Постанова

від 25.04.2019 по справі 916/1789/13

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2019 року

м. Київ

Справа № 916/1789/13

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду : Краснова Є.В. - головуючого, Мачульського Г.М., Кушніра І.В.,

за участю секретаря судового засідання - Астапової Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Український науково-дослідний інститут медицини транспорту" Міністерства охорони здоров'я України на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018 у справі

за позовом Одеського прокурора з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері Одеської області в інтересах держави в особі Державної адміністрації залізничного транспорту України в особі Державного закладу "Дорожня лікарня ДП "Одеська залізниця" до Державного підприємства "Український науково-дослідний інститут медицини транспорту" Міністерства охорони здоров'я України про стягнення 35 924,37 грн та виселення,

та за зустрічним позовом Державного підприємства "Український науково-дослідний інститут медицини транспорту" Міністерства охорони здоров'я України до Державного закладу "Дорожня лікарня ДП "Одеська залізниця" про визнання недійсними пунктів 4.2.3, 5.2 договору від 12.05.2009 № 50 та визнання недійсним договору від 12.05.2009 № 51,

за участю представників:

прокуратури - Попенко О.С. (прокурор ГПУ);

позивача-1 - не з'явилися;

позивача-2 - не з'явилися;

відповідача - не з'явилися,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. 08.07.2013 Одеський прокурор з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері Одеської області (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Державної адміністрації залізничного транспорту України в особі Державного закладу "Дорожня лікарня" ДП "Одеська залізниця" (далі - Лікарня) до Державного підприємства Український науково-дослідний інститут медицини транспорту Міністерства охорони здоров'я України (далі - Інститут), у якому, з урахуванням заяв про уточнення та про доповнення позовних вимог, просив стягнути заборгованість за фактично спожиті комунальні послуги з урахуванням ПДВ, за теплопостачання з січня 2010 року по квітень 2013 року у сумі 26 406,42 грн, за електропостачання у сумі 9 517,95 грн, а також виселити Інститут із кабінету № 530 загальною площею 63,21 м 2 , що знаходиться у приміщенні поліклініки Лікарні, із переданням приміщення Інститутом Лікарні за актом прийому-передачі.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовано порушенням відповідачем умов договору про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території від 12.05.2009 № 51 (далі - договір № 51), укладеного між Лікарнею та Інститутом.

1.3. 11.02.2014 Інститут звернувся до Господарського суду Одеської області із зустрічним позовом до Лікарні про визнання недійсними пунктів 4.2.3, 5.2 договору від 12.05.2009 № 50 про спільну роботу органів охорони здоров'я та вищих медичних закладів освіти ІІІ, ІV рівнів акредитації, науково-дослідних інститутів (далі - договір № 50) та про визнання недійсним договору № 51 про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території.

1.4. В обґрунтування заявлених зустрічних позовних вимог Інститут зазначав про те, що спірні пункти договору № 50 та договір № 51 суперечать вимогам пункту 1.5 Положення про клінічний заклад охорони здоров'я, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 05.06.1997 № 174, яким передбачено, що витрати, пов'язані з утриманням матеріально-технічної бази, здійснюються за рахунок коштів закладу охорони здоров'я. Також Інститут наголошував, що пункти 2.1.1, 2.2.3 договору № 51 містять посилання на договір оренди, який між сторонами не укладався, отже спірний правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені, що суперечить частині 5 статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. 12.05.2009 між Лікарнею та Інститутом укладено договір № 50, за умовами якого Інститут зобов'язаний укласти договори з Лікарнею та іншими підприємствами про компенсацію витрат Лікарні на утримання будинку та прибудинкової території, про сплату (компенсацію) комунальних послуг та податків, у тому числі за землю.

2.2. За змістом пункту 5.2 договору № 50 витрати, пов'язані з утриманням приміщень для розміщення структурного підрозділу Інституту, здійснюються за рахунок коштів на утримання Лікарні. Інститут зобов'язаний компенсувати Лікарні витрати, пов'язані з утриманням будинку та прибудинкової території.

2.3. 12.05.2009 між Лікарнею та Інститутом укладено договір № 51, згідно з умовами пункту 2.2.3 якого Інститут зобов'язався не пізніше ніж 10 числа наступного за розрахунковим місяця сплачувати вартість послуг згідно з додатком № 1 до цього договору за санітарне обслуговування прибудинкової території та допоміжних приміщень, технічного обслуговування будинку пропорційно до загальної площі орендованого приміщення, на ремонт відповідно до відновної вартості приміщення, а також за комунальні та інші послуги.

2.4. 02.04.2014 Інститут подав заяву про застосування строку позовної давності до позовних вимог прокурора в частині стягнення боргу за період з 01.01.2010 по 01.07.2010.

3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 17.07.2018 (колегія суддів: Цісельський О. В., Желєзна С. П., Лічман Л. В.) позов задоволено частково. Стягнуто з Інституту на користь Лікарні 22 474,67 грн заборгованості за фактично спожиті комунальні послуги з теплопостачання та 3 896,18 грн - з електропостачання. В іншій частині позову відмовлено. У зустрічному позові відмовлено повністю.

Рішення в частині часткового задоволення позову про стягнення 22 474,67 грн заборгованості за теплову енергію мотивоване порушенням відповідачем зобов'язань за договором № 51 із застосуванням строку позовної давності за період з 01.01.2010 по 01.07.2013.

Задовольняючи частково позовні вимоги про стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію на підставі договору № 51, місцевий суд виходив із її неправильного розрахунку позивачем та врахувавши лист відповідача від 05.07.2013 № 398/15, в якому Інститут навів щомісячний обсяг спожитої ним електричної енергії, здійснив свій розрахунок із застосуванням строку позовної давності за період з 01.01.2010 по 01.07.2013, згідно якого сума заборгованості, що підлягає стягненню із відповідача, склала 3 896,18 грн.

Подані 11.03.2014 прокурором доповнення до позовної заяви про виселення відповідача із займаного приміщення судом першої інстанції не прийнято до розгляду, оскільки така заява суперечить вимогам частини 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час подання заяви), про що зазначено у протоколі судового засідання від 29.05.2018. При цьому судом зазначено, що нова судова колегія не пов'язана із процесуальними рішеннями попереднього складу суду, оскільки розглядає справу з початку та має усунути усі процесуальні недоліки, допущені попереднім складом суду.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірні пункти договору № 50 та договір № 51 на час їх укладення відповідали вимогам діючого законодавства.

3.2. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018 (колегія суддів: Філінюк І.Г., Аленін О.Ю., Лавриненко Л.В.) рішення змінено; первісний позов задоволено частково. Стягнуто з Інституту на користь Лікарні 22 474,67 грн заборгованості за фактично спожиті комунальні послуги з теплопостачання та 8 543,01 грн заборгованості з електропостачання. Виселено Інститут із кабінету № 530 загальною площею 63,21 м 2 , що знаходиться у приміщенні поліклініки Лікарні. В іншій частині первісного позову відмовлено. У зустрічному позові відмовлено повністю.

Постанова в частині стягнення з відповідача 8 543,01 грн заборгованості з електропостачання мотивована тим, що розрахунок фактично спожитої відповідачем електричної енергії за період з липня 2010 року по квітень (включно) 2013 року необхідно здійснювати пропорційно займаній Інститутом площі до загальної площі лікарні.

У частині неприйнятих судом першої інстанції доповнених прокуратурою позовних вимог про виселення відповідача із займаного приміщення від 11.03.2014 вх. № 6088/14 суд апеляційної інстанції зазначив, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.04.2014 прийнято заяви прокуратури (від 18.02.2014 вх. № 2705/14 та від 11.03.2014 вх. № 6088/14) про зміну предмета позову, а отже ця ухвала є обов'язковою до виконання, навіть якщо відбулася заміна складу суду.

Задовольняючи вимогу про виселення відповідача із займаного приміщення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що 30.04.2013 та 16.12.2013 Лікарня повідомляла Інститут про розірвання з 01.01.2014 договору № 50 у зв'язку із закінченням 31.12.2013 терміну його дії, у зв'язку з чим цей договір є припиненим з 31.12.2013, тому правові підстави для перебування Інституту у зазначеному приміщенні відсутні.

4. Короткий зміст доводів та вимог касаційної скарги

4.1. У касаційній скарзі Інститут, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції вимог частини 4 статті 22 ГПК України (у редакції, чинній на час подання прокурором заяви про доповнення позовних вимог), а також на помилковість висновків суду в частині розрахунку спожитої Інститутом електричної енергії у спірний період, просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

5.1. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надійшло.

6. Позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції

6.1. Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.2. Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд у межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи, викладені у касаційній скарзі, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, зважаючи на таке.

6.3. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

6.4. Згідно з частиною 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

6.5. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

6.6. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

6.7. Судами попередніх інстанцій встановлено, що прокурор звернувся до суду із позовом 08.07.2013, тому врахувавши заяву відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності, суди дійшли правильних висновків про пропуск прокурором встановленого статтею 257 ЦК України трирічного строку позовної давності щодо вимог про стягнення з відповідача заборгованості за фактично спожиту теплову енергію у період з січня 2010 року по червень 2010 року, в зв'язку з чим обґрунтовано частково задовольнили зазначені позовні вимоги та стягнули з Інституту заборгованість у сумі 22 474,67 грн за період із січня 2010 року по квітень 2013 року.

У цій частині постанова суду апеляційної інстанції Інститутом не оскаржується.

6.8. Щодо вимог прокурора про стягнення з відповідача заборгованості за фактично спожиту електричну енергію за період із січня 2010 року по квітень 2013 року в сумі 9 517,95 грн слід зазначити, що як встановлено судами, умовами договору № 51 його сторонами не передбачено порядку розрахунку вартості спожитої електричної енергії.

6.9. Водночас судом апеляційної інстанції встановлено, що в матеріалах справи наявні приписи Лікарні, в яких вона пропонувала Інституту провести реконструкцію електромережі займаних ним приміщень (каб. № 530 у будинку поліклініки) та встановити лічильник електроенергії для обліку та оплати за спожиту електроенергію.

6.10. Розглядаючи зазначені вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що розрахунок вартості спожитої відповідачем електроенергії необхідно здійснювати відповідно до листа відповідача від 05.07.2013, у якому Інститут навів щомісячний обсяг споживання ним електричної енергії: з освітленням (жовтень-квітень - 6 місяців) 150,794 кВт; без освітлення (квітень-жовтень - 6 місяців) 115,594 кВт. При цьому Інститут зазначив, що комп'ютери та монітори працювали 1 годину на добу, принтери 15-20 хвилин на добу, холодильники - 30 % часу на добу, факс 5-10 хвилин на добу, а освітлення тільки із жовтня по квітень тощо.

6.11. Змінюючи в цій частині вимог рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції виходив із того, що такий спосіб обліку фактично спожитих відповідачем комунальних послуг не передбачений укладеними між сторонами договорами, а заявлена Інститутом тривалість роботи електроприладів нічим не підтверджена та є сумнівною, в зв'язку з чим, суд апеляційної інстанції вважав належним доказом споживання Інститутом електроенергії наданий прокурором розрахунок фактично спожитої електричної енергії за період із липня 2010 року по квітень 2013 року, здійснений пропорційно займаній відповідачем площі до загальної площі лікарні.

6.12. У зв'язку з чим, врахувавши заяву відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності, суд апеляційної інстанції стягнув із Інституту заборгованість за спожиту електричну енергію в сумі 8 543,01 грн.

6.13. Колегія суддів погоджується із вказаними висновками суду апеляційної інстанції, тому вважає безпідставними доводи касаційної скарги відповідача щодо неправильного розрахунку спожитої Інститутом електричної енергії у зазначений період.

6.14. Разом із тим колегія суддів не може погодитися із висновками суду апеляційної інстанції в частині задоволення вимог прокурора про виселення Інституту із займаного приміщення лікарні, зважаючи на таке.

6.15. Відповідно до частини 4 статті 22 ГПК України (у редакції, чинній на час подання прокурором заяви від 11.03.2014 про доповнення до позовної заяви) позивач вправі до прийняття рішення у справі змінити підставу або предмет позову.

6.16. Таким чином, зазначеною нормою процесуального права не передбачено права позивача подавати заяви (клопотання) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог або заявляти "додаткові" позовні вимоги і т.п.

6.17. Подана прокурором заява від 11.03.2014 є фактично новою позовною вимогою, тому не може бути розглянута в межах даної справи. При цьому колегія суддів наголошує, що прокурор чи позивач не позбавлені права на звернення до суду з окремим позовом для захисту прав Лікарні.

6.18. Дійшовши висновків про відмову у задоволенні зустрічного позову, суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку спірним пунктам договору № 50 і договору № 51 та правильно встановили, що ці договори на час їх укладення відповідали вимогам діючого законодавства.

Інститут відмову у задоволенні зустрічного позову до суду касаційної інстанції не оскаржив.

7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

7.1. За таких обставин оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в частині вимог про стягнення вартості спожитої теплової енергії та електроенергії ухвалено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, тому підстав для її скасування у цій частині немає.

Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в частині задоволення вимог прокурора про виселення Інституту із займаного приміщення не відповідає вимогам процесуального права, тому відповідно до частини 3 статті 310 ГПК України підлягає скасуванню, а законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції у цій частині вимог на підставі статті 312 ГПК України слід залишити в силі.

8. Розподіл судових витрат

8.1 У зв'язку із частковим скасуванням оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції розподіл судових витрат належить здійснити відповідно до вимог статті 129 ГПК України пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 312, 314, 315, 317 ГПК України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Український науково-дослідний інститут медицини транспорту" Міністерства охорони здоров'я України задовольнити частково.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018 у справі № 916/1789/13 в частині задоволення вимог про виселення Державного підприємства "Український науково-дослідний інститут медицини транспорту" Міністерства охорони здоров'я України з кабінету № 530 загальною площею 63,21 м 2 , що знаходиться у приміщенні поліклініки Державного закладу "Дорожня лікарня ДП "Одеська залізниця" та в частині стягнення 1 218,00 грн судового збору за задоволення цих вимог скасувати.

3. В цій частині рішення Господарського суду Одеської області від 17.07.2018 у справі № 916/1789/13 залишити в силі.

4. В іншій частині постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018 у справі № 916/1789/13 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя Є. Краснов

Суддя Г. Мачульський

Суддя І. Кушнір