Постанова

від 21.02.2019 по справі 2540/2816/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 2540/2816/18 Суддя (судді) першої інстанції: Падій В.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 лютого 2019 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Кузьменка В. В.,

суддів Василенка Я. М., Шурка О. І.,

за участю секретаря Видмеденко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Ріпкинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди, за апеляційною скаргою Ріпкинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.10.2018, -

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправною бездіяльності Ріпкинського ОУ ПФУ щодо невиплати ОСОБА_3 пенсії по інвалідності з квітня 2017 року; зобов'язання Ріпкинського ОУ ПФУ поновити ОСОБА_3 виплату пенсії по інвалідності з квітня 2017 року, з урахуванням заборгованості та нарахуванням компенсації втрати частини доходів; стягнення з Ріпкинського ОУ ПФУ на користь ОСОБА_3 моральної шкоди у сумі 10000,00 грн.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.10.2018 задоволено позов частково.

Визнано дії відповідача неправомірними та зобов'язано Ріпкинське об'єднане управління Пенсійного фонду України виплатити ОСОБА_3 нараховану з 01.04.2017 пенсію по інвалідності, з урахуванням виплачених сум.

Зобов'язано нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини грошових доходів (пенсії) та стягнуто моральну шкоду у сумі 1000 (одна тисяча) грн. 00 коп.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що з квітня 2017 виплату пенсії було призупинено в зв'язку з проведенням перевірки щодо підтвердження факту проживання внутрішньо переміщеної особи на підконтрольній Україні території та позивач не зверталася із заявою про поновлення виплати пенсії за віком згідно Закону України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування , а тому протиправні дії з боку Управління відсутні. Щодо моральної шкоди відповідач, крім іншого, зазначає, що пенсійне законодавство не передбачає стягнення моральної шкоди.

В судове засідання з'явився представник позивача, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Представник апелянта, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явився.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представника апелянта.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

У відповідності до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 перебуває на обліку в Ріпкинському ОУ ПФУ як внутрішньо переміщена особа (фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 та отримує пенсію по інвалідності, відповідно до Закону України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування (пенсійне посвідчення позивача № НОМЕР_1 від 28.09.2011 серії НОМЕР_3

Згідно з довідки Ріпкинського ОУ ПФУ від 18.06.2018 № 240 про розмір призначеної ОСОБА_3 і фактичною отриманої пенсії, відповідачем з квітня 2017 року не нараховується та не виплачується позивачу пенсія по інвалідності (а.с.25).

Згідно з витягом з протоколу № 4 засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 30.03.2017, на підставі проведеної перевірки фактичного місця проживання внутрішньо переміщених осіб, прийнято рішення про скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_3 (АДРЕСА_1 та внести відомості про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до розпорядження Ріпкинського ОУ ПФУ від 06.04.2017 ОСОБА_3 припинено виплату пенсії до з'ясування обставин з 01.04.2017, на підставі витягу з протоколу засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 30.03.2017 № 4.

Листом від 18.06.2018 № 49/09/П-10 відповідачем надано відповідь на адвокатський запит, у якій зазначено, що Ріпкинським ОУ ПФУ припинено виплату пенсії ОСОБА_3 у зв'язку із скасуванням дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, на підставі витягу з протоколу засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 30.03.2017 № 4.

17.08.2018 позивач звернулась до Ріпкинського ОУ ПФУ із заявою про поновлення виплати належної їй пенсії з квітня 2017 року, до якої додала довідку від 17.08.2018 № 7402000307 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Згідно з витягу з протоколу № 8 засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 30.08.2018, на підставі проведеної перевірки фактичного місця проживання внутрішньо переміщених осіб, прийнято рішення про відновлення з 17.08.2018 виплати пенсії, як внутрішньо переміщеній особі ОСОБА_3 (фактично проживає: АДРЕСА_3; зареєстрована: АДРЕСА_2) та здійснення контролю за проведенням соціальних виплат за місцем її фактичного проживання (перебування).

Не погоджуючись з невиплатою пенсії по інвалідності з квітня 2017 року, позивач звернулась з позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що припинення виплати пенсії позивачу здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058-IV, та з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.

Також, припинення виплати пенсії, яка є єдиним джерелом доходів позивача, якій встановлено другу групу інвалідності безстроково, на думку суду першої інстанції, безумовно призводить до душевних страждань та до порушення нормальних життєвих зв'язків через припинення виплати пенсії. Суд оцінив заподіяну моральну шкоду в сумі 1000,00 грн.

Колегія суддів не може в повній мірі погодитись з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, нормами Законів України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні від 11.12.2003 р. № 1382-IV (далі - Закон № 1382-IV), Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування від 09.07.2003 р. № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV), Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб від 20.10.2014 р. № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII), постановою КМУ Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 05.11.2014 р. № 637 (далі - Постанова № 637), Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою КМУ від 01.10.2014 р. № 509 у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок № 509), Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою КМУ від 08.06.2016 р. № 365 (далі - Порядок № 365).

Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

У ст. 2, 6 Закону № 1382-IV визначено, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання.

У ст.ст. 1, 7, 12 Закону № 1706-VII закріплено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина-інвалід та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.

Підставою для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб є обставини, за яких внутрішньо переміщена особа: 1) подала заяву про відмову від довідки; 2) скоїла злочин: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочину проти людяності або військового злочину; 3) повернулася до покинутого місця постійного проживання; 4) виїхала на постійне місце проживання за кордон; 5) подала завідомо недостовірні відомості.

Пунктом 1 постанови КМУ № 637 передбачено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою КМУ від 01 жовтня 2014 року № 509.

Виплата (продовження виплати) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, що призначені зазначеним особам, здійснюється виключно через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства Державний ощадний банк України .

Згідно з п.п. 6, 71 Порядку № 509 довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 ЗУ Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб та абзацом шостим цього пункту. Довідка, видана до 20 червня 2016 року, яка не скасована і строк дії якої не закінчився, є дійсною та діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 ЗУ Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб .

У разі наявності підстав, передбачених ст. 12 ЗУ Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб , МВС, Національна поліція, ДМС, СБУ, Адміністрація Держприкордонслужби, Мінфін подають уповноваженому органу відповідну інформацію для прийняття рішення щодо зняття з обліку внутрішньо переміщених осіб.

Рішення про скасування дії довідки відповідно до ст. 12 ЗУ Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб приймається керівником уповноваженого органу за місцем проживання особи та надається їй протягом трьох днів з дати прийняття такого рішення або надсилається на адресу місця проживання, зазначену в довідці.

Відповідно до ст. 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з п. 12 Порядку № 365 соціальні виплати припиняються у разі: 1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати; 2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї; 3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат; 4) скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб ; 5) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Отже, законодавством гарантовано право ВПО на отримання пенсії за місцем її фактичного проживання.

При цьому, статтею 49 Закону № 1058-IV визначено перелік підстав для припинення особі виплати пенсії, які можуть бути застосовані виключно за рішенням територіального органу ПФУ або суду.

Разом з тим, ані в суді першої інстанції, ані в ході апеляційного провадження апелянтом не було доведено наявності будь-яких правових підстав для припинення виплати позивачу пенсії.

Щодо доводів ГУ ПФУ про причини припинення виплати пенсії позивачу, колегія суддів звертає увагу на те, що пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею відповідної особи та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Таким чином, перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-IV, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

У даному випадку, виплату пенсії припинено всупереч вимогам Закону № 1058-IV.

При цьому, Законом № 1058-IV не передбачено підстав припинення або призупинення виплати пенсії, як, наприклад, проведення перевірки особи за місцем проживання, верифікації або ж проведення ідентифікації у банку.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зазначено, що держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право на отримання пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Стаття 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

У рішенні у справі Суханов та Ільченко проти України Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.

Тому, припиняючи нарахування та виплату позивачу пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії.

При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії є таким, що не ґрунтується на Законі.

У пункті 28 Рішення Європейського суду з прав людини у справі Пічкур проти України (Заява № 10441/06) від 07 листопада 2013 року Європейський суд з прав людини зазначив, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. За наведених вище міркувань Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу (параграфи 51, 54).

У преамбулі до Закону № 1058-IV зазначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Водночас, не підтвердження фактичного місця проживання не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії, а Постанова КМУ № 365 є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем.

У цьому випадку, наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи потребує від пенсіонера, на відміну від інших громадян України, здійснення додаткових дій, не передбачених Законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема ідентифікація особи, перевірки місця проживання, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду без законних на те підстав.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що припинення виплати пенсії позивачу з квітня 2017 року було здійснено не у спосіб та не на підставах, передбачених Законом № 1058-IV, а тому вимоги щодо визнання протиправними дій відповідача щодо припинення виплати пенсії та зобов'язання відповідача поновити виплату пенсії позивачу підлягають задоволенню.

Що стосується стягнення моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до положень статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною 1 статті 23 ЦК України, положення якого застосовні до спірних відносин в аспекті вимог про стягнення моральної шкоди, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відшкодування моральної шкоди за своєю природою є санкцією за порушення прав особи, які були виявлені і доведені.

Згідно абз. 2 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 від 31.03.1995 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

У даному випадку, колегія суддів звертає увагу, що позивачем доказів щодо завдання їй шкоди відповідачем, через яку позивач могла би понести моральні страждання, майнові витрати (лікування) та будь-які докази розладу стану здоров'я у зв'язку з такими діями чи інші дані та розрахунки суду надані не були, колегія суддів приходить до висновку, що керуючись принципами розумності та справедливості, за обставин даної справи моральна шкода не підлягає стягненню з відповідача.

Відтак, в цій частині рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, адже сума моральної шкоди яку суд першої інстанції зобов'язав стягнути з відповідача жодним чином не є обґрунтованою та в матеріалах справи відсутні докази в обґрунтування розміру заявленої до відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до вимог частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, який відповідачем в даному випадку не виконаний.

Таким чином, враховуючи вищенаведене у сукупності, беручи до уваги при цьому кожен аргумент, викладений учасниками справи, колегія суддів приходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Ріпкинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.10.2018 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Ріпкинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.10.2018 - скасувати в частині стягнення з Ріпкинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України на користь ОСОБА_3 моральної шкоди у сумі 1000 (одна тисяча) грн. 00 коп., та відмовити у задоволенні цих вимог.

В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.10.2018 - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач: В. В. Кузьменко

Судді: Я. М. Василенко

О. І. Шурко

Повний текст постановив виготовлено 26.02.2019