Рішення

від 27.12.2018 по справі 916/2664/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"27" грудня 2018 р.м. Одеса Справа № 916/2664/18

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

при секретарі судового засідання Мукієнко Д.С.

за участю представників:

від позивача: не з'явився

від відповідача: не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" ( 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, буд. 18 ) в особі Одеської філії публічного акціонерного товариства "Укртелеком" (65023, м. Одеса, вул.. Коблевська, 39)

до відповідача: Управління соціального захисту населення Татарбунарської районної державної адміністрації ( 68100, Одеська обл., Татарбунарський р-н., м. Татарбунари, вул. Горського, буд. 2)

про стягнення 39 243,75 грн.

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство „Укртелеком» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Управління соціального захисту населення Татарбунарської районної державної адміністрації про стягнення 39 243,75 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано наступним:

Публічне акціонерне товариство „Укртелеком» є оператором телекомунікацій, який надає телекомунікаційні послуги споживачам відповідно до вимог Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України Про телекомунікації , Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №295, інших законодавчих актів України.

Так, з 01.01.2017р. позивач надавав послуги пільговим категоріям абонентів.

Відповідно до актів звірки розрахунків сума заборгованості (січень 2017 року - грудень 2017 року) становить 39 243,75 грн., які підлягають відшкодуванню відповідно до законодавства.

Згідно із ст.87 Бюджетного кодексу України видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення належать до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України. При цьому порядок та умови надання субвенцій з державного бюджету місцевим визначаються Кабінетом Міністрів України (ч.2 ст.97 Бюджетного кодексу України).

Крім того відповідно до пп.б п.4 ч.1 ст.89 та ст.102 Бюджетного кодексу України, видатки на відшкодування вартості послуг наданих пільговим категоріям громадян здійснюються з місцевих бюджетів за рахунок коштів, які надходять з державного бюджету України (субвенцій з державного бюджету України) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 №256 (надалі - Постанова №256), якою затверджено Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення на рахунок субвенцій з державного бюджету (надалі - Порядок №256), встановлено механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення компенсаційних виплат за вказані пільги окремих категорій громадян за рахунок субвенцій з державного бюджету.

Зокрема, п.2 Постанови №256 визначено, що головні розпорядники коштів місцевих бюджетів здійснюють розрахунки з постачальниками послуг на підставі поданих ними щомісячних звітів щодо послуг, наданих особам, які мають право на відповідні пільги.

Позивач зазначає, що відповідач не заперечує, що позивач надавав телекомунікаційні послуги пільговим категоріям громадян в період з 01.01.2017 р. по 31.12.2017р.

Проте, всупереч норм чинного законодавства позивачу не відшкодовані понесені витрати у сумі 39 243,75 грн. внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах, в період з 01.01.2017 по 31.12.2017, чим відповідачем було порушено права та охоронювані законом інтереси позивача, що і стало підставою для звернення до суду із даним позовом.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, позовну заяву публічного акціонерного товариства „Укртелеком» в особі Одеської філії публічного акціонерного товариства „Укртелеком» було передано на розгляд судді Господарського суду Одеської області Цісельському О.В.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 03.12.2018р. позовну заяву публічного акціонерного товариства „Укртелеком» в особі Одеської філії публічного акціонерного товариства „Укртелеком» було прийняти до розгляду та відкрито провадження у справі №916/2664/18 за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Представник позивача в судове засідання не з'явився, хоча про час та місце його проведення був повідомлений належним чином, подав до суду клопотання (вх.№26519/18), відповідно до якого просив суд розглянути без його участі, яке судом було задоволено.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, хоча про час та місце його проведення був повідомлений належним чином, відзив на позов суду не надав, своїм правом на захист не скористався.

Відповідно до ч.7 ст.120 ГПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за можливості сповістити їх з допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За таких обставин, суд вирішує справу за наявними в ній матеріалами відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України.

Розглянувши матеріали справи, проаналізувавши норми чинного законодавства, суд дійшов висновку що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню, з наступних підстав:

Частиною 1 ст.15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у випадку його порушення, невизнання або оспорювання.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

В пунктах 1-10 ч.2 ст.16 ЦК України наведено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів.

До того ж, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

В силу частини 1 статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

При цьому, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Приписами ч.ч.1, 2 ст. 20 ГК України встановлено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема визнання наявності або відсутності прав.

Законодавчо визначенні способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст.55, 124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Відповідно до ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно до ст.ст.19, 20 ЗУ "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", Порядок визначення та застосування державних соціальних гарантій в реалізації державної соціально-економічної політики Виключно законами України визначаються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком, неоподатковуваний мінімум доходів громадян; величина порогу індексації грошових доходів громадян; пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання.

Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Основні засади фінансового забезпечення надання державних соціальних гарантій Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання.

Державні соціальні гарантії та державні соціальні стандарти і нормативи є основою для розрахунку видатків на соціальні цілі та формування на їх основі бюджетів усіх рівнів та соціальних фондів, міжбюджетних відносин, розробки загальнодержавних і місцевих програм економічного і соціального розвитку.

Розрахунки і обґрунтування до показників видатків на соціальні цілі у проектах Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів здійснюються на підставі державних соціальних стандартів, визначених відповідно до цього Закону.

Розробка та виконання Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів здійснюються на основі пріоритетності фінансування видатків для забезпечення надання державних соціальних гарантій.

Залучення підприємствами, установами, організаціями соціально-культурного, житлово-комунального, побутового обслуговування, закладами охорони здоров'я та освіти коштів з додаткових джерел фінансування, не заборонених законом, не є підставою для зменшення бюджетного фінансування відповідно до нормативів.

Відповідно до ч.3 ст.63 Закону України "Про телекомунікації" та п. 63 Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №295 передбачено, що споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати, телекомунікаційні послуги надаються операторами, провайдерами телекомунікацій відповідно до законодавства України.

Право окремих категорій громадян на пільги з оплати телекомунікаційних послуг встановлено Законом України від 22.10.1993 №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", Законом України від 28.02.1991 №796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", Законом України від 20.12.1991 №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Законом України від 23.03.2000 №1584-III "Про жертви нацистських переслідувань", Законом України від 26.04.2001 №2402-III "Про охорону дитинства", Законом України від 24.03.1998 №203/98-ВР "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист".

Механізм реалізації визначених законодавством України соціальних гарантій, зокрема отримання пільг з оплати послуг зв'язку, визначається Положенням про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.01.2003р. №117 Порядком надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім'ї, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04.06.2015р. №389.

Відповідно до вищенаведених законодавчих актів України надання телекомунікаційних послуг пільговій категорії громадян є обов'язком Позивача. При цьому в силу положень Конституції України та Законів України, якими встановлені пільги окремим категоріям громадян, держава взяла на себе обов'язок відшкодовувати витрати підприємств, що надають такі послуги особам, які мають право на відповідні пільги.

Таким чином, надання пільг ґрунтується на принципі відшкодування витрат підприємствам, які надають послуги пільговим категоріям громадян.

У відповідності до ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини. Правочин, різновидом якого є договори - основний вид правомірних дій - це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. При цьому, ст.12 ЦК України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Проаналізувавши матеріали справи, суд звертає увагу що згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові Верховного Суду України від 15.05.2012р. у справі 11/466, з огляду на положення частини другої статті 617 Цивільного кодексу України, частини другої статті 218 Господарського кодексу України та рішення Європейського суду з прав людини у справі "ОСОБА_1 ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18 жовтня 2005 року, відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, а тому доводи викладені у відзиві на позовну заяву, не можуть вважатися підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Як вбачається із матеріалів справи, зокрема з розрахунку заборгованості приведеного позивачем в позовній заяві та не спростованого відповідачем, останнім не відшкодовано вартість телекомунікаційних послуг, які надавались позивачем на пільгових умовах за період з січня 2017р. по грудень 2017р. на загальну суму 39 243,75 грн., у зв'язку з чим, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає заборгованість, встановлена судом в розмірі 39 243,75 грн.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу , які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права.

Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Умовами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У п.145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того,

Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов'язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Відповідачем у встановленому законом порядку позовні вимоги позивача не спростовано.

Відповідно до приписів ст.129 ГПК України слід стягнути з відповідача на користь позивача витрати по сплаті судового збору, а саме 1 762,00 грн.

Керуючись ст.ст.13, 76, 86, 129, 233, 237, 238, 240, Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити повністю.

2. Стягнути з Управління соціального захисту населення Татарбунарської районної державної адміністрації (68100, Одеська обл., Татарбунарський р-н., м. Татарбунари, вул. Горського, буд. 2, код 03195027) на користь публічного акціонерного товариства "Укртелеком" (01601, м. Київ, ОСОБА_1 Шевченка, 18, код ЄДРЮОФОПГФ 21560766) в особі Одеської філії Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" (65023, м. Одеса, вул. Коблевська, 39, код ЄДРЮОФОПГФ 01186691) заборгованість у розмірі 39 243 (тридцять дев'ять тисяч двісті сорок три) грн. 75 коп. та витрати на оплату судового збору в сумі 1 762 (одна тисяча сімсот шістдесят дві) грн. 00 коп.

Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку ст.241 ГПК України.

Накази видати в порядку ст.327 ГПК України

Повний текст рішення складено 02 січня 2019 р.

Суддя О.В. Цісельський