Постанова
від 12.03.2019 по справі 344/5487/17
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 344/5487/17

Провадження № 22-ц/4808/383/19

Головуючий у 1 інстанції Хоминець М. М.

Суддя-доповідач Максюта

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2019 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

Головуючого (суддя-доповідач) Максюти І.О.,

суддів: Фединяка В.Д., Матківського Р.Й.,

секретаря Бойчука Л.М.,

з участю апелянта ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, Державної казначейської служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_3 про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної внаслідок процесуальної бездіяльності Івано-Франківського міського суду під час прийняття та звернення до виконання судового рішення про визнання позивача померлою особою та унаслідок умисного порушення судом дискреційних повноважень з питань оформлення спадщини на майно позивача під час оголошення позивача померлою особою, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тисменицького районного суду, ухвалене суддею Хоминець М.М. 22 грудня 2018 року в м. Івано-Франківськ, повний текст якого складено 02 січня 2019 року,

в с т а н о в и в :

24 квітня 2017 р. ОСОБА_1 подано позов до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної внаслідок процесуальної бездіяльності Івано-Франківського міського суду, обгрунтовуючи вимоги тим, що з 1997 року по березень 2009 року вона перебувала на роботі у Польщі. Після повернення в Україну, дізналась, що рішенням Івано-Франківського міського суду від 10.03.2005 року оголошено її померлою за заявою ОСОБА_4(сестри) Рішенням цього ж суду від 29.03.2006 року визнано за її сестрою ОСОБА_4 право власності на спадкове майно, зокрема квартиру АДРЕСА_1, що була її (позивачки) власністю. Рішенням Івано-Франківського суду від 03.07.2009 року скасовано рішення від 10.03.2005 року,а рішенням від 09.06.2009 року анульовано запис про її смерть та визнано недійсним свідоцтво про смерть від 09.06.2005 року. Згідно рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30.01.2013 року скасовано рішення Івано-Франківського міського суду від 29.03.2006 року, яким за ОСОБА_4 визнано право власності на квартиру в порядку спадкування, а у позові ОСОБА_4 про визнання права власності на спадкове майно відмовлено.

На момент ухвалення рішення про оголошення її померлою діяли положення Цивільно-процесуального кодексу України 1963 року, відповідно до ст.264 якого, після того, як рішення про оголошення громадянина померлим (уданому випадку рішення від 10.03.2015 року) набере законної сили, суд надсилає таке рішення органові запису актів громадського стану для реєстрації смерті громадянина, а також до нотаріальної контори або органу, що виконує нотаріальні дії, для вжиття заходів по охороні спадкового майна. Законом на момент ухвалення рішення суду про оголошення особи померлою (2005 рік) виключно на суд покладено первісні заходи щодо подальшої охорони спадкового майна особи, оголошеної померлою. Таких заходів Івано-Франківським міським судом вжито не було, що свідчить про протиправну бездіяльність суду в процесуальному аспекті.

Після збільшення та уточнення позовних вимог 22.10.2018 року просила за рахунок державного бюджету України відшкодувати: 386 591 грн. майнової шкоди та будь-який податок та оплату адміністративних послуг при оформленні договору купівлі-продажу квартири (житла), ринкова вартість якої складає 386 591 грн.; 562 173 грн. моральної шкоди (за період з 29.03.2006 р. до 29.10.2018 р., протягом якого Івано-Франківським міським судом здійснено порушення концепції житла для неї); зобов'язати Державну казначейську службу України рішення суду звернути до негайного виконання з моменту набуття ним законної сили, попередивши, що в іншому випадку на ДКСУ нараховуватимуться санкції за ст.625 ЦК України. Стягнути на її користь 3500 грн. понесених судових витрат, сплачених суб'єкту оціночної діяльності, за встановлення дійсного розміру спричиненого їй майнового збитку. (а.с.а.с.1-4,115-116, 188,том.1, 10-11 том. 2)

Рішенням Тисменицького районного суду від 22 грудня 2018 року у задоволенні позову відмовлено. (а.с.26-33, том.2)

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій посилається на порушення норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що суд, дійшовши висновку про необґрунтованість позовних вимог, взагалі не вирішив спір відповідно до положень ч.2 ст.393 ЦПК України, не зазначив за яких підстав позов є необґрунтованим, що є підставою для перегляду апеляційним судом даної справи у повному обсязі.

Судом не враховано, що якщо б Івано-Франківським міським судом було виконано рішення від 10.03.2005 року та надіслано його до нотаріальної контори для вжиття заходів по охороні спадкового майна особи, не було б ухвалено незаконного рішення про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за її сестрою, оскільки тоді нотаріус у відмові в оформленні спадщини додатково вказав, що спадщина в результаті ймовірної смерті протягом п'яти років з для визнання смерті не може бути відчужена з будь-яких підстав.

Висновок суду про те, що у даних правовідносинах підлягає застосуванню лише ч.6 ст.1176 ЦК України як спеціальна норма матеріального права є неправильним, так як безумовно підлягає застосуванню ч.2 ст.393 ЦК України, оскільки суд є державним органом, а його рішення є правовим актом органу державної влади.

Апелянт зазначає, що нею доведено, що рішеннями Івано-Франківського міського суду у справах № № 0907/2-1894/2006 та 344/382/15-ц та рішеннями у цих же справах апеляційного суду Івано-Франківської області встановлено факт заподіяння їй матеріальної та моральної шкоди, повернути своє первісне становище, що існувало до 23.06.2006 року вона не змогла, і ці обставини є підставою для відшкодування такої шкоди. Крім того, відповідно до положень ст.1166 ЦК України, відповідачі не довели відсутності своєї вини у заподіянні майнової та моральної шкоди, не спростували встановлені обставини в рішенні апеляційного суду від 30.01.2013 року по справі 0907/2-1894/2006, які є преюдиційними та доводять те, що у цій справі Івано-Франківський міський суд не дотримався приписів законодавства.

Просить рішення суду скасувати, позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. (а.с.83-91, том.2)

Відзив на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч.2 ст.360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Представники відповідачів Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, Державної казначейської служби України, третя особа ОСОБА_3, у судове засідання не з'явилися, про причини неявки не повідомили, хоча про день місце та час розгляду справи повідомлені належним чином.

07 березня 2019 року на адресу апеляційного суду надійшла заява від ОСОБА_3 про розгляд справи без її участі.

Приймаючи до уваги, що неявка осіб, які беруть участь у справі, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає апеляційному розгляду справи, апеляційним судом виконаний обов'язок щодо повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про день, місце та час судового засідання, тому апеляційний суд розглянув справу за їх відсутності.

Вислухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши, відповідно до ст.367 ЦПК України, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга є необґрунтованою, виходячи з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 263, 264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним i обгрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обгрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають iз встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Судом встановлено, що рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10.03.2005 р. задоволено заяву ОСОБА_4, оголошено ОСОБА_1 померлою. (а.с.16 том.1 справи №344/382/15-ц)

На підставі вказаного судового рішення відділом реєстрації актів цивільного стану Івано-Франківського міського управління юстиції 09.06.2005 р. вчинено відповідний актовий запис про смерть 11.04.2005 р. ОСОБА_1 (у день набрання законної сили судовим рішенням про оголошення її померлою) та видано свідоцтво про її смерть. 13.07.2005 року заведена спадкова справа, єдиним спадкоємцем була рідна сестра ОСОБА_1 - ОСОБА_4

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 29 березня 2006 року визнано за ОСОБА_4 право власності на спадкове майно - квартиру АДРЕСА_1 (а.с.22-23, том.1 справи №344/382/15-ц).

Згідно договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Басай Р.М., реєстровий № 1926 від 26.07.2006 року ОСОБА_4, продала квартиру під АДРЕСА_1 покупцю ОСОБА_3 Нотаріусом перевірено відсутність заборони (арешту) відчуження за даними Єдиного реєстру для реєстрації заборони відчуження нерухомого майна. Право власності на цю квартиру зареєстровано 26.07.2006 року за ОСОБА_3 у Реєстрі прав власності на нерухоме майно. (а.с.203, 204 том.1 справи №344/382/15-ц)

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 03.07.2009 року заяву ОСОБА_1 про появу фізичної особи задоволено, скасовано рішення Івано-Франківського міського суду від 10.03.2005 року, рішенням Івано-Франківського міського суду від 09.11.2009 року визнано недійсними актовий запис про смерть ОСОБА_1 та свідоцтво про смерть. (а.с.17-20, том.1 справи №344/382/15-ц)

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30.01.2013 року скасовано рішення Івано-Франківського міського суду від 29.03.2006 року, яким було визнано за ОСОБА_4 право власності на спадкове майно, ухвалено нове рішення про відмову ОСОБА_4 у позові про визнання права власності на спадкове майно. (а.с.24-27, том.1 справи №344/382/15-ц)

Встановлено, що ОСОБА_1 зверталась до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу, відновлення становища яке існувало до укладення договору, визнання за нею права власності на квартиру, визнання незаконними дій приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Басай Р.М. щодо посвідчення договору купівлі-продажу та скасування акту про посвідчення договору в державному реєстрі правочинів та реєстрі вчинення нотаріальних дій.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 10 жовтня 2016 року, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4, приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Басай Р.М., ОСОБА_3, ОСОБА_7, третя особа ПАТ Укрсиббанк відмовлено. (96-99, 215-217 том 2 справи №344/382/15-ц)

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з положень ст. 1166, 1167, 1176 ч.6 ЦК України, дійшов висновку, що позивачем, у порушення вимог ч.1 ст.81 ЦПК України, не представлено суду належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів на підтвердження наявності всіх умов, визначених ст.1166 ЦК України, що є обов'язковим для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. При цьому суд зазначив, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту її майнових прав. Вимога про відшкодування моральної шкоди є похідною від основної вимоги про стягнення матеріальної шкоди, тому підстави для її задоволення відсутні. За наведених обстави, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку з недоведеністю та необґрунтованістю позовних вимог.

Апеляційний суд не погоджується з таким висновком суду з огляду на таке.

Згідно із частиною першою статті 6 Закону України Про судоустрій і статус суддів в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 6 Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів вказано, що суди та судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ.

У статтях 62, 126, 129 Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватись в порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності суддів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

Аналогічної позиції дотримується і Консультативна рада європейських суддів, яка в пункті 57 Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень підкреслює, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

Отже, законність процесуальних судових рішень і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посяганням на процесуальну незалежність суду.

Аналіз зазначених положень свідчить про те, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з розглядом конкретної справи, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування моральної шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності суддів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

Згідно з частиною11 статті 49 Закону України Про судоустрій і статус суддів (в редакції, чинній на момент пред'явлення позову) за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом. Тлумачення норми свідчить, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, по своїй суті, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію спокійно та незалежно.

Європейський суд з прав людини зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї із справ, і в ній суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що, з огляду на обставини тієї справи, таке обмеження було пропорційним (Плахтєєв та Плахтєєва проти України, № 20347/03, § 36, від 12 березня 2009 року).

Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі витікає також із тлумачення статей 1173, 1174 іц 1176 Цивільного кодексу України № 435-IV від 16 січня 2003 року. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду покладається на державу, а не на суд.

Аналогічний висновок було зроблено й Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 490/7300/14-ц.

Відповідно до ст. 4 ст.58 ЦПК України держава, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник.

За змістом частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Окрім цього відповідно до ст. 174 ЦК України держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення. При цьому, відповідно до ст. 176 ЦК України юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов'язаннями держави.

Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов'язків є держава, а виразником державного (публічного) інтересу - правомочні та зобов'язані особи. Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов'язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб'єкти - органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов'язки, що закріплюються у відповідних нормативно - правових документах.

Згідно підпункту 4 пункту 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 оскільки одним з основних завдань Мінюсту є забезпечення представництва інтересів держави у судах України, здійснення захисту інтересів України у Європейському суді з прав людини, під час урегулювання спорів і розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземних суб'єктів та України.

Отже, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що, належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя, а звертаючись до суду з даним позовом, позивач в якості відповідача не зазначив належного відповідача Державу Україна та, відповідно до частини 4 ст.58 ЦПК України, яка бере участь через відповідний орган, а саме Міністерство юстиції України.Тому в цій частині рішення суду підлягає скасуванню із закриттям провадження у цивільній справі.

Щодо пред'явлених позовних вимог до Державної казначейської служби України апеляційний суд зазначає наступне.

У позовній заяві представник позивача просив за рахунок держави - державного бюджету України відшкодувати ОСОБА_1 моральну та матеріальну шкоду, судові витрати зобов'язати Державну казначейську службу України звернути рішення до негайного виконання.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування визначені статтею 1173 ЦК України.

Відповідно до пункту 9 Прикінцевих та Перехідних положень Бюджетного кодексу України рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання. Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

Відповідно до п. 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 215 від 15.04.2015 Державна казначейська служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів, і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Одним із основних завдань Казначейства є реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів (п.3).

Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (підпункт 3 пункту 4 цього Положення).

Механізм виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок).

Згідно пункту 35 Порядку Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин, яка у цих правовідносинах бере участь через орган Казначейської служби як розпорядника бюджетних коштів.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18).

Отже, належним відповідачем у справі про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої бездіяльністю суду є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади.

Тому, відшкодування шкоди на користь позивача у разі задоволення позовних вимог до Держави Україна в особі уповноваженого органу - Міністерства юстиції України може бути здійснено з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб, розпорядником якого є виключно Державна казначейська служба України.

Отже, з повноважень та завдань Державної казначейської служби України не вбачається, що цей орган несе відповідальність за шкоду, завдану судами в результаті протиправної бездіяльності. Самостійним відповідачем Державна казначейська служба України за такого роду позовами бути не може.

Повноваження апеляційному суду щодо залучення у справу належного відповідача або співвідповідача законом не надані і належать виключно позивачу в силу положень статей 13,49,51 ЦПК України.

Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної внаслідок процесуальної бездіяльності Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, оскільки позов пред'явлений не до тієї особи, яка має відповідати за позовом.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 374, 376, 377, 381-384 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківській області від 22 грудня 2018 року скасувати.

Закрити провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_3, про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної внаслідок процесуальної бездіяльності Івано-Франківського міського суду під час прийняття та звернення до виконання судового рішення про визнання позивача померлою особою та унаслідок умисного порушення судом дискреційних повноважень з питань оформлення спадщини на майно позивача під час оголошення позивача померлою особою.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_3, про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної внаслідок процесуальної бездіяльності Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 22 березня 2019 року.

Головуючий І.О. Максюта

Судді: Р.Й. Матківський

В.Д. Фединяк

Дата ухвалення рішення12.03.2019
Оприлюднено25.03.2019

Судовий реєстр по справі —344/5487/17

Постанова від 18.11.2020

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Фаловська Ірина Миколаївна

Ухвала від 05.11.2020

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Фаловська Ірина Миколаївна

Ухвала від 25.04.2019

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Фаловська Ірина Миколаївна

Постанова від 12.03.2019

Цивільне

Івано-Франківський апеляційний суд

Максюта І. О.

Постанова від 12.03.2019

Цивільне

Івано-Франківський апеляційний суд

Максюта І. О.

Ухвала від 18.02.2019

Цивільне

Івано-Франківський апеляційний суд

Максюта І. О.

Ухвала від 06.02.2019

Цивільне

Івано-Франківський апеляційний суд

Максюта І. О.

Ухвала від 22.01.2019

Цивільне

Івано-Франківський апеляційний суд

Девляшевський В. А.

Ухвала від 15.01.2019

Цивільне

Івано-Франківський апеляційний суд

Девляшевський В. А.

Рішення від 22.12.2018

Цивільне

Тисменицький районний суд Івано-Франківської області

Хоминець М. М.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмТелеграмВайберВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні