Рішення

від 12.02.2019 по справі 910/16249/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

12.02.2019Справа №910/16249/18

За позовомДержавного підприємства "Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції" доТоварної біржі "Українська універсальна товарна біржа" простягнення 11756,29 грн

Суддя Смирнова Ю.М.

Без повідомлення (виклику) учасників справи

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державне підприємство "Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Товарної біржі "Українська універсальна товарна біржа" 11756,29 грн, з яких 7500,00 грн попередньої оплати, 1477,50 грн пені, 3% річних в сумі 121,44 грн, інфляційних втрат у розмірі 157,96 грн, штрафу у розмірі 20% вартості послуг на суму 1851,40 грн, штрафу у розмірі 7% за прострочення понад 30 днів в сумі 647,99 грн.

Позовні вимоги мотивовані невиконанням відповідачем умов укладеного між сторонами договору щодо проведення незалежної оцінки №2 від 09.01.2018 в частині надання відповідних послуг.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.12.2018, судом відкрито провадження у справі №910/16249/18, вирішено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, встановлено відповідачу строки для подання відзиву на позов - протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали та для подання заперечень на відповідь на відзив (якщо такі будуть подані) - протягом 5 днів з дня отримання відповіді на відзив, а позивачу строк для подання відповіді на відзив - протягом п'яти днів з дня отримання відзиву на позов.

Частиною 5 ст.176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому ст.242 цього Кодексу, та з додержанням вимог ч.4 ст.120 цього Кодексу.

Відповідно до ч.11 ст.242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Нормами ч.4 ст.89 Цивільного кодексу України передбачено, що відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

За приписами ч.1 ст.7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Так, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи, ухвала від 11.12.2018 про відкриття провадження у справі була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 02068, м.Київ, вул.Кошиця, будинок 9-Б, квартира 18.

Однак, конверт з ухвалою Господарського суду міста Києва був повернутий до суду відділенням поштового зв'язку з відміткою "за закінченням встановленого строку зберігання".

Згідно з п.5 ч.6 ст.242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення.

Відтак, за висновками суду, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки "за закінченням строку зберігання" свідчить про відмову відповідача отримати копію судового рішення за адресою свого місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, і вважається днем вручення відповідачу ухвали суду про відкриття провадження у справі в силу положень п.5 ч.6 ст.242 Господарського процесуального кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.03.2018 в справі №911/1163/17.

У даному випаду судом також враховано, що за приписами ч.1 ст.9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до ч.2 ст.2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

За змістом ч.ч.1, 2 ст.3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч.1 ст.4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалами Господарського суду міста Києва в справі №910/16249/18 в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

Отже, судом вчинені всі необхідні дії для належного повідомлення відповідача - Товарної біржі "Українська універсальна товарна біржа" про розгляд справи Господарським судом міста Києва.

Згідно з ч.2 ст.178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений ч.1 ст.251 Господарського процесуального кодексу України та ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.12.2018 не подав до суду відзиву на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до ч.2 ст.178 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -

ВСТАНОВИВ:

09.01.2018 між Державним підприємством "Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції" (замовник, позивач) та Товарною біржею "Українська універсальна товарна біржа" (виконавець, відповідач) було укладено договір щодо проведення незалежної оцінки №2 (договір), відповідно до умов якого замовник доручає, а виконавець приймає на себе зобов'язання надати послуги з незалежної оцінки майна Вінницької обласної філії державного підприємства "Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції": майно (відповідно до наданого переліку у додатку 1), що є у власності Державного підприємства "Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції" та розташоване за адресою: м.Вінниця, вул.Коцюбинського, 8 (далі - об'єкт оцінки) (п.1.1), мета оцінки: визначення ринкової вартості для відчуження (п.1.3), дата оцінки: 31.01.2018 (п.1.4), ціна договору та загальна вартість послуг, що підлягає оплаті замовником складає 7500,00 грн з врахуванням податку на додану вартість (п.2.1), замовник здійснює оплату вартості наданих послуг (передбаченої п.2.1. даного договору) на поточний рахунок виконавця, протягом 3 (трьох) банківських днів з моменту отримання рахунку на оплату (п.2.2), після надання послуг, виконавець направляє замовнику акт здачі-приймання наданих послуг (п.2.3), виконавець розпочинає виконання своїх договірних зобов'язань після отримання від замовника оплати вартості послуг, згідно до п.2.2 договору і повного пакету документів, передбаченого національними стандартами і чинними нормативно-правовими актами в сфері оцінки майна та майнових прав для проведення оцінки об'єкту (п.3.1), строк завершення надання послуг в повному обсязі, передбаченому даним договором і представлення замовнику звіту про оцінку не пізніше ніж через 31 календарний день від дати виконання умов, передбачених п.3.1 цього договору (п.3.2). за несвоєчасне надання послуг без об'єктивних причин виконавець сплачує замовнику пеню у розмірі 0,1% від вартості послуг за цим договором за кожен день прострочення (п.6.1), цей договір вважається укладеним з моменту його підписання уповноваженими представниками обох сторін і діє до повного виконання сторонами взаємних договірних зобов'язань (п.7.1).

Відповідно до додатку 1 до договору контрагентами погоджено перелік майна Державного підприємства "Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції", наданого для оцінки.

На виконання умов укладеного між сторонами правочину, позивачем було перераховано відповідачу попередню оплату у розмірі 7500,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням №3395 від 16.01.2018.

22.06.2018 позивач звернувся до відповідача з претензією №1073 від 19.06.2018 про повернення авансового платежу.

Як зазначив позивач у позові, відповідач, у строк встановлений договором, до виконання робіт не приступив та не виконав їх взагалі, попередню оплату за договором щодо проведення незалежної оцінки №2 від 09.01.2018 на суму 7500,00 грн на вимогу позивача не повернув, у зв'язку з чим останній звернувся до суду з відповідним позовом.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з наступних підстав.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч.1 ст.14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 129 Конституції України унормовано, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-4 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

За приписами ст.86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).

Будь-які подані учасниками процесу докази підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Відповідно до частин 1, 2 ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Частина 1, п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України визначає, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно ч.1, ч.4 ст.202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Згідно ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За змістом ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором про надання послуг.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст.901 Цивільного кодексу України).

За приписами ч.1 ст.903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки, та в порядку, що встановлені договором.

Договір про надання послуг є зобов'язанням, що складається з двох органічно поєднаних між собою зобов'язань: по-перше, правовідношення, в якому виконавець повинен надати послугу, а замовник наділений правом вимагати виконання цього обов'язку; по-друге, правовідношення, в якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги укладений між сторонами договір як належну підставу, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.

Стаття 525 Цивільного кодексу України визначає, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст.526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Статтею 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Як свідчать матеріали справи, Державним підприємством "Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції" було перераховано відповідачу оплату за послуги на суму 7500,00 грн, а отже, позивачем було належним чином виконано свій обов'язок з перерахування попередньої оплати на виконання умов укладеного між сторонами правочину.

Проте, відповідач, у строк встановлений п.3.1 договору, до надання обумовлених договором послуг не приступив, у строк, встановлений п.3.2 договору послуги не надав. При цьому відповідно до умов п.3.2 договору, строк надання послуг визначений судом до 16.02.2018 включно (дата оплати + 31 календарний день).

Як встановлено судом, 22.06.2018 позивач звернувся до відповідача з претензією №1073 від 19.06.2018 про повернення суми попередньої оплати у розмірі 7500,00 грн, однак відповідач відповіді на вказану вимогу не надав, сплачені позивачем в якості попередньої оплати грошові кошти не повернув. Доказів протилежного матеріали справи не містять, а відповідач суду не надав.

Відповідно до приписів ст.3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

За змістом ст.13 Цивільного кодексу України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

За приписами ч.1 ст.8 Цивільного кодексу України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Враховуючи те, що главою 63 Цивільного кодексу України не врегульовано особливостей повернення виконавцем замовнику попередньої оплати в разі невиконання виконавцем своїх зобов'язань за договором про надання послуг та правового механізму її повернення, суд дійшов висновку про можливість застосування ч.2 ст.693 Цивільного кодексу України за аналогією закону до правовідносин, що виникли між позивачем та відповідачем.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.03.2018 в справі №910/1030/17.

Так ч.2 ст.693 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97- ВР від 17.07.1997 ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" від 23.10.1991, "Федоренко проти України" від 01.06.2006 зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".

Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Отже, за висновками суду, відсутність дій відповідача щодо надання послуг у визначений договором строк, надає позивачу право на "законне очікування", що йому будуть повернуті кошти попередньої оплати. Не повернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Брумареску проти Румунії", "Пономарьов проти України", "Агрокомплекс проти України").

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 по справі №910/5444/17 та від 05.07.2018 у справі №904/8972/17.

З огляду на викладене позивач правомірно скористався своїм правом на повернення передоплати за ненадану з боку відповідача послугу, оскільки таке право у позивача, як замовника за договором, існує паралельно з правом вимагати надання оплаченої послуги, однак такі права замовника є альтернативними, тобто взаємовиключними.

Отже, враховуючи, що відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів надання послуг у строки визначені договором щодо проведення незалежної оцінки №2 від 09.01.2018, суд дійшов висновку про наявність підстав для повернення позивачу суми попередньої оплати у розмірі 7500,00 грн та задоволення позовних вимог в цій частині.

За прострочення виконання зобов'язання з повернення авансового платежу, позивач просить стягнути з відповідача 121,44 грн - 3% річних та 157,96 грн інфляційних втрат.

Стаття 625 Цивільного кодексу України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Відповідно до ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ст.ст.524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Таким чином ст.625 Цивільного кодексу України передбачено можливість стягнення 3% річних та інфляційних втрат за прострочення саме грошового зобов'язання.

За своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні ст.625 Цивільного кодексу України.

Стягнення з відповідача суми попередньої оплати не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення сплаченої попередньої оплати за не надані послуги.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на підставі ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України, на суму попередньої оплати послуг.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.10.2018 в справі №923/1151/17 та від 20.11.2018 у справі №916/75/18.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача 1477,50 грн пені, штрафу у розмірі 20% вартості послуг на суму 1851,40 грн та штрафу у розмірі 7% за прострочення понад 30 днів в сумі 647,99 грн, суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, у встановлений ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України та п.3.2 договору строк свого обов'язку по наданню послуг позивачу не виконав, допустивши прострочення виконання зобов'язання, а тому дії відповідача є порушенням зобов'язань (ст.610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст.612 Цивільного кодексу України). Відповідно, є підстави для застосування по відношенню до відповідача встановленої законом відповідальності.

Частиною 1 ст.216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

За приписами ст.230 Господарського кодексу України визначено, що порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно з ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

У ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України вказано, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Частиною 1 ст.548 Цивільного кодексу України унормовано, що виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

При цьому, право учасників господарських правовідносин встановлювати інші, ніж передбачено Цивільним кодексом України, види забезпечення виконання зобов'язань, у тому числі, встановлювати неустойку за порушення негрошового зобов'язання, визначено ч.2 ст.546 Цивільного кодексу України, що узгоджується із свободою договору, яка передбачена ст.627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені правом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом встановлення окремого виду відповідальності - договірної санкції за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань.

Частиною 4 ст.231 Господарського кодексу України передбачено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

За умовами п.6.1 договору, за несвоєчасне надання послуг без об'єктивних причин виконавець сплачує замовнику пеню у розмірі 0,1% від вартості послуг за цим договором за кожен день прострочення.

З огляду на порушення відповідачем строків надання послуг за договором щодо проведення незалежної оцінки №2 від 09.01.2018, позивачем було нараховано й заявлено до стягнення неустойку в сумі 1477,50 грн за період з 31.01.2018 по 15.08.2018.

Оскільки судом встановлено факт не надання відповідачем послуг, у строк, погоджений контрагентами в договорі, то вимоги позивача про стягнення з відповідача неустойки є обґрунтованими.

Водночас, відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Суд зазначає, що до неустойки за порушення не грошових зобов'язань застосовується припис ч.6 ст.232 Господарського кодексу України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується неустойка і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений ч.6 ст.232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

За змістом ч. 1 ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Здійснивши перевірку наведеного заявником розрахунку, судом встановлено, що останній містить помилки, зокрема, заявником не враховано, що відповідно до умов договору виконавець розпочинає виконання своїх договірних зобов'язань після отримання від замовника оплати вартості послуг, згідно до п.2.2 договору і повного пакету документів, передбаченого національними стандартами і чинними нормативно-правовими актами в сфері оцінки майна та майнових прав для проведення оцінки об'єкту, а строк завершення надання послуг в повному обсязі, передбаченому даним договором і представлення замовнику звіту про оцінку не пізніше ніж через 31 календарний день від дати виконання умов, передбачених п.3.1 цього договору.

За приписами ст.253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Отже, здійснивши власний перерахунок (з урахуванням вірного періоду нарахування), суд дійшов висновку, що обґрунтованим є стягнення з відповідача неустойки на суму 1350,00 грн за період прострочки з 17.02.2018 по 15.08.2018.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача штрафу у розмірі 20% вартості послуг на суму 1851,40 грн та штрафу у розмірі 7% за прострочення понад 30 днів в сумі 647,99 грн, суд зазначає наступне.

Частиною 2 ст.231 Господарського кодексу України передбачено, що у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

При цьому за висновками суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення штрафу у розмірі 20% вартості послуг на суму 1851,40 грн згідно положень ст.231 Господарського кодексу України, оскільки відповідачем послуги не були надані взагалі.

Щодо стягнення з відповідача штрафу у розмірі 7% за прострочення понад 30 днів, то суд зазначає, що виходячи з положень зазначеної норми матеріального права, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання штрафних санкцій у вигляді пені та штрафу, передбачених абзацом 3 ч.2 ст.231 Господарського кодексу України, можливо при сукупності відповідних умов, а саме: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення, пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України, якщо допущено прострочення виконання не грошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконаних робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір пені за кожний день прострочення виконання такого зобов'язання та за прострочення його виконання понад тридцять днів додатково вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу з вказаної вартості.

Як вбачається з матеріалів справи, Державне підприємство "Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції" є державним підприємством, заснованим Міністерством аграрної політики та продовольства України. Отже позивач є суб'єктом господарювання, який належить до державного сектора економіки.

Оскільки судом встановлено факт прострочення виконання відповідачем зобов'язання по наданню обумовлених договором послуг, Державне підприємство "Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції" належить до державного сектора економіки, умовами укладеного між сторонами договору не передбачено інший розмір штрафу, то вимоги позивача про стягнення з відповідача 7% штрафу є законними та обґрунтованими.

Здійснивши власний перерахунок 7% штрафу, суд дійшов висновку, що обґрунтованим є стягнення з відповідача штрафу на загальну суму 525,00 грн.

За таких обставин, приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Державного підприємства "Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції" до Товарної біржі "Українська універсальна товарна біржа" підлягають задоволенню частково.

Згідно положень п.2 ч.1 ст.129 Господарського процесуального кодексу України, приймаючи до уваги висновки суду про часткове задоволення позовних вимог, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст.129, 236-238, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товарної біржі "Українська універсальна товарна біржа" (02068, м.Київ, вул.Кошиця, будинок 9-Б, квартира 18, ідентифікаційний код 31759770) на користь Державного підприємства "Державний центр сертифікації і експертизи сільськогосподарської продукції" (03040, м.Київ, вул.Стельмаха, будинок 6-А, ідентифікаційний код 39394238) 7500 (сім тисяч п'ятсот) грн 00 коп. попередньої оплати, 7% штрафу на суму 525 (п'ятсот двадцять п'ять) грн 00 коп., пеню у розмірі 1350 (одна тисяча триста п'ятдесят) грн 00 коп. та судовий збір у розмірі 1405 (одна тисяча чотириста п'ять) грн 10 коп.

3. Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

4. В іншій частині позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст.ст.256, 257 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення. При цьому, згідно з п.п.17.5 п.17 Розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Ю.М. Смирнова