Рішення

від 26.12.2018 по справі 920/926/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

26.12.2018 Справа № 920/926/18 Господарський суд Сумської області у складі судді Спиридонової Н.О. при секретарі судового засідання Малюк Р.Б. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду Сумської області матеріали справи № 920/926/18 в порядку загального позовного провадження

за позовом: заступника керівника Сумської місцевої прокуратури (вул. Г. Кондратьєва, буд. 79, м. Суми, 40000) в інтересах держави в особі позивача: Відділу освіти, молоді та спорту Миколаївської сільської ради Миколаївської територіальної громади (вул. Шевченка, буд. 1, с. Миколаївка, Сумський район, Сумська область, 42322, ідентифікаційний код 41076631),

до відповідача: фізичної особи-підприємця Кірьян Івана Івановича (АДРЕСА_1, Сумська область, ідентифікаційний номер НОМЕР_1),

про визнання недійсним договору на підставі статей 3, 116, 125, 152, 211, 212 Земельного кодексу України та статті 1166 Цивільного кодексу України,

представники сторін:

прокурор - Мурашко Т.А.,

позивач - не з'явився,

відповідач - не з'явився.

ВСТАНОВИВ:

Прокурор звернувся до суду з позовною заявою № 112-14478вих-18 від 21.11.2018, в якій просить суд визнати недійсним договір постачання № 2 від 29.01.2018, укладений між Відділом освіти, молоді та спорту Миколаївської сільської ради Миколаївської територіальної громади (вул. Шевченка, буд. 1, с. Миколаївка, Сумський район, Сумська область, 42322, ідентифікаційний код 41076631) та фізичною особою-підприємцем Кірьян Іваном Івановичем (АДРЕСА_1, Сумська область, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) про постачання товару - продуктів харчування на суму 120000,00 грн.; а також прокурор просить суд стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору в сумі 1762,00 грн. на користь Прокуратури Сумської області.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний договір про закупівлю товарів за бюджетні кошти, укладений між сторонами з порушенням вимог статей 656, 669 Цивільного кодексу України, статей 179, 180 Господарського кодексу України, статей 1, 2, 3 Закону України Про публічні закупівлі та пункту 1 розділу ІІ Порядку визначення предмету закупівлі, затвердженого наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 17.03.2016 за № 454, а тому, як зазначає прокурор, підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.

20.12.2018 від позивача до суду надійшов лист № 848 від 20.12.2018 (вх. № 8964 від 20.12.2018), в якому позивач повідомляє, що позовні вимоги прокурора визнає в повному обсязі, позов підтримує, зазначає, що дійсно при укладенні оспорюваного договору на постачання продуктів харчування № 2 від 29.01.2018 сторонами не визначено предмет закупівлі та просить суд розгляд справи провести без участі представника позивача.

20.12.2018 від відповідача до суду надійшов лист № 15 від 20.12.2018 (вх. № 8969 від 20.12.2018), в якому відповідач зазначає, що позовні вимоги прокурора визнає в повному обсязі, позов підтримує, зазначає, що дійсно при укладенні оспорюваного договору на постачання продуктів харчування № 2 від 29.01.2018 сторонами не визначено предмет закупівлі та просить суд розгляд справи провести без участі представника відповідача.

Представники сторін в засідання суду не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення форми № 119, повернуті на адресу суду відділенням поштового зв'язку.

Прокурор у справі у судовому засіданні 26.12.2018 підтримав позовні вимоги та просить суд задовольнити позов у повному обсязі, з підстав викладених у ньому.

Згідно частини першої статті 177 Господарського процесуального кодексу України, завданнями підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з'ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Відповідно до частини третьої статті 177 Господарського процесуального кодексу України, підготовче провадження має бути проведене протягом шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Частиною третьою статті 185 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення суду у випадку визнання позову відповідачем.

Згідно статті 114 Господарського процесуального кодексу України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

За змістом статті 9 Конституції України передбачено, Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Відповідно до статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначитися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савченко проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання та подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивність господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними в ній матеріалами.

В підготовчому засіданні 26.12.2018 на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора у справі, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов та заперечення відповідача, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.

29.01.2018 між Відділом освіти, молоді та спорту Миколаївської сільської ради Миколаївської територіальної громади та фізичною особою-підприємцем Кірьян Іваном Івановичем укладено договір № 2 на постачання продуктів харчування (далі - договір).

Пунктом 1.1 договору визначено, що відповідач зобов'язується поставити та передати у власність позивача товар, зазначений у специфікації (додаток № 1 до договору), а позивач зобов'язується прийняти товар та оплатити його на умовах даного договору. Найменування товару: продукти харчування.

Згідно з пунктами 2.1, 2.2 договору, позивач оплачує товар за ціною, визначеною в рахунках та накладних. Загальна сума договору складає на момент підписання 120000,00 грн.

Розрахунки за поставлений товар здійснюються у безготівковому порядку грошовим переказом на рахунок відповідача протягом семи календарних днів з дати отримання позивачем товару згідно з накладною (пункт 3.2 договору).

Відповідно до пункту 6.1 договору, даний договір дійсний для всіх зобов'язань, які виникли з 03 січня 2018 року і діє до 31 грудня 2018 року.

Згідно з додатком № 1 (специфікацією) до договору постачання № 2 від 29.01.2018, предметом закупівлі є продукти харчування на загальну суму 120000,00 грн., а саме: свинина крупнокускова, яловичина крупнокускова, філе куряче, печінка свинна, печінка яловича, стегенце куряче, сосиски, ковбаса Лікарська варена.

Підстави звернення прокурора з даним позовом обґрунтовані наступним.

Згідно статті 131-1 Конституції України, на органи прокуратури покладено функцію представництва інтересів держави у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 23 Закону України Про прокуратуру , прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Частиною третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право також звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини першої статті 55 Господарського процесуального кодексу України, органи та особи, які відповідно до Господарського процесуального кодексу України звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті.

У відповідності до рішення Конституційного суду України від 08.04.1999 у справі № 3-рн/99, державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Частиною четвертою статті 13 Конституції України встановлено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. У зв'язку з цим, уповноважені державні та інші органи зобов'язані вживати (реалізувати) комплекс організаційно-правових та інших заходів, спрямованих на створення умов для такого захисту прав.

У відповідності до статті 4 Закону України Про освіту , освіта є державним пріоритетом, що забезпечує інноваційний, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства. Фінансування освіти є інвестицією в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави.

Державну політику у сфері освіти визначає Верховна Рада України, а реалізують Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, інші центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Засадами державної політики у сфері освіти та принципами освітньої діяльності є: верховенство права; прозорість і публічність прийняття та виконання управлінських рішень; відповідальність і підзвітність органів управління освітою та закладів освіти, інших суб'єктів освітньої діяльності перед суспільством (стаття 6 Закону України Про освіту ).

У відповідності до статті 62 Закону України Про освіту , до органів управління у сфері освіти належать у тому числі органи місцевого самоврядування

Згідно статті 66 Закону України Про освіту , районні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад відповідають за реалізацію державної політики у сфері освіти та забезпечення якості освіти на відповідній території, забезпечення доступності дошкільної, початкової та базової середньої освіти, позашкільної освіти; здійснюють інші повноваження у сфері освіти, передбачені законом.

Відповідно до Положення про Відділ освіти, молоді та спорту Миколаївської сільської ради Миколаївської територіальної громади, затвердженого, рішенням другої сесії другого пленарного засідання Миколаївської сільської ради восьмого скликання від 06.01.2017, Відділ є структурним підрозділом Миколаївської сільської ради, який відповідає за реалізацію державної політики на території ОТГ, включаючи питання законності використання бюджетних коштів для потреб освіти регіону.

Отже, Відділ освіти, молоді та спорту Миколаївської сільської ради Миколаївської територіальної громади - орган, створений для управління освітою і є розпорядником бюджетних коштів, виділених на освітню галузь, є замовником здійснення закупівель товарів, робіт та послуг для забезпечення потреб територіальної громади в галузі освіти. Продукти харчування закуповувались ним для організації харчування дітей у навчальних закладах Миколаївської ОТГ.

Для продуктів харчування, які поставляються до закладів освіти, законодавчо встановлені підвищені вимоги щодо якості і безпеки, а також спеціальні вимоги до їх транспортування. Закупівля продуктів для харчування дітей у школах та дошкільних навчальних закладах має здійснюватися з безумовним дотриманням вимог Закону України Про публічні закупівлі , Закону України Про освіту щодо якості даних продуктів, прозорості, відкритості та з метою вибору постачальника з максимально прозорою історією діяльності, для того щоб уникнути постачання неякісних товарів, що в свою чергу може становити загрозу життю та здоров'ю дітей.

Відповідно до Закону України Про публічні закупівлі , замовник, яким у даному випадку є позивач, несе відповідальність за дотриманням вимог Закону України Про публічні закупівлі при здійсненні державних закупівель. Закупівля товарів, що є предметом оспорюваного договору, здійснювалась із застосуванням процедури публічних закупівель, зокрема в електронній системі Prozorro розміщено відповідне оголошення, в якому не визначений предмет закупівлі, а у подальшому укладено договір та опубліковано звіт з такими ж порушеннями.

Водночас, в наслідок вищезазначених порушень Закону України Про публічні закупівлі , при здійсненні закупівлі (невизначеності предмету закупівлі) замовником (позивачем у справі) порушено принципи прозорості, відкритості, конкурентності та максимальної ефективності, оскільки була втрачена можливість інших суб'єктів підприємницької діяльності подавати свої пропозиції у встановленому Законом України Про публічні закупівлі порядку.

Правовідносини, пов'язані з використанням бюджетних коштів, завжди становлять суспільний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) договору, на підставі якого ці кошти витрачаються, такому суспільному інтересу не відповідає.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі Трегубенко проти України від 02.11.2004 категорично ствердив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес .

Порушенням інтересів держави є те, що відділом освіти, молоді та спорту Миколаївської сільської ради Миколаївської територіальної громади під час проведення зазначеної закупівлі продуктів харчування порушено вимоги чинного законодавства, принципи добросовісної конкуренції, максимальної ефективності та економії, що створює ризик до протиправного витрачання коштів бюджету, нераціонального та неефективного їх використання.

Крім того, предметом спірного незаконного договору є продукти харчування для великої кількості дітей в навчальних закладах, а тому з метою уникнення негативних ризиків та запобігання фактам заподіяння істотної шкоди здоров'ю дітей, закупівля продуктів харчування за бюджетні кошти для державних та комунальних освітніх закладів має здійснюватися з безумовним дотриманням вимог закону. Крім того, відповідно до вимог Законів України Про освіту , Про дошкільну освіту , Про загальну середню освіту відповідальність за організацію харчування та якість продукції у навчальних закладів покладена на засновника та орган управління освітою.

Таким чином, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Укладення оспорюваного договору постачання продуктів харчування за державні кошти від 29.01.2018 № 2 всупереч норм Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України Про публічні закупівлі , Порядку визначення предмету закупівлі, затвердженого наказом Мінекономрозвитку від 17.03.2016 № 454, є прямим порушенням законності в бюджетній системі, яке сприяє розвитку інфляційних процесів у країні, підриває довіру громадян і наносить вагомий матеріальний і моральний збиток, що не може не відобразитись на державних інтересах та авторитеті держави, а також порушує інтереси держави в особі органу місцевого самоврядування, як розпорядника державних коштів, який в межах здійснення покладених на нього функцій зобов'язаний забезпечувати ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів.

Згідно статті 20 Закону України Про центральні органи виконавчої влади , міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

У своєму листі від 09.11.2018 за № 702 позивач зазначив, що він не буде звертатись до суду з позовною заявою про визнання договору № 2 від 29.01.2018 недійсним. А тому відповідно до вимог статті 23 Закону України Про прокуратуру , прокурор у вказаному випадку може представляти інтереси держави у суді, так як орган, уповноважений державою захищати її інтереси, такий захист не здійснює, тобто не бажає вживати заходи щодо оскарження договору.

Таким чином, враховуючи, що позивачем, як головним розпорядником бюджетних коштів, який здійснює управління ними у межах встановлених йому бюджетних повноважень, як замовником державних закупівель послуг з харчування дітей, а також як стороною у спірному договорі про закупівлю за державні кошти, не вжито відповідних заходів до поновлення порушених інтересів держави, дану позовну заяву подано Сумською місцевою прокуратурою.

Відповідно до пункту 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними , прокурор, звертаючись до господарського суду із заявою про визнання правочину недійсним, виступає позивачем або зазначає у ній позивачем державний чи інший орган або установу, організацію, уповноважені здійснювати відповідні функції держави у спірних правовідносинах, наприклад, управляти майном, що є предметом цього правочину, і визначає відповідачами, як правило, сторони за правочином (договором). Виняток можуть становити випадки, коли однією з сторін є названий орган (установа, організація); у такому разі відповідачем визначається друга сторона.

Враховуючи, що у даному випадку Відділ освіти, молоді та спорту Миколаївської сільської ради Миколаївської територіальної громади є розпорядником бюджетних коштів, замовником державних закупівель послуг з харчування дітей, і водночас є стороною у оспорюваному договорі, то прокуратурою визначено позивачем Відділ освіти, молоді та спорту Миколаївської сільської ради Миколаївської територіальної громади, а ФОП Кірьян І.І. - відповідачем у справі.

Прокурор у поданому ним позові просить суд визнати недійсним договір постачання № 2 від 29.01.2018, укладений між Відділом освіти, молоді та спорту Миколаївської сільської ради Миколаївської територіальної громади (вул. Шевченка, буд. 1, с. Миколаївка, Сумський район, Сумська область, 42322, ідентифікаційний код 41076631) та фізичною особою-підприємцем Кірьян Іваном Івановичем (АДРЕСА_1, Сумська область, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) про постачання товару - продуктів харчування на суму 120000,00 грн.

Щодо вищезазначеної позовної вимоги прокурора суд зазначає наступне.

За змістом статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, наведені положення законодавства визначають об'єктом захисту, в тому числі судового, порушене, невизнане або оспорюване право.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи скористатися заходами правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Крім того, за змістом процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 поняття охоронюваний законом інтерес слід розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного рішення Конституційного Суду України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Частиною першою статті 655 Цивільного кодексу України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору, або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (частина перша статті 656 Цивільного кодексу України).

Статтею 669 Цивільного кодексу України визначено, що кількість товару, що продається, встановлюється у договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні.

Згідно статей 179, 180 Господарського кодексу України, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.

Стороною оспорюваного договору постачання є Відділ освіти, молоді та спорту Миколаївської сільської ради Миколаївської територіальної громади, який є розпорядником бюджетних коштів, закупівля товару (продукції) за договором здійснювалась за рахунок коштів бюджету, тому необхідно враховувати вимоги законодавства, що регулює порядок проведення публічних закупівель.

Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт та послуг для забезпечення потреб держави та територіальної громади установлено Законом України Про публічні закупівлі .

Метою Закону України Про публічні закупівлі є забезпечення ефективного та прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 1 Закону України Про публічні закупівлі , замовниками є органи державної влади, органи місцевого самоврядування та органи соціального страхування, створені відповідно до закону, а також юридичні особи (підприємства, установи, організації) та їх об'єднання, які забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на промисловій чи комерційній основі, за наявності однієї з таких ознак: юридична особа є розпорядником, одержувачем бюджетних коштів.

Частиною першою статті 2 Закону України Про публічні закупівлі встановлено, що цей Закон застосовується: до замовників, за умови, що вартість предмета закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 200 тисяч гривень, а робіт - 1,5 мільйона гривень; до замовників, які здійснюють діяльність в окремих сферах господарювання, за умови, що вартість предмета закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 1 мільйон гривень, а робіт - 5 мільйонів гривень.

Під час здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг, вартість яких є меншою за вартість, що встановлена в абзацах другому і третьому цієї частини, замовники повинні дотримуватися принципів здійснення публічних закупівель, установлених Законом України Про публічні закупівлі , та можуть використовувати електронну систему закупівель з метою відбору постачальника товару (товарів), надавача послуги (послуг) та виконавця робіт для укладення договору (абзац четвертий частини першої статті 2 Закону України Про публічні закупівлі ).

У разі здійснення закупівель товарів, робіт і послуг без використання електронної системи закупівель, за умови, що вартість предмета закупівлі дорівнює або перевищує 50 тисяч гривень та є меншою за вартість, що встановлена в абзацах другому і третьому цієї частини, замовники обов'язково оприлюднюють звіт про укладені договори в системі електронних закупівель відповідно до статті 10 Закону України Про публічні закупівлі .

Таким чином, замовник здійснює процедури закупівлі, передбачені частиною першою статті 12 Закону України Про публічні закупівлі , шляхом використання електронної системи закупівель, керуючись вартісними межами, визначеними в статті 2 Закону України Про публічні закупівлі .

Відповідно до укладеного між сторонами договору постачання, вартість предмета закупівлі становить 120000,00 грн., тобто перевищує 50 тисяч гривень та є меншою за вартість, що встановлена в абзацах другому і третьому статті 2 Закону України Про публічні закупівлі .

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 1 Закону України Про публічні закупівлі , предмет закупівлі - товари, роботи чи послуги, що закуповуються замовником у межах єдиної процедури закупівлі, щодо яких учасникам дозволяється подавати тендерні пропозиції або пропозиції на переговорах (у разі застосування переговорної процедури закупівлі). Предмет закупівлі визначається замовником у порядку, встановленому Уповноваженим органом.

При цьому, з 17.01.2017 набрав чинності наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 19.12.2016 № 2092 Про внесення змін до Порядку визначення предмета закупівлі , згідно з яким предмет закупівлі товарів і послуг визначається замовником згідно з пунктами 17, 32 частини першої статті 1 Закону України Про публічні закупівлі та на основі національного класифікатора України ДК 021:2015 Єдиний закупівельний словник , затвердженого наказом Мінекономрозвитку від 23.12.2015 № 1749, за показником четвертої цифри основного словника із зазначенням у дужках конкретної назви товару чи послуги.

Частиною п'ятою статті 259 Господарського кодексу України визначено, що складовою частиною національної системи класифікації є національні класифікатори. Національні класифікатори та процедури їх розроблення затверджує центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного розвитку.

Національний класифікатор України Єдиний закупівельний словник ДК 021:2015, затверджений наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 23.12.2015 № 1749, призначений для стандартизації опису в договорах (контрактах) предмета державних закупівель, забезпечування більшої прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за бюджетні кошти.

Відповідно до частин першої, сьомої статті 2 Закону України Про публічні закупівлі , під час здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг, вартість яких є меншою за вартість, що встановлена в абзацах другому і третьому цієї частини, замовники повинні дотримуватися принципів здійснення публічних закупівель, установлених Законом України Про публічні закупівлі , та можуть використовувати електронну систему закупівель з метою відбору постачальника товару (товарів), надавача послуги (послуг) та виконавця робіт для укладення договору.

Водночас, при здійсненні закупівлі товару (продуктів харчування) замовником - позивачем у справі не визначено конкретний предмет закупівлі відповідно до вимог вищевказаного законодавства на підставі Національного класифікатора України Єдиний закупівельний словник ДК 021:2015, що не відповідає принципам здійснення закупівель, визначених у статі 3 Закону України Про публічні закупівлі , а саме: відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель.

Укладення позивачем з відповідачем оспорюваного договору на поставку продукції за відсутності визначеного конкретного предмета закупівлі, суперечить вимогам статей 2, 3, Закону України Про публічні закупівлі та пункту 1 розділу II Порядку визначення предмету закупівлі, затвердженого наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 17.03.2016 за № 454.

Згідно норм статей 2, 3 Закону України Про закупівлю , під час здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг, вартість яких є меншою за вартість, що встановлена в абзацах другому і третьому цієї частини, замовники повинні дотримуватися наступних принципів здійснення публічних закупівель: добросовісна конкуренція серед учасників; максимальна економія та ефективність; відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель; недискримінація учасників; об'єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій; запобігання корупційним діям і зловживанням.

Дотримання принципів закупівель забезпечується, зокрема, через вільний доступ необмеженого кола потенційних постачальників товарів до інформації про закупівлю та можливістю взяти участь у відповідній закупівлі.

Таким чином, оспорюваний договір постачання № 2 від 29.01.2018, укладений між сторонами, суперечить принципам закупівель, встановлених статтею 3 Закону України Про публічні закупівлі , що є порушенням абзацу 3 частини першої статті 2 Закону України Про публічні закупівлі , та, відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання зазначеного договору недійсним.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із вимогами частин першої - п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України передбачено, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Відповідно до абзацу 4 пункту 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними від 29.05.2013 № 11, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Оскільки оспорюваний договір про закупівлю товарів за кошти бюджету укладено сторонами з порушеннями вимог статей 656, 669 Цивільного кодексу України, статей 179, 180 Господарського кодексу України, статей 1, 2, 3 Закону України Про публічні закупівлі , пункту 1 розділу II Порядку визначення предмету закупівлі, затвердженого наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 17.03.2016 за № 454, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання вищезазначеного договору недійсним.

Відповідно до частини другої статті 20 Господарського кодексу України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частин першої, третьої статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вищевикладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокуратури обґрунтовані, підтверджуються матеріалами, які містяться в справі та письмовими поясненнями наданими учасниками справи, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною першою статті 130 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Відповідно до абзацу 2 пункту 6 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/704/2012 від 23.05.2012 Про деякі питання застосування Закону України Про судовий збір , повернення сплачених сум судового збору з державного бюджету має здійснюватися згідно ухвали господарського суду, з цією метою відповідні ухвали мають виготовлятися у двох примірниках (оригіналах), один з яких залишається у матеріалах справи, а інший надсилається особі, яка сплатила судовий збір до державного бюджету.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку щодо повернення Прокуратурі Сумської області (одержувач - Прокуратура Сумської області, код ЄДРПОУ 03527891, рахунок № 35214005002983 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172) з державного бюджету України судового збору в сумі 881,00 грн. (50 % від суми 1762,00 грн.), сплаченого відповідно до платіжного доручення № 1752 від 09 листопада 2018 року, оригінал якого міститься в матеріалах справи № 920/926/18.

Також, виходячи з фактичних обставин даної справи, враховуючи, що спір між сторонами виник в результаті неправомірних дій відповідача, відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір в розмірі 881,00 грн. (50 % від суми 1762,00 грн.) покладається на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 123, 129, 130, 185, 233, 236-238, 240, 255, 256 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати недійсним договір постачання № 2 від 29.01.2018, укладений між Відділом освіти, молоді та спорту Миколаївської сільської ради Миколаївської територіальної громади (вул. Шевченка, буд. 1, с. Миколаївка, Сумський район, Сумська область, 42322, ідентифікаційний код 41076631) та фізичною особою-підприємцем Кірьян Іваном Івановичем (АДРЕСА_1, Сумська область, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) про постачання товару - продуктів харчування на суму 120000,00 грн.

3. Стягнути з фізичної особи-підприємця Кірьян Івана Івановича (АДРЕСА_1, Сумська область, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Прокуратури Сумської області (40000, м. Суми, вул. Герасима Кондратьєва, буд. 33; код 03527891, рахунок № 35214005002983 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172) витрати по сплаті судового збору в сумі 881,00 грн.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

5. Повернути Прокуратурі Сумської області (одержувач - Прокуратура Сумської області, код ЄДРПОУ 03527891, рахунок № 35214005002983 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172) з державного бюджету (рахунок 34311206083032, код класифікації доходів бюджету 22030101, одержувач УК у м. Сумах (м. Суми), 22030101, код отримувача 37970593, банк отримувача Казначейство України (ЕАП), МФО 899998) судовий збір в сумі 881,00 грн., сплачений відповідно до платіжного доручення № 1752 від 09.11.2018, оригінал якого міститься в матеріалах справи № 920/926/18.

6. Згідно статті 241 Господарського процесуального кодексу України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

7. Відповідно до статті 256 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 27 грудня 2018 року.

Суддя Н.О. Спиридонова