Рішення

від 21.12.2018 по справі 910/14224/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 21.12.2018Справа №  910/14224/18 Господарський суд міста Києва у складі судді Пукшин Л.Г. розглянув у порядку письмового провадження матеріали господарської справи за позовом Приватного підприємства "Поліграфічні фарби" (03148, м. Київ, вул. Картвелішвілі, 5) до Державного видавництва "Преса України" Державного управління справами  (03047, м. Київ, пр-т Перемоги, 50) про  стягнення 346 632,67 грн. Представники: без виклику представників сторін ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Приватне підприємство "Поліграфічні фарби" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного видавництва "Преса України" Державного управління справами про стягнення 346 632,67 грн. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про неналежне виконання відповідачем умов договору поставки товару №01-01-18 від 09.01.2018, а саме в частині здійснення оплати за отриманий в період з січня по травень 2018 року товар на загальну суму 291 628,81 грн., що стало наслідком виникнення у останнього заборгованості перед позивачем у розмірі 346 632,67 грн., з яких: 291 628,81 грн. - основний борг, 44 643,98 грн. - пеня, 4 205,00 грн. - 3% річних та 6 154,88 грн. - інфляційні втрати. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.10.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №910/14224/18 та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Даною ухвалою, суд у відповідності до ст.ст. 165, 166 Господарського процесуального кодексу України встановив відповідачу строк для подання відзиву на позов та заперечень на відповіді на відзив, а позивачу строк для подання відповіді на відзив. 19.11.2018 до господарського суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує щодо позовних вимог Приватного підприємства "Поліграфічні фарби" з тих підстав, що останнім не вживались заходи досудового врегулювання спору, не доведено факту дійсної вартості поставленого товару та дійсності його замовлення, а також не надано актів  приймання-передачі, які б підтверджували факт приймання товару відповідачем. 26.11.2018 через загальний відділ діловодства господарського суду надійшла відповідь на відзив, у який позивач зазначає, що досудове врегулювання спору не є істотною умовою договору. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судами. Також у відповіді на відзив позивач звертає увагу, що ні заявка відповідача, ні специфікація не являються підтвердженням господарської операції. Позивачем до матеріалів позовної заяви надано рахунки на оплату, довіреність, виписана відповідачем на особу, яка уповноважена на прийняття товару, податкові накладні та квитанції про їх реєстрацію, які свідчать про виконання позивачем своїх обов'язків перед відповідачем і перед бюджетом. Крім того, позивач повідомляє про наявність у матеріалах справи видаткових накладних про прийняття відповідачем товару, що спростовує твердження відповідача щодо відсутності доказів прийняття товару Державним видавництвом "Преса України" Державного управління справами. Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд    встановив. 09 січня 2018 року між Приватним підприємством "Поліграфічні фарби" (надалі - постачальник, позивач) та Державним видавництвом "Преса України" Державного управління справами (надалі - покупець, відповідач) укладений договір поставки товару  №01-01-18 (надалі – договір), відповідно до умов якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, постачальник зобов'язується поставляти і передавати у власність покупцю поліграфічні матеріали  (далі – товар), а покупець зобов'язується приймати цей товар та своєчасно здійснювати його оплату відповідно до умов договору. Найменування, одиниця виміру, кількість товару, що підлягає поставці за цим договором, ціна за одиницю товару, його часткове співвідношення, визначаються Специфікацією, що є невід'ємним додатком до цього договору. Специфікації підписуються сторонами окремо для кожної партії товару, що поставляється за цим договором. Специфікація на партію товару складається на підставі заявки покупця (п. 1.2. договору). Відповідно до 6.3. договору приймання партії товару за кількістю та якістю здійснюється в два етапи: 6.3.1 перший етап – попереднє приймання партії товару – здійснюється у пункті поставки товару. У випадку прийняття товару покупцем партії товару на етапі попереднього приймання сторони підписують накладні. 6.3.2. другий етап – остаточне приймання переданого товару за якістю – здійснюється у виробничих цехах покупця після розпакування товару перед безпосереднім використанням його за призначенням та/або при використанні товару у виробничих процесах. Товар, що входить до поставленої партії товару, вважається остаточно прийнятим у випадку, якщо цей товар придатний до використання у відповідних виробничих процесах на відповідному виробничому обладнанні покупця і продукція, що виготовлюється з використанням цього товару, має належну якість. Відповідно до п. 4.1. договору покупець оплачує поставлений постачальником товар, що є предметом поставки за цим договором, за ціною, передбаченою у Специфікації. Згідно із п. 4.2. договору, ціна договору складається із загальної вартості всіх, належним чином поставлених протягом строку дії договору, партій товару. Відповідно до п. 5.1. договору, розрахунки проводяться шляхом оплати покупцем вартості поставленої партії товару протягом 30 (тридцяти) робочих днів після підписання сторонами акту прийому-передачі товару (накладну) на відповідну партію товару. За умовами п. 7.2. договору, за порушення строків оплати вартості товару, покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості неоплаченої партії товару за кожен день прострочення. Строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 10.1. цього договору та закінчується 09 січня 2019 року включно, але у будь-якому разі до повного виконання сторонами зобов'язань (п. 10.2). На виконання умов договору, згідно із видатковими накладними № 1 від 09.01.2018, №28 від 12.01.2018, №48 від 18.01.2018, №75 від 24.01.2018, №79 від 25.01.2018, №157 від 09.02.2018, №198 від 16.02.2018, №205 від 19.02.2018, №215 від 20.02.2018, №238 від 23.02.2018, №258 від 27.02.2018, №271 від 01.03.2018, №284 від 02.03.2018, №303 від 06.03.2018, №326 від 13.03.2018, №395 від 21.03.2018, №404 від 23.03.2018, №514 від 11.04.2018, №523 від 12.04.2018, №560 від 17.04.2018, №574 від 20.04.2018, №625 від 27.04.2018, №631 від 02.05.2018, №654 від 04.05.2018, №680 від 08.05.2018, №697 від 11.05.2018, №736 від 17.05.2018, №774 від 22.05.2018, №795 від 24.05.2018 позивачем було поставлено, а відповідачем згідно із довіреностей отримано товар на загальну суму 291    628,81 грн. За доводами позивача, спір у справі виник у зв'язку із неналежним виконання  відповідачем зобов'язання щодо своєчасного розрахунку за поставлений товар, внаслідок чого у останнього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 291    628,81 грн. Крім того, у зв'язку із простроченням грошового зобов'язання позивачем нараховані 44 643,98 грн. - пені, 4 205,00 грн. - 3% річних та 6 154,88 грн. - інфляційних втрат. Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Укладений між сторонами договір за своєю природою є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України. Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно з ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Стаття 712 ЦК України регулює відносини, що виникають із договору поставки. Так, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб. Судом встановлено, що у відповідності до умов договору №01-01-18 від 09.01.2018 в період з січня по травень 2018 року позивачем було поставлено, а відповідачем прийнято товар на загальну суму 291 628,81 грн., про що свідчать належним чином оформлені, підписані уповноваженими представниками сторін та скріплені печатками підприємств видаткові накладні. Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).   Згідно ст. 691 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу. Відповідно до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. В пункті п. 5.1. договору сторони погодили, що розрахунки проводяться шляхом оплати покупцем вартості поставленої партії товару протягом 30 (тридцяти) робочих днів після підписання сторонами акту прийому-передачі товару (накладну) на відповідну партію товару. При цьому, зі змісту пункту 5.1. договору та розділу 6 договору, вбачається, що прийняття товару здійснюється за видатковою накладною, а оплата у відповідності до умов договору – після підписання сторонами накладної на відповідну партію товару.   За наявності видаткової накладної, підписання окремого акту прийому-передачі товару умовами договору не передбачено. Як встановлено судом, товар вказаний у видаткових накладних був отриманий уповноважено особою Державного видавництва "Преса України" Державного управління справами на підставі довіреностей, які містили визначений перелік матеріальних цінностей, що належить отримати повіреній особі відповідача. Жодних претензій та зауважень щодо якості, кількості та вартості поставленого позивачем товару від відповідача не надходило. Крім того, доказом виконання позивачем своїх зобов'язань по поставці та факту отримання товару є додані до матеріалів справи зареєстровані податкові накладні. За таких обставин, заперечення відповідача щодо відсутності замовлень, специфікацій та актів прийому-передачі товару визнаються судом необґрунтованими та такими, що не спростовують наведені у позові обставини. Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами. В силу ч. 1 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України. Відповідно до ст. ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. В силу ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Зважаючи на те, що факт наявності основної заборгованості за договором у відповідача перед позивачем у розмірі 291    628,81 грн. належним чином доведений, документально підтверджений і відповідачем не спростований, позовні вимоги в частині стягнення основного боргу визнаються судом обґрунтовані та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі. При цьому, суд вважає безпідставними доводи відповідача про порушення позивачем п. 9.1 договору, яким передбачено, що усі спори, які виникають з цього договору або пов'язані з ним, вирішуються шляхом переговорів між сторона. Так, твердження відповідача про те, що дана позовна заява подана з порушенням норм процесуального законодавства, оскільки ПП "Поліграфічні фарби" не вчинялись дії щодо досудового врегулювання спору, не приймаються судом до уваги, з огляду на наступне. Відповідно до ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі    Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина 4  статті 13 Конституції України    встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто, можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору. Крім того, згідно позиції Конституційного Суду України, викладеної в рішенні №15-рп/2002 від 09.07.2002 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої    статті 124 Конституції України, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення    Конституції України, не містять застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту. Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі, і досудового врегулювання спору,    є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. З урахуванням викладеного, положення частини другої статті 124 Конституції України    щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.    Встановлення    законом або    договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням    юрисдикції судів і    права на судовий захист. Згідно частин 1, 2   статті 15 Цивільного кодексу України    кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Крім того, відповідно до    статті 20 ЦК України   право на захист особа здійснює на свій розсуд.         Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України    встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.ч. 1, 2    ст. 4 ГПК України). Таким чином, звернення позивача до суду за захистом своїх порушених прав, у зв'язку з невиконанням відповідачем обов'язку з оплати товару за договором, є правом позивача, яке не може бути обмежене з огляду на встановлене у п. 9.1 договору досудове врегулювання спору. Що стосується заявленої до стягнення з відповідача пені у розмірі 44    643, 98 грн., яка нарахована за загальний період прострочення з 20.02.21018 по 19.10.2018, суд зазначає наступне. Згідно    ст. 610 ЦК України    порушення зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Приписами    ст. 611 ЦК України    визначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1    ст. 612 ЦК України). Оскільки судом встановлено, що відповідач у встановлений строк свого обов'язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання, тому дії відповідача є порушенням зобов'язання (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності. За приписами ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України). Згідно із ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Відповідальність у вигляді пені за порушення строків оплати вартості товару передбачена у п. 7.2. договору, відповідно до якого за порушення строків оплати вартості товару, відповідач сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості неоплаченої партії товару за кожен день прострочення. Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд встановив, що останній є обґрунтованим та арифметично вірним, а тому позовні вимоги щодо стягнення з відповідача пені у розмірі 44    643,98 грн. підлягають задоволенню в повному обсязі. Крім того, позивач на підставі ст. 625 ЦК України    просить суд стягнути з відповідача 4 205,00 грн. - 3% річних та 6 154,88 грн. - інфляційних втрат. Згідно зі статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. (Відповідної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові № 48/23 від 18.10.2011 р. та Верховний Суд України у постанові № 3-12г10 від 08.11.2010 р.). Здійснивши перерахунок 3% річних та інфляційних втрат, суд встановив, що їх розмір є більшим, ніж заявлено позивачем, однак, приймаючи до уваги, що суду не надано право виходити за межі позовних вимог, то до стягнення підлягають 3% річних у розмірі 4 205,00 грн. та інфляційні втрати у розмірі 6 154,88 грн. Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно з ст. 74 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести                  ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Статтею 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Відповідно до    ст. 86 Господарського процесуального кодексу України     суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. З огляду на вищезазначене, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог Приватного підприємства "Поліграфічні фарби", з покладенням на відповідача судових витрат у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись ст.ст. 129, 236 – 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: 1. Позов задовольнити повністю. 2. Стягнути з Державного видавництва "Преса України" Державного управління справами  (03047, м. Київ, пр-т Перемоги, 50, ідентифікаційний код 05905668) на користь Приватного підприємства "Поліграфічні фарби" (03148, м. Київ, вул. Картвелішвілі, 5, ідентифікаційний код 36702618) основну суму заборгованості у розмірі 291    628 (двісті дев'яносто одну тисячу шістсот двадцять вісім) грн. 81 коп., пеню у розмірі 44    643 (сорок чотири тисячі шістсот сорок три) грн. 98 коп., 3% річних у розмірі 4    205 (чотири тисячі двісті п'ять) грн. 00 коп., інфляційні втрати у розмірі 6    154 (шість тисяч сто п'ятдесят чотири) грн. 88 коп. та судовий збір у розмірі 5    199 (п'ять тисяч сто дев'яносто дев'ять) грн. 49 коп. 3. Після набрання рішенням законної сили видати наказ. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Повний текст рішення складено 21.12.2018                Суддя                                                                                                                  Пукшин Л.Г.