Рішення

від 28.11.2018 по справі 902/600/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 ел.пошта : inbox@vn.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" листопада 2018 р. Cправа № 902/600/18

Господарський суд Вінницької області в складі: головуючий суддя Тісецький С.С., секретар судового засідання Поцалюк Н.В. , розглянувши в приміщенні суду матеріали у справі

за позовом : Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство комунальних платежів" (вул. Єрмака, 7а, м. Вінниця, 21036, код ЄДРПОУ 36603960)

до : Комунального підприємства Вінницької міської ради "Вінницяміськтеплоенерго" (вул.600-річчя, 13, м. Вінниця, 21100, код ЄДРПОУ 33126849)

про стягнення 94 797,08 грн.

за участю :

від позивача: ОСОБА_1, за довіреністю

від відповідача: ОСОБА_2, за довіреністю

В С Т А Н О В И В :

До Господарського суду Вінницької області 20.09.2018 року надійшла позовна заява ТОВ "Підприємство комунальних платежів" про стягнення з КП ВМР "Вінницяміськтеплоенерго" 94 797,08 грн., з яких: 60 000,00 грн. боргу, що виник внаслідок неналежного виконання зобов'язань за ліцензійним договором № 22/14 від 10.02.2014 року, 15 198,00 грн. - інфляційних втрат, 3 762,09 грн. - 3 % річних, 15 836,99 грн. - пені.

Ухвалою суду від 25.09.2018 року відкрито провадження за вищевказаним позовом у справі № 902/600/18; ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 09.10.2018 року.

Ухвалою від 09.10.2018 року було відкладено підготовче засідання на 05.11.2018 року.

В подальшому, ухвалою суду від 05.11.2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу № 902/600/18 для судового розгляду по суті на 28.11.2018 року.

На визначену дату 28.11.2018 року в судове засідання з'явились представники позивача та відповідача.

В ході розгляду справи по суті, представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача підтримав позицію щодо повної відмови у задоволенні позову, яка викладена у наданому суду відзиві на позов.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

10.02.2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство комунальних платежів" (Ліцензіар) та Комунальним підприємством Вінницької міської ради "Вінницяміськтеплоенерго" (Ліцензіат) укладено ліцензійний договір № 22/14 на таких умовах :

Терміни, що використовуються в цьому договорі, означають :

Комп'ютерна програма - комп'ютерна програма "Паспортизація теплових навантажень будівель", яка є об'єктом авторського права у відповідності з Законом України від 23.12.1993 року за № 3792 - XII "Про авторське право і суміжні права", набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату (п. 1.1).

Невиключна ліцензія (далі за текстом - Ліцензія) - невиключие право (дозвіл) на використання Комп'ютерної програми. Невиключна ліцензія не виключає можливості використання Ліцензіаром Комп'ютерної програми у сфері, що обмежена цією Ліцензією, та видачі ним іншим особам Ліцензій на використання цієї Комп'ютерної програми у зазначеній сфері (п. 1.2).

Роялті - платежі, що Ліцензіат сплачує на користь Ліцензіара в якості винагороди (плати) за надану ліцензію, в розмірі та у строки відповідно до умов цього договору (п.1.3).

Ліцензіар, який є власником виключних майнових прав інтелектуальної власності на об'єкт авторського права - Комп'ютерну програму, визначену у п. 1.1 цього договору, на строк, в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, надає Ліцензіатові ліцензію (дозвіл) на використання такої Комп'ютерної програми, а Ліцензіат у порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, сплачує Ліцензіарові винагороду за використання Комп'ютерної програми (п. 2.1).

В цьому договорі під використанням об'єкта авторського права - Комп'ютерної програми розуміється реалізація прав на використання Комп'ютерної програми у відповідності з п. 3.1 цього договору (п. 2.2).

Ліцензіар передає Ліцензіату один екземпляр об'єкта авторського права - Комп'ютерної програми, який складається з : комплекту документації на Комп'ютерну програму з її описом в електронному вигляді на СD-R s/n: 3040106 LЕ 22163; вихідного коду Комп'ютерної програми в електронному вигляді на СD-R s/n: 3040106 LЕ 22163; об'єктного коду Комп'ютерної програми в електронному вигляді на СD-R s/n: 3040106 LЕ 22163 (п.п. 2.4.1, 2.4.2, 2.4.3, п. 2.4).

Перелічена в пункті 2.4 документація повинна бути надана Ліцензіаром Ліцензіату, в строк не пізніше двох календарних днів з дати укладання цього договору шляхом передачі за адресою знаходження Ліцензіара, про що Сторонами одночасно із таким переданням складається відповідний ОСОБА_3 приймання-передачі у двох примірниках (по одному для кожної із Сторін) (п. 2.5).

В межах цього договору Ліцензіат не отримує об'єкт інтелектуальної власносності - Комп'ютерну програму у розпорядження чи власність, і цей договір не надає право Ліцензіату продати або здійснити відчуження в інший спосіб зазначений об'єкт інтелектуальної власності (п. 2.6).

Дія Ліцензії за цим договором поширюється на територію: міста Вінниці на строк з моменту укладання цього договору (з моменту підписання його Сторонами та скріплення печатками) до 01 березня 2016 р. (п. 2.7).

Ліцензіат зобов'язаний: використовувати Комп'ютерну програму на умовах, визначених цим договором; здійснити виплату винагороди за право на використання Комп'ютерної програми на користь Ліцензіара в розмірі та строки передбачені цим договором (п.п. 5.2.1, 5.2.2, п. 5.2).

За надання ліцензії (невиключного права (дозволу) на використання Комп'ютерної програми відповідно до умов цього договору Ліцензіат виплачує Ліцензіарові роялті (винагороду за право на використання Комп'ютерної програми на умовах ліцензії) за договірною ціною в наступному порядку : 5 000, 00 грн. (п'ять тисяч грн. 00 коп.) розмір щомісячного платежу за використання Комп'ютерної програми (п. 6.1).

Операції з виплати Роялті не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість відповідно підпункту 196.1.6 ст. 196 Податкового кодексу України (п. 6.2).

Оплата роялті на користь Ліцензіара здійснюється Ліцензіатом щомісячно, протягом 3 (трьох) робочих (банківських) днів з моменту належного оформлення (двома сторонам цього договору та засвідчення підписів печатками) відповідного ОСОБА_3 використання ліцензії (акту наданих послуг), в національній валюті України в безготівковій формі, шляхом перерахування грошових коштів на рахунок Ліцензіара.

До десятого числа місяця наступного за розрахунковим, Ліцензіар надає Ліцензіату акт наданих послуг за розрахунковий місяць в двох примірниках, для підписання, після чого Ліцензіат один примірник акту повертає Ліцензіару у триденний термін.

У разі не підписання акту наданих послуг, без надання Ліцензіару викладених в письмовій формі обґрунтованих заперечень по акту або не повернення Ліцензіатом акту у триденний термін, акт вважається визнаним Ліцензіатом та є підставою для проведення розрахунків (п. 6.3).

Договір набуває чинності з моменту укладання цього договору (з моменту підписання його Сторонами та скріплення печатками) і діє до 01 березня 2016 р. (п. 7.1).

Закінчення строку дії договору не звільняє Сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору (п. 7.2).

У випадках несвоєчасного проведення Ліцензіатом оплати винагороди, в порядку, передбаченому умовами розділу 6 цього договору, на користь Ліцензіара, Ліцензіат несе відповідальність у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період порушення зобов'язання, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення (п. 8.3).

Відповідно до вимог ст. 232 Господарського кодексу України, Сторони погоджують, що нарахування штрафних санкцій за цим договором не обмежується 6-місячним строком, а нараховується і сплачується за весь час прострочення виконання зобов'язання (п. 8.4).

10.02.2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство комунальних платежів" (Ліцензіар) та Комунальним підприємством Вінницької міської ради "Вінницяміськтеплоенерго" (Ліцензіат) оформлено та підписано акт № 1 прийому-передачі ліцензії до ліцензійного договору від 10.02.2014 року № 22/14, за змістом якого, відповідно до умов ліцензійного договору (надалі іменується "Ліцензійний договір"), Ліцензіар, який є власником виключних майнових прав інтелектуальної власності на об'єкт авторського права - Комп'ютерну програму, визначену у п. 1.1 цього договору, на строк, в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, надає Ліцензіатові ліцензію - невиключне право (дозвіл) на використання Комп'ютерної програми (п. 1). Ліцензіат підтверджує, що не має жодних претензій до Ліцензіара з приводу виконання останнім договірних зобов'язань щодо передачі ліцензії (п. 2). ОСОБА_3 прийому-передачі є невід'ємною складовою частиною ліцензійного договору (п. 3).

Також, 01.02.2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство комунальних платежів" (Ліцензіар) та Комунальним підприємством Вінницької міської ради "Вінницяміськтеплоенерго" (Ліцензіат) укладено додаткову угоду № 1 до ліцензійного договору № 22/14 про наступне :

Сторони дійшли згоди про продовження дії ліцензійного договору від 10.02.2014 р. №22/14 (надалі - ліцензійний договір), у зв'язку з цим погодили наступну (нову) редакцію п. 7.1 ліцензійного договору: "Договір набуває чинності з моменту укладання цього договору (з моменту підписання його Сторонами та скріплення печатками) і діє до 31 грудня 2016 р." (п. 1).

Всі інші умови ліцензійного договору залишаються незмінними і Сторони підтверджують по них свої зобов'язання (п. 2).

Ця Додаткова угода набуває чинності з моменту її підписання уповноваженими Сторонами і є невід'ємною частиною договору (п. 3).

Інші умови ліцензійного договору залишаються без змін (п. 5).

В подальшому, 31.08.2016 року між Комунальним підприємством Вінницької міської ради "Вінницяміськтеплоенерго" (Ліцензіат) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство комунальних платежів" (Ліцензіар) укладено додаткову угоду № 2 до ліцензійного договору № 22/14 на таких умовах :

Пункт 7.1 договору викласти в редакції : "Договір набуває чинності з моменту укладання цього договору (з моменту підписання його Сторонами та скріплення печатками) і діє до 31 серпня 2016 року (включно)" (п. 1).

Ця Додаткова угода набуває чинності з моменту її підписання уповноваженими Сторонами і є невід'ємною частиною договору (п. 2).

Інші умови договору залишаються без змін (п. 4).

На виконання умов вищевказаного ліцензійного договору, позивачем надано відповідачу у період з вересня 2015 року по серпень 2016 року дозвіл на використання комп'ютерної програми на загальну суму 60 000,00 грн. , що підтверджується актами надання послуг, а саме :

- № 108 від 30.09.2015 року на суму 5 000,00 грн.;

- № 114 від 31.10.2015 року на суму 5 000,00 грн.;

- № 125 від 30.11.2015 року на суму 5 000,00 грн.;

- № 146 від 31.12.2015 року на суму 5 000,00 грн.;

- № 8 від 31.01.2016 року на суму 5 000,00 грн.;

- № 18 від 29.02.2016 року на суму 5 000,00 грн.;

- № 32 від 31.03.2016 року на суму 5 000,00 грн.;

- № 44 від 30.04.2016 року на суму 5 000,00 грн.;

- № 56 від 31.05.2016 року на суму 5 000,00 грн.;

- № 68 від 30.06.2016 року на суму 5 000,00 грн.;

- № 80 від 31.07.2016 року на суму 5 000,00 грн.;

- № 94 від 31.08.2016 року на суму 5 000,00 грн.

Відповідачем зазначена вище сума коштів сплачена позивачу не була, в зв'язку з чим утворилася заборгованість в розмірі 60 000,00 грн.

В свою чергу, відповідач у наданому суду 01.11.2018 року відзиві на позовну заяву, повідомив наступне.

Протягом дії договору Ліцензіат добросовісно виконував свої зобов'язання, сплативши Ліцензіару за користування комп'ютерною програмою 93 392,86 грн. Заборгованість виникла в кінці 2015 року в зв'язку з недостатністю коштів на рахунках Ліцензіата, що в свою чергу обумовлено неплатежами різних категорій споживачів та не профінансованими пільгами і житловими субсидіями населенню згідно з Порядком фінансування місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 року № 256.

Станом сьогоднішній день КП ВМР "Вінницяміськтеплоенерго" знаходиться у вкрай тяжкому фінансовому стані (баланс і звіт про фінансові результати додаються), що пов'язано з значною кількістю проведених ремонтних та профілактичних робіт тепломереж та теплоустаткування, на виконання яких витрачається вагома частина вільних обігових коштів, з метою забезпечення надання споживачам - послуг з централізованого опалення та гарячого водопостачання на належному рівні.

Відповідач є комунальним підприємством, фінансування якого здійснюється за рахунок платежів від наданих послуг споживачам, бюджетних коштів та є організацією, метою якої є перш за все надання соціально-значимих послуг. Першочерговим завданням та метою діяльності підприємства є виробництво, транспортування та постачання теплової енергії в першу чергу населенню, лікарням, дошкільним і шкільним навчальним закладам.

В подальшому Відповідач не відмовляється від виконання своїх зобов'язань і має намір розрахуватися з Позивачем до кінця 2018 року, а в випадку своєчасного надходження з державного бюджету коштів за надані пільги та субсидії - і в більш короткий термін.

При цьому, відповідач не погоджується щодо розрахунків штрафних санкцій з таких підстав.

Відповідно до умов договору відлік позовної давності починається через три дні після належного оформлення щомісячного акту наданих послуг. По останньому, належним чином оформленому акту наданих послуг від 31.07.2016 року, строк спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки сплив 04.08.2017 року, по інших актах - ще раніше.

Таким чином, на думку відповідача, позивач втратив право на стягнення пені, в зв'язку зі спливом позовної давності, а тому вимога позивача щодо стягнення пені в розмірі 15 836,99 грн. є незаконною.

Також, при проведенні розрахунку застосовано 365 днів, в той час як розрахунковий період включає 2016 рік, який має 366 днів, отже в кінцевому результаті це призвело до неправильного розрахунку.

Враховуючи викладене, відповідач просить суд у відзиві застосувати спеціальну позовну давність по даній справі та відмовити ТОВ "Підприємство комунальних платежів" в задоволенні позовних вимог до Комунального підприємства Вінницької міської ради "Вінницяміськтеплоенерго" в повному обсязі.

З врахуванням встановлених обставин справи, суд дійшов таких висновків.

Згідно ч. 1 ст. 2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 3 ГПК України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно ч. 3 ст. 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

В силу ч. 1, ч. 2 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно ч.1, ч.2 ст. 79 ГПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За змістом ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "ОСОБА_4 проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та ОСОБА_5 (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Як встановлено судом, 10.02.2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство комунальних платежів" (Ліцензіар) та Комунальним підприємством Вінницької міської ради "Вінницяміськтеплоенерго" (Ліцензіат) було укладено ліцензійний договір № 22/14 із додатковими угодами, за умовами якого, позивачем надано відповідачу ліцензію (дозвіл) на використання об'єкта авторського права - Комп'ютерної програми, за використання якої відповідачем, позивачем нараховано винагороду в загальній сумі 60 000,00 грн., що підтверджується вищевказаними актами надання послуг.

Частиною 1 ст. 418 Цивільного кодексу України, визначено, що право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним кодексом України та іншим законом.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим Законом (ч. 2 ст. 418 Цивільного кодексу України).

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 420 Цивільного кодексу України, до об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать комп'ютерні програми.

Частина 1 ст. 424 Цивільного кодексу України передбачає, що майновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 426 Цивільного кодексу України, способи використання об'єкта права інтелектуальної власності визначаються цим Кодексом та іншим законом. Особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, може використовувати цей об'єкт на власний розсуд, з додержанням при цьому прав інших осіб. Використання об'єкта права інтелектуальної власності іншою особою здійснюється з дозволу особи, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, крім випадків правомірного використання без такого дозволу, передбачених цим Кодексом та іншим законом. Умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об'єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який укладається з додержанням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Як передбачено ст. 1 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон), виключним правом є майнове право особи, яка має щодо твору, виконання, постановки, передачі організації мовлення, фонограми чи відеограми авторське право і (або) суміжні права, на використання цих об'єктів авторського права і (або) суміжних прав лише нею і на видачу лише цією особою дозволу чи заборону їх використання іншим особам у межах строку, встановленого цим Законом.

Згідно п. а), п. б) ч. 1 ст. 15 Закону, до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Відповідно до п. 10 ч. 3 ст. 15 Закону, виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп'ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп'ютер.

В силу ч. 5 ст. 15 Закону, за винятком випадків, передбачених статтями 21 - 25 цього Закону, автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів. Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або у договорах, що укладаються за дорученням суб'єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, які використовують твори.

Стаття 18 Закону визначає, що комп'ютерні програми охороняються як літературні твори. Така охорона поширюється на комп'ютерні програми незалежно від способу чи форми їх вираження.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 32 Закону, автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору. Використання твору будь-якою особою допускається виключно на основі авторського договору, за винятком випадків, передбачених статтями 21 - 25 цього Закону. Передача права на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного права на використання твору.

Приписами ст. 14 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (526 ЦК України). Одностороння відмова від зобов'язання в силу припису статті 525 ЦК України не допускається.

Статтею 530 Цивільного кодексу України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

В силу ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Стаття 629 Цивільного кодексу України визначає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Пунктом 1.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17 грудня 2013 року N 14, визначено, що грошовим , за змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

Як встановлено судом, у відзиві на позов відповідач зазначив, що заборгованість перед позивачем виникла внаслідок недостатності коштів, які надходять за рахунок платежів від наданих послуг споживачам, бюджетних коштів. При цьому, наразі відповідач перебуває у тяжкому фінансовому стані, однак не відмовляється від виконання своїх зобов'язань і має намір розрахуватися з позивачем до кінця 2018 року, а в разі надходження коштів і в більш короткий термін.

Суд звертає увагу на те, згідно ч. 1, ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно правових позицій, викладених у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України від 18.10.2005 року та постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 року у справі № 3-28гс12, бюджетна організація не звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання через відсутність у неї коштів.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відсутність у відповідача коштів, необхідних для погашення заборгованості перед позивачем та фінансування відповідача за рахунок бюджетних коштів, не можуть бути підставами для звільнення останнього від виконання зобов'язань, визначених умовами вищевказаного ліцензійного договору.

При цьому, суд зважає на прохання відповідача, викладене у відзиві на позов щодо застосування спеціальної позовної давності та відмови в задоволенні позову у повному обсязі.

З метою повноти дослідження матеріалів справи суд зауважує, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20.09.2011р. за заявою № 14902/04 у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22.10.1996 р. за заявами №№22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Статтею 256 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 260 Цивільного кодексу України, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

За змістом ч. 1, ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Пунктом 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29 травня 2013 року N 10, визначено, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Судом встановлено, що за умовами п. 6.3 ліцензійного договору № 22/14 від 10.02.2014 року, оплата роялті на користь Ліцензіара здійснюється Ліцензіатом щомісячно, протягом 3 (трьох) робочих (банківських) днів з моменту належного оформлення (двома сторонам цього договору та засвідчення підписів печатками) відповідного ОСОБА_3 використання Ліцензії (акту наданих послуг), в національній валюті України в безготівковій формі, шляхом перерахування грошових коштів на рахунок Ліцензіара.

Також, судом з'ясовано, що у період з 30.09.2015 року по 31.08.2016 року, між позивачем та відповідачем були оформлені та підписані акти надання послуг за ліцензійним договором № 22/14 від 10.02.2014 року на загальну суму 60 000,00 грн.

Згідно ч. 1 ст. 252 Цивільного кодексу України, строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Відповідно до ст. 253 Цивільного кодексу України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Частиною 5 ст. 254 Цивільного кодексу України передбачено, якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

За змістом п. 4.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29 травня 2013 року N 10, у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. Якщо договором чи іншим правочином визначено різні строки виконання окремих зобов'язань, що з нього виникають (наприклад, у зв'язку з поетапним виконанням робіт або з розстроченням оплати), позовна давність обчислюється окремо стосовно кожного з таких строків. Позовна давність за позовами, пов'язаними з простроченням почасових платежів (проценти за користування кредитом, орендна плата тощо), обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

Зважаючи на дату оформлення та підписання зазначених вище актів надання послуг і умови ліцензійного договору, кінцевий строк оплати коштів за першим оформленим актом надання послуг № 108 від 30.09.2015 року з врахуванням вихідних днів, припав на 05.10.2015 року, в зв'язку з чим, строк позовної давності за відповідним актом надання послуг, розпочав свій перебіг з 06.10.2015 року та закінчився 06.10.2018 року.

При цьому, як вбачається із відбитку вхідного штампа на позовній заяві у даній справі, позивач звернувся до суду 20.09.2018 року.

Отже, зважаючи на викладені вище приписи законодавства, обставини справи та період оформлення і підписання актів надання послуг за ліцензійним договором № 22/14 від 10.02.2014 року, суд приходить до висновку, що позивач звернувся до суду із відповідним позовом щодо стягнення заборгованості у межах строку позовної давності, який визначено ст. 257 Цивільного кодексу України.

Відтак, враховуючи наведені вище обставини, оскільки станом на час розгляду справи відповідачем не надано доказів погашення заборгованості у повному обсязі та поданий позов підтверджується наданими доказами, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача 60 000,00 грн. - заборгованості.

Також, у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем умов ліцензійного договору, позивачем нараховано до стягнення з відповідача 15 198,00 грн. - інфляційних втрат та 3762,09 грн. - 3 % річних.

Частиною 1 ст. 530 ЦК України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Відповідно до ч.1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України, яка передбачає відповідальність за порушення грошового зобов'язання, зокрема встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом п. 3.1, п. 4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17 грудня 2013 року N 14, інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Згідно п. 5.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29 травня 2013 року N 10, зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів спливає й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених статтями 536, 625 ЦК України, і сум інфляційних нарахувань згідно з тією ж статтею 625 ЦК України (незалежно від періоду часу, за який обчислено відповідні суми процентів та інфляційних нарахувань, оскільки такі суми є складовою загальної суми боргу); так само у разі спливу позовної давності за вимогою про повернення безпідставно набутого майна (статті 1212, 1213 ЦК України) спливає й позовна давність за вимогою про відшкодування доходів від такого майна (стаття 1214 названого Кодексу).

Як вказувалося вище та встановлено судом, позивачем не було пропущено строк позовної давності стосовно звернення із позовом до суду щодо стягнення заборгованості, а тому нарахування і заявлення позивачем інфляційних втрат та 3 % річних за порушення грошового зобов'язання є правомірним.

Дослідивши розрахунок позивача щодо заявлених до стягнення з відповідача 15 198,00 грн. - інфляційних втрат та 3 762,09 грн. - 3 % річних, які нараховані за період з 06.10.2015 року по 19.09.2018 року, суд дійшов висновку, що відповідні позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, як такі, що відповідають чинному законодавству та обставинам справи.

Також, суд звертає увагу на позовну вимогу позивача стосовно стягнення з відповідача пені в розмірі 15 836,99 грн. за період з 19.09.2017 року по 19.09.2018 року за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно ч. 1, ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом п. 3 ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Частиною 6 ст. 232 Господарського кодексу України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Як встановлено судом, пунктами 8.3, 8.4 ліцензійного договору, сторони погодили, що у випадках несвоєчасного проведення Ліцензіатом оплати винагороди, в порядку, передбаченому умовами розділу 6 цього договору, на користь Ліцензіара, Ліцензіат несе відповідальність у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період порушення зобов'язання, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення. Відповідно до вимог ст. 232 Господарського кодексу України, Сторони погоджують, що нарахування штрафних санкцій за цим договором не обмежується 6-місячним строком, а нараховується і сплачується за весь час прострочення виконання зобов'язання.

За змістом п. 3.2, п. 4.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29 травня 2013 року N 10, щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Якщо відповідно до чинного законодавства або договору неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо за попередній рік до дня подання позову, якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін. При цьому, однак, слід мати на увазі положення частини шостої статті 232 ГК України, за якими нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Даний шестимісячний строк не є позовною давністю, а визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором).

Згідно п. 2.5 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17 грудня 2013 року N 14, щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Суд звертає увагу на те, що згідно доданого до позову розрахунку позовних вимог, позивачем нараховано пеню в загальному розмірі 15 836,99 грн. на суму заборгованості 50000,00 грн., внаслідок прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання за вищевказаними актами надання послуг.

Слід зазначити, що прострочення грошового зобов'язання за останнім укладеним актом надання послуг № 94 від 31.08.2016 року на суму 5 000,00 грн. згідно умов п. 6.3 ліцензійного договору та з врахуванням вихідних днів, виникло з 06.09.2016 року.

В зв'язку з цим, початок перебігу спеціальної позовної давності щодо стягнення пені за прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання за останнім актом надання послуг № 94 від 31.08.2016 року, розпочався 06.09.2016 року та закінчився 06.09.2017 року.

Отже, строк спеціальної позовної давності щодо стягнення пені, яка нарахована позивачем за прострочення виконання грошового зобов'язання за раніше укладеними актами надання послуг, станом на день звернення із позовом до суду (20.09.2018 року) закінчився.

За наведених вище обставин, суд приходить до висновку, що позивачем заявлено до стягнення з відповідача пені в загальному розмірі 15 836,99 грн. із пропущенням спеціального строку позовної давності, в зв'язку з чим, позов у відповідній частині задоволенню не підлягає.

Таким чином, зважаючи на наведені приписи законодавства, умови вказаного вище ліцензійного договору із додатковими угодами до нього та встановлені обставини справи, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову.

Обґрунтованість та правомірність заявлених позовних вимог підтверджуються наданими та дослідженими судом письмовими доказами, наявними у матеріалах справи.

Відповідно до положень ст. 129 ГПК України, понесені позивачем судові витрати на оплату судового збору покладаються на відповідача в сумі 1 533,37 грн., пропорційно до розміру задоволених позовних вимог .

Керуючись ст. ст. 2, 3, 12, 13, 18, 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 242, 247-252, 326, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В :

1. Позов задоволити частково.

2. Стягнути з Комунального підприємства Вінницької міської ради "Вінницяміськтеплоенерго" (вул. 600-річчя, 13, м. Вінниця, 21100, код ЄДРПОУ 33126849) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство комунальних платежів" (вул. Єрмака, 7а, м. Вінниця, 21036, код ЄДРПОУ 36603960) 60 000,00 грн. - заборгованості за ліцензійним договором № 22/14 від 10.02.2014 року, 15 198,00 грн. - інфляційних втрат, 3 762,09 грн. - 3 % річних та 1 533,37 грн. - витрат зі сплати судового збору.

3. Відмовити в задоволенні позову в частині стягнення з відповідача 15 836,99 грн. - пені.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

5. Копію рішення направити учасникам справи рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення.

Відповідно до ст. 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з ч. 1 ст. 256 ГПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається до Північно-західного апеляційного господарського суду через Господарський суд Вінницької області (п. 17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. 6 ст. 233 ГПК України повне рішення складено 05 грудня 2018 р.

Суддя Тісецький С.С.

Віддрук. 3 прим.:

1 - до справи;

2 - позивачу (вул. Єрмака, 7а, м. Вінниця, 21036);

3 - відповідачу (вул. 600-річчя, 13, м. Вінниця, 21100).