Рішення

від 20.03.2019 по справі 161/19023/17

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 161/19023/17

Провадження № 2/161/139/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 березня 2019 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі :

головуючого - судді Черняка В.В.,

за участю секретаря судового засідання Новаковської В.В.,

позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

відповідача ОСОБА_3,

представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_5, ОСОБА_6, про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ,

В С Т А Н О В И В:

08 грудня 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1Г.) звернулася в суд з позовом до ОСОБА_3 (далі - відповідач, ОСОБА_3Б.) про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ.

Ухвалою суду від 25 вересня 2018 року до участі у справі залучені як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_6.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з вересня 1993 року по березень 2015 року позивач та відповідач проживали однією сім'єю як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу.

Позивач вказує, що у неї разом з відповідачем був спільний побут, господарство та бюджет.

Крім того, 1995 та 2002 року у сторін народилися спільні діти.

Позивач зазначає, що 11 серпня 2003 року вони разом з відповідачем за спільні кошти придбали квартиру за адресою АДРЕСА_1. Позивач вважає, що їй належить 1/2 вказаної квартири, оскільки гроші на придбання цієї квартири позичалися у її родичів.

Також нею особисто були витрачені кошти на придбання меблів у квартиру, вікон, дверей.

Починаючи з 2003 року по березень 2015 року вони постійно проживали з відповідачем разом у вказаній квартирі, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та взаємні права та обов'язки як чоловік та жінка. Позивач офіційно не працювала до 2013 року, оскільки займалася вихованням їх спільних дітей.

Вказує, що у період з 2003 по 2015 роки сторонами було спільно набуте наступне майно:

1) автомобіль марки Range Rover , 2006 року випуску, придбаний 17 серпня 2006 року;

2) автомобіль марки Mercedes-Benz E200 , 2011 року випуску, придбаний 21 квітня 2012 року;

3) земельна ділянка за адресою Волинська область, Луцький район, с. Зміїнець, вул. Березова, 24, на якій розташоване незавершене будівництво житлового будинку;

4) земельна ділянка за адресою Волинська область, Любомльський район, с. Миловань, вул. Грузька, 17, на який розташований будинок з господарськими будівлями та спорудами.

Також зазначає, що у період спільного проживання ОСОБА_3 набув у власність приміщення магазину за адресою м. Луцьк, вул. Стрілецька, 41, від якого позивач нотаріально відмовилася, оскільки відповідач запевнив її, що переоформить квартиру по вул. Ветеранів, 9 на неї.

Посилаючись на вищевикладене, а також приписи ст.ст. 60, 61, 63, 69, 74 СК України позивач просить суд:

1) встановити факт проживання сторін однієї сім'єю у період з вересня 1993 року по березень 2015 року;

2) поділити майно, що належить сторонами на праві спільної сумісної власності наступним чином:

- визнати за позивачем та відповідачем на 1/2 частину квартиру за адресою АДРЕСА_1 за кожним;

- визнати за позивачем право власності на автомобіль Mercedes-Benz та припинити на нього право власності відповідача;

- залишити автомобіль Range-Rover відповідачу;

- визнати за позивачем право власності на земельну ділянку, будівельні матеріали та конструктивні елементи незавершеного будівництва в Луцькому районі, с. Зміїнець, по вул. Березова, 24, та припинити право власності відповідача на це майно;

- залишити право власності на земельну ділянку та будинок за адресою Волинська область, Любомльський район, с. Миловань, вул. Грузька, 17 за відповідачем (т.1 а.с.2-9).

Під час судового розгляду позивач подала заяву про збільшення позовних вимог від 11 вересня 2018 року, в якій зазначає, що за відповідачем зареєстровано ряд юридичних осіб, зокрема ТОВ Трансгазіндастрі АГ , ТОВ Трансгазіндастрі Сервіс , ТОВ Технобуд-Волинь , ТОВ Кріогаз , ТОВ Трансгазіндастрі-Захід , ТОВ Волинська торгово-транспортна корпорація .

Не змінюючи підстав позову, а також підтримуючи свої попередні вимоги, позивач просить суд, також, визнати за нею право на отримання компенсації 1/2 внесків в статутний капітал господарських товариств, зроблених відповідачем в період з 01 січня 2004 року по березень 2015 року, а також 1\2 отриманих доходів від діяльності цих товариств, починаючи з наступного місяця від моменту розірвання сімейних відноси між ними, тобто з квітня 2014 року по грудень 2017 року (т.2 а.с.57-65).

Позивач та її представник у судовому засіданні збільшені позовні вимоги підтримали та просили суд їх задовольнити.

Відповідач у письмовому відзиві на позов від 08 лютого 2018 року позовні вимоги заперечив повністю та зазначив наступне (т.1 а.с.127-136).

Зокрема відповідач вказує, що ніколи не проживав з позивачем як одна сім'я, оскільки у період з 1996 по 2003 року він працював за кордоном та періодично зустрічався з позивачкою, стверджує, що ці стосунки не мали характеру сімейних.

З 2003 року він проживав у м. Києві на орендованій квартирі.

Щодо спільного майна зазначає, що земельну ділянку у с. Зміїнець Луцького району він отримав на підставі договору дарування, а отже вона вважається особистою власністю дружини, чи чоловіка відповідно до приписів ст.57 СК України. Також вказує, що позивач не надала будь-яких доказів участі у будівництві на зазначеній земельній ділянці.

Земельна ділянка у с. Миловань Любомльського району набута ним в порядку безоплатної приватизації у 2005 році, а отже, також, не відноситься до спільної сумісної власності дружини чи чоловіка. Щодо житлового будинку за цією адресою зазначає, що він фактично збудований за грошові кошти юридичної особи - ТОВ Трансгазіндастрі АГ .

Щодо автомобіля Range Rover вказує, що він був ним придбаний за особисті кошти, які він взяв у кредит. Автомобіль Mercedes-Benz він особисто придбав у Німеччині за власні кошти.

Крім того, під час судового розгляду відповідач скористався свої правом на подання письмових пояснень до заяви позивача про збільшення позовних вимог, яка по суті є відзивом на цю частину позовних вимог. Відповідач зазначив, що дійсно має внески до статутних капіталів окремих юридичних осіб, однак не вважає їх спільним сумісним майном подружжя (т.3 а.с.4-10).

Відповідач та його представник у судовому засіданні позовні вимоги заперечили з підстав викладених у їх письмовому відзиві та поясненні, просили суд відмовити у задоволенні позову. Крім того, під час судового розгляду зробив заяву про застосування строків позовної давності.

Заслухавши пояснення учасників справи та їх представників, допитавши свідків сторін, а також дослідивши письмові матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги слід задовольнити частково, з наступних підстав.

Під час прийняття рішення суд вважає за необхідним оцінити три основні аспекти даної справи, а саме:

1) оцінити докази стосовно спільного фактичного проживання сторін;

2) визначитись з переліком майна, яке входить до складу спільної сумісної власності подружжя;

3) провести поділ вказаного майна відповідно до вимог сімейного законодавства.

Досліджуючи питання спільного проживання сторін у період з вересня 1993 року по березень 2015 року, суд зазначає наступне.

Статтею 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Вказане положення сімейного законодавства набуло чинності 01 січня 2004 року, а діючий на той час Кодекс про шлюб та сім'ю України та Закон України Про власність не передбачали будь-яких правових наслідків спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрацію шлюбу, натомість передбачали наслідки спільної праці членів сім'ї (ч.1 ст.17 ЗУ Про власність ).

Суд зауважує, що такий спосіб захисту як встановлення судом юридичного факту передбачає наявність та зазначення конкретної мети, з якою позивач просить суд встановити цей факт, при цьому безвідносно до того, в якому провадженні (окремому чи позовному) заявлені ці вимоги.

Крім того, частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, обґрунтовуючи свою позовну вимогу про встановлення факту проживання сторін в частині періоду з вересня 1993 року по 31 грудня 2003 року, тобто до вступу в силу положень ст.74 СК України, позивач повинна була чітко зазначити, яким чином задоволення цієї вимоги відновить її цивільні права, і в чому саме полягає порушення, невизнання чи оспорювання її цивільних прав в цій частині.

Оскільки чинне у період з вересня 1993 року по 31 грудня 2003 року цивільне та сімейне законодавство не передбачало будь-яких правових наслідків спільного проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, без реєстрації шлюбу, а позивач не навела суду конкретну мету встановлення факту проживання у цей період, суд дійшов висновку, що позовна вимога в цій частині є безпідставною та до задоволення не підлягає.

Таким чином, в подальшому суд розглядає лише позовні вимоги про встановлення факту проживання сторін у період з січня 2004 року по березень 2015 року.

Як слідує з матеріалів справи, сторони мають спільних дітей, а саме:

1) ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1 а.с.27);

2) ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2 (т.1 а.с.28).

Факт свого батьківства щодо вказаних осіб відповідач не заперечує.

Крім того, згідно договору купівлі-продажу від 11 серпня 2003 року ОСОБА_3 набув на праві власності квартиру за адресою АДРЕСА_1 (т.1 а.с.29-30).

Згідно даних будинкової книги позивач зареєстрована у вказаній квартирі починаючи з 14 травня 2004 року, в ній же зареєстровані і спільні діти сторін, а також з 18 червня 2010 року зареєстрований сам відповідач (т.1 а.с.31-33).

Відповідач також під час судового розгляду не заперечував, що позивач дійсно проживала та була зареєстрована разом із дітьми в належній йому квартирі.

Крім того, під час судового розгляду були допитані свідки ОСОБА_9, ОСОБА_1, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_7, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, які надали послідовні та однозначні покази про те, що характер відносин сторін у період з січня 2004 року по березень 2015 року носив саме сімейний характер, як чоловіка та жінки, оскільки відповідач займався бізнесом та був основним годувальником у сім'ї, а позивач - займалася вихованням дітей та доглядом за домогосподарством.

Підстав сумніватися у показах цих свідків у суду немає, не навела таких підстав і сторона відповідача у судовому засіданні.

Допитані свідки відповідача ніяким чином не спростували факт перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах у період з січня 2004 року по березень 2015 року.

Враховуючи вищевикладене, а саме факт наявності спільних дітей сторін, проживання та реєстрацію позивача та відповідача у одній квартирі, покази свідків, які вказали, що сторони фактично проживали однією сім'єю, не перебування сторін у будь-якому іншому зареєстрованому шлюбі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині встановлення факту проживання сторін у період із січня 2004 року по березень 2015 року є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Визначаючи перелік майна, яке входить до складу спільної сумісної власності подружжя, суд зазначає наступне.

Як вже зазначав суд, статтею 74 СК України визначено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Тобто, вирішуючи питання про включення чи не включення того чи іншого майна до складу спільної сумісної власності подружжя, суд керується загальними приписами глави 8 СК України, щодо майна яке набуте сторонами у період з січня 2004 року по березень 2015 року, тобто коли сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах.

Щодо квартири за адресою АДРЕСА_1 суд зазначає , що вказана квартира набута ОСОБА_3 у власності на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 11 серпня 2003 року, тобто у той період, коли положення ст.74 СК України не діяли (т.1 а.с.29-30).

Пред'являчи спірний позов позивач в якості правової підстави як матеріальний закон заявляла лише положення СК України, а на положення Кодексу про шлюб та сім'ю, а також Закону України Про власність не посилалася.

Навіть, якщо брати до уваги вказані нормативні акти, то відповідно до частини першої статті 17 Закону України Про власність , майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Отже визначальним під час застосування вказаних положень ЗУ Про власність є наявність:

1) спільної праці;

2) перебування осіб у сімейних відносинах.

Позивач жодними належними та допустимими доказами не довела, що вони з відповідачем придбали цю квартиру саме внаслідок спільної праці. Посилання позивача на той факт, що гроші на цю квартиру були надані її родичами не підтверджені доказами, а самі лише покази свідків не можуть свідчити про передачу грошей. Крім того, допомога родичів позивача не може вважатися спільною працею в розумінні ст.17 ЗУ Про власність , оскільки не свідчить про докладання позивачем особистих зусиль для отримання доходу.

Також матеріали справи не містять жодних доказів того, що до придбання квартири у серпні 2003 року позивач була працевлаштована чи отримувала інший особистий дохід із законних джерел.

Крім того, як матеріальну підставу для позову позивач не зазначала положення ст.62 СК України, якою визначено, що якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору, може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Навіть, якщо брати до уваги доводи позивача про участь у вмеблюванні спірної квартири, встановленні вікон та дверей, суд зазначає, що наявність у квартирі меблів не свідчить про істотне підвищення її вартості, а може бути підставою для поділу вказаних меблів між сторонами як спільного набутого майна.

Встановлення дверей та вікон не свідчить про істотне збільшення вартості спірної квартири, оскільки витрати на це є не співмірними із вартістю самої квартири (т.1 а.с.34-37).

Щодо доводів позивача про те, що відповідач обіцяв оформити вказану квартиру на неї в обмін на її відмову від претендування на придбаний відповідачем магазин, то ці обставини жодними належними та допустимими доказами не підтвердженні, категорично заперечуються відповідачем, а отже ,до уваги судом не беруться.

Оскільки, вищенаведена квартира придбана відповідачем у період, коли не діяли положення ст.74 СК України, а позивач в якості підстави позову не посилалася на приписи ст.17 ЗУ Про власність стосовно її спільної праці в набутті цього майна, та положення ст.62 СК України, стосовно істотного збільшення вартості майна, суд дійшов висновку, що вказана квартира є особистою приватною власністю відповідача і до складу спільної сумісної власності сторін не включається.

Щодо автомобілів Range Rover та Mercedes-Benz E200 , суд зазначає, що частиною першою статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Як слідує з матеріалів справи, вказані автомобілі були придбані відповідачем 2006 та 2012 року відповідно, тобто, в період перебування у фактичних шлюбних відносинах із позивачем.

Відповідач самостійно у відзиві зазначає, що вказані автомобілі не були йому подаровані чи ним успадковані.

Крім того, відповідач самостійно зазначає, що автомобіль Range Rover був придбаний ним за кредитні кошти, які, на думку суду, не можливо вважати особистими коштами ОСОБА_3, оскільки доказів того, що автомобіль був придбаний не в інтересах сім'ї матеріали справи не містять.

Також, посилаючись на те, що і автомобіль Mercedes-Benz E200 був придбаний за особисті кошти відповідача, останній не надає про це жодних належних та допустимих доказів.

У зв'язку з вищевикладеним, оскільки спірні автомобілі були придбані під час перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах, а відповідач не надав суду доказів того, що вони відносять до його особистої приватної власності, суд дійшов висновку, що вони є спільною сумісною власністю подружжя на підставі положень ст.60 СК України у поєднанні із положеннями ст.74 цього ж Кодексу.

Стосовно земельної ділянки за адресою Волинська область, Луцький район, с. Зміїнець, вул. Березова, 24, а також незавершеного будівництва на ній, суд зазначає, що відповідач набув цю земельну ділянку у власність 03 лютого 2011 року на підставі договору дарування (т.1 а.с.138-139).

Пунктом 2 частини першої статті 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Отже, оскільки вищенаведена земельна ділянка була набута відповідачем у власність під час фактичних шлюбних відносин з позивачем, однак на підставі договору дарування, суд дійшов висновку, що вона є особистою приватною власністю відповідача і до складу спільної сумісної власності сторін не включається.

Щодо незавершеного будівництва на цій земельній ділянці суд зауважує, що спірне незавершене будівництво було придбано ОСОБА_6, який є батьком відповідача, 18 жовтня 2002 року із ступенем готовність 55%, одночасно з купівлею і земельної ділянки, яку в подальшому ОСОБА_6 подарував відповідачу (т.1 а.с.144-145).

Доказів того, що після придбання земельної ділянки відповідач продовжив будівництво, матеріали справи не містять.

Також, не містять матеріали справи належних доказів того, що ступінь готовності незавершеного будівництва змінився після дарування ОСОБА_6 земельної ділянки відповідачу.

Враховуючи той факт, що земельна ділянка, на якій розміщене незавершене будівництво, була саме подарована ОСОБА_3, а не придбана ним за договором-купівлі продажу, а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що вказане незавершене будівництво було введено в експлуатацію або змінило ступіть своєї готовності за час проживання сторін у фактичних шлюбних відносинах, суд дійшов висновку, що відсутні будь-які правові підстави для включення цього незавершеного будівництва до складу спільного сумісного майна подружжя.

Стосовно земельної ділянки за адресою Волинська область, Любомльський район, с. Миловань, вул. Грузька, 17, а також житлового будинку на ній, суд зазначає, що згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серії ВЛ №082779 від 20 травня 2005 року, вона набута відповідачем у власність на підставі рішення Гущанської сільської ради від 13 січня 2005 року №18/5, тобто в порядку безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок (т.1 а.с.146).

Частиною третьою статті 116 Земельного кодексу України визначено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Положення СК України, які були чинні станом на день набуття вказаної земельної ділянки в порядку безоплатної приватизації, не передбачали, що вказане майно відноситься до складу спільної сумісної власності подружжя. Отже, ця земельна ділянка вважається особистою приватною власністю відповідача та не включається до складу спільного сумісного майна подружжя.

Стосовно розміщеного на цій земельній ділянці житлового будинку, суд зауважує, що цей будинок був набутий відповідачем у власність 04 серпня 2015 року, тобто у період, коли сторони не перебували у фактичних шлюбних відносинах (т.3 а.с.11-13).

Тобто, як об'єкт цивільних прав вказаний будинок був сформований після розірвання сімейних відносин сторін, а отже він не може вважатися спільною сумісною власністю подружжя.

Не надано позивачем доказів того, що вона особисто, чи відповідач брали участь у фінансуванні цього будівництва. Так з наданих відповідачем договорів та накладних між ДП Любомльське лісове господарство , ТОВ Технобуд-Волинь , ПП ОСОБА_19, Цуманська ВК84 та ТОВ Трансгазіндастрі АГ слідує, що фінансування будівництва здійснювало саме ТОВ Трансгазіндастрі АГ , а не особисто відповідач.

Доказів того, що між відповідачем та ТОВ Трансгазіндастрі АГ існували будь-які договірні відносини з приводу будівництва, матеріали справи не містять.

Отже, оскільки земельна ділянка за адресою Волинська область, Любомльський район, с. Миловань, вул. Грузька, 17 набута відповідачем у порядку безоплатної приватизації, а розміщений будинок на ній створений як об'єкт цивільних прав не під час перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах, враховуючи, що матеріали справи не містять будь-яких доказів безпосередньо участі позивача чи відповідача у будівництві та фінансуванні цього будівництва, суд дійшов висновку, що ці об'єкти входять до особистої приватної власності відповідача та не включаються до складу спільної сумісної власності сторін.

Щодо корпоративних прав відповідача у Товаристві з обмеженою відповідальністю Трансгазіндастрі-Захід та Товаристві з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОБУД-ВОЛИНЬ", суд зауважує, що чинне сімейне законодавство відносить частку у статутному фонді товариства, яка набута за час перебування у шлюбних відносинах (як фактичних так і зареєстрованих), до складу спільної сумісної власності подружжя.

Як слідує з відкритих та публічних даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідач дійсно володіє часткою у статному фонді Товариства з обмеженою відповідальністю Трансгазіндастрі-Захід (код ЄДРПОУ 35145652) у розмірі 46 000,00 грн., а також часткою у Товаристві з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОБУД-ВОЛИНЬ" (код ЄДРПОУ 33845619) у розмірі 50 000,00 грн. (т.2 а.с.144-147, 157-160).

Факт володіння вказаними корпоративними правами відповідачем не заперечується, а його посилання на те, що ці підприємства знаходяться у стані припинення своєї діяльності не свідчить про той факт, що частка у статутному фонді цих товариств не є спільною сумісною власністю подружжя.

Хоча у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не вказана точна дата набуття відповідачем корпоративних прав у цих підприємствах, однак вони зареєстровані 07 листопада 2008 року та 08 листопада 2006 року відповідно, тобто під час перебування у фактичних шлюбних відносинах з позивачем.

Доказів того, що частки у вказаних підприємствах набуті на підставі договору дарування, успадковані чи придбані за особисті кошти, відповідач суду не надав.

Зважаючи на вищевикладене, суд включає корпоративні права відповідача у вказаних підприємствах до складу спільної сумісної власності подружжя.

Щодо корпоративних прав у Товаристві з обмеженою відповідальністю Трансгазіндастрі АГ , Товаристві з обмеженою відповідальністю Трансгазіндастрі Сервіс , Товаристві з обмеженою відповідальністю Волинська торгово-транспортна корпорація , суд зауважує, що згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідач не має внесків до статутних фондів вказаних підприємств, а зазначення його як кінцевого бенефіціарного власника (контролера) чи керівника цих юридичних осіб не свідчить про наявність у нього формальних корпоративних прав у них (т.2 а.с.153-156, 161-168).

У зв'язку з вищевикладеним, вказане майно не може бути включено до складу спільної сумісної власності подружжя.

Щодо корпоративних прав у Товаристві з обмеженою відповідальністю Кріогаз , то з матеріалів справи слідує, що дійсно, на час збільшення позовних вимог позивачем відповідач володів внеском у статутний фонд цього товариства у розмірі 2 500 000,00 грн. (т.2 а.с.148-152).

Однак, під час судового провадження, а саме 24 вересня 2018 року відповідачем були відчужені вказані корпоративні права на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Біотехнологія-Сервіс і відповідні зміни були зареєстровані у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Слід зазначити, що під час судового розгляду позивачем не заявлялися клопотання про забезпечення позову шляхом накладення арешту на вказані корпоративні права.

Отже, оскільки на час прийняття рішення суду корпоративні права у Товаристві з обмеженою відповідальністю Кріогаз вибули з володіння відповідача, суд дійшов висновку, що вони не можуть бути включені до складу спільної сумісної власності подружжя для його поділу.

Отже, встановивши обсяг спільної сумісної власності подружжя та вирішуючи питання про порядок його поділу, суд зазначає наступне.

Статтею 70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Під час судового розгляду сторони не посилилася на наявність підстав для відступу від засад рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності, а отже суд в подальшому проводить поділ спільного майна виходячи з рівності часток позивача та відповідача.

Частиною першою та другою статті 71 СК України визначено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

У розглядуваному випадку автомобілі Range Rover та Mercedes-Benz E200 є неподільними речами. Згідно наданих позивачем звітів про оцінку цих автомобілів, їх середньоринкова вартість є 503 429,70 грн. та 496 540,66 грн. відповідно (т.1 а.с.60-61, 70-71).

Наданий відповідачем висновок про вартість об'єкта оцінки судом до уваги не береться з наступних підстав (т.3 а.с.20).

Відповідно до вимог статті 12 Закону України Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні , звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності.

Вимоги до змісту звіту про оцінку майна, порядку його оформлення та рецензування встановлюються положеннями (національними стандартами) оцінки майна. Зміст звіту про оцінку майна повинен містити розділи, що розкривають зміст проведених процедур та використаної нормативно-правової бази з оцінки майна.

Всупереч вищенаведеному, наданий відповідачем висновок про вартість об'єкта оцінки не є звітом про оцінку майна в розумінні статті 12 Закону України Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні , оскільки в ньому не розкривається зміст проведених процедур та використаної нормативно-правової бази з оцінки майна, що не дозволяє суду перевірити належність проведеної оцінки майна.

Крім того, Законом України Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні передбачено процедуру проведення рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає в їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, в порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна.

Також чинним законодавством передбачено проведення судової автотоварознавчої експертизи майна.

Оскільки під час судового розгляду відповідачем не ініціювалося питання проведення рецензування звіту про оцінку майна, який виготовлений на замовлення позивача, а також проведення відповідної судової автотоварознавчої експертизи, враховуючи той факт, що наданий відповідачем висновок про вартість об'єкта оцінки не є звітом про оцінку в розумінні Закону України Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні тобто не є допустимим доказом, суд бере за основу вартість спірних автомобілів, яка визначена у звітах про оцінку, які надані позивачем.

Під час судового розгляду відповідач не висловив заперечень щодо запропонованого позивачем варіанту поділу вказаних автомобілів шляхом визнання за позивачем права власності на автомобіль Mercedes-Benz E200, а за відповідачем - Range Rover.

Беручи до уваги рівність часток сторін у праві спільної сумісної власності, а також керуючись засадами справедливості, добросовісності та розумності, які закріплені у ч.9 ст.7 СК України, суд вважає за необхідним стягнути з відповідача на корись позивача 6 889,04 грн., як компенсацію різниці у вартості автомобілів.

Щодо компенсації 1/2 частки позивача у корпоративних правах відповідача у ТОВ Трансгазіндастрі-Захід та ТОВ "ТЕХНОБУД-ВОЛИНЬ", суд зазначає, що відповідач під час судового розгляду також не висловив жодних заперечень щодо такого варіанту поділу цього майна.

З огляду на наявність такого способу поділу спільного майна подружжя як грошова компенсація одному з подружжя його частки у спільному майні, суд дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача слід стягнути 23 000,00 грн. як компенсації 1/2 частки відповідача у статутному капіталі ТОВ Трансгазіндастрі-Захід , а також 25 000,00 грн. як компенсації 1/2 частки відповідача у статному капіталі ТОВ "ТЕХНОБУД-ВОЛИНЬ".

Вказані суми грошової компенсації не є непомірними для відповідача, зважаючи на його майновий стан та наявність постійного доходу.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача неотриманих позивачем доходів від діяльності ТОВ Трансгазіндастрі АГ , ТОВ Трансгазіндастрі Сервіс , ТОВ Технобуд-Волинь , ТОВ Кріогаз , ТОВ Трансгазіндастрі-Захід , ТОВ Волинська торгово-транспортна корпорація за період з квітня 2015 року по грудень 2017 року, суд зазначає, що заявляючи цю позовну вимогу позивач не посилається на конкретну матеріально правову підставу, яка дозволяє їй пред'являти ці вимоги.

Як слідує з характеру пояснень позивача та її представника у судовому засіданні, позивач вважає половину вказаних доходів безпідставно набутим майном, тобто до цих правовідносин можливо застосувати положення ст.1212 ЦК України.

Частиною першою статті 1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Як вже зазначав суд, відповідач фактично володіє корпоративними правами у ТОВ ТЕХНОБУД-ВОЛИНЬ та ТОВ Трансгазіндастрі-Захід , а також до вересня 2018 року володів корпоративними правами у ТОВ Кріогаз .

Відповідно до п. б ч.1 ст.10 Закону України Про господарські товариства (регулював спірні правовідносини до 16 червня 2018 року), учасники товариства мають право брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів.

Тобто учасник господарського товариства безпосередньо та автоматично не отримує дохід від прибутку господарського товариства до прийняття відповідного рішення про розподіл дивідендів вищим органом управління товариства.

В матеріалах справи відсутні докази того, що у період з квітня 2015 року по грудень 2017 року загальні збори ТОВ ТЕХНОБУД-ВОЛИНЬ , ТОВ Трансгазіндастрі-Захід та ТОВ Кріогаз приймали рішення про виплату дивідендів своїм учасникам, а також докази того, що такі дивіденди були фактично виплачені відповідачу.

Можливий дохід відповідача від діяльності інших господарських товариств (ТОВ Трансгазіндастрі АГ , ТОВ Трансгазіндастрі Сервіс , ТОВ Волинська торгово-транспортна корпорація ) не пов'язаний з наявністю у нього корпоративних прав на них, які були б спільною сумісною власністю подружжя, а отже починаючи з дня розірвання фактичних шлюбних відносин сторін, ці доходи є особистою приватною власністю відповідача та компенсації позивачу не підлягають.

З огляду на вищевикладене, у задоволенні цієї позовних вимог слід відмовити у зв'язку з її безпідставністю.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності, суд зазначає, що відповідно до статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частинами першою та другою статті 72 СК України визначено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Як слідує з матеріалів справи і це встановлено судом, сторони розірвали фактичні шлюбні відносини у березні 2015 року, а позивач звернулася до суду з цим позовом у грудні 2017 року, тобто в межах трьохрічного строку позовної давності.

Отже, доводи відповідача про пропуску позивачем строку позовної давності є необґрунтованими та до уваги не беруться.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд виходить із вартості майна, яке було присуджено на користь позивача, а також фактично сплаченого нею судового збору при поданні позову у розмірі 3 860,00 грн (т.1 а.с.84). Оскільки суд присудив на користь позивача майно загальною вартістю 551 429,70 грн. (496 540,66 + 6 889,04 + 23 000,00 + 25 000,00), а ставка судового збору становить 1% ціни позову, суд дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача слід стягнути 3 860,00 грн. як компенсацію сплаченого при поданні позову судового збору.

Керуючись ст.ст.141, 265 ЦПК України , суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Встановити факт проживання ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, яка проживає за адресою ІНФОРМАЦІЯ_4, РНОКПП НОМЕР_1, однією сім'єю з ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5, який проживає за адресою ІНФОРМАЦІЯ_4, РНОКПП НОМЕР_2, у період з січня 2004 року по березень 2015 року.

Поділити майно, що належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 таким чином:

1) автомобіль Mercedes-Benz E200 , 2011 року випуску, кузов №WDD2120411A439837, державний реєстраційний номер НОМЕР_3, залишити у власність ОСОБА_1 шляхом припинення права власності на нього ОСОБА_3;

2) автомобіль Range Rover , 2006 року випуску, кузов №SALLMAM346A233233, державний реєстраційний номер НОМЕР_4, залишити у власність ОСОБА_3;

3) стягнути з ОСОБА_3 на корись ОСОБА_1 6 889,04 грн. (шість тисяч вісімсот вісімдесят дев'ять гривень чотири копійки), як компенсацію різниці у вартості автомобілів Range Rover , 2006 року випуску, кузов №SALLMAM346A233233, державний реєстраційний номер НОМЕР_4, та Mercedes-Benz E200 , 2011 року випуску, кузов №WDD2120411A439837, державний реєстраційний номер НОМЕР_3;

4) стягнути з ОСОБА_3 на корись ОСОБА_1 23 000,00 грн. (двадцять три тисячі гривень) як компенсацію 1/2 (однієї другої) частки внеску ОСОБА_3 до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю Трансгазіндастрі-Захід , код ЄДРПОУ 35145652;

5) стягнути з ОСОБА_3 на корись ОСОБА_1 25 000,00 грн. (двадцять п'ять тисяч гривень) як компенсацію 1/2 (однієї другої) частки внеску ОСОБА_3 до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОБУД-ВОЛИНЬ", код ЄДРПОУ 33845619.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 3 860,00 грн. (три тисячі вісімсот шістдесят гривень).

Згідно зі статтями 273, 354, 355 ЦПК України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Волинського апеляційного суду через Луцький міськрайонний суд Волинської області.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складений та підписаний 28 березня 2019 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області ОСОБА_20