Постанова

від 21.01.2019 по справі 263/5273/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 січня 2019 року

м. Київ

справа № 263/5273/16-ц

провадження № 61-36476св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д.Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідачі: Маріупольська міська рада Донецької області, ОСОБА_6,

представник ОСОБА_6 - ОСОБА_7,

треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, товариство з обмеженою відповідальністю Проектно-експертна фірма Землі Приазов'я ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 грудня 2017 року у складі судді Томіліна О. М. та постанову Апеляційного суду Донецької області від 11 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Кочегарової Л. М., Попової С. А., Ткаченко Т. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Маріупольської міської ради Донецької області, ОСОБА_6, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, товариство з обмеженою відповідальністю Проектно-експертна фірма Землі Приазов'я (далі - ТОВ ПЕФ Землі Приазов'я ), про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання незаконним і скасування державного акту на право власності на земельну ділянку.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до реєстраційного посвідчення від 15 квітня 1992 року № 1094 за радгоспом Азовський було зареєстроване домоволодіння по АДРЕСА_1, яке знаходилося на його балансі, на земельній ділянці площею 1 588 кв. м (ширина - 36,5 м, довжина - 43,5 м). За договором купівлі-продажу від 28 квітня 1992 року № 5/1304 право власності на 1/2 частину житлового будинку з прилеглими у цій частині надвірними будівлями перейшло у власність її батька - ОСОБА_8, а за договором купівлі-продажу від 28 квітня 1992 року № 5/1303 право власності на 1/2 частину житлового будинку з прилеглими у цій частині подвірними будівлями перейшло у власність ОСОБА_6

Після смерті ОСОБА_8 вона отримала право власності на 1/4 частину домоволодіння на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 05 вересня 2005 року. На підставі договору дарування від 27 лютого 2007 року № 939 право власності на іншу 1/4 частку будинку також перейшло до неї.

Вказувала, що згідно із зведеним актом технічного паспорту від 29 жовтня 2004 року, зі змінами від 08 серпня 2006 року, домоволодіння містило наступні споруди: А-1, А1-1, Б, В, Д, Г, Е/п, Н, Ж, Ж/п, З, Л, М, огорожа № 1, 2, 3 і мощення І, ІІ, загальна площа ділянки 1 268 кв. м. Крім того, у цьому плані зазначено, що у її спільному користуванні з ОСОБА_6 перебуває прибудова літера Н (Н-1) та земельна ділянка.

У 2007 році ОСОБА_6 звернувся до Маріупольської міської ради Донецької області (далі - Маріупольська міська рада) із клопотанням щодо надання йому земельної ділянки площею 790 кв. м для обслуговування 1/2 частини вказаного домоволодіння. Відповідно до технічної документації, розробленої ТОВ ПЕФ Землі Приазов'я , Маріупольською міською радою було прийнято рішення від 20 травня 2008 року № 5/21-3845, на підставі якого видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 29 жовтня 2008 року на ім'я ОСОБА_6

Посилалася на те, що відведення земельної ділянки ОСОБА_6 було здійснене без отримання її згоди, як іншого співвласника домоволодіння, та приватизація частини земельної ділянки ОСОБА_10 здійснена з порушенням законодавства.

Зазначала, що нею дійсно були узгоджені межі земельної ділянки, що підтверджується актом про встановлення меж земельної ділянки від 17 грудня 2007 року, однак при їх узгодженні, вона вважала, що межа земельної ділянки буде проходити в іншому місці. Вона погодилася на узгодження меж у зв'язку із введенням її в оману ОСОБА_10

Вважала, що вказане рішення Маріупольської міської ради та державний акт на право власності земельної ділянки на ім'я ОСОБА_6 порушують її права та інтереси, як власника житлового будинку та земельної ділянки.

Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_4 просила суд визнати незаконним і скасувати рішення Маріупольської міської ради Донецької області від 20 травня 2008 року №5/21-3845 у частині підпункту 1.1.66 пункту 1.1 розділу 1 щодо надання у власність ОСОБА_6 земельної ділянки, загальною площею 0,0790 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 та державний акт від 29 жовтня 2008 року на право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,0790 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1, виданий на ім'я ОСОБА_6, зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі від 29 жовтня 2008 року № 01.08.162.08950.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 грудня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що права та законні інтереси позивача не порушено, оскільки рішення Маріупольської міської ради про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_6 прийнято уповноваженим органом у межах його компетенції. ОСОБА_4 було відомо про оформлення відповідачем документів на приватизацію земельної ділянки і вона письмово погодила межі суміжних земельних ділянок по АДРЕСА_1 напередодні оформлення відповідачем документів на приватизацію земельної ділянки, що підтверджується відповідним актом про погодження меж суміжних землекористувачів.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Донецької області від 11 квітня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5, залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 грудня 2017 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що районний суд відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства оцінив надані сторонами матеріали за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність між землекористувачами погодження порядку користування земельними ділянками та про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4, оскільки не було доведено, що її права порушено діями відповідачів, що фактичний порядок користування земельною ділянкою порушує її права і законні інтереси, позбавляє можливості належно користуватися своєю частиною будинку чи фактично виключає її з числа користувачів спільної земельної ділянки.

Посилання представника позивача про те, що ОСОБА_6 ввів в оману ОСОБА_4 та тиском змусив підписати акти погодження меж земельної ділянки та прийому-передачі межових знаків на зберігання, суд вважав безпідставними, оскільки вони побудовані на припущеннях та не підтверджені доказами.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2018 року до Верховного Суду , ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити її позов.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам. Вважає, що суди помилково взяли до уваги акт погодження меж земельної ділянки між нею та ОСОБА_6 від 17 грудня 2007 року, не врахувавши, що підписуючи його, вона не могла чітко перевірити фактичний розмір земельної ділянки. Вказує, що погоджуючи з нею межі земельної ділянки, відповідач увів її в оману щодо фактичних реальних розмірів ділянки.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2018 року представник ОСОБА_6 - ОСОБА_7 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4, в якому вказує, що доводи скарги є безпідставними, так як вони не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій, які забезпечили повний та всебічний розгляд справи, вірно оцінили наявні у справі докази та відмовили у задоволенні позову ОСОБА_4, оскільки вона не довела порушення будь-яких своїх прав.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_4задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 402 ЦПК Українивизначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 18 грудня 2007 року ОСОБА_6 звернувся до міського голови м. Маріуполя із заявою про передачу йому у власність безоплатно земельної ділянки площею 0,0790 га, виділеної для обслуговування житлового будинку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Також ОСОБА_6 подав директору ТОВ ПЕФ Землі Приазов'я заяву про оформлення державного акту на право власності на вказану земельну ділянку.

ТОВ ПЕФ Землі Приазов'я виконано завдання від 18 грудня 2007 року та складена Технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку громадянина ОСОБА_6 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 .

До складу вищевказаної технічної документації, зокрема, увійшов акт про встановлення меж земельної ділянки від 17 грудня 2007 року, який підписано у тому числі ОСОБА_4

Відповідно до акту від 17 грудня 2007 року про встановлення меж земельної ділянки суміжними землекористувачами по АДРЕСА_1 є: ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_4, які погодили те, що площа ділянки, що виділяється ОСОБА_6 складає 790 кв. м, претензій при встановленні меж не заявлено, межі узгоджено землекористувачами. Окрім того, в акті вказано, що на відкритих місцях кути поворотів закріплені знаками та вказані у інвентарній справі.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України у редакції 2004 року, чинній на час звернення ОСОБА_4 з позовом, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до положень частини третьої статті 10 та частин першої та четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналогічні норми містяться й у частині третій статті 12, частинах першій, шостій статті 81 чинного ЦПК України.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

У частинах другій та третій статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що способи захисту прав на земельні ділянки передбачені статтею 152 Земельного кодексу України, згідно якої власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди не дійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив із того, що права та законні інтереси позивача не порушено, оскільки рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_6 прийнято уповноваженим органом у межах його компетенції. ОСОБА_4 було відомо про оформлення відповідачем документів на приватизацію земельної ділянки і вона письмово погодила межі суміжних земельних ділянок по АДРЕСА_1 перед оформленням відповідачем документів на приватизацію земельної ділянки, що підтверджується відповідним актом про погодження меж суміжних землекористувачів.

Доводи касаційної скарги з посиланням на незаконність оскаржуваного рішення міської ради, є безпідставними, оскільки позивач не довела факту порушення своїх прав та, відповідно, підстав для звернення до суду із цим позовом, у розумінні положень статті 3 ЦПК України 2004 року, статей 15, 16 ЦК України.

Зазначені вище норми матеріального та процесуального права визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорюване суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Оскільки ОСОБА_4 не довела факту порушення своїх прав відповідачами, то відсутні підстави для задоволення позову, про що вірно було зазначено судами.

При цьому, апеляційний суд правильно вказав на те, що ОСОБА_4 безперешкодно скористалася своїм правом і 04 лютого 2015 року отримала свідоцтво про право власності на об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку, площею 0,0831 га, розташовану по АДРЕСА_1.

Посилання касаційної скарги на те, що суди помилково взяли до уваги акт погодження меж земельної ділянки між нею та ОСОБА_6, не врахувавши, що підписуючи його, вона не могла чітко перевірити фактичний розмір земельної ділянки, а відповідач увів її в оману щодо фактичних реальних розмірів ділянки, є безпідставними, оскільки побудовані виключно на припущеннях позивача, що заборонено у силу частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року (частини шостої статті 81 чинного ЦПК України).

Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й фактично зводяться до переоцінки судом доказів, що не входить до компетенції суду касаційної інстанції відповідно до положень статті 400 ЦПК України.

Отже, вирішуючи спір, суди повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, дослідили усі наявні у матеріалах справи докази та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4, оскільки вона не довела факту порушення відповідачами своїх прав.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 11 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б.І. Гулько

Ю.В. Черняк