Постанова

від 29.01.2019 по справі 910/7009/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@nag.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" січня 2019 р. Справа№ 910/7009/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Хрипуна О.О.

Чорногуза М.Г.

секретар судового засідання: Мельничук О.С.

за участю представників сторін:

позивач Василенко Ю.В. довіреність № 5463 від 05.12.13

відповідач 1 Гузієнко Я.М. довіреність № 281 від 02.11.18

відповідач 2 Таболін О.С. довіреність № 000368 від 19.11.18

третя особа 1 Мостепанюк В.І. довіреність № 1053 від 02.11.18

третя особа 2 Щербак С.М. довіреність № 2429 від 15.12.05

розглянувши апеляційну скаргу

Фізичної особи-підприємця Суліма Андрія Володимировича

на рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2018 року

(повний текст рішення складено 19.10.2018 року)

у справі № 910/7009/18 (суддя В.В. Джарти)

за позовом Фізичної особи-підприємця Суліма Андрія Володимировича

до 1. Національного банку України

2. Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк",

третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача, - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

третя особа 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача, - Громадська організацію "Спілка вкладників АТ "Дельта Банк"

про визнання недійсним договору застави майнових прав № 37/ЗМП від 11.04.2014 року та визнання відсутнім права

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець Суліма Андрій Володимирович (далі - позивач, Підприємець) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Національного банку України (далі - відповідач 1, Нацбанк) та Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - відповідач 2, Банк) про визнання недійсним договору застави майнових прав № 37/ЗМП від 11.04.2014 року та визнання відсутнім у Нацбанку права забезпеченого кредитора за спірним кредитним договором.

Позовні вимоги мотивовані тим, що укладений між відповідачами договір застави майнових прав № 37/ЗМП від 11.04.2014 року (далі - договір застави) є таким, що порушує вимоги законодавства та права вкладників Банку. На думку позивача, в зв'язку з укладанням вказаного договору застави відповідач-1 вправі позачергово задовольнити свої кредиторські вимоги, що має наслідком порушення прав вкладників як кредиторів 4 та 7 черги відповідно до положень статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки розмір коштів, що будуть відшкодовані вкладникам змінюється. При цьому, серед підстав недійсності даного договору позивач зазначає, що останній є змішаним договором, який укладений у простій письмовій формі, в той час я згідно з вимогами статті 18 Закону України "Про іпотеку" підлягає нотаріальному посвідченню. Крім того, спірний договір, на думку позивача, не містить погоджених істотних умов такого договору щодо предмету застави.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.10.2018 року у справі №910/7009/18 у задоволенні позову відмолено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено наявності обставин, які б свідчили про недійсність спірного договору. Крім того, місцевий суд, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що спірний договір не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Не погодившись із прийнятим рішенням, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить прийняти апеляційну скаргу до провадження, скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що під час прийняття рішення суду першої інстанції судом неправильно застосовані норми матеріального права, не було з'ясовано всіх обставини справи, крім того, зазначене рішення прийняте з порушенням норм процесуального права.

Зокрема, скаржник зазначає, що місцевим судом не було надано належної оцінки тому, що: спірний договір нотаріально не посвідчено, сторонами не погоджено істотних умов щодо предмету застави, сторони договору не висловили відповідного волевиявлення та не мали належних повноважень на його укладення, предмет застави не відповідає окремим положенням законодавства. Крім того, скаржник вважає помилковим висновок місцевого суду про те, що спірний договір не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.11.2018 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Хрипун О.О., Чорногуз М.Г.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2018 року апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Суліма Андрія Володимировича на рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2018 року прийнято до провадження колегією суддів у визначеному складі, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Суліма Андрія Володимировича на рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2018 року у справі № 910/7009/18 та призначено її розгляд на 17.01.2019 року.

27.12.2018 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів від третьої особи 1 надійшли письмові пояснення, в яких останній просив задовольнити апеляційну скаргу позивача та скасувати рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні 17.01.2019 року представник відповідача 1 просив здійснювати розгляд справи у закритому судовому засіданні.

Колегія суддів ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.01.2019 року ухвалила проводити розгляд справи № 910/7009/18 у закритому судовому засіданні.

В судовому засіданні 17.01.2019 року колегія суддів, заслухавши пояснення представників сторін, з метою повного та всебічного вивчення матеріалів справи та забезпечення прав на участь своїх представників у засіданні господарського суду, відповідно до ст. 216 ГПК України, дійшла до висновку про оголошення перерви в судовому засіданні. Чергове судове засідання призначено на 29.01.2019 року.

В судовому засіданні 29.01.2019 року представник позивача надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив задовольнити апеляційну скаргу. Представник відповідача 1 надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Представник відповідача 2 надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив задовольнити апеляційну скаргу. Представники третіх осіб 1, 2 надали усні пояснення по справі, відповіли на запитання суду, просили задовольнити апеляційну скаргу.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 11.04.2014 між Національним банком України (кредитор) та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (позичальник) укладено кредитний договір № 37, за яким кредитор надав позичальнику кредит для збереження ліквідності у сумі 1.000.000.000,00 грн. на строк з 11.04.2014 до 03.04.2015 включно. Розмір процентної ставки за користування кредитом встановлюється на рівні 19,5% річних.

За приписами статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

У забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між Національним банком України (заставодержатель) та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (заставодавець) укладено договір застави майнових прав № 37/ЗМП від 11.04.2014, відповідно до пункту 1 якого предметом застави є майнові права за кредитними договорами, що укладені між заставодавцем і юридичними та фізичними особами, перелік яких наведений у Додатку №1 до цього договору (боржники), що є його невід'ємною частиною. Станом на 10.04.2014 заборгованість за кредитними договорами становить 3.773.692 697,07 грн.

Згідно з пунктом 1.3 договору застави майнових прав (у редакції додаткової угоди № 1 від 02.03.2015) надана застава забезпечує належне виконання заставодавцем вимог заставодержателя, що випливають (та/або випливатимуть) з кредитного договору № 37 від 11.04.2014, укладеного між заставодавцем та заставодержателем, а також всіх додаткових договорів (угод), що будуть укладені до нього, а також з усіх окремих кредитних договорів (та змін до них), щодо суми зобов'язань, строків їх виконання, розміру процентів та інших умов, у тому числі: повернення заставодавцем заставодержателю заборгованості за кредитом у сумі, на умовах та в строки, визначені кредитним договором; сплати заставодавцем процентів за користування кредитом у розмірі потрійної облікової ставки Національного банку, в порядку та строки, визначені кредитним договором; виконання заставодавцем інших зобов'язань, передбачених кредитним договором, у повному обсязі, на умовах, і в строки, визначені в кредитному договорі (у тому числі при зміні строків виконання зобов'язання), у тому числі зобов'язань щодо сплати неустойок (пені та штрафів) та відшкодування збитків. Також цим договором забезпечується належне виконання вимог заставодержателя щодо відшкодування витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги і зверненням стягнення на предмет застави, зазначений у пункті 1.1 цього договору, та інших вимог заставодержателя, право на задоволення яких за рахунок вартості предмета застави заставодержатель має відповідно до чинного законодавства України. Усі разом або будь-яке з зобов'язань заставодавця, які визначені в цьому пункті цього договору та/або випливають (та/або випливатимуть у майбутньому) з кредитного договору, а також додаткових договорів (угод) до нього, якщо такі будуть укладені між заставодержателем та заставодавцем, у тому числі щодо строку та сум виконання зобов'язань, інших умов, надалі іменуються "основне зобов'язання". У випадку продовження строків виконання зобов'язань за кредитним договором (шляхом укладення додаткових договорів (угод) до нього), дія застави, передбаченої цим договором, зберігається до повного виконання вказаних зобов'язань.

Перелік кредитних договорів, майнові права за якими передані в забезпечення Національному банку України, викладено Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" в реєстрі укладених банком-позичальником кредитних договорів з юридичними та фізичними особами, що пропонуються в забезпечення Національному банку України, форму якого було затверджено Постановою Правління Національного банку України № 91 від 24.02.2014 "Про затвердження Положення про надання Національним банком України кредитів банкам України для збереження їх ліквідності".

За змістом положень частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позови про визнанням правочинів недійсними, крім сторін за договором, можуть бути пред'явлені також будь-яким підприємством, установою, організацією, а також фізичною особою, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. Аналогічна правова позиція викладена в пункті 2.10 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 року № 11.

Так, на підставі постанови Правління Національного банку України № 150 від 02.03.2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 51 від 02.03.2015 "Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк". З 03.03.2015 у банку запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк" строком на три місяці з 03.03.2015 по 02.06.2015 включно. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 147 від 03.08.2015 продовжено строки здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Дельта Банк" до 02.10.2015 включно.

Відповідно до постанови Правління Національного банку України № 664 від 02.10.2015 року "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 181 від 02.10.2015 "Про початок процедури ліквідації АТ "Дельта Банк" та делегування повноважень ліквідатора банку". Згідно з цим рішенням розпочато процедуру ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк", призначено уповноважену особу Фонду гарантування та делеговано всі повноваження ліквідатора АТ "Дельта Банк", визначені статтями 37, 38, 51, частинами першою та другою статті 48 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Кадирову Владиславу Володимировичу на два роки з 05.10.2015 по 04.10.2017 включно.

Як вбачається з матеріалів справи, позивача включено до 7 черги Реєстру акцептованих вимог кредиторів АТ "Дельта Банк" на суму 767.617,16 грн. (довідка Банку № 05-3240303 від 16.02.2016).

Обґрунтовуючи заявлений позов про визнання недійсним договору застави, стороною якого позивач не був, останній послався на те, що внаслідок укладення спірного правочину Нацбанк набув права позачергово задовольнити свої кредиторські вимоги, що має наслідком порушення прав та інтересів Підприємця, як кредитора 4 та 7 черги.

Колегія суддів відзначає, що статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 1 Закону України "Про заставу", яка кореспондується зі статтею 572 ЦК України, встановлено, що застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. У силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

У статті 574 Цивільного кодексу України визначено, що застава виникає на підставі договору.

Згідно з частини 1 статті 3 Закону України "Про заставу" заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.

За своїм змістом та правовою природою укладений Банком та Нацбанком договір застави майнових прав № 37/ЗМП від 11.04.2014 є договором застави, який підпадає під правове регулювання норм статей 572-593 Цивільного кодексу України та Закону України "Про заставу".

Статтею 13 Закону України "Про заставу" визначено, що договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. При заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права (стаття 23 Закону України "Про заставу" (у редакції, яка діяла на момент укладання оскаржуваного Договору застави).

Статтею 512 ЦК України визначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

Застава як окремий спосіб забезпечення зобов'язання регулюється параграфом 6 глави 49 ЦК України, законами України "Про заставу", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", "Про іпотеку", "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Договори застави майнових прав є способом забезпечення виконання зобов'язання та не передбачають заміну кредитора у зобов'язанні. Аналогічна правова позиція міститься у пункті 4.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.11.2014 № 1 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів".

Вищевикладене, як вірно зазначено місцевим судом, свідчить про помилковість доводів позивача про те, що спірний договір застави є за своєю правовою природою змішаним. Доводи позивача щодо наявності в договорі застави розділу 4 "Порядок звернення стягнення та реалізація майнових прав шляхом уступки вимоги" як підстави зміни кредитора у зобов'язанні є помилковими, оскільки право звернення стягнення на предмет застави виникає у заставодержателя внаслідок невиконання боржником основного зобов'язання, як інституційна умова такого виду забезпечення як застава.

Нормами статті 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Водночас, у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, речі, на які законом поширено режим нерухомого майна, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації, договір застави має бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів.

Як встановлено колегією суддів вище, предметом застави згідно спірного договору застави є майнові права за кредитними договорами. Майнові права за кредитними договорами за своєю правовою природою не є нерухомим майном та законом на них не поширюється режим нерухомого майна, а тому відсутні підстави стверджувати про обов'язковість нотаріального посвідчення спірного правочину.

При цьому, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду проте, що законодавчо застава та іпотека є відмінними видами забезпечення виконання основного зобов'язання, а тому позивач помилково застосовує до положень спірного договору застави положення Закону України "Про іпотеку".

Колегія суддів також вважає необґрунтованими доводи позивача та Спілки про відсутність погодження істотних умов спірного договору застави майнових прав з огляду на таке.

Пункт 1.3 договору застави місить посилання на умови кредитного договору № 37 від 11.04.2014, зокрема щодо суми, строку повернення заборгованості, процентів за користування кредитом тощо.

Частиною 2 статті 12 Закону України "Про заставу" передбачено, що опис предмета застави в договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо). Так пунктом 1.1. договору застави передбачено, що предметом застави за цим договором є майнові права за кредитними договорами, що укладені між заставодавцем і юридичними та фізичними особами, перелік, яких наведений у додатку №1 до цього договору (далі - боржники).

Обтяження за договором застави зареєстроване в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, що підтверджується витягом про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна від 16.04.2014 № 44016711, копія якого наявна в матеріалах справи.

З урахуванням наведеного місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що сторонами спірного договору застави дотримано визначених законодавцем вимог щодо опису предмету застави, що спростовує доводи позивача про непогодження істотних умов спірного правочину.

Водночас, Положенням про надання Національним банком України кредитів банкам України для збереження їх ліквідності (затверджене Постановою Правління Національного банку України від 24.02.2014 № 91) (далі - Положення № 91), окрім іншого встановлено, що Банк для отримання кредиту для збереження ліквідності банку має подати до Національного банку реєстр укладених банком - позичальником кредитних договорів з юридичними та фізичними особами, що пропонуються в забезпечення Національному банку України (пул кредитів), форма якого наведена в додатку до цього положення (пункт 16 Положення № 91).

Пунктом 8 Положення № 91 визначено, що Національний банк України приймає в забезпечення за кредитом для збереження ліквідності банку кредити відповідно до реєстру укладених банком-позичальником кредитних договорів.

Голова правління (ради директорів) та голова спостережної (наглядової) ради банку протягом усього строку користування кредитом несуть персональну відповідальність за відповідність та достатність забезпечення, наданого банком Національному банку за кредитом для збереження ліквідності банку, включаючи достовірність даних, що містяться в реєстрі укладених банком-позичальником кредитних договорів з юридичними та фізичними особами, що надаються в забезпечення Національному банку України (пул кредитів), форма якого наведена в додатку до Положення (пункт 18 Положення № 91).

З системного аналізу вказаного слідує, що реєстр (копія першої та останньої сторінки наявна в матеріалах справи) є додатком № 1 до договору застави, що підтверджується самим договором застави та витягом про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна від 16.04.2014 № 44016711.

Колегія судді окремо звертає увагу на те, що місцевий суд з метою повного та всебічного розгляду цього спору ухвалою від 14.08.2018 (із врахуванням внесених виправлень ухвалою від 22.08.2018) на підставі положень частини 4 статті 74 ГПК України було витребовував у Нацбанку оригінал додатку № 1 до договору застави майнових прав для огляду в судовому засіданні.

Нацбанк, у свою чергу, вказаного документу до суду не надав, посилаючись на той факт, що додаток № 1 містить інформацію, яка має ознаки банківської таємниці та може бути у подальшому незаконно розповсюджена, а також на факт наявності такого додатку № 1 встановлена судами в межах розгляду інших спорів.

Ухилення від виконання вимог суду та надання додатку № 1 до договору застави стало підставою винесення місцевим судом окремої ухвали від 06.09.2018.

Разом з тим, місцевий суд дійшов правильного висновку про те, що сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону (пункт 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Як встановлено місцевим судом та підтверджується матеріалами справи, Банк звертався до Нацбанку про надання згоди на реалізацію активів АТ "Дельта Банк" (кредити, що знаходяться в заставі Національного банку України) у тому числі на підставі спірного договору застави № 37/ЗМП від 11.04.2014 (лист від 25.05.2018 № 3997, лист від 06.06.2018 № 4299, лист від 22.06.2018 №4732). Оскільки отримання такої згоди передбачено умовами укладеного договору застави, положеннями ЦК України, Закону України "Про заставу" та Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про погодження з боку Банку умов укладеного договору застави майнових прав та додатку № 1 до нього. Крім того, колегія суддів відзначає, що між сторонами договору застави майнових прав відсутній спір щодо його укладеності, та у разі непогодження предмета застави, який пропонувався у забезпечення Національному банку, Банк не отримав би кредит для забезпечення ліквідності банку за кредитним договором № 37.

Твердження позивача, Спілки, Фонду та Банку про невідповідність предмету застави за спірним договором окремим вимогам законодавства, щодо класифікації договорів забезпечення, за кредитними договорами, як І-ІІІ рівня ліквідності, також спростовуються таким.

У матеріалах справи наявна копія звіту Нацбанку про інспектування Банку - юридичної особи - Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" з 01.03.2011-01.08.2014, довідка Нацбанку про перевірку ПАТ "Дельта Банк" за період з 19.08.2013-18.03.2014 з питань виконання зобов'язань за кредитними договорами, укладеними з Національним банком України, якими було встановлено, що нормативи ліквідності у період інспектування Банком дотримувались, за станом на 18.03.2014 Н4 складає 35,65 % та за станом на 11.03.2014 Н5-47,91 %, Н6 - 71,61 %.

Крім того, у висновку розслідування обставин зміни параметрів (збільшення лімітів, анулювання простроченої заборгованості) карткових кредитів фізичних осіб, майнові права, за якими було передано в заставу НБУ за кредитами рефінансування від 07.06.2017, затверджений уповноваженою особою Фонду, на який як на належний доказ посилається Банк, було здійснено вибірку та досліджено кредитні договори, майнові права за якими були передані Нацбанку в заставу, в тому числі й за спірним правочином, на предмет зміни лімітів. В той же час, Фондом на виконання вимог ухвали місцевого суду від 01.08.2018 було надано до суду висновок "Аналіз неплатоспроможного банку ПАТ "Дельта Банк" від 20.03.2017, складеного фахівцями Ернст енд Янг. Зі змісту вказаного висновку слідує, що під час дослідження кредитних операцій не було виявлено порушень Положення № 91 НБУ, як то вбачається з розділу "Аналіз кредитних операцій та дебіторської заборгованості".

Відповідно до статей 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком місцевого суд про те, що позивач належними та допустимими доказами не довів наявності обставин, щодо невідповідності предмету застави за спірним договором нормам чинного законодавства.

За приписами частини 2 статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Так, однією з підстав визнання спірного договору застави недійсним позивач вказує те, що підписанти обох сторін не були наділені такими повноваженнями.

Колегія суддів не погоджується з такими твердження позивача та вважає їх такими, що спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.

Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, спірний договір застави підписаний Головою Ради Директорів АТ "Дельта Банк" Поповою О.Ю. та заступником начальника Головного управління Національного банку України по місту Києву й Київській області Мєзєнцевою Іриною Степанівною.

Голова Ради Директорів АТ "Дельта Банк" Попова О. Ю. підписала договір застави на підставі статуту АТ "Дельта Банк".

Станом на дату укладання договору застави діяв Статут AT "Дельта Банк", затверджений Рішенням позачергових Загальних зборів акціонерів AT "Дельта Банк" № 5 від 25.07.2013, погоджений Національним банком України 16.08.2013, державна реєстрація змін до установчих документів проведена 21.08.2013 (далі - Статут).

Згідно з пунктом 6.1 Статуту органами управління AT "Дельта Банк" є Загальні збори акціонерів; Спостережна рада; Рада Директорів.

Загальні збори акціонерів є вищим органам управління Банку і можуть вирішувати будь-які питання діяльності Банку (підпункт 6.3.1. Статуту).

Підпунктом 6.3.2 Статуту визначено, що до виключної компетенції Загальних зборів акціонерів належить, зокрема, прийняття рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 25% вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності Банку.

До виключної компетенції Спостережної ради AT "Дельта Банк" належить, зокрема, прийняття рішення про вчинення значних правочинів та правочинів, щодо яких є заінтересованість, у випадках, передбачених законодавством, а також надання згоди на укладання Банком правочинів з одним контрагентом на суму, що перевищує 25% регулятивного капіталу Банку (пункт 6.4.2.6 та 6.4.2.32 Статуту).

Як вірно встановлено місцевим судом та підтверджено матеріалами справи, Спостережною Радою Банку була надана згода на укладання Головою Ради Директорів ПАТ "Дельта Банк" пані Поповою Оленою Юріївною правочинів з Національним Банком України. Копія витягу з Протоколу № 469 Спостережної Ради ПАТ "Дельта Банк" наявна в матеріалах справи (том 1 а. с. 184).

Відповідно до Положення про філії (територіальні управління) Національного банку України (далі - Положення), що затверджене Постановою Правління Національного банку України від 01.02.2010 № 36 (в редакції, що діяла на момент укладання спірного договору), територіальні управління в сфері грошово-кредитного регулювання, у межах повноважень, укладають з банками регіону від імені Національного банку, залежно від інструментів регулювання ліквідності банків, усі види договорів та додаткові договори до них, контролюють виконання банками регіону умов цих договорів (підпункт г пункту 3.1 Положення).

З матеріалів справи вбачається, що заступник начальника Головного управління Національного банку України по місту Києву і Київській області Мєзєнцева Ірина Степанівна при підписанні договору застави діяла на підставі Положення та Довіреності від 28.02.2014, що видана в порядку передоручення від Лехіцької Євстахії Петрівни (начальник Головного управління Національного банку України по місту Києву і Київській області) та посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М. А. 28.02.2014 за № 195. Копія вказаної довіреності наявна в матеріалах справи (том 1 а. с. 182), строк її дії - до 11.02.2024, вона містить повноваження укладати від імені Національного банку всіх видів договорів, крім зовнішньоекономічних, вносити до укладених договорів зміни та доповнення, розривати договори, підписувати та виконувати всі інші дії, пов'язані з виконання вказаного повноваження. При цьому довіреність, яка видана на ім'я Лехіцької Євстахії Петрівни від 11.02.2014 (том 1 а. с. 183) та посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л. І. 11.02.2014 за № 276, діяла до 11.02.2024 та містить умову, що повноваження за довіреністю можуть бути передані іншим особам, при цьому вона містить повноваження на укладання від імені Національного банку всіх видів договорів, крім зовнішньоекономічних, вносити до укладених договорів зміни та доповнення, розривати договори, підписувати та виконувати всі інші дії, пов'язані з виконання вказаного повноваження.

Вказане вище, як вірно зазначено місцевим судом, свідчить про наявність у підписантів спірного правочину належного обсягу повноважень на його укладання, а тому відсутні підстави вважати договір застави майнових прав недійсним на підставі частини 2 статті 203 ЦК України.

Переглядаючи спір по суті, колегія суддів також відзначає таке.

При вирішенні позову про визнання недійсним правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. Тобто, право на судовий захист пов'язане виключено з порушенням суб'єктивного права позивача. Отже, суд може захистити лише порушене право позивача. Відсутність хоча б однієї з умов надання судового захисту суб'єктивного права виключає можливість задоволення матеріально-правових вимог позивача. Інше б суперечило завданню господарського судочинства та праву на звернення до господарського суду, що пов'язане із захистом саме порушеного, невизнаного або оспорюваного права позивача (частина перша статті 2, частина друга статті 4 ГПК України).

При цьому, колегія суддів бере до уваги, що за змістом наведених положень статей 15, 16, 204, 205, 215 ЦК України, за результатами розгляду спору щодо визнання правочину недійсним судом вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й в першу чергу визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Колегія суддів також враховує, що обставину дійсного (реального) порушення відповідачем (відповідачами) прав, свобод чи інтересів позивача (або наслідки у вигляді збитків чи інших обмежень) має довести належними, допустимими і достовірними доказами саме позивач.

Предметом спору в даній справі виступає, зокрема, вимога позивача про недійсність Договору застави майнових прав № 37/ЗМП від 11.04.2014, укладеного між Національним банком України як заставодержателем, та Публічним акціонерним товариством Дельта банк як заставодавцем.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в абз. 5 п. 5 постанови від 06.11.2009 № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

При цьому, відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (абз. 3 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними ).

Таким чином, з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів зауважує, що в спорі про визнання правочину недійсним факт порушення прав позивача правочином має виникнути саме в момент вчинення такого правочину.

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 02.10.2015 № 664 Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АТ Дельта Банк та рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 02.10.2015 № 181 Про початок здійснення процедури ліквідації АТ Дельта Банк та делегування повноважень ліквідатора банку перебуває в стадії ліквідації.

З позовної заяви вбачається, що позивач - фізична особа-підприємець Суліма А.В. звернувся до господарського суду про визнання недійсним укладеного між відповідачами Договору застави як кредитор Публічного акціонерного товариства Дельта Банк , що підтверджується довідкою Банку про включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів АТ Дельта Банк № 05-3240303 від 16.02.2016 на суму 767.717,16 грн.

Позивач вважає, що Нацбанк на підставі оспорюваного Договору застави майнових прав № 37/ЗМП від 11.04.2014 на даний час вправі позачергово задовольнити свої кредиторські вимоги, що має наслідком порушення прав та інтересів позивача як вкладника та як кредитора АТ Дельта банк четвертої та сьомої черги. Тобто, у зв'язку із укладенням оспорюваного Договору, на думку позивача, змінюється обсяг та розмір коштів, які будуть відшкодовані вкладникам та кредиторам банку.

Тобто, причиною виникнення даного спору є намагання позивача захистити свої майнові права та інтереси як кредитора АТ Дельта банк в процедурі ліквідації Банку, кредиторські вимоги якого включено до реєстру акцептованих вимог кредиторів.

Відповідно до положень статті 77 Закону України Про банки і банківську діяльність банк може бути ліквідований у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у день отримання рішення Національного банку України про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону України Про систему гарантування вкладів фізичних осіб .

Згідно з статтею 52 Закону України Про систему гарантування вкладів фізичних осіб кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів у такій черговості: 4) вимоги вкладників - фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), які не є пов'язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом; 7) вимоги інших вкладників, які не є пов'язаними особами банку, юридичних осіб - клієнтів банку, які не є пов'язаними особами банку.

Відповідно до частини першої статті 48 Закону України Про систему гарантування вкладів фізичних осіб Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює такі повноваження: складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів.

Реєстр акцептованих вимог кредиторів та зміни до нього підлягають затвердженню виконавчою дирекцією Фонду. Фонд не має права здійснювати задоволення вимог кредиторів до затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів (частини третя і шоста статті 49 Закону України Про систему гарантування вкладів фізичних осіб ).

Аналіз змісту наведених положень Закону свідчить, що захист права кредитора в процедурі ліквідації банку пов'язаний із включенням вимог такої особи до затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів.

Як вбачається з матеріалів справи, процедура ліквідації АТ Дельта банк розпочалася 02 жовтня 2015 року, а кредиторські вимоги позивача були включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів АТ Дельта Банк , відповідно, уже після вказаної дати, що підтверджується матеріалами справи, не заперечується сторонами та визнається позивачем.

В той же час, оспорюваний Договір застави майнових прав було укладено 11 квітня 2014 року, тобто до початку процедури ліквідації Банку і виникнення у позивача статусу кредитора в розумінні Закону України Про систему гарантування вкладів фізичних осіб .

Отже, оскільки на момент укладення Договору застави майнових прав № 37/ЗМП від 11.04.2014 Банк в процедурі ліквідації не перебував, позивач не мав прав кредитора четвертої та сьомої черги, а докази наслідково-причинного зв'язку між укладенням оспорюваного договору та початку ліквідації Банку матеріали справи не містять, колегія суддів не вбачає фактичних обставин, доведених належними, достатніми та беззаперечними доказами, на підтвердження порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача як кредитора Банку в процесі ліквідації саме станом на 11 квітня 2014 року - момент укладення між відповідачами оспорюваного договору.

Верховний Суд України в своєму Листі від 24.11.2008 Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними роз'яснив, що якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову.

Таким чином, обставини порушення прав позивача, які мають існувати саме на момент укладення Договору застави майнових прав, при розгляді справи не знайшли свого підтвердження, а відтак не підлягають й судовому захисту шляхом задоволення позову в цій частині.

Крім того, колегія суддів відзначає, що твердження позивача про те, що укладення оспорюваного договору змінює обсяг та розмір коштів, які будуть відшкодовані вкладникам та кредиторам банку, є виключно припущення та не ґрунтується на доказах. В свою чергу, за приписами статей 74, 76, 77 ГПК України на сторону зі справи покладається процесуальний обов'язок щодо доведення належними та допустимими доказами тих обставин, на які вона посилається в обґрунтування своїх, а судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Вимога позивача про визнання відсутнім у Національного Банку України права забезпеченого кредитора за кредитним договором № 37 від 11.04.2014 є за своєю правовою природою реалізацією наслідків недійсності договору застави майнових прав. Оскільки у межах цього спору колегією суддів встановлено безпідставність та недоведеність обставин, які покладені позивачем в основу доводів про недійсність договору застави майнових прав, місцевий суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні вимоги про визнання відсутнім у Національного Банку України права забезпеченого кредитора за кредитним договором № 37 від 11.04.2014.

Місцевий суд також вірно зазначив, що відповідач у справі наділений положеннями статті 191 ГПК України правом визнання позову, однак, у той же час, суд не зв'язаний заявою такого відповідача про визнання позову. Таким чином, встановивши недоведеність доводів позивача, покладених в основу цього позову, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заяви Банку про визнання позову.

За змістом частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відтак, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Аналогічна правова позиція викладена у пункті 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів".

Беручи до уваги наведене, місцевий суд правомірно відмовив у задоволенні позову з підстав його недоведеності без урахування заяви відповідача 1 про сплив позовної даності за позовними вимогами у даному спорі.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З огляду на вказані обставини, ґрунтуючись на матеріалах справи, колегія суддів вважає, що рішення місцевого прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень, викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції.

Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод. (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Беручи до уваги наведене, всі інші аргументи учасників судового процесу колегія судів відхиляє як такі, що не стосуються предмета спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику.

У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції було надано позивачу вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.

Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.

Окремо колегія суддів відзначає, що в ході апеляційного перегляду справи позивачем було заявлено клопотання від 23.01.2019 про витребування доказів. У цьому клопотанні позивач просив витребувати від Національного баку України належним чином завірені копії вище згадуваного Додатку № 1 до оспорюваного договору та оригінали для огляду в судовому засіданні.

При цьому, колегія суддів також враховує посилання позивача в апеляційній скарзі на п. 6 ч. 1 ст. 258 ГПК України та необхідність дослідження у судовому засіданні зазначеного Додатку № 1, який, за твердженням позивача, свідчить про недосягнення сторонами оспорюваного договору згоди щодо його предмету.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 258 ГПК України в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.

Згідно з ч. 8 ст. 80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Як зазначено в ч. 3 ст. 269 ГПК України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Беручи до уваги межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, передбачені ст. 269 ГПК України, а також те, що судом встановлено відсутність порушеного права позивача внаслідок укладення спірного договору, колегія суддів з огляду на положення ст. 76, ч. 8 ст. 80 ГПК України не вбачає підстав для витребування зазначеного доказу, оскільки останній фактично не впливає на предмет доказування у даній справі щодо наявності порушеного права позивача внаслідок укладання спірного договору, а тому заявлене позивачем клопотання задоволенню не підлягає.

Згідно зі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Суліма Андрія Володимировича на рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2018 року у справі № 910/7009/18 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 03.10.2018 року у справі № 910/7009/18 залишити без змін.

3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/7009/18.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного суду в порядку та в строк, передбачені ст.ст. 288, 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 30.01.2019 року.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді О.О. Хрипун

М.Г. Чорногуз