Ухвала

від 11.02.2019 по справі 910/7289/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

11 лютого 2019 року

м. Київ

Справа № 910/7289/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Магнум"

на постанову Північного апеляційного господарського суду у складі Зубець Л.П. - головуючого, Мартюк А.І., Дідиченко М.А. від 06 грудня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва у складі Ярмак О.М. від 25 вересня 2018 року

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Термінал Південна Хвиля"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Магнум"

про стягнення 182 473, 27 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Магнум" (26 грудня 2018 року) звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06 грудня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 25 вересня 2018 року у даній справі.

За наслідками перевірки матеріалів поданої касаційної скарги, Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі № 910/7289/18 і в обґрунтування цієї відмови зазначає таке.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до пункту 9 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України одним із принципів господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.

Аналогічні положення закріплено і в частині 1 статті 17 Господарського процесуального кодексу України, за якими учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до статті 15 Господарського процесуального кодексу України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Так, за приписами пункту 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Згідно з частиною 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Враховуючи, що положення статті 12 Господарського процесуального кодексу України в структурі законодавчого акту розташовані серед Загальних положень цього Кодексу, суд вправі відносити справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду. При цьому, за змістом частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України справи, на які поширюється дія цієї частини статті 12 Господарського процесуального кодексу України є малозначними в силу властивостей притаманних їм, виходячи з ціни пред'явленого позову та його предмета, без необхідності ухвалення окремого судового рішення щодо віднесення зазначених справ до відповідної категорії.

Відповідно до частини 7 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 163 Господарського процесуального кодексу України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Предметом позову у даній справі є стягнення грошових коштів у розмірі 182 473, 27 грн., що більше ніж сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2018 рік), але значно менше ніж п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2018 рік), а тому справа № 910/7289/18 може бути віднесена судом до категорії малозначних, у разі, якщо вона є справою незначної складності.

Спір у цій справі виник у зв'язку з тим, що відповідач, на думку позивача, не виконав свої зобов'язання з оплати виконаних робіт за договором, що був укладений між сторонами даного провадження.

Відповідач же зазначає про те, що позивачем роботи за договором у спірний період не виконувалися, а докази, що подавалися позивачем на підтвердження виконання таких робіт є неналежними та недопустимими.

Суд вважає, що розгляд справи № 910/7289/18 по суті зводиться до необхідності надання оцінки поданим сторонами доказам з встановленням факту виконання чи невиконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Термінал Південна Хвиля" робіт за укладеним між сторонами договором, та, відповідно, факту оплати чи не оплати таких робіт Товариством з обмеженою відповідальністю "Магнум".

Разом з цим, відповідно до положень частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Повноваження з оцінки та перевірки доказів є виключною компетенцією судів попередніх інстанцій, і виходячи із предмету укладеного між сторонами даної справи договору, процесуальні дії з такої оцінки об'єктивно не можуть викликати жодних складнощів у місцевого та апеляційного судів, відповідно і застосування конкретних норм матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини, є очевидним.

Таким чином Суд дійшов висновку, що справа № 910/7289/18 є справою незначної складності, а оскільки ціна позову у ній значно менша ніж п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то у розумінні Господарського процесуального кодексу України ця справа є малозначною.

Так як подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів а), б), в), г) пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а власної ініціативи таких умов Суд також не вбачає, то і підстав для відкриття касаційного провадження у даній справі не має.

Суд роз'яснює скаржнику, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага.

Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 236 Господарського процесуального кодексу України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

В контексті викладеного Суд вважає за необхідне зазначити, що Рекомендацією № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.

При цьому використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "ступінь складності справи", "малозначні справи", "очевидне застосування норм" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

За таких обставин, керуючись статтями 2, 12, 15, 17, 163, 234, 287, 293, 314 Господарського процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Магнум" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06 грудня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 25 вересня 2018 року у справі № 910/7289/18.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Суховий В.Г.