Рішення

від 19.03.2019 по справі 915/1342/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

======================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2019 року Справа № 915/1342/18

м. Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складi головуючого суддi ОСОБА_1,

за участю:

секретаря судового засідання Берко О.В.,

представника позивача: ОСОБА_2, дов.№2 від 20.11.2018,

представника відповідача: не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробниче підприємство

«ТО-НАР» (54030, АДРЕСА_1; ідент.код 13851544),

до відповідача: Державного підприємства «Миколаївський бронетанковий завод»

(54017, м.Миколаїв, вул.1 Слобідська, буд.120; ідент.код 07856371),

про: стягнення заборгованості у розмірі 113783,74 грн,-

в с т а н о в и в:

29.11.2018 Товариство з обмеженою відповідальністю Науково-виробниче підприємство «ТО-НАР» (далі - позивач, товариство, продавець) звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою б/н від 28.11.2018 (вхід.№15623/18), в якій просить суд стягнути з Державного підприємства «Миколаївський бронетанковий завод» заборгованість у розмірі 113783,74 грн, з яких: 106728,00 грн основного боргу за поставлений по договору №002-15-01 від 26.01.2015 товар, а також 5336,40 грн пені та 1719,34 грн - 3% річних.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що в порушення приписів чинного законодавства та укладеного між сторонами умов договору поставки №002-15-01 від 26.01.2015, відповідач не виконав взяті на себе договірні зобов'язання щодо своєчасної оплати поставленого по договору та видаткових накладних №107 від 16.05.2018, №107/1 від 16.05.2018, №140 від 04.06.2018 товару, внаслідок чого виникла заборгованість, яку позивач просить стягнути з відповідача. Неналежне виконання з боку відповідача приписів чинного законодавства та умов договору стало підставою для нарахування пені та 3% річних.

Ухвалою суду від 04.12.2018 даний позов залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви, - десять днів з дня вручення цієї ухвали.

Ухвалою суду від 17.12.2018 у даній справі відкрито провадження. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 17.01.2019.

Відповідач у відзиві на позовну заяву (а.с.66-68) позовні вимоги не визнає та просить суд відмовити товариству у їх задоволені посилаючись на те, що додаткова угода, якою вперше строк дії спірного договору було продовжено, укладена сторонами після закінчення дії договору і не містить положення, визначеного ч.3 ст.631 ЦК України, а тому всі подальші укладені між сторонами додаткові угоди до спірного договору не можуть вважатися невід'ємними його частинами, а приймаючи до уваги, що визначеною позивачем підставою позову є порушення саме умов Договору №002-15-01 від 26.01.2015, то підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Позивач у відповіді на відзив (а.с.70) зазначає, що підставою позову є не конкретний номер письмового документа, а обставини, за яких утворилась заборгованість, тобто не тільки договір, а і всі додаткові угоди, специфікації, накладні та ін. Товариство стверджує, що до моменту пред'явлення позовної заяви відповідач погоджувався із сумою заборгованості та з підставами її виникнення, що підтверджується листом №2994 від 19.19.2018 та актом звірки взаємних розрахунків. Позивач вказує, що накладні підписанні уповноваженим за дорученням №101 від 05.01.2018 на отримання ТМЦ представником заводу - ОСОБА_3

У підготовчих засіданнях 17.01.2019 та 07.02.2019 у відповідності до ст.ст.183, 202 ГПК України (в редакції Закону №2147-VIII від 03.10.2017) судом оголошувались перерви.

07.02.2019 суд продовжив строк підготовчого провадження на 30 днів.

Ухвалою суду від 11.03.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 19.03.2019.

В ході розгляду справи представники сторін підтримали висловлені позиції та доводи, викладені на їх обґрунтування.

У судовому засіданні 19.03.2019 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

26.01.2015 між позивачем та відповідачем був укладений договір поставки №002-15-01 (далі - Договір) (а.с.15), згідно з п.1.1 якого продавець зобов'язується поставити, а покупець прийняти та оплатити наступну продукцію: канати сталеві та рослинні, такелажні вироби, стропи різного призначення, номенклатура кожної поставки визначається окремою специфікацією, яка є невід'ємною частиною цього договору. Загальна сума договору складає 1000000,00 грн.

Умовами договору передбачено, що відвантажена продукція оформлюється наступними документами: рахунком, видатковою накладною, податковою накладною, сертифікатом якості (п.3.2 Договору). Умовами оплати є 100% передплата, а строк поставки оплаченого товару становить 10 днів з моменту передплати (п.п.4.1, 4.2 Договору).

Строк дії договору визначено сторонами з моменту його підписання по 31.12.2015 (п.7.2 Договору).

Договір підписаний сторонами та скріплений їх печатками.

11.02.2016 сторони уклали додаткову угоду №1 до Договору, якою погодили викласти п.7.2 Договору в новій редакції: п.7.2. Даний договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 31.12.2017 року. У випадку, якщо жодна із сторін не заявить про свій намір розірвати договір за 15 календарних днів до його закінчення, даний договір вважається пролонгованим на той же строк та на тих же умовах .

11.12.2017 сторони уклали додаткову угоду №3 до Договору, якою погодили викласти п.7.2 Договору в наступній редакції: п.7.2. Договір набирає чинності з моменту його підписання обома сторонами, скріплення печатками та діє до 31.12.2018 року. Закінчення строку дії даного договору не звільняє сторони від відповідальності за порушення зобов'язань (у тому числі гарантійних) за даним договором .

Вказані додаткові угоди підписані сторонами та скріплені їх печатками.

Підписаними обома сторонами та скріпленими їх печатками специфікаціями №28 від 02.05.2018, №28/1 від 03.05.2018 та №29 від 04.06.2018 (а.с.18-20) визначено асортимент, кількість та ціну товару, яка постачається позивачем відповідачу.

Позивач здійснив поставку відповідачу товарів, на загальну суму 106728,00 грн, що підтверджується накладними №107 від 16.05.2018 на суму 78048,00 грн, №107/1 від 16.05.2018 на суму 26040,00 грн, №140 від 04.06.2018 на суму 2640,00 грн (а.с.21-23) .

Вказані накладні, підписані сторонами та скріплені їх печатками.

Зі сторони відповідача вказані накладні підписані його представником - інженером ІІ категорії ВМТП ОСОБА_3.

В підтвердження повноважень ОСОБА_3 на отримання товарно-матеріальних цінностей, позивачем надано суду належним чином оформлене доручення №101 від 05.01.2018 (а.с.85).

За поставлений по вказаним накладним товар відповідач станом на 31.08.2018 оплату не здійснив, що підтверджується, зокрема, підписаним сторонами та скріпленим їх печатками актом звіряння взаємних розрахунків за період з травня по серпень 2018 року (а.с.52).

Листом №2994 від 19.09.2018 (а.с.53) відповідач гарантував позивачу сплатити борг в першочерговому порядку при надходженні першого траншу до 15.10.2018.

19.10.2018 позивачем на адресу відповідача була надіслана претензія №211 від 18.10.2018 (а.с.54) з вимогою здійснити погашення існуючої заборгованості за спірним договором, що підтверджується фіскальним чеком та описом вкладення до листа (а.с.55). Вказана претензія залишилася без відповіді та задоволення.

Оскільки відповідач не розрахувався з позивачем за поставлений товар, останній звернувся із вказаним позовом до суду.

На підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ст.712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно ч.1, 3 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Відповідно до ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частинами 1-3 ст.180 ГК України встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Частиною 1 статті 631 ЦК України встановлено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Згідно ч.7 ст.180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. В той же час, закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

З викладених вище норм матеріального права вбачається, що строк договору є однією із складових його змісту і тільки до закінчення терміну його дії до нього можуть бути внесені певні зміни та доповнення.

Пунктом 7.2 спірного договору сторони погодили, що строк дії договору з моменту підписання його сторонами по 31.12.2015 .

Відтак, додаткову угоду №1 від 11.02.2016 до спірного договору укладену сторонами після спливу строку дії Договору, не можна розцінювати як додаткову угоду, що є невід'ємною частиною даного Договору.

Слід також зазначити, що ч.3 ст.631 ЦК України передбачає право сторін встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Однак зміст додаткової угоди №1 від 11.02.2016 таких застережень не містить.

Згідно ч.1, 2 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Суд вважає, що додаткова угода №1 від 11.02.2016 могла б оцінюватись як окремий двосторонній правочин, однак вона не містить істотних умов господарського договору поставки.

Судом відхиляються заперечення відповідача щодо відсутності підстав для задоволення позову за умови відсутності між сторонами договірних правовідносин, виходячи з наступного.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").

У відповідності до приписів ст.6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Відповідно до ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Засадами чинного Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ст.15 ЦК України).

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Крім способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ч.2 ст.16 ЦК України, суд згідно ч.2 зазначеної статті Кодексу може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

У відповідності до ч.ч.1, 2, 3 ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України «Про судоустрій України" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорювання і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

При цьому, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Відповідно до п.2 постанови Пленуму ВГСУ №6 від 23.03.2012 рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого:

- чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;

- чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;

- яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

З огляду на вимоги частини першої статті 4 ГПК господарський суд у прийнятті судового рішення керується не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, що на них посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

Відповідно до частини 1, пункту 1 частини 2 статті 11, частин 1 та 2 статті 509 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі ст.ст.525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ч.ч.1, 2 ст.692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього , якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару .

З матеріалів справи вбачається, що позивачем за накладними №107 від 16.05.2018, №107/1 від 16.05.2018 та №140 від 04.06.2018 було поставлено відповідачу товарів на загальну суму 106728,00 грн .

Факт отримання відповідачем товару на вищезазначену суму підтверджений матеріалами справи.

Таким чином, між сторонами виникли правовідносини з усної угоди купівлі-продажу, підтвердженням якої є видані продавцем документи (накладні), які містить відомості про кількість товару, ціну та загальну суму поставки.

Однак, свої зобов'язання щодо сплати грошових коштів за поставлений йому за вказаними накладними товар на суму 106728,00 грн, відповідач належним чином не здійснив.

Представником відповідача вказані обставини не заперечені та не спростовані.

Позивач стверджує, що станом на день звернення з позовом до суду заборгованість за поставлені товари відповідачем не сплачена.

На день розгляду справи відповідач не надав суду доказів погашення боргу з оплати вартості поставлених товарів, придбаних у позивача у сумі 106728,00 грн .

Враховуючи викладене, суд вважає позовні вимоги в частині стягнення боргу по оплаті вартості поставлених за накладними №107 від 16.05.2018, №107/1 від 16.05.2018 та №140 від 04.06.2018 товарів в загальній сумі 106728,00 грн обґрунтованими, підтвердженими матеріалами справи та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно ч.3 ст.692 ЦК України у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами .

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми , якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позивач просить стягнути з відповідача 3% річних у загальній сумі 1719,34 грн.

На суму заборгованості 104088,00 грн за поставлений по накладним №107 від 16.05.2018, №107/1 від 16.05.2018 товар - 3% річних нараховані позивачем за період з 17.05.2018 по 28.11.2018 включно (196 днів) у сумі 1676,81 грн.

Перевіривши розрахунок позивача 3% річних на суму заборгованості 104088,00 грн за поставлений по накладним №107 від 16.05.2018, №107/1 від 16.05.2018 товар, суд вважає його вірним, а позовні вимоги в цій частині обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

На суму заборгованості 2640,00 грн за поставлений по накладній №140 від 04.06.2018 товар - 3% річних нараховані позивачем за 196 днів прострочення у сумі 42,53 грн.

Перевіривши розрахунок позивача 3% річних суму заборгованості 2640,00 грн за поставлений по накладній №140 від 04.06.2018 товар, суд дійшов наступних висновків.

З огляду на приписи ч.1, 2 ст.692 ЦК України, днем прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання за поставлений по накладній №140 від 04.06.2018 товар слід вважати 05.06.2018, відповідно, строк прострочення платежу в сумі 2640,00 грн буде складати 177 днів (з 05.06.2018 по 28.11.2018 включно), а не 196 днів, як зазначає позивач.

Таким чином, нарахування 3% за грошовими зобов'язаннями за поставлений по накладній №140 від 04.06.2018 товар має здійснюватись наступним чином: 2640,00 грн. х 3% х 177 дн. / 365 дн. = 38,41 грн.

Враховуючи викладене, суд вважає, що стягненню підлягають 3% річних у загальній сумі 1715,22 грн (1676,81 + 38,41).

В частині стягнення 3% річних у сумі 4,12 грн слід відмовити у зв'язку з відсутністю правових підстав для їх нарахування.

Згідно ст.ст.546, 547 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі .

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача 5336,40 грн пені нарахованої з 17.05.2018 на суму заборгованості 104088,00 грн за поставлений по накладним №107 від 16.05.2018, №107/1 від 16.05.2018 товар та з 05.06.2018 на суму заборгованості 2640,00 грн за поставлений по накладній №140 від 04.06.2018 товар, то в задоволенні цих вимог, слід відмовити, оскільки нарахування пені позивачем здійснено у 2018 році на підставі п.6.2 договору поставки №002-15-01 від 26.01.2015, строк дії якого, як встановлено судом вище, закінчився ще 31.12.2015.

Згідно ст.129 ГПК України, сплачений позивачем судовий збір підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача пропорційно розміру задоволених вимог

Керуючись ст.ст.73, 74, 76-79, 91, 129, 210, 220, 232, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Державного підприємства «Миколаївський бронетанковий завод» (54017, м.Миколаїв, вул.1 Слобідська, буд.120; ідент.код 07856371; відомості про банківські реквізити відсутні) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробниче підприємство «ТО-НАР» (54030, АДРЕСА_1; ідент.код 13851544; відомості про банківські реквізити відсутні) 106728,00 грн основного боргу, 1715,22 грн - 3% річних та 1679,30 грн судового збору.

3. В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду, у відповідності до ст.241 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно ч.1 ст.254 ГПК України, учасники справи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Згідно ч.ч.1, 2 ст.256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Згідно ст.257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Відповідно до пп.17.5) п.17) ч.1 Розділу XI «Перехідні положення» ГПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне судове рішення складено 29.03.2019 року.

Суддя М.В. Мавродієва