Постанова

від 12.12.2018 по справі 804/4331/18

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

12 грудня 2018 року м. Дніпросправа № 804/4331/18

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Мельника В.В. (доповідач),

суддів: Чепурнова Д.В., Сафронової С.В.,

розглянувши в порядку

письмового провадження

в м. Дніпрі апеляційну скаргу Фермерського господарства Фортуна-Агро Плюс

на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2018 року (головуючий суддя - Кальник В.В.) в адміністративній справі

за позовом Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до Фермерського господарства Фортуна-Агро Плюс

про стягнення заборгованості, -

ВСТАНОВИВ:

Дніпропетровське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - Позивач) звернулось до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовом до Фермерського господарства Фортуна-Агро Плюс (далі - Відповідач), в якому просило стягнути з Фермерського господарства Фортуна-Агро Плюс суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 30 737,50 грн.

В обґрунтування адміністративного позову Позивач зазначив про те, що Відповідачем самостійно визначено кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати у нього, проте станом на кінець звітного періоду останній не виконує нормативи щодо працевлаштування інвалідів, внаслідок чого до нього застосовано адміністративно - господарські санкції в розмірі 30 737,50 грн. З наведених підстав просив позов задовольнити.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2018 року у справі №804/4331/18 адміністративний позов Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Фермерського господарства Фортуна-Агро Плюс про стягнення заборгованості - задоволено (а.с. 41-42).

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що Відповідачем не виконано покладений на нього обов'язок щодо працевлаштування інвалідів та не надано суду доказів сплати адміністративно-господарських санкцій.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, оскаржив його в апеляційному порядку (а.с. 49-57).

В апеляційній скарзі Відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неповноту з'ясування обставин, що мають значення для справи та недоведеність обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Вимоги апеляційної скарги мотивовано, зокрема, тим, що Відповідачем виконаний обов'язок, передбачений нормами чинного законодавства, зі створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, відповідно в діях Відповідача відсутній склад правопорушення, що обумовлює відсутність підстав для стягнення адміністративно-господарських санкцій.

Позивачем не подано відзив на апеляційну скаргу.

Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження у відповідності до приписів ст. 311 КАС України.

Проаналізувавши вимоги та підстави апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи в їх сукупності, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, перевіривши правову оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що наявні підстави для скасування судового рішення, а апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 10.01.2018 року Відповідач подав до Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2017 рік Форми № 10-ПІ,

в якому зазначив, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу на підприємстві становила 8 осіб, з них кількість штатних працівників-інвалідів - 0 осіб, кількість інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст. 19 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні - 1 особи, середньорічна заробітна плата штатного працівника - 61 475 грн., фонд оплати праці штатних працівників складає 491 800 грн. за рік (а.с. 7).

Позивачем розраховано суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, виходячи із кількості незайнятих робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування інвалідів (1 особа) - 30 737,50 грн. (а.с. 6).

У зв'язку з несплатою Відповідачем суми адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2017 році у загальному розмірі 30 737,50 грн. у добровільному порядку Дніпровське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось із даним позовом до суду.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами по справі врегульовано Законом України Про зайнятість населення від 05.07.2012 №5067-VI, Законом України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні від 21.03.1991 №875-XII, Постановою Кабінету Міністрів України Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 31.01.2007 року №70.

Надаючи оцінку діям суб'єкта владних повноважень, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно з статтею 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-XII (далі по тексту Закон №875-XII) підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 19 Закону №875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

З огляду на вищезазначене, законодавством України передбачено гарантії соціального захисту інвалідів шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця інваліда та покладення на підприємства обов'язку забезпечувати для інвалідів належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без встановлення для підприємств жодних обмежень щодо обов'язку працевлаштування інвалідів.

Відповідно до п. 2 "Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 70 від 31.01.2007 року інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.

Згідно ч. 3 ст. 18-1 Закону № 875-XII, державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендації МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

З огляду на вищезазначене, колегія суддів зазначає про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов'язок покладається на державну службу зайнятості.

Проте на підприємство покладається обов'язок створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів та інформувати про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів.

Пунктом 4 ч.3 ст.50 Закону України "Про зайнятість населення" передбачено, що роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

Таким чином, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно із частиною другою статті 20 Закону № 875-ХІІ порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Пунктом 4 Порядку сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №70 від 31.01.2007 Про реалізацію статей 19 і 20 Закону № 875-ХІІ визначено, що порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені у розмірі 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку за кожний календарний день прострочення. Порядок нарахування пені та встановлення строку її сплати затверджуються Мінпраці.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України № 875-ХІІ, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк (ч. 2 ст. 20 Закону України № 875-ХІІ).

Однак, адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та іншими законами України, а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Суб'єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Вирішуючи спір у цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що Відповідач не надав доказів сплати адміністративно-господарських санкцій чи інших доказів, які б звільняли його від обов'язку їх сплати.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

З матеріалів справи встановлено, що Відповідач направляв до Дніпровського міського центру зайнятості Звітність Інформацію про попит на робочу силу (вакансії) за формою №3-ПН, а саме: від 10.01.2018 року (а.с. 58), від 11.04.2017 року (а.с. 68), від 03.05.2018 року (а.с. 67), від 02.06.2017 року (а.с. 66), від 05.07.2018 року (а.с. 65), від 01.08.2018 року (а.с. 64), від 01.09.2017 року (а.с. 63), від 02.10.2018 року (а.с. 62), від 02.11.2017 року (а.с. 61), від 01.12.2017 року (а.с. 60), від 28.12.2017 року (а.с. 59).

Доказів направлення Відповідачу осіб для працевлаштування у 2017 році, як і доказів відмови у працевлаштуванні Відповідачем осіб з інвалідністю матеріали справи не містять.

Таким чином, Відповідач вжив усіх необхідних заходів для недопущення порушення, а факт не працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць для даної категорії громадян, у зв'язку з їх відсутністю, не може слугувати підставою для накладення адміністративно-господарських санкцій, за відсутності вини останнього.

Нарахування адміністративно-господарських санкцій за незайняті інвалідами робочі місця є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення. Такі санкції не можуть застосовуватися у разі відсутності необхідної кількості працевлаштованих інвалідів, якщо при цьому суб'єкт господарювання вжив усіх передбачених Законом України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні заходів для працевлаштування останніх, тобто коли у його діях відсутній склад правопорушення.

З огляду на вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що Відповідачем виконаний обов'язок, передбачений нормами чинного законодавства, зі створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, відповідно, в діях Відповідача відсутній склад правопорушення, що обумовлює відсутність підстав для стягнення адміністративно-господарських санкцій.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

За даних обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час розгляду даної справи не повно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, зроблені судом першої інстанції висновки не відповідають фактичним обставинам справи, рішення суду першої інстанції у даній справі про задоволення адміністративного позову прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, і тому рішення суду першої інстанції у даній адміністративній справі від 14 серпня 2018 року необхідно скасувати.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243, 311, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фермерського господарства Фортуна-Агро Плюс - задовольнити.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2018 року у справі №804/4331/18 - скасувати.

В задоволенні позову Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Головуючий - суддя В.В. Мельник

суддя Д.В. Чепурнов

суддя С.В. Сафронова