Постанова

від 23.04.2019 по справі 644/7232/17

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

Іменем України

23 квітня 2019 року

м. Харків

справа № 644/7232/17

провадження № 22-ц/818/2365/19

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Маміної О.В.

суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря - Сізонової О.О.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі - Товариство з обмеженою відповідальністю Українська технологічна компанія , Товариство з обмеженою відповідальністю ДІЛА ЛТД

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Українська технологічна компанія , Товариства з обмеженою відповідальністю ДІЛА ЛТД про визнання договору купівлі-продажу нежитлової будівлі недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 січня 2019 року, постановлене під головуванням судді Бабенко Ю.П. в залі суду в місті Харкові (повний текст судового рішення складено 24 січня 2019 року), -

в с т а н о в и в :

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Українська технологічна компанія , Товариства з обмеженою відповідальністю ДІЛА ЛТД про визнання договору купівлі-продажу нежитлової будівлі недійсним.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 18 січня 2019 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що суд першої інстанції не з'ясував, чи мали законне право ТОВ Українська технологічна компанія здійснювати продаж спірного нерухомого майна третім особам, не перевірив чи мав право приватний нотаріус посвідчувати договір купівлі-продажу нежитлової будівлі АДРЕСА_1 від імені ТОВ Українська технологічна компанія на ім'я третіх осіб, адже постановою державного виконавця на майно ТОВ Українська технологічна компанія було накладено арешт та оголошено заборону його відчуження. ОСОБА_1 вважає, що договір купівлі-продажу від 05.04.2016 року, укладений між ТОВ Українська технологічна компанія та ТОВ ДІЛА ЛТД , є недійсним, оскільки проведено відчуження майна, обіг якого був обмежений у зв'язку з накладенням арешту на спірне майно, про що продавцю було відомо.

Товариство з обмеженою відповідальністю ДІЛА ЛТД надало відзив на апеляційну скаргу, просило апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 січня 2019 року - залишити без змін.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач отримав акт про проведені електронні торги, однак своє право власності на нерухоме майно належним чином не зареєстровав, зокрема, не отримав свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, тобто не набув право власності на нежитлове приміщення літ. Т-1 , що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке належало відповідачу ТОВ Українська технологічна компанія на праві власності. Таким чином, посилання позивача на те, що він є власником вказаного приміщення, не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду. Оскільки позивач не набув право власності на вищевказане нерухоме майно, оспорюваний ним правочини, укладений між відповідачами, предметом відчуження за яким виступав вищевказаний об'єкт нерухомого майна, відповідає вимогам ст. 203 ЦК України та не може бути визнаний судом недійсним.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Судом встановлено, що 06 березня 2015 року Державним підприємством Інформаційний центр Міністерства Юстиції України було проведено електронні торги. Реалізованим майном була нежитлова будівля літ. Т-1 , площею 14,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1, та належала ТОВ Українська технологічна компанія . Переможцем торгів став ОСОБА_1, який сплатив за вказане приміщення грошові кошти у загальному розмірі 6 235 грн.

Актом державного виконавця від 28 квітня 2015 року № 42869062 засвідчений факт реалізації предмета іпотеки, а саме: нежитлової будівлі літ. Т-1 , що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.119).

18 травня 2015 року вказаний акт було направлено ОСОБА_1 (а.с.118).

За договором купівлі-продажу від 05 квітня 2016 року ТОВ Українська технологічна компанія продало ТОВ ДІЛА ЛТД нежитлову будівлю літ. Т-1 , що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Договір посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Івановою О.В. Відповідно до п.1.2 вказаного договору право власності ТОВ Українська технологічна компанія на вказану нежитлову будівлю підтверджено договором купівлі-продажу від 24.11.2005 року та відповідним Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно (а.с.4, 32-33).

Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилався на те, що з березня 2015 року він є власником нежитлової будівлі літ. Т-1 , що розташованої за адресою: АДРЕСА_1. У зв'язку з віддаленістю місця проживання він не оформив належним чином своє право власності на вказане приміщення, а лише отримав акт про реалізацію предмета іпотеки. Вважає, що договір купівлі-продажу вказаного нерухомого майна від 05.04.2016 року, укладений між ТОВ Українська технологічна компанія та ТОВ ДІЛА ЛТД , є недійсним.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Зі змісту ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 Цього Кодексу.

Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зі змісту вищевказаних норм права вбачається, що заперечувати дійсність правочину в судовому порядку вправі одна із сторін договору або інша заінтересована особа.

Цивільний Кодекс України не містить визначення поняття заінтересована особа , тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.

У зв'язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі:

1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором;

2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені;

3) заінтересована особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції (права, майно).

У постанові Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 6.11.2009 №9 роз'яснено, що судам необхідно враховувати, що коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Отже, вказівка в ч.3 ст. 215 ЦК на те, що правочин може бути визнаний судом недійсним не лише за позовом однієї із сторін договору, а й за позовом заінтересованої особи, стосується тих випадків, коли заінтересована особа домагається відновлення порушеного договором її права, не вимагаючи повернення їй переданого на виконання цього договору майна, а вимагаючи повернути сторони договору до первісного стану. Коло таких заінтересованих осіб не є обмеженим і залежить від обставин конкретної справи.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказував, що з березня 2015 року він є власником нежитлової будівлі літ. Т-1 , розташованої за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується актом про реалізацію предмета іпотеки від 28 квітня 2015 року.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із угод.

Згідно частини першої статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість встановлюється Законом (частина четверта статті 182 Цивільного кодексу України, стаття 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначає, що речові права на нерухоме майно, їх обтяжень та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до п.3 ч.2 ст. 331 ЦК України якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно розділу Х Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, у випадках, передбачених законодавством, є акт про проведені електронні торги, який видається державним виконавцем на підставі протоколу про проведення електронних торгів. У випадку придбання нерухомого майна документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, є свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, яке видається нотаріусом на підставі акта про проведені електронні торги.

Згідно ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Матеріали справи не містять відомостей про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю літ. Т-1 , що розташована за адресою: АДРЕСА_1, право власності на яке позивач набув згідно Акту про реалізацію предмета іпотеки від 28 квітня 2015 року. Позивачем не надано до суду доказів отримання ним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, яке видається нотаріусом на підставі акта про проведені електронні торги.

Висновок суду першої інстанції про те, що позивач не набув право власності на нерухоме майно, яке було предметом реалізації з електронних торгів - нежитлове приміщення літ. Т-1 , що розташована за адресою: АДРЕСА_1, та належало відповідачу ТОВ Українська технологічна компанія на праві власності, - відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що ТОВ Українська технологічна компанія не мало право продавати спірне майно, оскільки на все майно товариства було накладено арешт, - не приймаються до уваги колегією суддів, оскільки вказані доводи апеляційної скарги виходять за межі позовних вимог.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною п'ятою статті 263 ЦПК України передбачено, що обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено, що звертаючись з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що ТОВ Українська технологічна компанія не мало право укладати оспорюваний договір, оскільки станом на 2016 рік товариство не було власником нежитлового приміщення літ. Т-1 , що розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Зазначені обставини були предметом розгляду судом першої інстанції і їм надана належна оцінка.

Разом з цим продаж спірного майна, що належало ТОВ Українська технологічна компанія , в той час, коли на майно товариства було накладено арешт, - є іншою підставою позову, яка по даній справі позивачем не заявлялась. На зазначені обставини, як на підставу позову, ОСОБА_1 не посилався.

Витяг з реєстру обтяжень був наданий позивачем лише до суду апеляційної інстанції. Доказів неможливості подання цього документу до суду першої інстанції, - позивачем суду не надано.

Згідно ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

У зв'язку з чим, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 370, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 січня 2019 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: С.С. Кругова

Н.П. Пилипчук

Повне судове рішення виготовлено 24.04.2019 року.