Рішення

від 28.11.2018 по справі 805/2777/17-а

НЕ ВКАЗАНО

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 листопада 2018 р. Справа№805/2777/17-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі

Головуючого судді Галатіної О.О.,

при секретарі Шташаліс О.О.

за участю

представника позивача Пономарьова А.О.,

представника відповідача 2 Бичкова Я.О.,

представник відповідача 1 не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області до відповідача 1: Товариства з обмеженою відповідальністю "Стимоіл - Компані" м. Сєверодонецьк до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" м. Маріуполь про визнання договору поставки від 03 серпня 2015 року № 125/2015, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Стимоіл -Компані" ЄДРПОУ 39829000 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" ЄДРПОУ 37726126 - недійсним, зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Стимоіл - Компані" ЄДРПОУ 39829000 повернути усе отримане за договором поставки від 03 серпня 2015 року № 125/2015, а у разі відсутності належного, його вартість - Товариству з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" ЄДРПОУ 37426126, стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" ЄДРПОУ 37426126 грошові кошти, у розмірі 6081483,68 грн., отриманні від Товариства з обмеженою відповідальністю "Стимоіл - Компані ЄДРПОУ 39829000, згідно договору поставки від 03 серпня 2015 року № 125/2015 - у дохід держави, суд -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, Головне управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Стимоіл - Компані" м. Сєверодонецьк, Товариства з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" м. Маріуполь про визнання договору поставки від 03 серпня 2015 року № 125/2015, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Стимоіл -Компані" ЄДРПОУ 39829000 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" ЄДРПОУ 37726126 - недійсним, зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Стимоіл - Компані" ЄДРПОУ 39829000 повернути усе отримане за договором поставки від 03 серпня 2015 року № 125/2015, а у разі відсутності належного, його вартість - Товариству з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" ЄДРПОУ 37426126, стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" ЄДРПОУ 37426126 грошові кошти, у розмірі 6081483,68 грн., отриманні від Товариства з обмеженою відповідальністю "Стимоіл - Компані" ЄДРПОУ 39829000, згідно договору поставки від 03 серпня 2015 року № 125/2015 - у дохід держави.

Позовні вимоги мотивовані тим, що вироком Сєвєродонецькогом міського суду Луганської області від 10.05.2016 року у справі № 428/1898/16-к директора ТОВ СТИМОІЛ-КОМПАНІ визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 27, ч.2 ст. 28, ч.1 ст. 205 Кримінального кодексу України.

Вироком встановлено, що ТОВ СТИМОІЛ-КОМПАНІ , утворено у порушення встановленого законодавством порядку, що регулюють утворення та діяльність суб'єктів підприємництва, а саме ст.ст. 19, 56, 57, 58, 65, 89 Господарського кодексу України, ст.ст. 81, 87, 89 Цивільного кодексу України, ст.ст. 8, 24 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців .

У зв'язку з зазначеним, позивач вважає, що утворення ТОВ СТИМОІЛ-КОМПАНІ , відбулося з злочинним умислом та всупереч актів цивільного законодавства, тим самим на думку позивача правочин, що мав місце між відповідачами, укладений без фактичного здійснення господарських операцій з продажу (придбання) товарів, виконання робіт, надання послуг. За таких обставин, позивач вважає, що договір поставки від 03.08.2015 року № 125/2015 укладений між ТОВ СТИМОІЛ-КОМПАНІ та ТОВ Даниил-Логістік з метою покриття незаконної діяльності, яка полягала у наданні послуг суб'єктам підприємницької діяльності реального сектору господарювання з мінімізації податкових зобов'язань шляхом переведення безготівкових коштів у готівку за рахунок здійснення безтоварних фінансово-господарських операцій; завищення валових витрат та формування штучного податкового кредиту з ПДВ без фактичного здійснення господарських операцій з продажу (придбання) товарів, виконання робіт, надання послуг та не спрямований на реальне настання правових наслідків.

Представник позивача під час судового засідання надав пояснення аналогічні викладені у позові, просив суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача 1 у судове засідання не прибув. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

Представник відповідача 2 під час судового засідання заперечував проти позову, про що надав заперечення проти позову, відповідно до якого зазначив, що вирок не стосується обставин укладення правочинів між ТОВ Даниил-Логістік та ТОВ Стимоіл-Компані оскільки такі обставини не досліджувались під час розгляду справи по обвинуваченню винних у вчиненні кримінального правопорушення, за таких обставин просив суд відмовити у задоволені позовних вимог.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши думку представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідач 1 - Товариство з обмеженою відповідальністю Стимоіл - Компані , зареєстроване в якості юридичної особи за кодом ЄДРПОУ 39829000, юридична адреса: 93400, Луганська обл., м. Сєверодонецьк, вул. Мендєлєєва, буд. 21, офіс 4.

Відповідач 2 - Товариство з обмеженою відповідальністю Даниил-Логістік зареєстроване в якості юридичної особи за кодом ЄДРПОУ 37426126, юридична адреса: 87512, Донецька обл., м. Маріуполь, вул. Запорізьке шосе, буд. 23.

03 серпня 2015 року між Товариством з обмеженою відповідальністю Даниил-Логістік та Товариством з обмеженою відповідальністю Стимоіл - Компані укладено договір поставки № 125/2015, загальна сума договору складає 6081483,68 грн.

Позивач зазначає, що вироком Сєвєродонецькогом міського суду Луганської області від 10.05.2016 року у справі № 428/1898/16-к директора ТОВ СТИМОІЛ-КОМПАНІ визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 27, ч.2 ст. 28, ч.1 ст. 205 Кримінального кодексу України.

Вироком встановлено, що ТОВ СТИМОІЛ-КОМПАНІ , утворено у порушення встановленого законодавством порядку, що регулюють утворення та діяльність суб'єктів підприємництва, а саме ст.ст. 19, 56, 57, 58, 65, 89 Господарського кодексу України, ст.ст. 81, 87, 89 Цивільного кодексу України, ст.ст. 8, 24 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців .

З огляду на викладене та керуючись інтересами держави, Головне управління ДФС у Донецькій області звернулось до суду із відповідним позовом.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України.

Згідно з підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, контролюючі органи, зокрема, мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правові наслідки нечинного правочину передбачені статтею 216 Цивільного кодексу України.

Так, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Тобто, у разі укладення нечинного правочину, діючим законодавством не передбачено стягнення коштів в дохід держави, а лише сторони повертаються у початковий стан (застосовується реституція).

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року (ЄДРСР 41735920), та в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 "Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", а саме судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорюванні - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (пункт 4). Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним (пункт 5).

Щодо визнання недійсним правочину, суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини 3 цієї статті якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто, оспорюванні правочини можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї із сторін, іншої заінтересованої особи або прокурора, та лише після встановлення недійсності правочину застосовуються правові наслідки недійсного правочину, які передбачені статтею 228 Цивільного кодексу України та статтею 208 Господарського кодексу України.

Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, передбачені частиною 3 статті 228 Цивільного кодексу України, а саме: у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Аналогічні приписи містяться в частині 1 статті 208 Господарського кодексу України, - якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

При цьому, застосовуючи норми, визначені статтею 208 Господарського кодексу України, необхідно керуватись приписами статті 207 цього Кодексу, що встановлює порядок визнання господарського зобов'язання недійсним, а саме: господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

З огляду на викладене, нікчемний правочин є таким в силу закону (частина 2 статті 203, частина 2 статті 215 Цивільного кодексу України) та правові наслідки застосовуються за загальним правилом відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України). Тобто, правові наслідки, передбачені частиною 3 статті 228 Цивільного кодексу України та частиною 1 статті 208 Господарського кодексу України можуть бути застосовані лише після визнання судом такого правочину недійсним.

Враховуючи викладені правові норми, суд приходить до переконання, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Тобто, саме на момент вчинення правочину стороною (сторонами) мають бути дотримані вимоги частин першої - третьої, п'ятої та шостої статті 203 Цивільного кодексу України.

Як вбачається із змісту заявленого позову, в обґрунтування позову податковий орган посилається на винесення вироку Сєвєродонецьким міським судом Луганської області від 10.05.2016 року у справі № 428/1898/16-к стосовно директора Товариства з обмеженою відповідальністю Стимоіл-Компані .

Умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому, носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб. Відповідні обставини повинні бути відображені в мотивувальній частині судового рішення про визнання недійсним правочину як такого, що вчинений юридичними особами із завідомо суперечною інтересам держави та суспільства метою. Зокрема, слід установити персоналії посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення протиправного правочину, зміст їх умислу, обставини, за яких такий умисел виник, тощо.

Як зазначалось вище, вироком Сєвєродонецького міського суду Луганської області у справі № 428/1898/16-к, копія якого наявна у матеріалах справи, затверджено угоду про визнання винуватості, укладену 27 січня 2016 року між прокурором та директором ТОВ Стимоіл-Компані .

Однак, вказаний вирок суду не стосується обставин укладення правочинів між Товариством з обмеженою відповідальністю Даниил-Логістік та Товариством з обмеженою відповідальністю Стимоіл - Компані , оскільки такі обставини не досліджувались під час розгляду справи № 428/1898/16-к.

З огляду на викладене, вирок суду від в кримінальній справі № 428/1898/16-к, не є належним доказом недійсності правочину, оскільки не доведено причетність до укладення (оформлення) правочинів з ТОВ "Даниил-Логістік , обвинуваченої за вироком особи.

Судом не встановлено і позивачем не доведено, що в діях відповідачів наявний умисел щодо укладення договору без мети реального настання правових наслідків, з метою заниження об'єкту оподаткування або несплати податків.

Разом з тим Суд звертає увагу, що розгляд даної справи здійснено в межах заявлених позовних вимог та, відповідно, на підставі встановлених обставин у справі. Встановлені обставини не впливають на вирішення питання щодо правильності формування податкових зобов'язань та податкового кредиту або витрат та доходів, які потребують окремого дослідження.

Позивач просить визнати недійсним правочин, тобто певний акт, який породжує певні наслідки у вигляді прав та обов'язків для сторін договору, та повинен мати індивідуально визначені реквізити (ознаки), такі, зокрема, як дату укладення, номер договору, сторін договору та їх підписи, тощо.

Згідно статей 61 та 62 Податкового кодексу України, податковий контроль - система заходів, що вживаються контролюючими органами та координуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Податковий контроль здійснюється шляхом, в тому числі, перевірок та звірок відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірок щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин, моніторингу контрольованих операцій та опитування посадових, уповноважених осіб та/або працівників платника податків відповідно до статті 39 цього Кодексу.

Главою 8 Податкового кодексу України визначені види та порядок проведення контролюючими органами перевірок платників податків.

Відповідно до п. 75.1 статті 75 Податкового кодексу України, контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Згідно з пп. 78.1.1 п. 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких підстав, зокрема, отримання податкової інформації, що свідчить про порушення платником податків валютного, податкового та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначаються порушення цим платником податків відповідно валютного, податкового та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом 15 робочих днів з дня, наступного за днем отримання запиту.

Аналіз наведених правових положень дає підстави для висновку про те, що в разі отримання інформації про порушення платником податків валютного, податкового та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, яка в даному випадку могла бути отримана, в тому числі, з вироку Сєвєродонецького міського суду Луганської області у справі № 428/1898/16-к, такі органи зобов'язані здійснити заходи податкового контролю за таким платником податків шляхом, по-перше, направлення на його адресу обов'язкового письмового запиту на отримання пояснень та їх документальних підтверджень, а по-друге, здійснення перевірки такого платника податків в разі ненадання ним таких пояснень та документів.

Позивачем, доказів здійснення такого податкового контролю діяльності відповідачів до суду не надано, що, відповідно, зумовлює відсутність у нього доказів вчинення платниками податків спірного правочину, з метою визнання недійсним якого позивач звернувся до суду.

Враховуючи викладене, а також норми законодавства яким врегульовано спірні взаємовідносини, суд приходить до висновку, що ГУ ДФС у Донецькій області, яке є суб'єктом владних повноважень, не дотримано вимог КАС України в частині належного документального підтвердження своєї правової позиції, а отже позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Частиною другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

З урахуванням викладеного, суд приходить до переконання про безпідставність позовних вимог.

Керуючись положеннями статей 2, 5-11, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області до відповідача 1: Товариства з обмеженою відповідальністю "Стимоіл - Компані" м. Сєверодонецьк до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" м. Маріуполь про визнання договору поставки від 03 серпня 2015 року № 125/2015, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Стимоіл -Компані" ЄДРПОУ 39829000 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" ЄДРПОУ 37726126 - недійсним, зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Стимоіл - Компані" ЄДРПОУ 39829000 повернути усе отримане за договором поставки від 03 серпня 2015 року № 125/2015, а у разі відсутності належного, його вартість - Товариству з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" ЄДРПОУ 37426126, стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Даниил - Логістік" ЄДРПОУ 37426126 грошові кошти, у розмірі 6081483,68 грн., отриманні від Товариства з обмеженою відповідальністю "Стимоіл - Компані ЄДРПОУ 39829000, згідно договору поставки від 03 серпня 2015 року № 125/2015 - у дохід держави - відмовити

Рішення виготовлено у нарадчій кімнаті та проголошено вступну та резолютивну частини у судовому засідання 28 листопада 2018 року. Повний текст рішення суду виготовлено 03 грудня 2018 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Суддя Галатіна О.О.