Рішення

від 19.04.2019 по справі 910/1785/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 19.04.2019Справа №  910/1785/19 Господарський суд міста Києва  у складі судді Спичака О.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу за позовом  Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Медстандарт» про стягнення 24  993,00 грн Без повідомлення (виклику) учасників справи ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Комунальне підприємство «Київжитлоспецексплуатація» звернулось до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Медстандарт» про стягнення 24 993,00 грн. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Медстандарт» було порушено зобов'язання щодо належного виконання умов договору оренди № 2001 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду,  що належить до державної власності  в частині здійснення сплати орендних платежів, а також компенсації витрат за користування земельною ділянкою. Враховуючи вищенаведене, позивач звернувся з даним позовом про стягнення з відповідача  20    875,82 грн. заборгованості по орендній платі, 163,93 грн. заборгованості з компенсації витрат за користування земельною ділянкою, 2    576,31 грн. нарахованої пені, 960,45 грн. інфляційних втрат та 236,49 грн. 3 % річних. Розглянувши матеріали позовної заяви, господарський суд визнав їх достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі. Відповідно до ч. 1 ст. 250 Господарського процесуального кодексу України питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі. Частиною 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.02.2019 позовну заяву прийнято судом до розгляду та відкрито провадження у справі. При цьому, з огляду на характер спірних правовідносин, заявлені позивачем вимоги та предмет доказування, суд дійшов висновку про можливість здійснювати розгляд даної справи за правилами спрощеного провадження на підставі частини 2 статті 247 Господарського процесуального кодексу України. Ухвалою суду від 18.02.2019 відповідачу було запропоновано у строк протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження надати суду відзив на позов у порядку, передбаченому статтею 178 Господарського процесуального кодексу України, з викладенням мотивів повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на діюче законодавство; докази направлення відзиву позивачу. 13.03.2019 до Господарського суду міста Києва надійшов відзив відповідача, в якому вказаний учасник судового процесу проти задоволення позовних вимог заперечив у повному обсязі, зазначивши, що договір оренди майна діяв з 01.09.2015 по 30.08.2018. Продовження дії договору оформлюється письмовим договором (п. 9.7 договору), проте такий договір укладено не було. Також відповідач зазначив, що договір найму, строк якого перевищує  три роки підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним. Враховуючи відсутність нотаріально посвідченого договору оренди між позивачем та відповідачем, а також неможливість продовження дії договору оренди нерухомо майна в будь-якій  іншій формі, крім нотаріальної з подальшою його державною реєстрацією, вимоги позивача на підставі договору щодо заборгованості з орендної плати, компенсації витрат та штрафних санкцій за період з 30.08.2018 по 31.01.2019 є необґрунтованими та неправомірними. 15.03.2019 від позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, в якій вказаний учасник судового процесу повідомив, що КП «Київжитлоспецексплутація» має право вимагати від ТОВ «Медстандарт» стягнення орендної плати за період фактичного користування орендованим майном після закінчення терміну договору оренди. 22.03.2019 через канцелярію суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, в якій зазначив, що жодної заборгованості за період дії договору у відповідача перед позивачем не існує.   Наразі, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України. До того ж, з огляду на те, що до суду не надходило клопотань учасників справи або одного з них в порядку частини 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін, з огляду на відсутність у суду підстав для виклику сторін з власної ініціативи, господарський суд розглядає справу без проведення судового засідання. Відповідно до ч.4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення. Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва –            ВСТАНОВИВ: 01.09.2015 між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (орендодавець), Товариством з обмеженою відповідальністю «Медстандарт» (орендар) та Комунальним підприємством «Київжитлоспецексплуатація» (підприємство-балансоутримувач) укладено договір № 2001 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду (далі-договір). Згідно з п. 1.1 договору, орендодавець на підставі рішення конкурсної комісії з питань оренди майна територіальної громади міста Києва Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 28.07.2015, передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва за адресою м. Київ, просп. Володимира Маяковського, 73, літера А, для розміщення кафе, яке здійснює продаж товарів підакцизної групи. Пунктом 2.1. договору встановлено, що об'єктом оренди є нежилі приміщення загальною площею 23,40 кв.м., в тому числі підвал – 1,30 кв.м, 1 поверх – 22,10 кв.м. Відповідно до п. 2.2. договору, вартість об'єкта оренди згідно із затвердженим висновком про вартість майна станом на 31.10.2014 становить 276  700,00 грн. Умовами п. 2.4 договору встановлено, що орендар вступає у строкове платне користування об'єктом у термін, указаний в цьому договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі об'єкта. За змістом п. 3.1. договору, орендна плата визначена за результатами конкурсу, затвердженим протоколом засідання конкурсної комісії від 28.07.2015,  і становить без ПДВ: 115,95 грн за 1 кв.м. орендованої площі, що в цілому складає за базовий місяць розрахунку липень 2015: 2  713,38 грн. Крім орендної плати орендар сплачує компенсацію витрат підприємства за користування земельною ділянкою, на якій розташований об'єкт оренди, яка за липень 2015 року складає 105,85 грн (п. 3.1.1 договору). Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається з урахуванням індексу інфляції за поточний місяць (п. 3.2. Договору). Відповідно до п. 3.5. договору додатково до орендної плати та компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою нараховується податок на додану вартість у розмірах та порядку, визначених законодавством України, який сплачується орендарем разом з орендною платою. У п.п. 3.6., 3.7. договору зазначено, що орендна плата сплачується орендарем незалежно від наслідків господарської діяльності орендаря щомісячно не пізніше 5 числа поточного місяця на рахунок підприємства-балансоутримувача, починаючи з дати підписання акта приймання-передачі. Умовами п. 3.12 договору передбачено, що у разі припинення (розірвання) цього договору орендар сплачує орендну плату та компенсацію витрат за користування земельною ділянкою до дня повернення об'єкта за актом приймання-передачі включно. Закінчення строку дії цього договору не звільняє орендаря від обов'язку сплатити заборгованість за орендною платою та компенсацією витрат підприємства за користування земельною ділянкою, якщо така виникла, у повному обсязі, враховуючи штрафні санкції, підприємству-балансоутримувачу. За змістом п. 9.1. договору, останній є укладеним з моменту його підписання сторонами і діє з 01.09.2015 до 30.08.2018. За умовами п. 9.7 договору, у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його дії протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Зазначені дії оформляються відповідним договором, який є невід'ємною частиною цього договору. Дослідивши зміст договору, суд дійшов висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором оренди комунального майна. Відповідно до норм частини 1 та 2 статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для  здійснення підприємницької та іншої діяльності. Згідно з частиною 3 статті 283 Господарського кодексу України об'єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (частина 6 статті 283 Господарського кодексу України). Відповідно до статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» відносини щодо оренди майна, що перебуває у комунальній власності регулюються договором оренди, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до частини 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Суд встановив, що 01.09.2015 Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) передав, а Товариство з обмеженою відповідальністю «Медстандарт»  прийняло в орендне користування нежитлове приміщення, що перебуває на балансі Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація», загальною площею 23,40 кв.м., яке розташоване за адресою м. Київ, проспект В. Маяковського, 73, літ. А, що підтверджується актом прийому-передачі нерухомого майна від 01.09.2015, який підписаний сторонами та скріплений їх печатками. Вказаний акт є додатком до договору. В обґрунтування позовних вимог, позивач вказує на те, що відповідач не виконав зобов'язання зі сплати орендних платежів за фактичне користування майном у період з 30.08.2015-31.01.2019, у зв'язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача 20  875,82 грн заборгованості з орендної плати, 163,93 грн. заборгованості з компенсації витрат за користування земельною ділянкою, 2  756,31грн. пені, 960,45 грн інфляційних втрат та 236,49 грн. 3% річних. Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив, посилаючись на те, що термін дії договору припинено, а отже і підстави сплачувати орендну плату та відшкодовувати компенсацію витрат підприємства за користування земельною ділянкою відсутні. Також відповідач зазначив, що договір найму, строк якого перевищує три роки підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним. Враховуючи відсутність нотаріально посвідченого договору оренди між позивачем та відповідачем, а  також неможливість продовження дії договору оренди нерухомо майна в будь-якій  іншій формі, крім нотаріальної з подальшою його державною реєстрацією, вимоги позивача на про стягнення заборгованості з орендної плати, компенсації витрат та штрафних санкцій за період з 30.08.2018 по 31.03.2019 є необґрунтованими та неправомірними. Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 283 Господарського кодексу України (далі – ГК України) за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Частиною шостою статті 283 ГК України передбачено, що до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Згідно із статтею 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Відповідно до статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Державну політику у сфері оренди здійснюють: Кабінет Міністрів України, а також Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо державного майна; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, - щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим; органи місцевого самоврядування - щодо майна, яке перебуває в комунальній власності. Згідно з положеннями ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму, плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі. Частиною 2 ст. 795 ЦК України внормовано, що повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється. У відповідності до п. 6.1. Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 21.04.2015 № 415/1280 нарахування орендної плати припиняється у разі припинення договору оренди з дати підписання акта приймання-передачі об'єкта оренди орендарем та підприємством-балансоутримувачем. Згідно з п. 6.4. Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 21.04.2015 № 415/1280 орендар за користування об'єктом оренди сплачує орендну плату, витрати підприємства -балансоутримувача на утримання орендованого майна та інші платежі, зазначені у підпункті 6.5 цього Положення, незалежно від результатів господарської діяльності. Відповідно до п. 6.5. Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 21.04.2015 № 415/1280 крім орендної плати орендар сплачує: податки та збори у розмірах та порядку, визначених законодавством України; компенсацію витрат підприємств - балансоутримувачів за користування земельною ділянкою, на якій розташований об'єкт оренди, та плату за комунальні послуги відповідно до договору, який укладається між орендарем та підприємством - балансоутримувачем або відповідними особами, що надають такі послуги, а у разі встановлення орендної плати у розмірі 1 гривня на рік, експлуатаційні витрати підприємства - балансоутримувача відповідно до договору, який укладається між орендарем та підприємством - балансоутримувачем; послуги страховика. У п.п. 3.6., 3.7. договору зазначено, що орендна плата сплачується орендарем незалежно від наслідків господарської діяльності орендаря щомісячно не пізніше 5 числа поточного місяця на рахунок підприємства-балансоутримувача, починаючи з дати підписання акта приймання-передачі. Умовами п. 3.12 договору передбачено, що у разі припинення (розірвання) цього договору орендар сплачує орендну плату та компенсацію витрат за користування земельною ділянкою до дня повернення об'єкта за актом приймання-передачі включно. Закінчення строку дії цього договору не звільняє орендаря від обов'язку сплатити заборгованість за орендною платою та компенсацією витрат підприємства за користування земельною ділянкою, якщо така виникла, у повному обсязі, враховуючи штрафні санкції, підприємству-балансоутримувачу. За умовами п. 7.5 договору, у разі закінчення/припинення дії договору  орендар зобов'язаний за актом приймання-передачі повернути об'єкт оренди підприємству-балансоутримувачу у стані, не гіршому, ніж в якому перебуває об'єкт на момент на момент передачі його в оренду, з урахуванням усіх здійснених орендарем поліпшень, які неможливо відокремити від об'єкта без заподіяння  йому шкоди, з урахуванням зносу за період строку дії договору оренди. Відповідно до ч. 1  ст. 762 ЦК України  за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Статтею 785 ЦК України  визначено, що у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Відповідно до частини другої  ст. 795 ЦК України  повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється. Судом встановлено, що строк дій договору оренди закінчився 30.08.2018, проте відповідачем орендоване приміщення повернуто не було (в матеріалах справи відсутній акт приймання-передачі). Тобто, відповідач після припинення дії договору продовжує використовувати приміщення, хоча договір оренди припинений. Доказів протилежного відповідачем не надано. Відповідно до правового висновку викладеного в постанові Верховного Суду України від 20.11.2012 у справі N 3-54гс12, за змістом ст. 629, ч. 3 ст. 653, ч. 2 ст. 795 ЦК України вимога про стягнення орендної плати за період фактичного користування орендованим приміщенням після розірвання (припинення) договору оренди є правомірною. Отже, вимога позивача про стягнення орендних платежів, у зв'язку з фактичним користуванням орендованим приміщенням є правомірною та такою, що ґрунтується на нормах законодавства. З матеріалів справи вбачається, що відповідач просить стягнути з відповідача орендні платежі у розмірі 20  875,82 грн за фактичне користування орендованим приміщенням у період з 30.08.2015-31.01.2019. Доказів на підтвердження сплати заборгованості по орендних платежах у розмірі 20  875,82 грн відповідачем суду не надано. Разом з тим, судом встановлено, що згідно з довідкою про нарахування і надходження орендної плати розмір орендної плати, що підлягав сплаті протягом спірного періоду з 31 серпня 2018 по січень 2019, становить 20  220,01 грн. Таким чином, заборгованість відповідача перед позивачем з оплати орендної плати за заявлений до стягнення період з 31 серпня 2018 по січень 2019 становить суму у розмірі 20  220,01 грн. З довідки про нарахування і надходження компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою вбачається, що розмір вказаних витрат, що підлягали сплаті за січень 2019 становить 163,93 грн. Відповідач оплату зазначеної заборгованості не здійснював. Отже, заборгованість відповідача перед позивачем з відшкодування витрат підприємства за користування земельною ділянкою за січень 2019 становить 163,93 грн. Згідно з ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ч. 7 вказаної статті, не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином. Частиною 1 ст. 202 Господарського кодексу України встановлено, що господарське зобов'язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином. Відповідач документів, які б підтверджували оплату ним заборгованості перед позивачем в повному обсязі або спростовували доводи останнього, суду не надав. З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за період з 30 серпня 2018  по січень 2019 у є частково обґрунтованою у розмірі 20  220,01 грн, а вимога про стягнення з відповідача компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою за січень 2019 є обґрунтованою у розмірі 163,93 грн. Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача пеню в розмірі 2  756,31 грн. Щодо вирішення спору в частині вимоги про стягнення пені за прострочення здійснення оплати за фактичне користування майном та відшкодування  витрат підприємства за користування земельною ділянкою, то судом зазначається наступне. У відповідності до приписів  ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди. В  ст. 549 ЦК України  встановлено, що    пенею є вид неустойки, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до частини шостої  ст. 232 ГК України  нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Умовами п. 3.12 договору передбачено, що у разі припинення (розірвання) цього договору орендар сплачує орендну плату та компенсацію витрат за користування земельною ділянкою до дня повернення об'єкта за актом приймання-передачі включно. Закінчення строку дії цього договору не звільняє орендаря від обов'язку сплатити заборгованість за орендною платою та компенсацією витрат підприємства за користування земельною ділянкою, якщо така виникла, у повному обсязі, враховуючи штрафні санкції, підприємству-балансоутримувачу. У відповідності до п. 6.2. договору оренди, за несвоєчасну та не в повному обсязі сплату орендної плати та компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою орендар сплачує на користь підприємства-балансоутримувача пеню в розмірі 0,5 від розміру несплаченої орендної плати та компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою за кожний день прострочення, але не більше розміру, встановленого законодавством України. Отже на період фактичного користування майном на відповідача поширюється і відповідальність за несвоєчасне внесення орендних платежів, обумовлених договором між сторонами. Встановлення сторонами у договорі відповідальності за невиконання грошового зобов'язання у виді пені відповідає  ст. 551 ЦК України  та вимогам ст.ст.  1,  3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», яким передбачено, що пеня встановлюється у договорі між сторонами, а при сплаті пені її розмір не повинен перевищувати подвійну облікову ставку НБУ, яка діяла в період нарахування. Враховуючи наведені норми та те, що сторонами за взаємною згодою визначено саме такі умови договору (п. 3.12 договору), що прямо не заборонено чинним законодавством    і є реалізацією вільного волевиявлення сторін під час визначення умов договору, суд  приходить до висновку про наявність підстав для нарахування  пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за невиконання орендарем обов'язку щодо вчасної сплати орендних платежів за фактичне користування майном.   Зазначена право позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.07.2018 у справі № 925/1358/17. Судом було здійснено власний розрахунок пені, виходячи з заборгованості відповідача за фактичне користування майном у розмірі 20  220,10 грн та відшкодування  витрат підприємства за користування земельною ділянкою у розмірі 163,93 грн, порядку розрахунків погодженого сторонами,  у відповідності до якого з відповідача на користь позивача підлягає до стягненню пеня у розмірі 1  699,87 грн. Крім того, позивач за прострочення виконання відповідачем зобов'язання оплати орендних платежів просить суд стягнути з відповідача 3% річних у розмірі 236,49 грн та 960,45 грн інфляційних втрат. Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Передбачені вищевказаними нормами законодавства наслідки прострочення виконання боржником грошового зобов'язання у вигляді відшкодування інфляційних втрат та 3% річних, що нараховуються на суму основного боргу не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. Здійснивши перерахунок 3% річних та інфляційних втрат суд встановив, що останній є арифметично невірним, у зв'язку з чим судом було здійснено власний розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, у відповідності до якого позовні вимоги про стягнення 3 відсотків річних та інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню у розмірі  100,20 грн та 504,77 грн відповідно. Таким чином, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для частково задоволення   позовних вимог  . Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України). Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини,  яка відображає принцип,  пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у  рішеннях  судів  та інших органів з вирішення спорів мають бути  належним чином зазначені підстави,  на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт   1   статті   6  Конвенції  зобов'язує  суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.  Міра,  до якої суд має виконати  обов'язок  щодо  обґрунтування  рішення,  може  бути різною  в залежності від характеру рішення (див.  рішення у справі  «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.  Spain) від  9  грудня 1994 року,  серія A,  N 303-A,  п.  29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі  та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін,  орган влади зобов'язаний виправдати  свої  дії,  навівши  обґрунтування  своїх  рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen  v.  Finland),  N 37801/97,  п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне  призначення   обґрунтованого   рішення   полягає   в   тому,   щоб  продемонструвати  сторонам,  що  вони  були  почуті.  Крім   того,  вмотивоване  рішення  дає  стороні  можливість  оскаржити  його та отримати його  перегляд  вищестоящою  інстанцією.  Лише  за  умови винесення  обґрунтованого  рішення  може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див.  рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v.  Finland),  №49684/99, п. 30, від  27 вересня 2001 року). Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17. З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні. За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: 1. Позовні вимоги задовольнити частково. 2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Медстандарт»  (03150, м. Київ, вул. Димитрова, 6, код ЄДРПОУ 33234721) на користь Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» (01001, м. Київ, вул.. Володимирська, 51-А) суму заборгованості з орендної плати у розмірі 20  220,01 грн, 163,93 грн заборгованості з компенсації  витрат підприємства за користування земельною ділянкою, 1  699,87 пені, 100,20 грн три відсотки річних, 504,77 грн інфляційних втрат та витрати зі сплати судового збору в розмірі  1  743,89 грн. 3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. 4. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення. 5. Згідно з пунктом 17.5 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Суддя                                                                                           Спичак О.М.