Рішення

від 20.03.2019 по справі 200/2386/19-а

ДОНЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 березня 2019 р. Справа№200/2386/19-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі судді Чекменьова Г.А., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Покровського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в призначенні пенсії № 6128/02/25 від 06 серпня 2017 року, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

13 лютого 2019 року позивач звернувся до суду з позовною заявою до Покровського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про:

- визнання протиправним та скасування рішення від 06 серпня 2017 року про відмову в призначені пенсії за віком згідно Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» ;

- визнання протиправною бездіяльності Покровського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо не призначення пенсії ОСОБА_1;

- зобов'язання призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_1 з 23 листопада 2017 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Позивач в обґрунтування позову зазначив, що після переїзду до Держави Ізраїлю перебуває на консульському обліку посольства України в державі Ізраїль, 23 листопада 2017 року позивач через представника звернулась до відповідача з заявою про призначення пенсії за віком, однак отримала відмову у призначені пенсії. Вважає підстави відмови протиправними, оскільки відповідно до національного та міжнародного законодавства відсутні норми, обмежуючі виплату пенсії по факту місця проживання особи. Також, у зв'язку з тим, що відповідачем своєчасно не нарахована пенсія просить суд зобов'язати призначити та виплачувати пенсію у розмірі, не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів. У зв'язку з чим звернулась до суду та просила задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідач надав відзив на адміністративний позов, відповідно до якого позивачем пропущено шестимісячний строк звернення до адміністративного суду з даними позовними вимогами. По суті позовних вимог зазначив, що на звернення позивача через представника від 23.11.2017 року про призначення пенсії, рішенням управління фонду відмовлено у призначені пенсії, оскільки не надано документ про місце проживання у ІНФОРМАЦІЯ_1. Також зазначив, що компенсації підлягають нараховані суми пенсії, але не отримані з вини органу, що призначає пенсію. Оскільки пенсія не призначалась, у відповідності до чого відсутні підстави для проведення індексації та компенсації ще не нарахованих сум. З урахуванням зазначеного просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

З'ясовуючи, чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, судом встановлено таке.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, перед виїздом за кордон проживала за адресою: бул. Пушкіна, б. 12, кв. 12, м. Донецьк, Донецька область, в подальшому виїхала на постійне місце проживання до Держави Ізраїль.

23 листопада 2017 року позивач через свого представника звернувся до Покровського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області з заявою про призначення пенсії за віком.

Рішенням № 6128/02/25 від 06 серпня 2018 року відмовлено у призначені пенсії, в зв'язку з відсутністю місяця реєстрації в Україні та необхідністю особисто звернутися до Покровського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області з паспортом у актуальному стані та пакетом документів для призначення пенсії.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд приходить до наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Передбачене Конституцією України право громадян на соціальний захист конкретизоване у Законі "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 року № 1058-IV (далі по тексту - Закон № 1058-IV) та Законі України "Про пенсійне забезпечення", якими встановлено порядок нарахування та виплати пенсії.

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення" пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.

У тих випадках, коли договорами (угодами) між Україною та іншими державами передбачено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами).

Відповідно до частин першої статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Згідно з ч.1 ст.26 Закону № 1058-IV, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону № 1058-IV, виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 Закону № 1058-IV, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 р. пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону N 1058-IV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону № 1058-IV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону N 1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Відповідно до статті 152 частини 2 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, з 07.10.2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону 1058-IV з урахуванням Рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове пенсійне страхування".

Як встановлено статтею 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

З урахуванням викладеного, суд зазначає, що ОСОБА_1, як громадянка України незалежно від країни свого проживання вправі користуватися конституційними правами, в тому числі й правом на пенсійне забезпечення.

Частиною 1 статті 44 та частиною 5 статті 45 Закону №1058-IV, передбачено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально. Документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.

Відповідно до п. 1.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 р. № 22-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 р. за № 1566/11846 (далі по тексту - Порядок №22-1), заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об'єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

У свою чергу, за приписами пункту 1.6 і абзаців 1-4 пункту 1.7 Порядку № 22-1 звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку.

Днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.

Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

Якщо поданих документів достатньо для визначення права особи на призначення пенсії, пенсія призначається на підставі таких документів.

Перелік документів, необхідний для призначення пенсії за віком передбачено пунктом 2.1 Порядку №22-1, за змістом якого до заяви про призначення пенсії за віком додаються, зокрема, такі документи: 1) документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган і мають відмітку у паспорті) або свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; 2) документи про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року N 637 (далі - Порядок підтвердження наявного трудового стажу); 3) для підтвердження заробітної плати відділом персоніфікованого обліку надаються індивідуальні відомості про застраховану особу за період з 01 липня 2000 року (додатки 1, 3 до Положення); 4) документи про місце проживання (реєстрації) особи.

Згідно з абзацом 1 пункту 2.9 Порядку №22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

За правилами пунктів 2.22 - 2.23 Порядку №22-1 за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також посвідку на постійне проживання.

Документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.

Відповідно до положень пункту 4.1 Порядку №22-1 орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).

При прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності); 4) видає пам'ятку пенсіонеру (додаток 3), копія якої зберігається у пенсійній справі (п.4.2 Порядку № 22-1).

Не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України (п.4.3 Порядку № 22-1).

Право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію (п.4.7 Порядку № 22-1).

Виходячи із системного аналізу наведених положень законодавства, яким врегульовано спірні відносини, особа, яка проживає за кордоном, має право на призначення пенсії, реалізація якого повинна здійснюватись у встановленому національним законодавством порядку визначеному, зокрема, у Законі № 1058-IV і затвердженого на виконання його положень Порядку №22-1.

При цьому, зазначеними нормативними актами передбачена можливість звернення за призначенням пенсії за віком через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

З матеріалів справи встановлено, що разом з заявою від 23 листопада 2017 року позивачем надано копію документу про присвоєння реєстраційного номеру облікової картки платника податків, копія довіреності, копія трудової книжки від ОСОБА_1, посвідчення особи ОСОБА_1, свідоцтво про зміну прізвища I-ПИ № 001110, свідоцтво про шлюб ІІ-НО № 360586, свідоцтво про зміну по-батькові І-НО № 251540, довідка ПАТ ДІОС № 34-к від 03 листопада 2016 року про підтвердження стажу ОСОБА_1, довідка ПАТ Донецький інститут по проектуванню організації шахтного будівництва та підприємств будівельної індустрії про заробітну плату ОСОБА_1 № 0841 від 03 листопада 2016 року.

06 серпня 2018 року відповідачем прийнято рішення у формі листа № 6128/02/25 про відмову у призначенні позивачу пенсії за віком відповідно до Закону № 1058-IV. При цьому, підставою для відмови у призначенні пенсії позивачу стало неподання ОСОБА_1 документів, які підтверджують її місце проживання (реєстрації) в Україні. Зокрема, відповідачем зазначено, що в заяві зазначено місце реєстрації та проживання: Держава Ізраїль.

Разом з тим, пунктом 2.1 Порядку № 22-1, який встановлює вичерпний перелік документів, які подаються для призначення пенсії, не передбачено подання документів про місце проживання (реєстрації) особи саме на території Україні.

Натомість, пунктом 2.25 Порядку № 22-1 передбачено, що до заяви про виплату пенсії у зв'язку з виїздом за кордон подається паспорт громадянина України для виїзду за кордон з відповідним записом про виїзд на постійне місце проживання за кордон, паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, та довідка або інший документ про зняття з реєстрації місця проживання в Україні.

Отже, цими нормами прямо передбачено можливість виплати пенсії особі, яка виїздить на постійне місце проживання за кордон, на підставі паспорту громадянина України для виїзду за кордон та довідки про зняття з реєстрації місця проживання в Україні.

Наведені положення свідчать про помилковість вимоги відповідача щодо надання позивачем документу на підтвердження місця проживання (реєстрації) в Україні.

Виходячи зі змісту преамбули та ст.2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", цей Закон відповідно до Конституції України регулює відносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання на території України.

Враховуючи викладене, посилання відповідача на п.2.9, п.2.22 Порядку № 22-1 є безпідставними, а відмова у призначенні пенсії з посиланням на ненадання документів на підтвердження місця проживання (реєстрації) в Україні є необґрунтованою.

Натомість, згідно з ч.2 ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, зняття особи з реєстрації в Україні не позбавляє її громадянства України та права на отримання пенсії в Україні, якщо ця особа набула такого права, працюючи та сплачуючи страхові внески протягом встановленого законом строку, та досягнувши пенсійного віку.

Статтею 5 Закону України "Про громадянство України" встановлено, що документами, які підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Такий паспорт було надано представником ОСОБА_2 при зверненні до відповідача 19.03.2018 року.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі "Пічкур проти України", як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа.

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 20.09.2018 по справі № 754/3047/17.

Отже, з урахуванням наведених положень законодавства, якими врегульовано спірні правовідносини, рішення ЄСПЛ, рішення Конституційного Суду України та з урахуванням встановлених обставин справи, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1, як громадянка України, яка проживає за кордоном, не може бути позбавлена права на призначення пенсії у зв'язку з реєстрацією місця її проживання за межами території України, реалізація якого повинна здійснюватись у встановленому національним законодавством порядку визначеному, зокрема, у Законі № 1058-IV і затвердженого на виконання його положень Порядку №22-1.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.

Оскаржуване рішення є таким, що суперечить вимогам законодавства та порушує право позивача на пенсійне забезпечення, а відтак, підлягає скасуванню.

Суд зауважує, що відповідачем не зазначено жодних інших підстав для відмови у призначенні пенсії позивачеві, крім ненадання документів на підтвердження місця проживання (реєстрації) в Україні, та не викладено в спірному рішенні будь-яких зауважень з приводу наданих позивачем документів щодо стажу, віку, заробітної плати.

Відповідно до ч.1 ст.45 Закону 1058-IV пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку: пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Щодо позовних вимог про індексацію втрати частини доходів.

Згідно статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03 липня 1991 року №1282-XII індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Відповідно до абзацу 3 частини 1 статті 2 Закону № 1282-XII, індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, в тому числі пенсії.

Беручи до уваги протиправність спірного рішення від 06 серпня 2017 про відмову в призначенні пенсії ОСОБА_1, враховуючи, що станом на день звернення до відповідача за призначенням пенсії позивач досяг 66-річного віку, має стаж роботи не менше 15 років, суд вважає, що позовні вимоги про зобов'язання призначити пенсію за віком у розмірі, не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з урахуванням індексації є правомірними.

Водночас, в частині позовних вимог стосовно компенсації втрати частини доходів в зв'язку з несвоєчасністю виплати індексації страхових виплат суд вказує не таке.

Відповідно до частини 2 статті 46 Закону №1058-IV, нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Закон України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати від 19 жовтня 2000 року N 2050-III у ст. 1 встановлює, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Проте, у ст. 3 вказаного Закону N 2050-III передбачено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Тобто, зі змістом вказаної норми випливає, що обов'язковою умовою для компенсації втрати частини доходів є факт нарахування вказаного доходу та його несвоєчасної виплати. Натомість у цій справі достовірно встановлено, що наразі пенсію позивачу не призначено, жодних виплат на її користь не проводилось.

Отже, компенсацію втрати частини доходів настає лише у випадку порушення встановлених строків їх виплати. Строки виплати пенсії встановлені Законом №1058-IV, відповідно до частини 1 статті 47 якого (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи відсутність підстав вважати, що право на отримання компенсації при відновленні виплати пенсії буде порушено відповідачем, задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам.

Вказані обставини виключають застосування до спірних відносин норм Закону N 2050-III, а позовні вимоги в частині такої компенсації задоволенню не підлягають.

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 11.07.2018 року у справі 487/6923/16-а, від 10.07.2018 року у справі № 404/6317/16-а, від 18.09.2018 року у справі № 522/535/17.

З урахуванням зазначеного суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При цьому, суд враховує, що відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 2, 139, 241-246, 255, 295, 297 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (місце проживання: Ізраїль, АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) до Покровського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (місцезнаходження: Донецька область, м. Мирноград, вул. Центральна, буд. 13) про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в призначенні пенсії № 6128/02/25 від 06 серпня 2017 року, визнати протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії ? задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Покровського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо не призначення пенсії ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1).

Визнати протиправним та скасувати рішення від 06 серпня 2017 року про відмову в призначені пенсії за віком згідно Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» .

Зобов'язати призначити та виплатити пенсію за віком ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) з 23 листопада 2017 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Покровського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (місцезнаходження: Донецька область, м. Мирноград, вул. Центральна, буд. 13, ідентифікаційний код юридичної особи 42169323) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: Ізраїль, АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 512 (п'ятсот дванадцять) гривень 26 копійок.

Рішення складено у повному обсязі та підписано 20 березня 2019 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд з одночасним надсиланням копії апеляційної скарги особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Суддя Чекменьов Г.А.