Рішення

від 28.11.2018 по справі 1240/2203/18

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

10.2.4

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

28 листопада 2018 рокуСєвєродонецькСправа № 1240/2203/18

Суддя Луганського окружного адміністративного суду Смішлива Т.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області про визнання протиправною, дискримінаційною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

25 липня 2018 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області (далі - відповідач, УПФУ в Станично-Луганському районі Луганської області) з такими вимогами:

1) визнати протиправною та дискримінаційною бездіяльність відповідача щодо припинення виплати пенсії за віком позивачу з квітня 2017 року;

2) зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії і виплатити заборгованість пенсії за віком з квітня 2017 року по день прийняття рішення про поновлення виплат позивачу.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є пенсіонером та внутрішньо переміщеною особою. До квітня 2017 року отримувала пенсію, що підтверджується довідкою з порталу ПФУ. З квітня 2017 року відповідач виплату пенсії припинив через неправомірне скасування довідки ВПО.

З посиланням на норми Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", позивач вважає бездіяльність відповідача щодо невиплати їй пенсії за віком протиправною, дискримінаційною та такою, що порушує її конституційні права.

Від УПФУ в Станично-Луганському районі Луганської області через відділ діловодства, обліку та звернення громадян (канцелярію) суду 28.08.2018 надійшов відзив на позов (арк. спр. 23-24), в якому зазначено, що відповідач позовних вимог не визнає з таких підстав.

Позивача з 09.02.2015 взято на облік та поновлено виплату пенсії. У зв'язку зі скасуванням довідки про реєстрацію внутрішньо переміщеної особи позивача, позивачу припинено виплату пенсії з 01.04.2017.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України.

За правилами, визначеними постановами Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 та від 08.06.2016 № 365, умовами призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам є: знаходження на обліку місця перебування, що підтверджено відповідною довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ АТ "Ощадбанк".

Відповідно до підпунктів 4, 5 пункту 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат, внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365, соціальні виплати припиняються у разі скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" та у разі отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Скасування довідки позивача позбавляє відповідача можливості та законних підстав для поновлення виплати пенсії позивачу, оскільки чинним законодавством передбачено, що соціальні виплати здійснюються протягом усього строку дії довідки ВПО.

Судом у справі здійснено наступні процесуальні дії:

Ухвалою суду від 30 липня 2018 року позовну заяву залишено без руху (арк.спр. 13-14)

Ухвалою суду від 04 вересня 2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, відстрочено сплату судового збору, вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (арк. спр. 1-3).

Ухвалою суду від 04 вересня 2018 року зупинено провадження у справі до набрання законної сили рішенням Верховного Суду у зразковій справі № 805/402/18 (арк.спр.18-19).

Ухвалою суду від 28 листопада 2018 року поновлено провадження у справі (арк.спр.52) .

Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 КАС України, суд встановив таке.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, є внутрішньо переміщеною особою, пенсіонером та отримує пенсію за віком, що підтверджено наявними в матеріалах справи копіями: паспорта громадянина України (арк. спр. 6), довідки про присвоєння ідентифікаційного номера (арк. спр. 6 з.б.), пенсійного посвідчення (арк. спр. 7), довідки від 16.06.2016 № 905000095 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (арк. спр. 5).

Згідно з матеріалами пенсійної справи позивача, копію якої надано відповідачем до матеріалів справи:

Позивач звернулася до відповідача із заявою про запит та взяття на облік пенсійної справи та розпорядженням УПФУ в Станично-Луганському районі Луганської області від 09.02.2015 позивача з 01.09.2014 взято на облік (арк.спр. 26).

Згідно з витягом з протоколу засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 15.06.2017 № 58 комісія вирішила відмовити у призначенні соціальних виплат позивачу у зв'язку зі скасуванням довідки ВПО (арк. спр. 48).

Рішенням УСЗН Станично -Луганської районної державної адміністрації Луганської області від 15.06.2017 на підставі обстеження матеріально-побутових умов сім'ї від 07.06.2017 не підтверджено фактичне проживання внутрішньо переміщеної особи за вказаною адресою та керуючись п. 5 ст. 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", дію довідки від 16.06.2016 № НОМЕР_2 було скасовано (арк.спр. 25).

Окреме рішення про припинення виплати пенсії позивачу УПФУ в Станично-Луганському районі Луганської області не приймалося.

Згідно з довідкою УПФУ в Станично-Луганському районі Луганської області від 04.07.2018 № 3121 позивачу нарахована пенсія по березень 2017 включно (арк. спр. 9).

З відзиву на позов судом встановлено, що УПФУ в Станично-Луганському районі Луганської області припинено виплату пенсії позивачу через скасування довідки ВПО позивача.

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

Статтею 291 КАС України визначено особливості провадження у типовій справі, зокрема, згідно з частиною третьою цієї статті при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Статтею 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" (далі - Закон № 1706-VII), який набрав чинності з 22 листопада 2014 року, визначено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка:

- перебуває на території України на законних підставах;

- має право на постійне проживання в Україні;

- була змушена залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливості державним органам врахувати її особливі потреби.

З огляду на викладене, суд вважає, що наявність чи відсутність довідки органу соціального захисту населення про взяття особи на облік, як внутрішньо переміщеної особи, жодним чином не наділяє або не позбавляє особу статусу внутрішньо переміщеної.

Такий статус особа набуває автоматично внаслідок настання певних обставин та набуття нею ознак "внутрішньо переміщеної особи", визначених статтею 1 Закону № 1706-VII.

Оскільки позивач відповідає всім визначеним статтею 1 Закону № 1706-VII ознакам "внутрішньо переміщеної особи", суд дійшов висновку, що дана адміністративна справа є типовою до зразкової справи № 805/402/18 та її необхідно розглядати з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у рішенні від 03 травня 2018 року за результатами розгляду зразкової справи.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі "Суханов та Ільченко проти України" (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: "перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою" (параграф 30).

Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).

Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України" (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).

Згідно з статтею 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" (далі - Закон № 1706-VII), який набрав чинності з 22 листопада 2014 року, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Статтею 2 Закону № 1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Частиною першою статті 4 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV) визначено, що законодавство про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.

Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV регламентовано, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1058-IV цей Закон регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 1058-IV виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Згідно із частиною другою статті 46 Закону № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Статтею 47 Закону № 1058-IV визначено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 49 Закону № 1058-IV врегульовано питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії.

Так, частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; у разі смерті пенсіонера; у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; в інших випадках, передбачених законом.

Частиною другою цієї статі визначено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 "Про облік внутрішньо переміщених осіб", яка набрала чинності з 08 жовтня 2014 року, затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, пунктами 1 та 2 якого передбачено:

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (далі - довідка) є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи".

Для отримання довідки повнолітня або неповнолітня внутрішньо переміщена особа звертається особисто, а малолітня дитина, недієздатна особа або особа, дієздатність якої обмежена, - через законного представника із заявою про взяття на облік, форму якої затверджує Мінсоцполітики, до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад.

Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", яка набрала чинності з 26 листопада 2014 року (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) установлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 509.

Зазначені виплати, що призначені або продовжені відповідним особам до набрання чинності цією постановою, здійснюються за фактичним місцем їх проживання (перебування) у разі видачі їм до 31 грудня 2014 року такої довідки.

08 червня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", яка набрала чинності 14 червня 2016 року, пунктом 1 якої затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування.

Пунктом 4 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам установлено, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються […] територіальними органами Пенсійного фонду України […] за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.

Згідно з пунктом 2 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування:

Контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) шляхом відвідування не рідше ніж одного разу на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики. Якщо в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб є інформація щодо проходження особою фізичної ідентифікації в публічному акціонерному товаристві "Державний ощадний банк України", чергова перевірка у відповідному періоді не проводиться. […]

Згідно з пунктом 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування:

Соціальні виплати припиняються у разі: наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати; встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї; отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат; скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб"; отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

З вищеописаних норм чинного законодавства слідує, що частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV визначено вичерпний перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України або за рішенням суду. Цим переліком передбачена можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

У свою чергу, постановами Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637, від 08.06.2016 № 365, від 30.08.1999 № 1596 визначено умови призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам: знаходження внутрішньо переміщеної особи на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ "Державний ощадний банк".

Як вже вище вказано, припинення виплати пенсії позивачу відбулося внаслідок скасування довідки ВПО позивача.

Водночас, Законом № 1058-IV не передбачено такої підстави припинення виплати пенсії. Не передбачено такої підстави й будь-яким іншим законом України.

Крім того, у постановах Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 688/1196/17 та від 21.06.2018 у справі № 243/8037/17 зазначено, що Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" не передбачено такої підстави припинення виплати пенсії як скасування довідки внутрішньо переміщеної особи у зв'язку з відсутністю цієї особи за місцем проживання, вказаним в довідці.

Аргументи відповідача, що відповідач зобов'язаний у свої діяльності керуватися постановами Кабінету Міністрів України, зокрема, встановленим цими постановами порядком продовження та поновлення виплат, суд вважає безпідставними та відхиляє, з огляду на таке.

Як вже вище зазначено, підстави припинення виплати пенсії визначаються виключно законами України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якого належить прийняття законів.

У свою чергу, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.

Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само, як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

За загальним правилом "закон" - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається відповідно до особливої процедури парламентом та регулює найважливіші суспільні відносини.

У свою чергу, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, тому ними не можуть бути внесені будь-які зміни до законів.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Основного Закону України).

За юридичною позицією Конституційного Суду України верховенство права - це панування права в суспільстві; верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо; всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України; справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права; у сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Суд бере до уваги, що за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

За таких обставин постанови КМУ не можуть обмежувати конституційне право та встановлювати додаткові підстави для припинення виплати пенсії ніж передбачені Законом № 1058.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що встановлення постановами Кабінету Міністрів України інших підстав для припинення виплати пенсії, відмінних від визначених частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV, не є іншим випадком припинення виплати пенсії, передбаченим законом, у розумінні пункту 5 частини першої статті 49 цього Закону.

Таким чином, припинення виплати пенсії позивачу за відсутності передбачених законами України підстав, є незаконним.

Крім того, з вищеописаних наявних в матеріалах справи доказів судом встановлено, що відповідачем рішення про припинення виплати пенсії позивачу з лютого 2018 року взагалі не приймалося, тобто припинення виплати пенсії позивачу відбулося не у спосіб, визначений частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV.

Отже, суд дійшов висновку, що позивач, починаючи з квітня 2017 року не отримує пенсію з вини відповідача.

Відповідно, суд дійшов висновку, що суми пенсії, невиплачені позивачу з вини відповідача, мають бути виплачені йому за минулий час без обмеження будь-яким строком.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу пенсії з квітня 2017 року є протиправною. Відповідно, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача поновити нарахування та виплату позивачу пенсії з квітня 2017 року.

Надаючи правову оцінку доводам позивача щодо наявності дискримінації, суд виходить з такого.

За визначенням пункту 2 частини першої статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Відповідно до статті 24 Конституції України, статей 2, 7 Загальної декларації прав людини, статей 2, 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 14, стаття 1 Протоколу № 12 до Конвенції) необхідною підставою для встановлення факту дискримінації є обумовленість відмінного ставлення за певними ознаками.

У рішеннях Європейського суду з прав людини зазначено, що лише розрізнення, яке базується на персональній ознаці, за якою особа чи групи осіб відрізняються один від одного, можна характеризувати як дискримінацію (рішення у справах "Карсон та інші проти Сполученого Королівства", "Кьєльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії"). Суд деталізує вимоги до природи ознак, за якими забороняється дискримінація, та встановлює, що категорія "інші ознаки" поширюється винятково на такі ознаки, які за своєї природою є достатньо подібними до ознак, які вже перелічені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тобто відносяться до визначального для ідентичності особи вибору або є невід'ємними, вродженими та незмінними характеристиками (рішення у справі "Петерка проти Чеської Республіки").

Отже, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.

Проте, позивачем не наведено доводів, які б дозволили обґрунтовано припустити, що має місце різниця у ставленні відповідача до пенсіонерів - внутрішньо переміщених осіб через будь-яку наявну в них персональну ознаку, а тому доводи позивача про наявність дискримінаційного ставлення до неї є необґрунтованими.

Що стосується вимоги про зобов'язання відповідача виплатити позивачу виниклу заборгованість з виплати пенсії, суд вважає що така вимога у повній мірі охоплюється зобов'язанням відповідача поновити нарахування та виплату пенсії з моменту припинення її виплати. Відповідно, додаткового зобов'язання не потребує.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню задоволенню.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів у межах суми стягнення за один місяць.

Зважаючи на викладене, суд вважає за необхідне допустити до негайного виконання рішення суду в частині присудження виплати пенсії позивачу в межах суми стягнення за один місяць.

Що стосується заяви про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Положення статті 382 КАС України не є імперативними, тобто, передбачають право суду діяти на власний розсуд в залежності від обставин справи. Суд вважає, що за своїм змістом такі заходи контролю за виконанням судового рішення є додатковим засобом для спонукання суб'єкта владних повноважень до вчинення дій з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази, що відповідач буде ухилятися від виконання рішення суду у визначений чинним законодавством спосіб.

За таких обставин відсутня необхідність застосування положень статті 382 КАС України.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Ухвалою суду від 04.09.2018 відстрочено позивачу сплату судового збору по даній адміністративній справі у розмірі 704,80 грн до ухвалення судового рішення в даній справі.

Відповідно до частини другої статті 133 КАС України, якщо у строк, встановлений судом, судові витрати не будуть оплачені, позовна заява залишається без розгляду або витрати розподіляються між сторонами відповідно до судового рішення у справі, якщо сплату судових витрат розстрочено або відстрочено до ухвалення судового рішення у справі.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною третьою статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених вимог.

Як вже вище вказано, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню внаслідок обрання неналежного способу захисту порушеного права.

При цьому суд зауважує, що предметом спору у даній справі є припинення відповідачем нарахування та виплати пенсії позивачу з не визначених статтею 49 Закону № 1058-IV підстав, та зобов'язання органу Пенсійного фонду України відновити порушене право.

Відповідно, обрання неналежного способу захисту порушених прав, фактично не змінює тієї обставини, що вимоги позивача є правомірними.

За таких обставин суд вважає за необхідне стягнути судовий збір у розмірі 704,80 грн до Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 291 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області про визнання протиправною, дискримінаційною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 пенсії з 01 квітня 2017 року.

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області (місце знаходження: 93600, Луганська область, селище міського типу Станиця-Луганська, вулиця 1-го Травня, будинок 20, код за ЄДРПОУ 21792637) відновити нарахування та виплату ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 93601) пенсії з 01 квітня 2017 року на рахунок, відкритий у публічному акціонерному товаристві "Державний ощадний банк України".

У задоволенні вимог щодо визнання бездіяльності Управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області дискримінаційною, зобов'язання Управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області виплатити заборгованість відмовити.

В частині присудження виплати пенсії в межах суми стягнення за один місяць рішення суду виконується негайно.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області (місце знаходження: 93600, Луганська область, смт. Станиця-Луганська, вулиця 1-го Травня, будинок 20, код за ЄДРПОУ 21792637) до Державного бюджету України судовий збір у сумі 704,80 грн (сімсот чотири гривні 80 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Т.В. Смішлива