Рішення

від 04.04.2019 по справі 918/125/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Господарський суд Рівненської області

вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" квітня 2019 р. м. Рівне Справа № 918/125/19

Господарський суд Рівненської області у складі судді Качура А.М.,

розглянувши матеріали справи

за позовом: Сновидовицької сільської ради Рокитнівського району Рівненської області

до відповідача: Фізичної особи - підприємця Тіта Івана Семеновича

про визнання недійсним договору та застосування наслідків недійсності правочину

Секретар судового засідання: Коваль С.М.

Представники:

Від позивача: Тимошенко О.В.;

Від відповідача: не з'явився;

ОПИС СПОРУ

Стислий виклад позицій учасників справи

Сновидовицька сільська рада Рокитнівського району Рівненської області (позивач) звернулась до Господарського суду Рівненської області з позовом до фізичної особи - підприємця Тіта Івана Семеновича (відповідач) про визнання недійсним договору оренди №2 від 12 березня 2018 року та зобов'язання відповідача повернути орендоване за договором майно. Позовні вимоги аргументовані тим, що спірний договір суперечить чинному законодавству (арк. справи 3-5).

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що законодавством введено обмеження щодо об'єктів комунального майна, які не можуть бути предметом оренди, а саме: захисні гідроспоруди (греблі, дамби, насипи). Проте, всупереч чинному законодавству, предметом договору оренди став об'єкт на який розповсюджується таке обмеження, що на думку позивача є підставою для визнання договору недійсним.

Відповідач проти позову заперечив (арк. справи 25-26). У своєму відзиві відповідач зазначив, що у позові має бути відмовлено, оскільки договір відповідає вимогам законодавства щодо наявності у ньому усіх істотних умов, а також договір відповідає типовому договору оренди. Відповідач ще з 2013 року користувався даним об'єктом оренди, належним чином виконував умови договору.

Аргументи учасників справи

Позивач обґрунтовує свої вимоги наступним: в спірному договорі оренди укладеному між орендодавцем та орендарем відсутні істотні умови такого договору; неправильно вказана вартість орендованого майна, оскільки оцінку майна не було здійснено за методикою затвердженою Кабінетом Міністрів України, а натомість вказано балансову вартість; орендна плата вказана без урахування індексації; відсутні умови щодо страхування орендарем орендованого майна та обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна; в єдиному державному реєстрі підприємств та фізичних осіб підприємців відсутня інформація про наявність у відповідача виду діяльності яка відповідає риборозведенню.

Основною підставою для визнання договору оренди недійсним позивач вважає те, що спірний договір, на його думку, суперечить чинному законодавству в частині предмета оренди. А саме, частиною 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" введено обмеження щодо об'єктів які не можуть бути предметом оренди: захисні гідроспоруди (греблі, дамби, вали, моли, насипи).

Сновидовицька сільська рада вказує, що спірний договір оренди не був нотаріально посвідчений.

Позивач також стверджує, що відповідач порушив виконання договірних обов'язків в частині запобігання пошкодження орендованого майна та здійснення поточного ремонту, допустив псування об'єкта оренди.

У матеріально-правове обґрунтування заявлених позовних вимог посилається на статті 13, 14, 19, 140, 142-144 Конституції України, статті 16, 172, 203, 215, 216, 327, 628 Цивільного кодексу України, статті 2, 10, 18-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 4, 6, 10, 11, 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідач, заперечуючи проти доводів позивача наводить таку аргументацію. Спірний договір оренди у повній мірі відповідає вимогам частини 1 статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" щодо наявності у ньому усіх істотних умов договору. Договір відповідає типовому договору оренди, затвердженому Наказом Фонду державного майна України від 2308.2000 № 1774.

Вказує, що у нього з позивачем були договірні відносини щодо зазначеного об'єкту оренди (ґрунтової греблі) ще до укладення спірного договору (з 2013 року). Підставою для користування спірним об'єктом оренди було рішення Сновидовицької сільської ради. Форму спірного договору запропоновано позивачем. За весь час користування греблею відповідач своєчасно та в повному обсязі сплачував орендну плату та вживав заходи щодо утримання об'єкта оренди у належному стані.

Процесуальні дії суду

Ухвалою від 28 лютого 2019 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі №918/125/19, розгляд якої вирішено здійснювати в порядку загального позовного провадження. Справу призначено до слухання в підготовчому засіданні на 19 березня 2019 року.

Ухвалою від 19 березня 2019 року підготовче провадження закрито, справу № 918/125/19 призначено до судового розгляду по суті на 04 квітня 2019 року.

МОТИВИ СУДУ ПРИ ПРИЙНЯТТІ РІШЕННЯ

Фактичні обставини та зміст спірних правовідносин

12 березня 2018 року між Сновидовицькою сільською радою (як орендодавець) та фізичною особою - підприємцем Тітом Іваном Cеменовичем (як орендарем) укладено договір № 2 оренди майна, що належить до комунальної власності територіальної громади села Сновидовичі Рокитнівського району Рівненської області. Предметом договору визначено частину комунального майна - нежиле приміщення яке знаходиться в селі Сновидовичі, площею 19,6 кв.м., балансовою вартістю станом на 01.01.2013 - 55 321,00 грн., для риборозведення (арк. справи 12-14).

Зазначене сторонами в договорі "нежиле приміщення" - перегороджуюча споруда ставу, ґрунтова гребля з водоскидом. Вказана споруда була передана орендодавцем орендарю за актом прийому-передачі майна (арк. справи 15).

Передане в оренду майно (ґрунтова гребля з водоскидом) є комунальним майном та знаходиться на балансі Сновидовицької сільської ради з 2004 року, що підтверджується довідкою №43 від 13.02.2019 року та актом приймання-передачі №32 від 09.02.2004 року (арк. справи 16-17).

З наведених обставин видно, що спірні правовідносини є за своїм змістом майновими, договірними та стосуються оренди комунального майна. Спірний характер правовідносин базується на тому, що позивач вважає вчинений сторонами правочин (договір оренди) недійсним, а відповідач заперечує проти цього.

Договірним правовідносинам орендодавця та орендаря за спірним договором оренди №2 від 12 березня 2018 року передували договірні відносини між тими ж сторонами та стосовно того ж об'єкта оренди (ґрунтова гребля з водоскидом). Так, 02 жовтня 2013 року позивач та відповідач уклали договір оренди №2, за яким Сновидовицька сільська рада як орендодавець передала, а ФОП Тіт Іван Семенович як орендар прийняв у строкове платне користування перегороджуючу споруду ставу, ґрунтову греблю з водоскидом (те саме майно, що у спірному договорі). Вказаний договір укладено відповідно до рішення Сновидовицької сільської ради №471 від 04 вересня 2013 року (арк. справи 27-31). Тобто договірні відносини з приводу оренди ґрунтової греблі з водоскидом існували між сторонами з 2013 року, а підставою для передачі майна в оренду відповідачу було рішення Сновидовицької сільської ради.

20 листопада 2018 комісією у складі сільського голови Василевич Н.Л., секретаря сільської ради Федас І.П., заступника сільського голови Лящука І.П., секретаря-друкарки сільської ради Федорович Т.С. складено акт обстеження гідротехнічних споруд ставка села Сновидовичі. В акті зазначено, що в ході візуального обстеження встановлено, що водоскидна споруда (шахтний колодязь) перебуває в незадовільному стані; на стінах є видимі тріщини, через які тече вода, що в подальшому може призвести до повної руйнації водоскидної споруди; ні поточний, ні капітальний ремонт не проводився. Акт скріплений підписами членів комісії, а проте підпис орендаря або відмітка про його відмову від підпису на акті відсутні (арк. справи 18).

Орендодавець направив орендарю лист-вимогу №10 від 10 січня 2019 року про повернення орендованого майна з посиланням на недійсність договору оренди №2 від 12 березня 2018 року. Вказаний лист-вимога був отриманий відповідачем (арк. справи 19-20).

Предмет доказування

Предметом доказування у даному спорі є встановлення наявності або відсутності юридичних фактів із якими норми закону пов'язують недійсність правочину та інші юридично значимі факти для вирішення даного спору.

Джерела права, що підлягають до застосування та мотиви їх застосування, оцінка аргументів, наведених сторонами

Як встановлено судом 12 березня 2018 року між Сновидовицькою сільською радою та фізичною особою - підприємцем Тітом Іваном Семеновичем укладено договір №2 оренди майна, що належить до комунальної власності. Предметом оренди стала частина належного територіальній громаді села Сновидовичі комунального майна - ґрунтова гребля з водоскидом.

Розглядаючи даний спір суд застосовує наступні норми права.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (ст.13 Конституції України).

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (ст. 41 Конституції України).

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (ст. 140 Конституції України).

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності (ст. 143 Конституції України)

Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (ст. 327 Цивільного кодексу України).

Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 172 Цивільного кодексу України).

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ст. 144 Конституції України).

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами (ст. 10. Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

Отже законодавством визначено правила та принципи управління комунальним майном належним територіальній громаді. Таке управління здійснюється відповідно до Конституції та законів України. Органи місцевого самоврядування (до яких відноситься Сновидовицька сільська рада) здійснюють урядування щодо комунального майна шляхом прийняття обов'язкових рішень та участі в договірних правовідносинах щодо такого майна, в тому числі орендних правовідносинах. При цьому законом встановлено обов'язок органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб здійснювати таке урядування лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто законодавством закріплено презумпцію законності в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а кожен хто вступає з ними у правові відносини вправі розраховувати на законність рішень та дій таких органів. Таке "належне урядування" пов'язане з реалізацією принципу юридичної визначеності, що у свою чергу є складовим принципу верховенства права.

За своєю правовою природою спірні правовідносини сторін відносяться до орендних договірних відносин. Водночас законодавством передбачено спеціальне регулювання щодо оренди комунального майна. Таке регулювання здійснюється нормами Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Цей закон регулює організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна, що перебуває в комунальній власності, майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває у комунальній власності (ст. 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

Відповідно до положень статті 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" відносини щодо оренди майна, що перебуває у комунальній власності, регулюються договором оренди, цим законом та іншими нормативно-правовими актами.

Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності (ст. 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

Відповідно до норм статті 6 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендарями згідно з цим законом можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства. Фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного майна з метою використання його для підприємницької діяльності, до укладення договору зобов'язана зареєструватись як суб'єкт підприємницької діяльності.

Нормами статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" врегульовано порядок укладення договору оренди комунального майна. Так, фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України, відповідному орендодавцеві (в даному випадку органи, уповноважені управляти комунальним майном). Органи, уповноважені управляти майном, що перебуває у комунальній власності, розглядають подані матеріали і протягом п'ятнадцяти днів після надходження матеріалів повідомляють підприємство про своє рішення (надання дозволу щодо укладення договору оренди або відмову). Орендодавець відмовляє в укладенні договору оренди в разі, якщо є підстави, передбачені законом.

Таким чином законодавцем визначено імперативну норму щодо відмови в укладенні договору оренди у разі наявності законодавчих обмежень. Обов'язковість цієї норми доповнює принцип належного урядування та покладає на орендодавців комунального майна відповідальність за дотримання законодавчих обмежень. Разом з тим, такий імператив, з огляду на принцип юридичної визначеності та принцип верховенства права, дозволяє орендарям комунального майна розраховувати на впевненість у законності дій орендодавців щодо укладення договору оренди комунального майна.

Отже орендар, у випадку укладення договору оренди, вправі мати обґрунтовані сподівання щодо законності отримання комунального майна у користування та можливості його використання, зокрема у своїй підприємницькій діяльності.

Судом встановлено, що станом на час укладення спірного договору оренди (12 березня 2018 року) а також станом на час укладення договору оренди, що передував спірному договору (02 жовтня 2013 року) існували обмеження щодо передачі в оренду певних видів комунального майна, серед яких зокрема нормами статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено захисні гідроспоруди (греблі, дамби, вали, моли, насипи). На думку суду, об'єкт оренди за спірним договором (перегороджуюча споруда ставу, ґрунтова гребля з водоскидом) відноситься до комунального майна на яке встановлено законодавче обмеження щодо передачу в оренду.

Суд робить висновок про те, що передача об'єкта оренди за спірним договором (перегороджуюча споруда ставу, ґрунтова гребля з водоскидом) суперечить вимогам Закону України "Про оренду державного та комунального майна" оскільки нормами закону встановлено заборону щодо передачі такого комунального майна у оренду.

Відповідно до приписів статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з положеннями статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже наведеними нормами визначено можливість визнання судом правочину недійсним у випадках якщо недійсність такого правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом.

З огляду на досліджені обставини судом встановлено наявність юридичного факту з яким закон пов'язує недійсність оспорюваного правочину.

Разом з тим, як було зазначено судом вище, законодавством визначено спеціальний порядок укладення договорів оренди комунального майна. Такий порядок, а також принципи належного урядування, юридичної визначеності та верховенства права передбачають презумпцію законності дій орендодавця комунального майна та передбачають право орендаря розраховувати на впевненість у законності дій орендодавців щодо укладення договору оренди комунального майна, мати обґрунтовані сподівання щодо законності отримання комунального майна у користування та можливості його використання у своїй підприємницькій діяльності.

Суд констатує, що у даному випадку Сновидовицькою сільською радою не було дотримано принципу належного урядування, оскільки всупереч наявній законодавчій забороні позивачем передано відповідачу майно яке не може бути предметом договором оренди.

Відповідно до положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України, верховенство права є одним з основних принципів (засад) господарського судочинства.

Зміст цього принципу полягає в тому, що верховенство права є засобом для досягнення внутрішньої мети права і правової системи загалом - забезпечення пріоритету природних прав людини. Принцип верховенства права є істотною характеристикою співвідношення між людиною і державою. За допомогою його дії діяльність держави спрямовується на виконання мети - утвердження і забезпечення прав людини.

У доповіді Венеційської комісії (схваленій на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року) на підставі аналізу правових систем європейських держав у пошуках спільних елементів, характерних для "верховенства права", запропоновано щонайменше 6 необхідних елементів, яких необхідно дотримуватися не лише формально, але й по суті. Ними є: 1) законність, включно з прозорим, підзвітним і демократичним процесом прийняття законів; 2) правова визначеність; 3) заборона довільності у прийнятті рішень; 4) доступ до правосуддя, що здійснюється незалежним і безстороннім судом, включно з можливістю оскаржити в суді адміністративні акти; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація і рівність перед законом.

Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів "доброго врядування" і "належної адміністрації" (встановлення процедури і її дотримання).

Суд вважає за необхідне застосувати зазначені принципи під час вирішення цього спору.

З огляду на викладене суд також уважає за необхідне звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема за якою ЄСПЛ підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії", "Онер'їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" і "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах "Лелас проти Хорватії" і "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії"). Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі"). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки"). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі "Лелас проти Хорватії"). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії", "Трґо проти Хорватії"). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (рішення у справі "Москаль проти Польщі"), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див.зазначені вище рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), п. 53, та "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

Такі ж характеристики принципу "належного урядування" ЄСПЛ навів у рішенні зі справи "Рисовський проти України". У вказаній справі ЄСПЛ визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами. ЄСПЛ наголосив, що процедура скасування рішень, на підставі яких добросовісні власники отримують право користування земельною ділянкою, яка дозволяє органам влади ретроспективно позбавляти особистих прав, наданих помилково, без будь-якого відшкодування добросовісним правовласникам, є порушенням гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику ЄСПЛ як джерело права. Зазначені рішення ЄСПЛ застосовуються у цій справі як джерело права.

Одним з основоположних прав людини є право власності. Суд трактує це право у широкому розумінні, спираючись при цьому на норми національного законодавства, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику ЄСПЛ.

Національним законодавством України передбачено зокрема такі гарантії дотримання "права власності". Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону (ст. 13 Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ст. 41 Конституції України).

Норми закону який забезпечує спеціальне регулювання оренди державного та комунального майна також містять гарантії дотримання прав орендарів. Так, орендареві забезпечується захист його права на майно, одержане ним за договором оренди, нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту права власності. Орендар може зажадати повернення орендованого майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, завданої майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця (ст. 28 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

Як було зазначено вище, судом установлено, що принцип "належного урядування" у даному випадку не був дотриманий Сновидовицькою сільською радою. Натомість орендар здійснював користування орендованим майном як "добросовісний власник". Про це свідчать тривалість договірних правовідносин між сторонами (з 2013 року), повторне укладення договору оренди щодо комунального майна (спірний договір від 12 березня 2018 року), докази, що підтверджують сплату відповідачем орендної плати (арк. справи 32-35).

Суд вважає за необхідне застосувати як джерело права у даній справі норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також наступні згадувані рішення ЄСПЛ.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Насамперед, застосовуючи норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практику ЄСПЛ, необхідно зазначити, що поняття майна або власності підлягає автономному тлумаченню та може відрізнятися від тлумачення на рівні національного законодавства. Зміст поняття "майна" та те, чи стосується справа "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, необхідно розглядати у світлі практики ЄСПЛ.

ЄСПЛ розглядав наступні справи щодо порушення права власності, в яких об'єктами спору були:

- існуюча власність. У справі "Маркс проти Бельгії" ЄСПЛ визнав, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції застосовується лише у випадку порушення права володіння наявною власністю і не гарантує права її набуття;

- "правомірні очікування" / "законні сподівання" вчиняти певні дії відповідно до виданого державними органами дозволу (наприклад, правомірні сподівання бути здатним здійснювати запланований розвиток території, з огляду на чинний на той час дозвіл на промислове освоєння землі). У справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії" ЄСПЛ постановив, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому). У справі "Стрейч проти Сполученого Королівства" ЄСПЛ зазначив, що заявника у справі "слід вважати особою, яка мала принаймні законне сподівання на реалізацію передбаченого договором права на продовження строку оренди, і - в цілях статті 1 Першого протоколу - таке законне сподівання можна вважати додатковою частиною майнових прав, наданих йому муніципалітетом Дорчестера за орендним договором";

- майнові права, наприклад, набуте на підставі заповіту право на одержання орендної плати (ренти) за користування земельною ділянкою (ухвала щодо прийнятності заяви № 10741/84 S. v. the United Kingdom від 13 грудня 1984 р.);

- право використовувати чотири гектари землі для ведення фермерського господарства, яке ґрунтувалось на рішенні органу місцевого самоврядування - районної ради (справа "Рисовський проти України").

Також суд ураховує норми статті 190 Цивільного кодексу України (Майно). Так, положення цієї статті визначають, що майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

З наведеного суд робить висновок, що правомірні очікування щодо законності користування орендованим майном та право використовувати орендоване майно у своїй підприємницькій діяльності становлять "майно" у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У зв'язку з викладеним суд вважає за необхідне зазначити, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Судом установлено, що передача об'єкта оренди за спірним договором оренди відбулася всупереч обмеженням визначеним законом оскільки позивач не дотримав принципу належного урядування. У справі встановлено наявність юридичних підстав, з яким закон пов'язує недійсність правочину. Отже втручання шляхом постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов'язання повернути об'єкт оренди буде відповідати критерію законності.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (в тому числі внаслідок постановлення судового рішення) є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного інтересу", при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Суд констатує, що постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов'язання повернути об'єкт оренди буде виправданим з точки зору задоволення "суспільного інтересу".

У той же час громадянин України, який вчинив усі дії які від нього вимагалися та у межах процедур встановлених законодавством України, набув право на користування орендованим комунальним майном, не може нести негативних наслідків у зв'язку з допущеними помилками чи з порушенням процедури прийняття рішення органами влади чи місцевого самоврядування, які, презюмується, діють у межах правового поля.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу "пропорційності" - "справедливої рівноваги (балансу)" між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Принцип "пропорційності", закріплений як загальний принцип у Договорі про заснування Європейського Суду, вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей - органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов'язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів).

Суд уважає за необхідне зазначити, що дотримання принципу "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. Одним із важливих елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.

У рішенні у справі "Новоселецький проти України" ЄСПЛ наголосив, що у кожній справі в якій іде мова про порушення права власності необхідно перевірити дії чи бездіяльність держави з огляду на дотримання балансу між загальною суспільною потребою та потребами збереження фундаментальних прав особи, особливо враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та непомірний тягар.

У рішенні у справі "Кривенький проти України" ЄСПЛ констатував порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування. Зокрема, ЄСПЛ відзначив, що у подібних справах для дотримання справедливого балансу між суспільною потребою (інтересом) та правами людини особа внаслідок позбавлення власності повинна отримати відшкодування, інакше вважатиметься, що на неї покладений надмірний тягар. ЄСПЛ також наголосив, що принцип "належного урядування" може покладати на органи влади зобов'язання щодо виплати компенсації або іншого виду відшкодування добросовісному володільцю майна у разі його позбавлення. У названій справі заявник добросовісно набув землю у власність, з огляду на що наступне позбавлення його земельної ділянки без виплати компенсації вважається покладанням на заявника непропорційного тягаря.

У рішенні у справі "Максименко та Герасименко проти України" ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з втручанням у право заявників на мирне володіння їхнім майном, оскільки, хоча таке втручання і було здійснене в інтересах суспільства, існують сумніви щодо його законності. Окрім того, заявники, як добросовісні набувачі, так і не отримали компенсації за вилучене у них майно.

Судом також досліджено питання того, чи вважатиметься, крізь призму практики ЄСПЛ, втручанням держави в фундаментальні права "добросовісного власника" постановлення господарським судом рішення у справі про позбавлення "права власності" на підставі недійсності правочину спричиненої "неналежним урядуванням" органу влади (місцевого самоврядування).

У рішенні у справі "Кушлогу проти Болгарії" ЄСПЛ постановив: "Відтак Суд, навіть за своїх обмежених повноважень розглядати питання додержання національного законодавства, може дійти відповідних висновків у світлі Конвенції там, де він бачить, що національні суди в конкретній справі застосували закон явно помилково або так, щоб зробити свавільні висновки".

У рішенні у справі "Христов проти України" ЄСПЛ розглядав ситуацію, яка стосувалася судового розгляду справи про конфіскацію майна за порушення митних правил. ЄСПЛ визнав, що скасування судової постанови Верховним Судом становило втручання у право заявника, захищене статтею 1 Першого протоколу.

У рішенні у справі "Серявін та інші проти України" ЄСПЛ розглядав саме постановлення судового рішення, як дію через яку об'єктивується втручання держави в права особи та навів умови правомірності такого втручання. ЄСПЛ зокрема зазначив:

"39. Будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні ч. 1 ст. 1, лише якщо забезпечено "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (див. рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [GC], № 33202/96, п. 107, ECHR 2000-I).

40. Вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (див. рішення у справі "Ентрік проти Франції" (Hentrich v. France) від 22.09.1994 р., серія А № 296-A, с. 19- 20, п. 42). Хоча проблему тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з'ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (див. рішення у справі "Кушоґлу проти Болгарії" (Kushoglu v. Bulgaria) від 10.05.2007 р., № 48191/99, п. 50)..."

Таким чином, визнання недійсним у судовому порядку спірного договору оренди та повернення орендованого за договором майна за відсутності справедливої компенсації призведе до порушення прав відповідача, які об'єктивно існують на час розгляду спору, зокрема права мати обґрунтовані сподівання щодо законності отримання комунального майна у користування та права використовувати таке майно у своїй підприємницькій діяльності , а отже і до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач не надав суду жодних доказів щодо надання відповідачу справедливої та обґрунтованої компенсації або інших дій, що вчинялися або мають бути вчинені з метою дотримання принципу "пропорційності" в розумінні гарантій прав, що захищаються статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Водночас надання відповідачу такої компенсації задля дотримання принципу "пропорційності" виходить за межі повноважень суду.

З огляду на таке відсутність можливості реалізації відповідачем права на отримання відшкодування є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Як визначено нормами статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є: неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Закріплення загальних засад цивільного законодавства в ЦК України свідчить про підтвердження законодавцем природного права як "першоджерела" цивільного законодавства, що випливає із раціональності і розумності. Структуру природного права становлять норми і норми-принципи, які визначають поведінку людей у суспільстві незалежно від позитивного права, до складу якого, в свою чергу, входять норми цивільного законодавства і міжнародні договори України.

Норми-принципи мають загальнообов'язковий характер, і тому їх дотримання та облік при законотворчості і розгляді конкретних правових ситуацій є обов'язковою вимогою закону. Практичне значення цього положення полягає, зокрема в тому, що суд повинен не лише механістично аналізувати конкретні юридичні документи, але й осмислювати принципи і цілі, що покладено в основу їх прийняття.

Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Через призму природних принципів справедливості, добросовісності і розумності має оцінюватися і тлумачитися все позитивне і природне право і наслідки його застосування. Основне призначення цього принципу вбачається в "наданні суддям більше можливостей з'ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, установити об'єктивну істину". Закріплений вітчизняним законодавцем принцип справедливості, добросовісності і розумності має визнаватися не сукупністю трьох принципів, а єдиним принципом, який проявляється в єдності взаємопов'язаних трьох складових, що є традиційним для європейського приватного права.

Справедливість є конкретною та універсальною за сферами використання категорією, що адекватно може бути реалізована через невичерпну багатоманітність правозастосовної діяльності і захищається судом, коли несправедливість стає нестерпною. Добросовісність має "обмежувальну" функцію, згідно з якою правило, обов'язкове для сторін не застосовується настільки, наскільки за даних обставин це буде неприйнятним відповідно до критерію розумності та справедливості. Отже, добросовісність може за даних обставин анулювати чи виключити застосування правил, встановлених законом. У цьому зв'язку всі правила, які створюються сторонами чи законом підпадають під контроль судів не для того, щоб оцінити їх внутрішню справедливість, а для того, щоб вирішити чи не призведе їх застосування в конкретній справі до несправедливих результатів. Суди приймають рішення "contra legem" (тобто, всупереч формальному, державному закону), якщо дотримання норм закону призведе до явно несправедливого щодо сторін результату.

Отже, "концепція добросовісності може використовуватися в будь-якій ситуації, щоб виправити несправедливість, яка б мала місце, якщо б застосовувалися традиційні правила". При цьому сферою застосування справедливості є "виправлення закону там, де він має недоліки через свою загальність".

Стосовно аргументів позивача про те, що у спірному договорі оренди відсутні істотні умови такого договору, зокрема не вказані умови щодо страхування орендарем орендованого майна та обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна, суд зауважує наступне.

Відповідно до приписів статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" істотними умовами договору оренди серед іншого є: страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.

Згідно з положеннями статті 12 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.

Судом установлено, що положення спірного договору не містять відомостей щодо страхування орендарем взятого ним в оренду майна.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (ст. 181 Господарського кодексу).

Водночас, непогодження сторонами істотних умов договору може бути лише підставою для визнання договору неукладеним, але не недійсним. Втім , визнання договору неукладеним може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками його виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено та виконано, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону. Суд враховує, що такої правової позиції дійшов Верховний Суд України у своїй постанові від 06.07.2016р. у справі № 3-436гс16 (фабула справи стосувалася саме істотних умов договору про оренду комунального майна). Тому наведений аргумент щодо відсутності у спірному договорі однієї з істотних умов (страхування орендарем взятого ним в оренду майна) як підстава для визнання оспорюваного правочину недійсним судом відхиляється.

Суд також не погоджується з аргументом позивача щодо відсутності в тексті спірного договору такої істотної умови як "обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна". Так, у пункті 5.3. договору зазначено: "Орендар зобов'язується забезпечити збереження орендованого майна, запобігати його пошкодженню і псуванню, тримати майно в порядку, передбаченого санітарними нормами та правилами пожежної безпеки, підтримувати орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, здійснювати заходи протипожежної безпеки за рахунок власних коштів".

Щодо посилань позивача на те, що в договорі неправильно вказана вартість орендованого майна, оскільки оцінку майна не було здійснено за методикою затвердженою Кабінетом Міністрів України, а натомість вказано балансову вартість, а орендна плата вказана без урахування індексації, то суд зауважує таке.

Відповідно до положень статті 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди. У разі якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка об'єкта оренди була зроблена більш як три роки тому, для продовження (поновлення) договору оренди провадиться оцінка об'єкта оренди.

Такою методикою є Методика оцінки об'єктів оренди затверджена Постановою Кабінету Міністрів України № 629 від 10.08.1995 (далі - Методика). Відповідно до пункту 19 зазначеної Методики у разі оренди нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна здійснюється його незалежна оцінка. У разі передачі в оренду нерухомого майна, орендодавцем якого є орган, визначений в абзацах другому і третьому статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (зокрема орган уповноважений органом місцевого самоврядування управляти майном), звіт про незалежну оцінку рецензується і за наявності позитивного загального висновку рецензента про відповідність такого звіту вимогам нормативно-правових актів з питань проведення оцінки висновок про вартість майна затверджується зазначеним орендодавцем. У разі коли методикою розрахунку орендної плати, затвердженою органами місцевого самоврядування (для об'єктів, що перебувають у комунальній власності), для розрахунку орендної плати не передбачене проведення незалежної оцінки нерухомого майна здійснюється стандартизована оцінка зазначеного майна відповідно до пункту 21 цієї Методики. Відповідно до пункту 21 Методики для стандартизованої оцінки нерухомого майна та іншого окремого індивідуально визначеного майна у випадках, передбачених наведеними положеннями пункту 19 цієї Методики, підприємством - балансоутримувачем орендованого майна за дорученням органу, уповноваженого управляти майном такого підприємства, утворюється комісія, яка проводить оцінку майна за залишковою вартістю на підставі даних бухгалтерського обліку.

Таким чином наведеними нормами передбачено можливість проведення стандартизованої оцінки майна за залишковою вартістю на підставі даних бухгалтерського обліку у випадках коли методикою розрахунку орендної плати, затвердженою органами місцевого самоврядування для розрахунку орендної плати не передбачене проведення незалежної оцінки нерухомого майна. В пункті 1.1. спірного договору зазначено "вартість за незалежною оцінкою (балансова вартість), станом на 01.01.13 р.", що відповідає положенням пунктів 19, 21 Методики які передбачають можливість проведення оцінки майна за залишковою вартістю на підставі даних бухгалтерського обліку.

Як видно з тексту договору, в його умовах наявні посилання на Методику розрахунку і порядку використання плати за оренду майна, що належить до комунальної власності Сновидовицької сільської ради (пункти 3.1.-3.3.). У пункті 2.3. договору вказано, що передача майна в оренду здійснюється за вартістю, визначеною у звіті про незалежну оцінку складеному за Методикою оцінки.

Аналізуючи даний аргумент позивача, суд знову звертає його увагу на важливість дотримання принципу "належного урядування", оскільки нормами законодавства дії з оцінки майна та затвердження такої оцінки покладаються на орендодавця комунального майна.

Зазначене також стосується посилань позивача про те, що орендна плата вказана в договорі без урахування індексації.

Суд звертає увагу сторін, що вони не були позбавлені можливості врегулювати питання щодо договірних відносин зокрема такими юридичними засобами як внесення змін до договору, розірвання або припинення дії договору за взаємною згодою.

Щодо обґрунтувань позивача про те, що спірний договір оренди не був нотаріально посвідчений суд зауважує наступне. Відповідно до положень статті 209 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Водночас норми Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не містять вимог щодо обов'язкового нотаріального посвідчення договорів про оренду комунального майна.

Щодо тверджень позивача про порушення відповідачем виконання договірних обов'язків в частині запобігання пошкодження орендованого майна та здійснення поточного ремонту, суд зауважує, що невиконання умов договору однією зі сторін не може бути підставою для визнання договору недійсним. Відповідно до положень статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України. А тому наведений аргумент позивача судом відхиляється.

Стосовно аргументу позивача про те, що єдиному державному реєстрі підприємств та фізичних осіб підприємців відсутня інформація про наявність у відповідача виду діяльності яка відповідає риборозведенню, суд звертає увагу позивача на положення статті 6 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Так, фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного майна з метою використання його для підприємницької діяльності, до укладення договору зобов'язана зареєструватись як суб'єкт підприємницької діяльності. Таким чином норми профільного закону висувають вимогу щодо реєстрації орендаря - фізичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності та не містять вимог щодо виду діяльності підприємця. Норми закону не пов'язують відсутність у єдиному державному реєстрі підприємств та фізичних осіб підприємців відомостей про певний вид діяльності підприємця із можливістю визнання договору оренди комунального майна недійсним.

Щодо інших аргументів, які були наведені учасниками справи та яким не була надана оцінка судом, то ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України").

Висновки суду за результатами вирішення спору

З урахуванням аналізу та оцінки усіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що хоча оспорюваний правочин суперечить чинному законодавству та був вчинений з порушеннями законодавчо встановлених обмежень, однак визнання цього договору оренди недійсним в судовому порядку та повернення орендованого за договором майна за відсутності справедливої компенсації суперечитиме принципам "належного урядування", юридичної визначеності, верховенства права, справедливості, добросовісності та розумності, а також може призвести до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно фізичної особи - підприємця Тіта Івана Семеновича, оскільки останній не може нести негативних наслідків у зв'язку з порушенням процедури прийняття рішення органами влади (місцевого самоврядування) та правил управління комунальним майном.

Отже, за результатами з'ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні, і з наданням оцінки всім аргументам учасників справи у їх сукупності та взаємозв'язку, як це передбачено вимогами статей 75-79, 86 ГПК України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Розподіл судових витрат

Згідно зі статтею 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи (ст. 124 Господарського процесуального кодексу України).

У позовній заяві позивачем зазначено попередній розрахунок судових витрат, що складаються із судового збору в розмірі 3 842,00 грн.

Відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зважаючи, що у задоволенні позову відмовлено повністю, відтак судовий збір в розмірі 3 842,00 грн. покладається на позивача.

У відзиві відповідач зазначив про те, що очікує понести судові витрати пов'язані із розглядом справи у розмірі 10 000 грн.

Разом з тим відповідачем не надано суду розрахунку цієї суми та доказів, що підтверджують фактичний розмір таких витрат. Відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Керуючись статтями 73, 74, 76-79, 86, 91, 120, 123, 129, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

2. Судові витрати залишити за позивачем.

Позивач: Сновидовицька сільська рад Рокитнівського району Рівненської області (34250, Рівненська область, Рокитнівський район, с. Сновидовичі, вул. Гагаріна 6, код 04387639).

Відповідач: Фізична особа - підприємець Тіт Іван Семенович (АДРЕСА_1, і.н. НОМЕР_1).

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256 ГПК України).

Інформацію по справі, що розглядається, можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://rv.arbitr.gov.ua/sud5019/.

Повне рішення складено 05 квітня 2019 року.

Суддя Качур А.М.