Постанова

від 24.04.2019 по справі 909/436/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2019 року

м. Київ

Справа № 909/436/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. головуючого, Кушніра І.В., Міщенка І.С.

за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Івано-Франківської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "КСА Груп"

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 31.10.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Костів Т.С., судді Марко Р.І., Желік М.Б.)

за позовом заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції у спірних відносинах є:

позивач 1. Міністерство оборони України

позивач 2. Івано-Франківська квартирно-експлуатаційна частина району

позивач 3. 417 управління начальника робіт

до Івано-Франківської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "КСА Груп"

про визнання права власності на нерухоме майно та визнання недійсним договору оренди землі

за участю:

позивача1:Дідик В.А. (довіреність від 11.01.19)

відповідача 2: Бєлановский В.П. (довіреність від 02.01.18)

прокурора: Голуб Є.В. (посвідчення від 22.09.14),

ВСТАНОВИВ:

Заступник військового прокурора Івано-Франківського гарнізону звернувся до суду в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції у спірних відносинах є Міністерство оборони України (далі-позивач-1), Івано-Франківська квартирно-експлуатаційна частина району (позивач-2) та 417 управління начальника робіт (позивач-3) до Івано-Франківської міської ради (далі-відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "КСА Груп" (далі відповідач-2), згідно якого просив визнати за державою в особі позивача-1 права власності на нерухоме майно, а саме: земельну ділянку, загальною площею 0,5952 га по вулиці Чорновола, 163-Б у м.Івано-Франківську, кадастровий номер 2610192001:25:009:0033 (далі - земельна ділянка), а також визнати недійсним договір оренди землі від 28.01.2016, який укладено між відповідачами.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що земельна ділянка вилучена із користування позивача-1 з порушенням вимог чинного законодавства, у зв`язку з чим порушені інтереси держави, відтак спірний договір, за яким була передана спірна земельна ділянка, є недійсним.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 31.07.2017 (суддя Деделюк Б.В.), в позові відмовлено.

Оскарженою постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31.10.2017, вказане рішення суду скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено повністю.

У касаційних скаргах відповідачі просять скасувати вище вказану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального права та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційних скарг відповідачі посилалися на те, що земельна ділянка була вилучена у її користувача, за його згодою, на підставі рішення відповідача-1 від 06.07.2006, яке не скасоване у встановленому законом порядку, а тому є чинним, а спірний договір є таким, що відповідає вимогам цивільного законодавства. При цьому відповідач-1 вказує на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно послався на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 10.11.2015 у справі № 909/770/15, оскільки воно не має правового значення для справи № 909/436/17, оскільки обставини цих справ є відмінними. Крім того, відповідачі послалися на те, що спірна земельна ділянка ніколи не перебувала у державній власності, що свідчить про відсутність порушення інтересів держави.

У відзивах на касаційні скарги військовий прокурор, позивач-1 та позивач-2 просять залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані відповідачами постанову суду апеляційної інстанції без змін, обґрунтовуючи свої доводи тим, що згоду командира військової частини НОМЕР_1 не можна вважати підставою для вилучення спірної земельної ділянки, оскільки її повинен був надати Міністр оборони України в силу того, що земельна ділянка є землями оборони. При цьому у відзивах зазначається, що рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 10.11.2015 у справі № 909/770/15 має преюдиційне значення для вирішення спору у справі № 909/436/17, оскільки вказаним рішенням суду було встановлено, що відповідна частина земельної ділянки, яка була предметом спору у справі № 909/770/15, входить до складу спірної земельної ділянки, яка була відведена Міністерству оборони України постановою Ради Міністрів УРСР від 16.05.1947 № 695/024.

04.05.2018 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від відповідача-2 надійшли додаткові письмові пояснення до касаційних скарг, у яких останній доповнює касаційні скарги та просить прийняти їх судом до розгляду, а касаційні скарги задовольнити.

23.04.2019 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від прокурора надійшли додаткові письмові пояснення, у яких останній просить касаційні скарги залишити без задоволення.

25.04.2019 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від відповідача-2 надійшли додаткові письмові пояснення до касаційних скарг, у яких останній доповнює касаційні скарги та просить прийняти їх судом до розгляду, а касаційні скарги задовольнити.

Відповідно до частини першої статті 298 Господарського процесуального кодексу України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.

Згідно частини 4 статті 13 цього Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до положень частини 1 статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Виходячи з наведених норм процесуального закону, колегія суддів дійшла висновку про відмову у прийнятті до розгляду наведених додаткових пояснень, оскільки вони були подані відповідачем-2 та прокурором за межами строку на касаційне оскарження.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій спірна земельна ділянка знаходиться в межах земельної ділянки, яка була надана в користування військовій частині НОМЕР_2 відповідно до рішення Ради Міністрів УРСР від 12.07.1981 №435 РС, та у 1982 році Виконавчим комітетом Івано-Франківської районної (міської) Ради депутатів трудящих Івано-Франківської області було видано державний акт на право користування землею Б №024794.

Згідно з інформацією, викладеною в листі Головного управління оборонного та мобілізаційного планування Генерального штабу Збройних Сил України від 06.06.2017 №322/1/2551, правонаступником військової частини НОМЕР_2 є військова частина НОМЕР_3 , яка підпорядковується Командуванню Повітряних Сил Збройних Сил України.

За умовами договору купівлі-продажу від 06.07.2004 військова частина Міністерства оборони України продала Закритому акціонерному товариству «Прикарпаттянафтопродукт», майно, у тому числі і нерухоме, яке знаходиться на спірній земельній ділянці.

Також встановлено, що 06.07.2006 відповідачем-1 прийнято рішення "Про вилучення та надання земельних ділянок" № 139/08-04 (далі-Рішення), згідно пункту 28 якого вилучено за згодою земельну ділянку площею 0,5952 га на вул.В.Чорновола, 157, у військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України.

Крім того встановлено, що спірна земельна ділянка кадастровий номер 2610192001:25:009:0033 знаходиться у межах земельної ділянки, яка була надана у користування військові частині НОМЕР_2 , правонаступником якої є військова частина НОМЕР_3 .

Згідно договору купівлі-продажу від 11.06.2015, Закрите акціонерне товариство "Прикарпаттянафтопродукт" (продавець) передав, а відповідач-2 придбав у власність нерухоме майно, що знаходиться за адресою: м.Івано-Франківськ, вул.Чорновола,163-Б, та розташоване на спірній земельній ділянці.

28.01.2016 між відповідачем-1 (орендодавець) та відповідачем-2 (орендар) було укладено договір оренди землі, згідно з умовами якого орендодавець надав, а орендар прийняв у строкове платне користування спірну земельну ділянку для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, терміном до 28.01.2026.

Апеляційним судом встановлено, що рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 10.11.2015 у справі № 909/770/15 за позовом першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі органів, уповноважених здійснювати відповідні функції у спірних відносинах: Міністерства оборони України, Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайт Констракшн" та Реєстраційної служби Івано-Франківського міського управління юстиції в Івано-Франківській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1 Товариства з обмеженою відповідальністю "Актуаріс", визнано за державою в особі Міністерства оборони України право державної власності на земельну ділянку загальною площею 12,2114 га у с.Крихівці Івано-Франківської області, яка входить до складу більшої земельної ділянки (тієї ж, до якої входить спірна ділянка) площею 351,6 га, наданої в користування військовій частині 13709 відповідно до наведеного Державного акта на право користування землею та встановлено, що земельна ділянка була відведена Міністерству оборони постановою Ради Міністрів №695/024 від 16.05.1947 і з його володіння та користування не вибувала і досі перебуває на обліку в КЕВ м. Івано-Франківська та у 1982 році виданий Державний акт на право постійного користування землею Б №024794, який посвідчує безстрокове і безоплатне право землекористування.

Суд першої інстанції свій висновок про відмову у задоволенні позову мотивував тим, що відповідачем-1 правомірно було вилучено спірну земельну ділянку, оскільки на це була згода землекористувача, а саме військової частини НОМЕР_1 з передачею її в оренду ЗАТ "Прикарпаттянафтопродукт" та в подальшому в оренду відповідачу-2, у зв`язку з відчуженням майна військової частини за відповідним договором. При цьому суд послався на те, що оскільки рішення відповідача-1 про вилучення земельної ділянки не скасовано, визнання права власності на спірну земельну ділянку за позивачем-1 є неможливим, оскільки вже існує власник на цю ділянку, а спірний договір є таким, що не суперечить актам цивільного законодавства.

Скасовуючи наведене рішення суду першої інстанції та приймаючи нове, про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що вилучення земельної ділянки відбулося з порушенням процедури, яка визначена нормативно-правовими актами, оскільки була відсутня згода Міністра оборони України, а рішення відповідача-1, згідно якого була вилучена земельна ділянка, є таким, що не відповідає вимогам закону, у зв`язку з чим наявні правові підстави для визнання за позивачем-1 права власності на спірну земельну ділянку та визнання недійсним спірного договору.

Однак із такими висновками судів погодитися не можна виходячи із наступного

Згідно частини першої статті 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За приписами статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України.

Частиною другою статті 2 наведеного Закону встановлено, що Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Згідно статті 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно законодавства України (ч.1). Землі оборони можуть перебувати лише у державній власності (ч.2). Порядок використання земель оборони встановлюється законом (ч.4).

Відповідно до статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.

Статтею 20 Земельного кодексу України в редакції від 01.07.2015, котра була чинною на час відчуження нерухомого майна, передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (абз.1 ч.1).

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом (абз. 1 ч.1 ст. 116 цього ж Кодексу).

Згідно зі статтею 122 Земельного кодексу України у вказаній редакції сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частини 1 статті 123 названого Кодексу надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.

Розгляд і затвердження землевпорядної документації проводиться у порядку, визначеному статтею 186 Земельного кодексу України.

Стаття 124 Земельного кодексу України у вказаній вище редакції визначає, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Тому перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об`єкта нерухомості, розташованого на ній, об`єктивно зумовлює у спірних правовідносинах із даної справи, зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської), землі промисловості, тощо, адже змінюється суб`єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації набутих у власність об`єктів нерухомості, розташованих на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини.

Із встановлених судами обставин справи вбачається, що із реалізацією військового нерухомого майна діяльність військової частини на земельній ділянці, що відноситься до реалізованого нерухомого майна, припинена.

Набуття юридичною особою права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об`єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу набуття військового майна у спірних правовідносинах із даної справи відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об`єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель.

Аналогічну правову позицію викладено постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 зі справи №910/18560/16 і суд касаційної інстанції у даній справі не вбачає підстав відступати від неї.

За вказаних обставин слід погодитися із висновками місцевого господарського суду щодо наявності правових підстав для відмови у позові, але із мотивів, наведених у даній постанові суду касаційної інстанції, отже відзиви на касаційні скарги не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Васильєв проти України» (заява № 11370/02) від 21 червня 2007 року перегляд справи не повинен розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох точок зору на предмет не є підставою для повторного розгляду справи.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

Оскільки судами не встановлено що спірна земельна ділянка перевищує площу, необхідну для утримання і обслуговування придбаного нерухомого майна, за результатами розгляду касаційної скарги постанова апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених у цій постанові.

Оскільки оскаржена постанова підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення місцевого господарського суду з мотивів, наведених у даній постанові суду касаційної інстанції, а такі мотиви не відповідають у повній мірі доводам, викладеним у касаційних скаргах, касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у справі належить покласти на позивачів.

Керуючись статтями 301, 308, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Івано-Франківської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "КСА Груп" задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 31.10.2017 у справі Господарського суду Івано-Франківської області № 909/436/17 скасувати, а рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 31.07.2017 залишити в силі.

Стягнути з Міністерства оборони України на користь Івано-Франківської міської ради 3599,81 грн. судових витрат за розгляд касаційної скарги.

Стягнути з Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району на користь Івано-Франківської міської ради 3599,81 грн. судових витрат за розгляд касаційної скарги.

Стягнути з 417 управління начальника робіт на користь Івано-Франківської міської ради 3599,81 грн. судових витрат за розгляд касаційної скарги.

Стягнути з Міністерства оборони України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "КСА Груп" 3599,81 грн. судових витрат за розгляд касаційної скарги.

Стягнути з Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "КСА Груп" 3599,81 грн. судових витрат за розгляд касаційної скарги.

Стягнути з 417 управління начальника робіт на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "КСА Груп" 3599,81 грн. судових витрат за розгляд касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийГ.М. Мачульський

СуддіІ.В. Кушнір

І.С. Міщенко