.04.2017р. №636 на суму 10 000,00 грн., від 29.05.2017р. №1595 на суму 3 429,37 грн., від 01.06.2017р. №1667 на суму 10 000,00 грн., від 06.06.2017р. №1756 на суму 15 000,00 грн., від 08.06.2017р. №1864 на суму 10 000,00 грн., від 12.06.2017р. №1921 на суму 10000,00 грн., від 15.06.2017р. №2007 на суму 7 500,00 грн., від 03.07.2017р. №2324 на суму 10 000,00 грн., від 06.07.2017р. №2426 на суму 10 000,00 грн., від 10.07.2017р. №2499 на суму 10 000,00 грн., від 24.07.2017р. №335 на суму 10 000,00 грн., від 18.09.2017р. №3255 на суму 5 000,00 грн., від 05.10.2017р. №3416 на суму 5 000,00 грн., від 21.11.2017р. №3656 на суму 10 000,00 грн., від 25.01.2018р. на 9 000,00 грн., від 26.01.2018р. на 10 000,00 грн., від 07.02.2018р. на 10 000,00 грн., від 13.02.2018р. на 10 000,00 грн., від 22.02.2018р. на 10 000,00 грн., від 01.03.2018р. на 10 000,00 грн., від 07.03.2018р. на 10 000,00 грн., від 15.03.2018р. на 5 000,00 грн., від 19.03.2018р. на 10 000,00 грн., від 22.03.2018р. на 10 000,00 грн., від 02.04.2018р. на 15 000,00 грн., загалом на суму 348 429,37 грн., які зараховані позивачем в оплату поставленої продукції.

З врахуванням часткової оплати, за відповідачем виникла заборгованість в сумі 188 297,11 грн., у зв'язку з чим, позивач був змушений звернутись до Господарського суду Одеської області із даним позовом за захистом своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.09.2018р., позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 ХХІ" було передано на розгляд судді Господарського суду Одеської області Цісельського О.В.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 01.10.2018р. позовну товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 ХХІ" прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України.

Копію ухвали про відкриття провадження по справі було направлено на юридичні адреси сторін.

Позивач повідомлений належним чином за юридичною адресою (АДРЕСА_1, м. Миколаїв, 54030) повернуте на адресу суду з відміткою про невручення з підстав закінчення терміну зберігання.

Відповідач повідомлений належним чином за юридичною адресою (вул. Святослава Ріхтера, буд. №2, м. Одеса, 65072), про що свідчить поштове повідомлення (вх.№33817/18), повернуте на адресу суду з відміткою про невручення з підстав того, що організація не зареєстрована.

Відповідач відзив на позовну заяву суду не надав, своїм правом на захист не скористався.

Відповідно до ч.7 ст.120 ГПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за можливості сповістити їх з допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За таких обставин, суд вирішує справу за наявними в ній матеріалами відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України.

Розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов наступних висновків:

Частиною 1 ст.1 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У відповідності до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Стаття 12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст.175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст.222 ГК України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх , не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

У відповідності до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку . Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Стаття 626 Цивільного кодексу України встановлює, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зі змісту ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України вбачається, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості .

Як зазначено в ч.1 ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Поряд з цим, ч.2 ст.628 Цивільного кодексу України закріплює, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір) . До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі , якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Згідно ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч.1 ст.656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

За положеннями ст.662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Стаття 712 ЦК України передбачає, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

Як вбачається із матеріалів справи, зокрема з розрахунку заборгованості приведеного позивачем в позовній заяві та не спростованого відповідачем, останнім договірні зобов'язання щодо оплати вартості отриманого від позивача товару за договором поставки з відстроченням платежу №07/17 не виконані належним чином, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість в сумі 188 297,11 грн., у зв'язку з чим, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає сума заборгованості, встановлена судом в розмірі 188 297,11 грн.

Крім того, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3% річних в сумі 2 120,28 грн., пеню в сумі 24 301,63 грн.

Оцінюючи вимоги про стягнення 3% річних, суд зазначає наступне:

У відповідності з п.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, на думку суду, право позивача вимагати від відповідача сплатити 3% річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає в отриманні компенсації (плати) від відповідача за користування утримуваними ним грошовими коштами, належним до сплати за договором.

Перевіривши розрахунок позивача 3% річних в сумі 2 120,28 грн., суд встановив, що його здійснено неналежним чином, у зв'язку з чим, судом було здійснено розрахунок 3% річних наступним чином:

Сума боргу (грн)Період простроченняКількість днів простроченняРозмір процентів річнихЗагальна сума процентів 188 297.11 20.04.2018 - 05.09.2018 139 3 % 2 151.23 Таким чином, за самостійним розрахунком суду розмір 3% річних складає 2 151,23 грн., проте у зв'язку з тим, що позивачем було заявлено до стягнення з відповідача 3% річних в меншому розмірі, в сумі 2 120,28 грн., у зв'язку з чим, стягненню з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 3% річних в сумі 2 120,28 грн.

Оцінюючи вимоги про стягнення пені, суд зазначає наступне:

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є господарські санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Частиною шостою статті 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Виходячи зі змісту зазначених норм, початком для нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано. Нарахування санкцій триває протягом шести місяців. Проте законом або договором можуть бути передбачені інші умови нарахування.

Частина перша статті 223 ГК України передбачає, що при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені ЦК України, якщо інші строки не встановлено ГК України.

За змістом пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) передбачено спеціальну позовну давність в один рік.

Поняття позовної давності міститься в статті 256 ЦК України, відповідно до якої позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.

Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли: допускається стягнення тільки штрафних санкцій; збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції; за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених законом, - уповноважений орган, наділений господарською компетенцією.

Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк.

За грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора.

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за порушення господарських зобов'язань стягуються судом у доход держави (ст.232 ГК України).

Відтак частина шоста статті 232 ГК України передбачає строк та порядок, у межах якого нараховуються штрафні санкції, а строк, протягом якого особа може звернутись до суду за захистом свого порушеного права, встановлюється ЦК України.

Перевіривши розрахунок позивача пені в сумі 24 301,63 грн., суд встановив, що його здійснено неналежним чином, у зв'язку з чим, судом було самостійно обраховано пеню, наступним чином:

Сума боргу (грн)Період простроченняКількість днів простроченняРозмір облікової ставки НБУРозмір подвійної облікової ставки НБУ в деньСума пені за період прострочення 188297.11 20.04.2018 - 24.05.2018 35 17.0000 % 0.093 %* 6139.00 188297.11 25.05.2018 - 12.07.2018 49 17.0000 % 0.093 %* 8594.60 188297.11 13.07.2018 - 05.09.2018 55 17.5000 % 0.096 %* 9930.74 Отже, за самостійним розрахунком суду, розмір пені складає 24 664,34 грн., але у зв'язку з тим, що позивачем заявлено до стягнення з відповідача пеню в меншому розмірі, в сумі 24 301,63 грн., стягненню з відповідача на користь позивача в сумі 24 301,63 грн.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу , які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права.

Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Умовами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У п.145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.

Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов'язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Відповідачем у встановленому законом порядку позовні вимоги позивача не спростовано.

Відповідно до приписів ст.129 ГПК України слід стягнути з відповідача на користь позивача витрати по сплаті судового збору в сумі 3 220,79 грн.

Керуючись ст.ст.13, 73, 76, 86, 233, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити повністю.

2. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "САГІТТА-Т" (вул. Святослава Ріхтера, буд. №2, м. Одеса, 65072, код 33072323) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 ХХІ" (АДРЕСА_1, м. Миколаїв, 54030, код 39869221) заборгованість в сумі 188 297 (сто вісімдесят вісім тисяч двісті дев'яносто одна) грн. 11 коп., 3% річних в суму 2 120 (дві тисячі сто двадцять) грн. 28 коп., пеню в сумі 24 301 (двадцять чотири тисячі триста одна) грн. 63 коп. та судові витрати на оплату судового збору в сумі 3 220 (три тисячі двісті двадцять) грн. 79 коп.

Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку ст.241 ГПК України.

Накази видати в порядку ст.327 ГПК України.

Повний текст рішенян складено 26 листопада 2018 р.

Суддя О.В. Цісельський