Рішення

від 15.01.2019 по справі 910/14312/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

15.01.2019Справа № 910/14312/18 Суддя Мудрий С.М. розглянувши справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше лізинг Україна"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Текс Бюро"

про стягнення 100 139,54 грн.

Без повідомлення (виклику) учасників справи

ВСТАНОВИВ:

До господарського суду міста Києва надійшла позовна заява товариства з обмеженою відповідальністю "Порше лізинг Україна" до товариства з обмеженою відповідальністю "Текс Бюро" про стягнення 100 139,54 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що між ним та відповідачем укладено договір фінансового лізингу №00013909 від 26.05.2017 року.

У зв'язку з неналежним виконанням умов договору відповідачем, позивач звернувся в суд з вимогами про стягнення з останнього заборгованості та збитків в розмірі 100 139,54 грн., що складається з:

- заборгованість за лізинговими платежами: 22 230,47 грн.,

- пеня нарахована на заборгованість за лізинговими платежами: 952,93 грн.,

- інфляційні втрати на заборгованість за лізинговими платежами: 23,74 грн.,

-3% річних, нараховані на заборгованість за лізинговими платежами: 285,88 грн.,

- заборгованість за реєстраційним платежем: 1 970,99 грн.,

- штраф та пеня: 1 083,21 грн. відповідно до рахунків про несплату,

- збитки відповідно до пункту 8.2.3 та 13.5 договору: 44 518,85 грн.,

- компенсація згідно з пунктом 12.9 договору: 29 067,47 грн.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 247 ГПК України суд дійшов висновку про наявність підстав для розгляду даної справи в порядку спрощеного позовного провадження у зв'язку з її малозначністю.

Відповідно до ч. 5 ст. 252 ГПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.11.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно з ч. 4 ст. 89 Цивільного кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

За приписами частини 1 статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Так, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду про відкриття провадження у справі від 05.11.2018 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: прос. Науки, буд. 62, м. Київ, 03083 .

Однак, станом на дату розгляду справи у судовому засіданні в матеріалах справи міститься повернутий поштою конверт за номером поштового відправлення 0103047870503 із копією ухвали суду про порушення провадження у справі від 05.11.2018 з адреси відповідача із зазначенням причини повернення "за закінченням встановленого терміну зберігання".

Згідно з ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

26 травня 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю Порше Лізинг Україна (далі - Позивач або Лізингодавець ) та Товариством з обмеженою відповідальністю Текс Бюро (далі - Відповідач або Лізингоодержувач ) було укладено Договір Фінансового лізингу №00013909 від 26.05.2017 р. (далі - Договір ).

За Договором Позивач зобов'язався передати Відповідачеві транспортний засіб VW Polo sedan Life 1.6 МРІ, 2017 року виробництва, двигун № CWV 247038, шасі №XW8ZZZ61ZHGO36302 (далі - Об'єкт Лізингу ), Вартість об'єкта лізингу на моменту укладення Договору становила 383 600,00 грн.

Відповідно до положень п. 6.1. Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу ("Умови лізингу"), що становлять невід'ємну частину Договору, відповідач зобов'язався здійснювати щомісячні лізингові платежі відповідно до Плану відшкодування.

Актом прийому-передачі від 13.06.2017 підтверджується, що на виконання умов договору позивач передав, а відповідач прийняв у користування об'єкт лізингу.

Таким чином, судом встановлено, що позивач свої зобов'язання передати об'єкт лізингу у користування відповідача виконав належним чином.

Відповідно до п.6.5. Умов лізингу лізингові платежі перераховується на рахунок, зазначений позивачем, не пізніше дати, вказаної у Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів ("План відшкодування").

Відповідно до п. 8.3.2. Умов лізингу якщо лізингоодержувач (відповідач) повністю або частково не здійснить оплату 1 (одного) Лізингового платежу, при цьому якщо прострочення Лізингового платежу триває більш, ніж 30 днів, позивач має право розірвати Договір і витребувати Об'єкт лізингу від відповідача, в тому числі у примусовому порядку з виконавчим написом нотаріуса.

Пунктом 12.6.1 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу передбачено, що Порше Лізинг Україна має право в односторонньому порядку розірвати цей контракт/відмовитись від контракту та, також серед іншого, право на повернення об'єкта лізингу в наступних випадках: лізингоодержувач не сплатив 1 (один) наступний лізинговий платіж у повному обсязі або частково, і строк невиконання зобов'язання зі сплати перевищує 30 календарних днів.

Відповідно до п. 12.7 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу день, що вважатиметься датою розірвання/відмови від контракту, визначається Порше Лізинг Україна у відповідному повідомленні/вимозі. Порше Лізинг Україна надсилає лізингоодержувачу письмове повідомлення/вимогу про розірвання/відмову від Контракту та, за можливості зв'язується з ним доступними телефону засобами зв'язку для повідомлення про розірвання/відмову від контракту. Таке повідомлення/вимога надсилається Порше Лізинг Україна на адресу за зареєстрованим місцезнаходженням Лізингоодержувача (для юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців) місцем реєстрації (для фізичних осіб). У випадку неотримання Лізингоодержувачем повідомлення/вимоги через відсутність за адресою/повернення через закінчення строку зберігання, Лізингоодержувач вважається належним чином повідомленим.

Згідно з п. 12.8 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу негайно після розірвання/відмови від контракту Порше Лізинг Україна має право скористатися всіма отриманими гарантіями для одержання повної суми всіх непогашених лізингових платежів та інших платежів, незалежно від дати їхнього здійснення.

У разі дострокового закінчення строку лізингу/розірвання контракту відповідно до п. 12 контракту, відмови лізингоодержувача придбати об'єкт лізингу, як передбачено п. 4.2, а також якщо Порше Лізинг Україна вимагає повернення об'єкта лізингу відповідно до інших положень контракту, лізингоодержувач зобов'язаний повернути об'єкт лізингу за свій власний рахунок у відмінному робочому та технічному стані за адресою місцезнаходження Порше Лізинг Україна, якщо інша адреса не вказана Порше Лізинг Україна впродовж 10 робочих днів від дати одержання відповідного запиту. В цей же строк лізингоодержувач сплачує Порше Лізинг Україна будь-яку різницю між вартістю об'єкту лізингу (тобто, сумою грошових коштів, що було фактично отримано Порше Лізинг Україна в результаті продажу об'єкту лізингу або якщо об'єкт лізингу залишився у власності Порше Лізинг Україна ринковою вартість об'єкта лізингу, що визначається професійним оцінювачем майна відповідно до чинного законодавства) та лізинговими платежами, що залишилися несплаченими відповідно до Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (План відшкодування), а також іншими платежами, що залишилися несплаченими лізингоодержувачем відповідно до контракту. Сторони погодили, що вказана різниця є упущеною вигодою Порше Лізинг Україна та має бути відшкодована лізингоодержувачем відповідно до умов контракту та чинного законодавства. Зобов'язання щодо сплати такої різниці залишається чинним до моменту його виконання лізингоодержувачем, в тому числі після закінчення строку лізингу/розірвання договору (п. 12.9 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу).

Відповідно до п.12.13 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у випадках, передбачених п. п 12.6 та 12.12, контракт вважається розірваним на 10-й робочий день з дня надіслання письмового повідомлення стороною на адресу іншої сторони.

У п. 6.17 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу сторони погодились, що у випадку розірвання контракту/ відмови від контракту за ініціативою Порше Лізинг Україна відповідно до п. 12 контракту, лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об'єктом лізингу.

Сторонами не заперечується, що позивач направив на адресу відповідача наявну у матеріалах справи вимогу №00013909 від 16.05.2018, якою повідомив про відмову від договору, відтак договір про фінансовий лізинг №00013909 від 26.05.2017 року є розірваним з ініціативи лізингодавця (позивача).

01.08.2018 предмет лізингу був вилучений у відповідача, що підтверджується наявним у матеріалах справи актом державного виконавця.

Таким чином, матеріали справи свідчать, що об'єкт лізингу був вилучений з користування відповідача після припинення дії договору.

Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги стверджує, що відповідачем, в порушення взятих на себе зобов'язань за договором, у період з березня 2018 року по квітень 2018 року не було здійснено сплати лізингових платежів та плати за фактичне використання об'єкта лізингу в повному обсязі, а саме:

- несплачений щомісячний лізинговий платіж за березень 2018 року у розмірі 7 191,21 грн., належний до сплати відповідно до Плану відшкодування не пізніше 15.03.2018 р.;

- несплачений щомісячний лізинговий платіж за квітень 2018 року у розмірі 7 191,21 грн., належний до сплати відповідно до Плану відшкодування не пізніше 15.04.2018 р.

Таким чином, внаслідок неналежного виконання відповідачем його зобов'язань за договором про фінансовий лізинг №00013909 від 26.05.2017 року, у останнього утворилась заборгованість перед позивачем в розмірі 22 656,84 грн.

Відповідно до положень ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.

За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувача на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Статтею 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Згідно з ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 7 вказаної статті, не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Господарське зобов'язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином (ч. 1 ст. 202 Господарського кодексу України).

Відповідач доказів, які б підтверджували виконання ним обов'язку по сплаті лізингових платежів за фактичний час користування об'єктом лізингу в розмірі 22 230,47 грн. суду не надав, в зв'язку з чим суд вважає за можливе задовольнити позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 22 230,47 грн. - суму основного боргу.

Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача витрати позивача згідно з п. 8.3, п. 13 загальних умов договору (щодо вилучення об'єкта лізингу) у розмірі 44 518,85 грн.

Відповідно до п. 8.2.3 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у випадку прострочення сплати лізингових платежів до відповідача застосовуються санкції, зокрема, компенсація будь-яких витрат, понесених позивачем та/або винагороди, включаючи, гонорари юристам, судові та позасудові витрати, нараховані/виплачені з метою відшкодування сум, не виплачених лізингоодержувачем у відповідності до контракту. Порше Лізинг Україна надає лізингоодержувачу відповідну документацію, що підтверджує понесені витрати, проте ненадання такої документації не звільняє лізингоодержувача від компенсації та не вважається підставою для відстрочення виплати компенсації.

Згідно з п. 8.6 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу будь-які збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням стороною своїх обов'язків за контрактом, підлягають відшкодуванню у повному обсязі додатково до штрафних санкцій, передбачених контрактом.

Пунктом 12.10 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу передбачено, що у будь-якому випадку дострокового закінчення строку лізингу/розірвання контракту позивач зберігає за собою право вимагати додаткових компенсацій, зокрема витрат на правову допомогу.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Отже, до обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги входять, зокрема, факти, з яких вбачається, що відповідач вчинив дії, спрямовані на порушення інтересу позивача, на захист якого подано позов, або утверджують за собою право, яке належить позивачу тощо, тобто ті, які свідчать про те, що право (інтерес) позивача порушене або оспорюється. Зазначені обставини входять до підстав позову і підлягають дослідженню, оскільки, суд, приймаючи рішення, має встановити чи мають місце факти порушення чи оспорення суб'єктивного матеріального права чи інтересу, на захист якого подано позов.

Відповідно до ст.224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Таким чином, з урахуванням вимог вказаної статті, відшкодування збитків є видом господарських санкцій, під якими розуміються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування котрих для нього настають несприятливі економічні наслідки. Одночасно, для учасника господарських відносин, який потерпів від правопорушення, відшкодування збитків є способом захисту його прав та законних інтересів.

За приписом ст.22 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування збитків, які їй було завдано в результаті порушення її цивільного права.

Збитками є:

- втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

- доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Одночасно, відповідно до ст.225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Відшкодування збитків є наслідком порушення зобов'язання. За таких обставин, можливість використовувати відшкодування збитків як засіб захисту порушених прав виникає у юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав.

У будь-якому випадку для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника і збитками, вина боржника. Відсутність хоча б одного з перелічених елементів, які утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання ним взятих на себе зобов'язань. Вказану позицію наведено в Оглядовому листі №01-06/20/2014 від 14.01.2014р. Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства у справах, в яких заявлено вимоги про відшкодування збитків".

Відсутність хоча б одного з перелічених елементів, які утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання ним взятих на себе зобов'язань.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, враховуючи зміст ст.129 Конституції України, ч.ч.1-3 ст.13, ч.1 ст.74, ст.162 Господарського процесуального кодексу України, при зверненні до суду з позовними вимогами про стягнення збитків, позивачем повинно бути доведено наявність протиправної поведінки відповідача, обставини завдання збитків, причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою відповідача та збитками й вину заподіювача збитків.

Наразі, за твердженнями позивача, внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх обов'язків за договором №00012157 від 06.04.2016р. позивачем було понесено додаткові витрати в сумі 44 518,85 грн., які, на думку заявника, підлягають стягненню з відповідача на підставі ст.22 Цивільного кодексу України та ст.224 Господарського кодексу України (з урахуванням письмових пояснень від 30.08.2018р.).

Обґрунтовуючи розмір додаткових витрат по рахунках №00418604 від 12.07.2018 на суму 7 500,00 грн. та №00421808 від 08.08.2018 на суму 37 018,85 грн., заявником вказано, що останні складаються з витрат на послуги з повернення предмету лізингу та витрат на юридично-консульнаційні послуги.

Проте, за висновками суду, означені витрати з відповідача стягненню не підлягають, оскільки заявлені витрати за своєю правовою природою не є збитками у розумінні ст.22 Цивільного кодексу України та ст.224 Господарського кодексу України, оскільки не мають обов'язкового характеру та необхідних складових збитків, наявність не знаходиться у безпосередньому причинному зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за договором №00012157 від 06.04.2016р. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постановах від 26.04.2018р., від 09.07.2018р. та від 03.07.2018р. по справах №911/3483/16, №911/2449/17 й №904/6270/16.

Отже, за висновками суду, з огляду на доказову необґрунтованість та юридичну неспроможність позовні вимоги в частині стягнення додаткових витрат в сумі 44 518,85 грн. не підлягають задоволенню.

Позивач також просив суд стягнути з відповідача пеню нарахована на заборгованість за лізинговими платежами у сумі 952,93 грн., інфляційні втрати на заборгованість за лізинговими платежами у сумі 23,74 грн., 3% річних, нараховані на заборгованість за лізинговими платежами у сумі 285,88 грн., заборгованість за реєстраційним платежем у сумі 1 970,99 грн., штраф та пеню у сумі 1 083,21 грн. відповідно до рахунків про несплату та компенсацію згідно з пунктом 12.9 договору у сумі 29 067,47 грн.

Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України визначено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних та інфляційної складової боргу, нараховані позивачем на заборгованість по лізинговим платежам суд встановив, що вказаний розрахунок виконаний арифметично вірно, з дотриманням вимог чинного законодавства, а зазначена вказані позовні вимоги є правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягаютьє задоволенню у розмірі, визначеному позивачем: інфляційні втрати на заборгованість за лізинговими платежами у сумі 23,74 грн., 3% річних, нараховані на заборгованість за лізинговими платежами у сумі 285,88 грн.

Також позивач просив суд стягнути з відповідача 3 234,03 грн. штрафних санкцій за складені та надіслані вимоги (нагадування про несплату). Щодо вказаної позовної вимоги суд зазначає наступне.

Згідно з положеннями ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

За приписами ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Відповідно до п. 8.2.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу у випадку прострочення сплати лізингових платежів лізингоодержувач сплачує штрафи за вимоги щодо сплати, надіслані лізиноодержувачем (нагадування про несплату): еквівалент 15 Євро за першу вимогу, 20 Євро за другу вимогу та 25 Євро за третю вимогу (якщо Порше Лізинг Україна вирішить надіслати таку вимогу).

Позивач стверджує, що ним були направлені на адресу відповідача наступні нагадування про несплату лізингових платежів: перше нагадування від 05.04.2018, друге нагадування від 16.04.2018, третє нагадування від 16.05.2018.

Пунктом 20.5 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу сторони погодили, якщо інше прямо не передбачено контрактом, всі повідомлення сторони відправляють за адресою, вказаною у контракті у письмовій формі особисто, кур'єром або поштою. При цьому факт відправлення буде вважатися підтвердженим у випадку наявності підпису адресата на копії повідомлення (у випадку передачі повідомлення особисто), квитанції про оплату відправлення або опису вкладеного з відповідною відміткою УДППЗ "Укрпошта" або кур'єрської служби (у випадку відправлення повідомлення поштою або кур'єром).

Матеріали справи не містять доказів надсилання позивачем вимог на адресу відповідача як це передбачено п. 20.5 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу. Суд не враховую як належні та допустимі докази відправлення нагадувань позивачем відповідачеві, направлення позивачем усіх рахунків-фактур та вимог про сплату заборгованості, що направлені на адресу відповідача 18.05.2018.

Враховуючи наведене, оскільки позивачем доказів надсилання вимог не надано, у суду відсутні підстави для задоволення вимог про стягнення штрафних санкцій за складені та надіслані вимоги (нагадування про несплату) у сумі 1 083,21 грн.

Також позивач просить стягнути з відповідача компенсацію згідно з пунктом 12.9 договору у сумі 29 067,47 грн.

Відповідно до пункту 12.9 Договору Лізингоодержувач сплачує Порше Лізинг Україна будь - яку різницю між вартістю Об'єкта лізингу (тобто сумою грошових коштів, що було фактично отримано Порше Лізинг Україна в результаті продажу Об'єкта лізингу) та Лізинговими платежами, що залишилися несплаченими Лізингоодержувачем відповідно до Договору. Сторони погодили, що вказана різниця є упущеною вигодою Порше Лізинг Україна та має бути відшкодованою Лізингодавцю відповідно до умов Договору та чинного законодавства. Зобов'язання щодо сплати такої різниці залишається чинним до моменту його виконання Лізигоодержувачем, в тому числі після закінчення строку лізингу/розірвання Контракту.

Так як відповідно до Графіку погашення платежів розмір несплачених лізингових платежів після направлення Вимоги, тобто 16 травня 2018 року, становив 242 209,49 гри., то на підставі пункту 12.9 Договору Відповідачеві було виставлено рахунок №00428329 від 05.10.2018 щодо компенсації витрат відповідно до пункту 12.9 Договору у розмірі 29 067,47 грн.

Таким чином, враховуючи викладене, позовні вимоги в частині стягнення компенсації згідно з пунктом 12.9 договору у сумі 29 067,47 грн. підлягають задоволенню.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018р. Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

З приводу розподілу судових витрат за наслідками розгляду спору суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст.74, 76-80, 129, 236 - 240, 252 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Текс Бюро" (проспект Науки, буд. 62, м. Київ, 03083, код ЄДРПОУ 39670925) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" (02152, м. Київ, проспект Павла Тичини, буд.1В, офіс В, код ЄДРПОУ 35571472) заборгованість по лізинговим платежам у розмірі 22 230 (двадцять дві тисячі двісті тридцять) грн. 47 коп., 3% річних у розмірі 285 (двісті вісімдесят п'ять) грн. 88 коп., інфляційну складову боргу у розмірі 23 (двадцять три) грн. 74 коп., пеню за лізинговими платежами у розмірі 952 (дев'ятсот п'ятдесят дві) грн. 93 коп., заборгованість за реєстраційним платежем у розмірі 1970 (тисячу дев'ятсот сімдесят) грн. 99 коп., компенсацію згідно з пунктом 12.9 договору в розмірі 29 067 (двадцять дев'ять тисяч шістдесят сім) грн. 47 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 959 (дев'ятсот п'ятдесят дев'ять) грн. 58 коп.

3. У задоволенні іншої частини позову відмовити.

4. Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Відповідно до ч. 1, 2 статті 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.М. Мудрий