Рішення

від 01.03.2019 по справі 200/1353/19-а

ДОНЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 березня 2019 р. Справа№200/1353/19-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Грищенка Є.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в приміщенні Донецького окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Великоновосілківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання бездіяльності протиправно., зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Великоновосілківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (далі - відповідач, Управління) про визнання протиправними дії щодо припинення виплати пенсії, зобов'язання відновити виплату пенсії за період з березня 2016 року по жовтень 2018 року, зобов'язання відновити виплату пенсії та нарахування пенсії з грудня 2018 року по теперішній час. Позивач також просив суд допустити негайне виконання рішення суду в частині виплати пенсії у межах суми стягнення за один місяць.

В обґрунтування позову зазначає, що перебуває на обліку в Великоновосілківському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Донецької області та одержує пенсію за віком. З 01 березня 2016 року по жовтень 2018 року відповідач припини виплату пенсії.

На запит позивач листом від 11 грудня 2018 року управління повідомило, що виплата пенсії була поновлена з листопада 2018 року, заборгованість з пенсії за минулий період буде виплачуватись на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Окрім того позивач зазначає, що у листопаді 2018 року виплату пенсії було поновлено, однак з грудня 2018 року відповідач знову припини виплату пенсії.

Позивач вважає дії Управління незаконними та такими, що порушують його конституційні права, оскільки статтею 49 Закону України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування передбачено право територіального органу Пенсійного фонду своїм рішенням припинити виплату пенсії, у випадку: якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; у разі смерті пенсіонера; у разі неотримання призначеної пенсії протягом шести місяців підряд; в інших випадках, передбачених законом. Закон України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування взагалі не передбачає можливості призупинення виплати пенсії, яка раніше була призначена та виплачувалась.

На підставі викладеного позивач просив суд про визнати протиправними дії щодо припинення виплати пенсії, зобов'язати відповідача відновити виплату пенсії за період з березня 2016 року по жовтень 2018 року, зобов'язати відновити виплату пенсії та нарахування пенсії з грудня 2018 року по теперішній час.

Ухвалою суду від 30 січня 2019 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновлено строк звернення , відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення.

Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

У строк, встановлений судом, через відділ документообігу та архівної роботи суду від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов ОСОБА_1, в якому відповідач заперечив проти задоволення заявлених вимог позивача. Свою позицію відповідач вмотивовував тим, що чинними нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України врегульовано порядок виплати пенсій особам, переміщеним з тимчасово окупованих територій. Згідно з супровідного листа до пенсійної справи позивача, яка була переведена з Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області виплату пенсії було припинено з 01 березня 2016 року на підставі інформації Служби безпеки України. У листопаді 2018 року виплату пенсії було поновлено, однак згідно розпорядження від 11 грудня 2018 року виплату пенсії було знову припинено у зв'язку із скасуванням дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. На підставі заяви позивача, наданої довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та згідно з рішення Комісії з питань призначення (відновлення) виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам виплату пенсії було відновлено у лютому 2019 року, виплата пенсії буде здійснена у березні 2019 року.

Розгляд справи проведено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.

Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, судом встановлено наступне.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1) є громадянкою України, ІНФОРМАЦІЯ_1 (паспорт серії ЕК 086296, виданий 22 грудня 2001 року), пенсіонером, що підтверджується пенсійним посвідченням №153833 та особою, переміщеною з тимчасово окупованої території, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 12 лютого 2018 року № НОМЕР_2. Доказів скасування вказаної довідки матеріали справи не містять.

Відповідач ОСОБА_2 об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області (код ЄДРПОУ 42171290) є суб'єктом владних повноважень органом виконавчої влади, основним завданням якого, згідно вимог чинного законодавства, зокрема, є реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення.

Положенням про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління, затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року № 28-2 на управління покладені повноваження, зокрема, щодо призначення (здійснення перерахунку) і виплати пенсії, щомісячного довічного грошове утримання суддям у відставці, допомоги на поховання та інших виплат відповідно до законодавства; забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, щомісячного довічного утримання суддям у відставці, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Фонду та інших джерел, визначених законодавством (підпункти 7,8 пункту 4 Положення).

Судом встановлено, що позивач перебуває на обліку в управлінні та отримує пенсію за віком призначену відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» . Виплата пенсія у попередньому управлінні Пенсійного фонду України, на обліку якому перебував позивач, була проведена по 29 лютого 2016 року відповідно до супровідного листа та атестату. Зазначений факт містить своє відображення у відзиві на позовну заяву.

Окрім того в матеріалах справи наявне розпорядження управління Пенсійного фонду у м. Артемівську Донецької області від 03 березня 2016 року про припинення виплати пенсії ОСОБА_1 до з'ясування. (а.с. 26)

На підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 16 березня 2018 року, яким відновлено виплату пенсії позивачу, у листопаді 2018 року управлінням було виплачено пенсію.(а.с.27)

Розпорядженням Управління від 11 грудня 2018 року ОСОБА_1 було відмовлено у призначенні (відновленні) соціальних виплат у зв'язку з скасуванням дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. (а.с. 28)

Розпорядженням Управління від 04 лютого 2019 року вирішено призначити (відновити) соціальні виплати ОСОБА_1 (а.с. 30)

Разом з цим, суд зазначає, що до відзиву на адміністративний позов як доказ на підтвердження обставин, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, до суду надано довідку про розмір призначеної і фактично отриманої пенсії від 14.02.2019 р., відповідно до якої позивачу була нарахована, але не виплачена пенсія за період з березня 2016 року по жовтень 2018 року включно, та з грудня 2018 року по січень 2019 року включно.

Інших доказів в обґрунтування законності підстав для припинення виплати пенсії позивачеві з зазначеної дати відповідачем до суду не надано.

Отже, як вбачається зі змісту позовної заяви та відзиву на позов, спірними питанням у справі є правомірність невиплати пенсія за минулий період та правомірність припинення виплати пенсії з грудня 2018 року.

Надаючи правову оцінку правовідносинам суд виходив з наступного.

За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормами статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частин 1, 2 статті 18 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь - якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюється Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Європейська соціальна хартія (переглянута), 1996 року, згода на обов'язковість якої надано Верховною Радою України та яка набрала чинності з 01.02.2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист. За цим Україна має міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами "досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися" права та принципи, що закріплені у Хартії.

Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи, суд вважає, що для вирішення спору необхідно з'ясувати належність виконання відповідачем повноважень щодо здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі та відповідність оскаржуваних дій відповідача статті 19 Конституції України та статті 2 КАС України.

З 22.11.2014 року набрав чинності Закон України від 20.10.2014 № 1706-VII "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" (далі - Закон № 1706-VII), яким відповідно до Конституції та Законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, закріплені гарантії для внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 1 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка:

-перебуває на території України на законних підставах;

-має право на постійне проживання в Україні;

- була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Частиною 1 статті 2 Закону № 1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.

Згідно з частиною 1 статті 4 Закону № 1706-VII, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Згідно частини 1 статті 14 Закону № 1706-VII (Заборона дискримінації) внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.

Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.

Суд вважає необґрунтованим посилання відповідача відзиві на позовну заяву на те, що припинення виплати пенсії відбулось у зв'язку із скасуванням дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, оскільки припинення виплати позивачу пенсії у зв'язку зі вказаними обставинами суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» .

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом № 1058-IV.

Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Частиною 3 статті 4 Закону № 1058-IV визначено складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Ураховуючи те, що відповідно до частини 3 статті 4 Закону № 1058-IV умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення, питання щодо припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) не можуть регулюватися підзаконними актами.

Статтею 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

З аналізу норм статті 49 Закону № 1058-IV вбачається, що визначені законодавством підстави припинення виплати пенсії не є вичерпними. Проте, суд зауважує, що зі змісту наведеної норми законодавства вбачається, що «інші випадки» для припинення виплати пенсії повинні також бути передбачені саме законом.

Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Стаття 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачає, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

З аналізу наведених норм, суд приходить до висновку, що питання поновлення виплати пенсії належить до виключної компетенції територіального органу Пенсійного фонду шляхом прийняття відповідного рішення.

Суд звертає увагу, що протокол комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, не є таким рішенням у розумінні частини першої статті 46 Закону № 1058-IV.

Ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України, зокрема, 1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; 6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки.

Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Таким чином, підзаконні нормативно-правові акти, у тому числі постанова Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365, не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. Водночас суд зазначає, що не підтвердження фактичного місця проживання/скасування довідки внутрішньо переміщеної особи не є передбаченою законом підставою.

Правової позиції щодо пріоритетності застосування норм статті 49 Закону № 1058-IV як підстави для припинення виплати пенсії дотримується Верховний Суд у своїх рішеннях за 2018 рік, зокрема, від 06 лютого 2018 року у справі № 263/7763/17 (провадження № К/9901/202/17), від 13 лютого 2018 року у справі № 243/11937/17 (провадження № К/9901/1267/17, від 21 лютого 2018 року у справі № 425/1459/17 (провадження № К/9901/15534/18), від 27 лютого 2018 року у справі № 644/6336/17 (провадження № К/9901/2714/17), від 06 березня 2018 року № 243/4732/17 (провадження № К/9901/1464/17).

Суд звертає увагу відповідача на те, що в силу вимог частини п'ятої статті 13 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Згідно з нормами частини шостої зазначеної статті висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Суд також зазначає, що реалізація позивачем права на вільний вибір місця проживання в Україні, гарантованого Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" ніхто не може позбавляти його права на отримання призначеної йому пенсії за віком.

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Відповідачем у справі не надано відомостей, що позивач отримує пенсію в іншому територіальному органі Пенсійного Фонду України на території України, зокрема, за місцем свого поточного фактичного проживання.

Окрім того, суд вважає за необхідне зазначити, що спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

У рішеннях Конституційного Суду України (від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009) та Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід'ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання. Отже, відсутність позивача за місцем проживання не може позбавляти його права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).

У даному випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи потребує від пенсіонера на відміну від інших громадян України здійснення додаткових дій, не передбачених законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема ідентифікація особи, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка, як встановлено судом раніше, була припинена управлінням без законних на те підстав.

У рішенні по справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (п. 25 цього рішення).

Отже, не виплачуючи позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив його право на отримання пенсії.

Нормами статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Суд також зазначає, що у цій справі сам факт існування у позивача права на отримання пенсії не оспорюється сторонами. Суть права позивача є достатньо чіткою і передбаченою діючим законодавством. Суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини вимоги щодо пенсії безперечно підпадають під дію цієї статті і вважаються майном, а майно, яке має особа-це конвенційне поняття права власності, та як абсолютне тлумачення, це те на що особа може розраховувати.

Перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Позбавлення власності можливо тільки на умовах передбачених законом і повинно переслідувати легітимну мету.

Понадто, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції, а тому, при будь-якому втручанні державних органів у право на мирне володіння майном повинно бути забезпечено справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи.

Як вбачається із матеріалів справи відповідачем не надано достатніх та переконливих доказів щодо існування законодавчих підстав для припинення виплати пенсії позивачу та невиплати пенсії позивачу за минулий період, тому суд вважає таке втручання не виправданим з урахуванням вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд зауважує, що статтею 2 КАС України адміністративні суди перевіряють при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, чи прийняті (вчинені) вони, в тому числі і пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) та з урахуванням принципу верховенства права. Відповідач користуючись наданими широкими межами розсуду та можливістю вибору різними способами та засобами для дотримання своїх зобов'язань, взагалі не врахував ступінь втрати однієї сторони, в нашому випадку позивача, його конституційного права на майно, права здатності користуватися своїм житлом та приватним життям, що можна визначити як не прийнятне для органу владних повноважень, а відповідно, такими діями перевищено втручання органа владних повноважень в права та свободи позивача.

Як вбачається з наданої відповідачем довідки від 14.02.2019 р. № 61 позивачу нараховувалась пенсія у період з березня 2016 року по січень 2018 року включно, а тому позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача відновити нарахування пенсії з грудня 2018 року по теперішній час не підлягають задоволенню.

Згідно положень ч.2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Суд зазначає, що припинення виплати пенсії відповідачем відбулось з грудня 2018 року, щодо періоду з березня 2016 року по жовтень 2018 року суд зазначає, що відповідач не припинив виплату пенсії, а навпаки допустив бездіяльність не виплачуючи пенсію за минулий період, а тому суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та змінити спосіб захисту порушеного права шляхом визнання протиправною бездіяльність щодо невиплати пенсії позивачу за період з 01 березня 2016 року по 31 жовтня 2018 року та визнання протиправними дії щодо припинення виплати пенсії з 01 грудня 2018 року.

Щодо вимог позивача про зобов'язання відновити виплату пенсії по теперішній час суд зазначає, що обмеження поновлення нарахування та виплати пенсії позивачу певною датою не є повним та ефективним захистом його прав, оскільки позивач має гарантоване Конституцією України право на отримання пенсії без обмеження будь-яким терміном, відповідних обмежень не містить і Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» .

Суд вважає, що для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача необхідно вийти за межі позовних вимог та змінити спосіб захисту порушеного права шляхом зобов'язання відповідача відновити виплату пенсії та сплатити заборгованість за період з березня 2016 року з урахуванням виплаченої пенсії у листопаді 2018 року без обмеження будь-якою датою.

Відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог частин першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п'ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.

За таких обставин, беручи до увагу всі надані сторонами докази в їх сукупності суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Окрім того, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з вимогами статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи є підстави допустити негайне виконання рішення.

Нормами статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення, зокрема, про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Таким чином, рішення суду підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 30 січня 2019 року суд відстрочив позивачеві сплату судового збору у розмірі 768,40 грн. до ухвалення судового рішення.

Нормами частини другої статті 133 КАС України встановлено, якщо у строк, встановлений судом, судові витрати не будуть оплачені, позовна заява залишається без розгляду або витрати розподіляються між сторонами відповідно до судового рішення у справі, якщо сплату судових витрат розстрочено або відстрочено до ухвалення судового рішення у справі.

Приймаючи до уваги, що позов задоволено частково, у порядку ст. 139 КАС України судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин судовий збір у розмірі 384,20 грн. підлягає стягненню з позивача на користь Державного бюджету України та у розмірі 384,20 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь Державного бюджету України.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 32, 139, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Великоновосілківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання бездіяльності протиправно., зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Великоновосілківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (код ЄДРПОУ 24171290) щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1) за період з 01 березня 2016 року по 31 жовтня 2018 року.

Визнати протиправними дії Великоновосілківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (код ЄДРПОУ 24171290) щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1) з 01 грудня 2018 року.

Зобов'язати ОСОБА_2 об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області (код ЄДРПОУ 24171290) відновити ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1) виплату пенсії та сплатити заборгованість за період з березня 2016 року з урахуванням виплаченої пенсії у листопаді 2018 року.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Звернути до негайного виконання рішення суду у межах суми стягнення за один місяць.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1) на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 384 (триста вісімдесят чотири) гривні 20 копійок.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Великоновосілківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (код ЄДРПОУ 24171290)на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 384 (триста вісімдесят чотири) гривні 20 копійок.

Рішення прийнято в нарадчій кімнаті в порядку письмового провадження 01 березня 2019 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Апеляційна скарга згідно положень статті 297 КАС України подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Донецький окружний адміністративний суд.

Суддя Грищенко Є.І.