Рішення

від 14.05.2019 по справі 520/3913/19

ХАРКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

14.05.2019 р. справа №520/3913/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В.,

за участі: секретаря - Стрєлка О.В., представника позивача - Профатило І.А., представника відповідача - не прибув,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу за позовом

Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства "Бастіон-сервіс" простягнення адміністративно-господарських санкцій , -

встановив:

Суб`єкт владних повноважень, Харківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про стягнення з ПП "Бастіон-Сервіс" адміністративно-господарських санкцій у сумі 23355,56 грн. за невиконання нормативу по працевлаштуванню осіб з інвалідністю.

Аргументуючи заявлені вимоги зазначив, що суб`єкт господарювання у спірних правовідносинах допустив порушення положень Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", працевлаштування осіб з інвалідністю не забезпечив, суму адміністративно-господарських санкцій самостійно не сплатив, а відтак, спірна сума заборгованості підлягає стягненню в судовому порядку.

Відповідач, ПП "Бастіон-Сервіс", правом на подання письмового відзиву на позов не скористався, до суду свого представника не направив, про дату, час та місце судового засідання повідомлявся судом, у розумінні ч. 1 ст. 126 КАС України, належним чином.

Суд, вивчивши доводи позову і заперечень проти позову, заслухавши представників сторін, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Відповідач є роботодавцем, в якого за основним місцем роботи працює 8 і більше осіб.

Протягом 2018 р. відповідач регулярно подавав звітність про наявність вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю. Відмов у працевлаштуванні осіб з інвалідністю не допускав. Ці обставини визнані представником позивача і цілком узгоджуються з витребуваними судом документами.

По минуванню 2018 р. відповідач у передбачений законом строк склав і подав до територіального органу Фонду соціального захисту інвалідів - Харківського обласного відділення звіт про зайнятість населення і працевлаштування інвалідів за 2018 р.

У вказаному звіті відповідач самостійно обчислив суму середньорічної заробітної плати штатного працівника в розмірі - 46709,00 грн. і зазначив, що на 9 працюючих робітників не припадає осіб з інвалідністю.

Владний суб`єкт кваліфікував діяння відповідача як порушення закону і обчислив суму адміністративно-господарських санкцій за 1 штатну посаду (котра мала бути зайнята інвалідом) у розмірі 21.500,00грн.

Розглядаючи даний спір, суд виходить із того, що правовідносини з приводу притягнення до відповідальності осіб, винних у непрацевлаштуванні осіб з інвалідністю, унормовані, насамперед, Законом України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні , а також Господарським кодексом України.

Так, згідно з ч.3 ст.18 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною 1 ст.20 згаданого закону передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Отже, умисне діяння суб`єкта права, котре полягає у невиконанні обов`язків, покладених ч.3 ст.18 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні , і є за своєю природою, суттю та змістом правопорушенням.

З огляду на характер спірних правовідносин, суд вважає, що при вирішенні справи слід застосувати приписи ст.218 Господарського кодексу України, згідно з ч. 1 якого підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

За правилом ч.2 ст.218 цього кодексу учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналізуючи норми права, які врегульовують спірні правовідносини, суд відзначає, що проголошене ч. 1 ст. 17 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні забезпечення права осіб з інвалідністю працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом, реалізовано законодавцем у спосіб покладення обов`язків з працевлаштування осіб з інвалідністю як на роботодавців, так і на органи державної служби зайнятості населення.

При цьому, до обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю в силу приписів ч.3 ст.17, ч.1 ст.18, ч.ч. 2, 3, 5 ст.19 Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні фактично віднесено укладання трудового договору з особою з інвалідністю, яка самостійно звернулася до роботодавця або була направлена до нього державною службою зайнятості (бо в силу ст. 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці), а в силу приписів ч. 3 ст. 18 названого закону - виділення та створення робочих місць, надання державній службі зайнятості відповідної інформації, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю.

Разом з тим, як випливає з приписів ст. 18 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування осіб з інвалідністю, бо саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію, а у силу положень ст.18-1 даного закону, державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Відтак, суд доходить висновку, що передбачена ч.1 ст.20 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) у разі порушення роботодавцем вимог ч.3 ст.18 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні , а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог ч.3 ст.17, ч.1 ст.18, ч.ч. 2, 3, 5 ст.19 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні , що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, які звернулася до роботодавця самостійно чи була направлена до нього державною службою зайнятості.

Суд, перевіривши обґрунтованість аргументів позивача добутими доказами, зазначає, що відповідач протягом 2018 р. подавав до органу державної служби зайнятості населення відповідні звіти про наявність вакантних місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, підтвердженням чому є долучені до справи звіти форми 3-ПН та інформація Харківського міського центру зайнятості.

Таким чином, з наявних у справі документів слідує, що відповідач систематично повідомляв Харківський міський центр зайнятості про наявність робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, і тим самим забезпечив можливість працевлаштування осіб з інвалідністю, а отже в силу ст. 218 Господарського кодексу України не підлягає притягненню до відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні".

Посилання позивача на положення ст.21 Кодексу законів про працю України як на доказ вчинення правопорушення суд у даному конкретному випадку визнає необґрунтованими, так як матеріалами справи не підтверджено фактів відмов у працевлаштуванні осіб з інвалідністю за їх самостійним зверненням, а також відмов у працевлаштуванні осіб з інвалідністю за направленнями державної служби зайнятості населення.

Оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що відповідачем вжито всіх заходів по забезпеченню працевлаштування осіб з інвалідністю, водночас причини непрацевлаштування осіб з інвалідністю не залежали від самого відповідача, тому в його діях відсутній склад правопорушення і на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Викладене узгоджується також із правовим висновком Верховного Суду з питання стягнення адміністративно-господарських санкцій за незайняті робочі місяця, призначені для осіб з інвалідністю, який викладений, зокрема, у постанові від 26.06.2018 р. по справі №806/1368/17 та у постанові від 24.04.2019 р. по справі № 817/1188/18, згідно з яким підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оскільки судовим розглядом встановлений факт порушення заявленою суб`єктом владних повноважень вимогою прав, свобод та інтересів відповідача у сфері публічно-правових відносин, то позов належить залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 72-77, 211, 241-243, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України, а саме: протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.

Роз`яснити, що рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України, а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду.

Рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч.3 ст.243 КАС України 16 травня 2019 року.

Суддя Сліденко А.В.