Ухвала

від 20.05.2019 по справі 202/2679/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 11-сс/803/701/19 Справа № 202/2679/19 Суддя у 1-й інстанції - ОСОБА_1 Суддя у 2-й інстанції - ОСОБА_2

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2019 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ:

судді-доповідача ОСОБА_2 ,

суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

при секретарі ОСОБА_5

за участю:

представника третьої особи, щодо майна

якої вирішується питання про арешт адвоката ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали за апеляційною скаргою власника арештованого майна ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2019 року про накладення арешту на майно, -

ВСТАНОВИВ:

Вказаною ухвалою задоволено клопотання прокурора та накладено арешт на майно, а саме на земельну ділянку, яка знаходиться за межами населеного пункту на території Микільської сільської ради Синельниківського району, Дніпропетровської області, кадастровий номер 1225084300:01:002:0021, площею 7,4000 га, право постійного користування якою мають ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_7 , згідно договору оренди земельної ділянки № 28/20/14/1 ДО від 28.10.2014 року, шляхом заборони будь-яким особам розпоряджатися будь-яким чином вказаним майном та використовувати його.

Заборонено вносити будь-які зміни до Державного земельного кадастру та проводити дії щодо реєстрації (перереєстрації), об`єднання чи поділу земельної ділянки за кадастровим номером 1225084300:01:002:0021.

Заборонено проведення будь-яких будівельних робіт, реєстрацію декларацій про початок будівельних робіт та про готовність об`єкта до експлуатації на земельній ділянці за кадастровим номером 1224883500:01:001:0138.

Рішення суду обґрунтовано тим, що майно, питання арешту якого порушується прокурором, відповідає критеріям, зазначеним в статті 98 КПК України, являється об`єктом кримінально протиправних дій, у зв`язку з чим суд визнав за необхідне накласти арешт на вказану земельну ділянку.

В апеляційній скарзі:

- апелянт просить поновити строк на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді, як пропущений з поважних причин, ухвалу скасувати та відмовити в задоволенні клопотання прокурора про арешт майна у кримінальному провадженні № 42018042630000480, зареєстрованого в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 02.10.2018 року, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ст.254, ч.1 ст. 364 КК України.

Вказує, що земельна ділянка площею 7,4 га з кадастровим номером 1225084300:01:002:0021 (надалі - земельна ділянка) перебуває в оренді згідно договору оренди земельної ділянки № 28/10/14/1-ДО від 28.10.2014 року у ОСОБА_10 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 і ОСОБА_7 строком на 49 років.

На момент передачі земельної ділянки в довгострокову оренду, згідно п.3.3. договору та витягу з державного реєстру прав на нерухоме майно від 19.11.2013року серія ЕАН № 1 17890, на ній наявний житловий будинок, хімічний склад, замощення, які належать орендарям на праві спільної часткової власності.

На даний час договір та право власності орендарів на нерухоме майно є чинними, дійсними та не оспорювались жодним органом влади або третіми особами.

Згідно п.2.1. договору, земельна ділянка передана для надання послуг у сільському господарстві, що відповідає цільовому призначенню (п.6.2. договору) за КВЦПЗ код 01.11 - для надання послуг у сільському господарстві: під господарськими будівлями і дворами.

Зазначає, що вимоги до земель за кодом 01.11 не передбачають здійснення на них вирощування культур, садівництва, сінокосіння тощо, це землі виключно для організації здійснення послуг у сільському господарстві.

Цільовим призначенням земельної ділянки з кадастровим номером 1225084300:01:002:0021 є розміщення споруд та обладнання, направлене на організацію послуг у сільському господарстві. Звертає увагу суду, що таке використання відповідає п.6.2. договору, а саме «під господарськими будівлями і спорудами».

Орендарями земельної ділянки в свою чергу організовано на території ділянки господарську діяльність за кодом КВЕД 01.61 для забезпечення широкого спектру авіаційних послуг у сільському господарстві, що підтверджується наданими копіями договорів.

Апелянт вказує, що на території земельної ділянки знаходиться мостіння для базування авіаційної техніки, ангар для забезпечення підготовчих та ремонтних робіт авіаційної техніки, злітно- посадкова смуга для забезпечення відповідно злітно-посадкових маневрів авіаційної техніки, будинок льотчиків, для організації штабу керування польотами, робочих місць адміністрації, ведення первинно-облікового контролю, розміщення документації, місць відпочинку льотчиків. На території земельної ділянки забезпечено належне утримання зелених насаджень, здійснюється постійне прибирання території, підтримання ґрунту та зелених насаджень в належному стані, організовано цілодобову охорону земельної ділянки від дій третіх осіб.

На думку апелянта, наявний арешт не відповідає вимогам мети та завдання арешту майна, та суперечить ним, оскільки наявний арешт земельної ділянки позбавляє її та інших землекористувачів вільно володіти та розпоряджатися на законних підставах вказаним майном, а враховуючи, що відомості до ЄРДР про кримінальне правопорушення були внесені за ст. 364 КК України, за фактом зловживання владою та службовим становищем службовими особами Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області, арешт майна, на її думку, не може забезпечити завдання арешту майна, а саме запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження, а лише порушує права володільця.

Вказує, що на час накладення арешту відсутні будь-які відомості про статус земельної ділянки, а саме, чи визнано її речовим доказом, чи підтверджує вона що-небудь, стосовно зловживання владою та службовим становищем.

Зазначає, що земельна ділянка не містить ознак речового доказу, не підлягає спеціальній конфіскації та конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру, не може бути засобом відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, та суперечить принципу розумності та співрозмірності, визначеному ст. 173 КПК України.

Апелянт зазначає, що станом на момент звернення сторона звинувачення не додала жодного доказу на підтвердження нецільового використання, погіршення земельної ділянки, а посилання на акт перевірки від 18.12.2018 року містить лише відомості використання земельної ділянки по фактичному розміщенню будівель і споруд майнового комплексу. Факт розміщення будівель і споруд на території земельної ділянки з кодом 01.11 жодним чином не суперечить вимогам цільового використання, адже навпаки - відповідає вищенаведеним вимогам чинного законодавства у сфері земельних, орендних відносин та відносин права власності.

Звертає увагу на порушення підслідності. Так, досудове розслідування проводить СВ Індустріального відділення поліції Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області. Між тим, земельна ділянка знаходиться на території Микільської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області. Головне управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області розташоване за адресою: м. Дніпро, пр. О. Поля, 2, (Центральний район м.Дніпро).

Щодо строків подання апеляційної скарги, зазначає, що ухвалу про арешт майна було постановлено без її участі, про її існування апелянт дізналась 09.05.2019 року, з реєстру судових рішень.

Заслухавши суддю-доповідача, думку представника апелянта, який апеляційну скаргу підтримав з викладених у ній підстав; дослідивши надані матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Вирішуючи клопотання апелянта про поновлення строку апеляційного оскарження, колегія суддів вважає за необхідне його задовольнити з огляду на те, що ухвалу було постановлено без її виклику та повідомлення, докази отримання нею копії ухвали у межах строку апеляційного оскарження відсутні, посилання апелянта на те, що про існування даної ухвали їй стало відомо 09.05.2019 р. з Єдиного державного реєстру судових рішень, матеріалами провадження не спростовуються.

Розглядаючи вимоги апеляційної скарги по суті, колегія суддів зважає на те, що відповідно до ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому зазначеним Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існують достатні підстави вважати, що воно є предметом, засобом чи знаряддям вчинення злочину, доказом злочину, набуте злочинним шляхом, доходом від вчиненого злочину, отримане за рахунок доходів від вчиненого злочину або може бути конфісковане у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого чи юридичної особи, до якої може бути застосовано заходи кримінально-правового характеру, або може підлягати спеціальній конфіскації щодо третіх осіб, юридичної особи або для забезпечення цивільного позову. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Метою арешту майна є забезпечення кримінального провадження, забезпечення цивільного позову у кримінальному провадженні, забезпечення конфіскації або спеціальної конфіскації. Арештованим може бути майно, яким володіє, користується чи розпоряджається підозрюваний, обвинувачений, засуджений, треті особи, юридична особа, до якої може бути застосовано заходи кримінально-правового характеру за рішенням, ухвалою суду, слідчого судді. Треті особи, майно яких може бути арештовано, - особи, які отримали чи придбали у підозрюваної, обвинуваченої чи засудженої особи майно безоплатно або в обмін на суму, значно нижчу ринкової вартості, або знали чи повинні були знати, що мета такої передачі - отримання доходу від майна, здобутого внаслідок вчинення злочину, приховування злочину та/або уникнення конфіскації. Такі відомості щодо третьої особи повинні бути встановлені в судовому порядку на підставі достатності доказів.

Підставою арешту майна є наявність ухвали слідчого судді чи суду за наявності сукупності підстав чи розумних підозр вважати, що майно є предметом, доказом злочину, засобом чи знаряддям його вчинення, набуте злочинним шляхом, є доходом від вчиненого злочину або отримане за рахунок доходів від вчиненого злочину. Арешт майна можливий також у випадках, коли санкцією статті Кримінального кодексу України, що інкримінується підозрюваному, обвинуваченому, передбачається застосування конфіскації, до підозрюваної, обвинуваченої особи заявлено цивільний позов у кримінальному провадженні. Арешт також може бути застосовано до майна третіх осіб.

Згідно п. 7 ч. 2 ст. 131 КПК України арешт майна є одним з заходів забезпечення кримінального провадження, а отже відповідно до ч. 3 ст. 132 КПК України його застосування не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що:

1)існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для вжиття заходів забезпечення кримінального провадження;

2)потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи, про який йдеться у клопотанні слідчого або прокурора;

3)може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається з клопотанням.

Відповідно до ч. 2 ст. 173 КПК України, при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя зобов`язаний врахувати:

1) правову підставу для арешту майна;

2) можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу);

3) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу);

3-1) можливість спеціальної конфіскації майна (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 2 частини другої статті 170 цього Кодексу);

4) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу);

5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження;

6) наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.

У рішенніЄвропейського судуз правлюдини від07.06.2007р.у справі«Смирнов протиРосії» буловисловлено правовупозицію проте,що при вирішенні питання про можливість утримання державою речових доказів належить забезпечувати справедливу рівновагу між, з одного боку, суспільним інтересом та правомірною метою, а з іншого боку вимогами охорони фундаментальних прав особи. Для утримання речей державою у кожному випадку має існувати очевидна істотна причина.

Як вбачається з оскаржуваної ухвали, слідчий суддя суду першої інстанції обмежився лише формальними висновками про відповідність майна, щодо якого вирішувалося питання про арешт, критеріям ст. 98 КПК України, і те, що воно є об`єктом протиправних дій, та не дослідив і не надав будь-якої оцінки решті обставин, що відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 173 КПК України підлягають обов`язковому з`ясуванню та врахуванню при вирішенні питання про арешт майна у кримінальному провадженні, зокрема наявності ризиків, передбачених ч. 1 ст. 170 КК України, обгрунтованості підозри у вчиненні кримінального правопорушення, розумності та співмірності обмеження права власності завданням кримінального провадження, наслідків арешту майна для інших осіб.

У той же час колегія суддів, аналізуючи обгрунтованість підозри щодо вчинення кримінальних правопорушень, у зв`язку з розслідуванням кримінального провадження щодо яких було арештоване майно, приходить до наступного.

Як вбачається з наданих матеріалів, предметом досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42018042630000480 є зловживання владою та службовим становищем з боку службових осіб Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, із правовою кваліфікацію кваліфікацією за ч. 1 ст. 364 КК України.

Крім того, предметом досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні є дії невстановлених осіб щодо безгосподарного використання земельної ділянки під кадастровим номером 225084300:01:002:0021, площею 7,4000 га, що спричинило тривале зниження її родючості, з кваліфікацією за ст. 254 КК України.

Разом із тим в наданих матеріалах відсутнє будь-яке підтвердження обгрунтованості підозри у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК України, а його фабула зазначена у загальних формулюваннях, без будь-якої конкретизації, що не дозволяє з`ясувати, в чому саме полягає даний злочин і яким чином він пов`язаний із майном, на яке пропонується накласти арешт.

Єдиний наявний у клопотанні довід на користь даної підозри полягає у тому, що відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою із земель державної комунальної власності не могло бути надане приватному акціонерному товариству, втім він позбавлений сенсу з огляду на те, що згідно матеріалам, наданим прокурором суду першої інстанції, земельна ділянка під кадастровим номером 225084300:01:002:0021, площею 7,4000 га, перебуває у користуванні фізичних осіб на праві оренди.

Щодо обгрунтованості підозри у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 254 КК України, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що на її підтвердження прокурором надано лише ксерокопію копії акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 18.12.2018 р. № 1121-ДК/1121/АП/09/01/-18, який не підписаний жодною особою та містить відомості, які не узгоджуються із іншими наданими прокурором матеріалами і не мають підтвердження.

Так, у даному акті наявний висновок про те, що відповідна земельна ділянка була виділена для надання послуг у сільському господарстві, втім фактично використовується для розміщення будівель і споруд аеродрому, в чому особа, яка склала даний акт, вбачає ознаки її нецільового використання, і із цієї обставини робить припущення про наявність ознак безгосподарського використання земель, що спричинило тривале зниження їх родючості. При цьому будь-яке об`єктивне підтвердження того, що таке зниження родючості землі дійсно має місце, і відомості про те, якими є його дійсна причина, обсяг, тривалість, що згідно диспозиції ст. 254 КПК України мають значення для кваліфікації діяння за даною статею закону України про кримінальну відповідальність, - відсутні як у вказаному акті, так і в інших наданих прокурором документах.

Не звернув слідчий суддя суду першої інстанції уваги і на те, що згідно Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженій наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.076.2010 р. № 248, земельна ділянка під кадастровим номером 225084300:01:002:0021, площею 7,4000 га, відноситься до земель для надання послуг у сільському господарстві, код КВЦПЗ 01.11, що підтверджується наданим прокурором витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таким чином, дана земельна ділянка не має призначення для вирощування сільськогосподарських культур ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства тощо (коди КВЦПЗ 01.01-01.01.07).

Крім того, клопотання слідчого було розглянуте слідчим суддею в порядку ч. 2 ст. 172 КПК України - без повідомлення інших осіб, при цьому щодо цього рішення не наведено будь-якого обгрунтування і зі змісту ухвали не вбачається за можливе встановити, в чому полягає виключність даного випадку і чим викликана необхідність в обмеженні змагальності сторін і права вказаних осіб на доступ до правосуддя, які згідно ст. 7 КПК України є загальними засадами кримінального провадження. У зв`язку з необгрунтованим прийняттям такого процесуального рішення, слідчим суддею не було досліджено документи, надані апелянтом суду апеляційної інстанції, що містять істотні для справи відомості, що у свою чергу потягло істотну неповноту судового розгляду.

Зокрема із вказаних документів вбачається, що нерухоме майно, розташоване на земельній ділянці під кадастровим номером 225084300:01:002:0021, площею 7,4000 га, призначене для використання з метою надання авіаційних послуг у сільському господарстві, а право власності на нього було оформлене за ОСОБА_11 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 19.11.2013 р., тобто до укладання із ними договору оренди вказаної земельної ділянки від 28.10.2014 р. При цьому у п. 3.3. договору оренди прямо вказано про наявність на земельній ділянці нерухомого майна житлового будинку, хімічного складу, замощення, належних орендарям на праві власності, що спростовує доводи прокурора про нецільове використання вищевказаної ділянки з огляду на наявність на ній будівель та споруд.

Не було враховано слідчим суддею і те, що за правилами п. 3 ч. 1 ст. 276 КПК України повідомлення про підозру обов`язково має бути здійснене зокрема у випадку наявності доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. У даному кримінальному провадженні склад осіб, що здійснюють користування земельною ділянкою під кадастровим номером 225084300:01:002:0021, площею 7,4000 га, яке сторона обвинувачення вважає безхазяйним, є очевидним та прямо зазначений у клопотанні прокурора про арешт майна.

Разом із тим, жодній із вказаних осіб на всьому протязі досудового розслідування не здійснене повідомлення про підозру, що свідчить про відсутність у розпорядженні сторони обвинувачення достатніх доказів для їх підозри, а отже і достатніх підстав для вжиття заходів забезпечення кримінального провадження у виді арешту майна, що тягнуть істотне обмеження прав та інтересів осіб.

З наведеного колегія суддів приходить до висновку про те, що підозра у вчиненні розслідуваних кримінальних правопорушень вочевидь не має достатнього підтвердження, втім слідчий суддя суду першої інстанції залишив це поза увагою та всупереч прямим вимогам ч. 3 ст. 132 КПК України ухилився від оцінки вказаних обставин при вирішенні питання про арешт майна.

Також не можна погодитись із висновком слідчого судді про відповідність майна, на яке пропонувалося накласти арешт, критеріям ст. 98 КПК України щодо речового доказу, і про те, що вони підлягають арешту як об`єкт протиправних дій.

Так, у цій частині оскаржувана ухвала не відповідає вимогам ч. 4 ст. 370 КПК України щодо вмотивованості з огляду на те, що відносно даного висновку слідчим суддею не наведено будь-якого обгрунтування. Зі змісту даної ухвали не вбачається за можливе встановити не тільки яким саме критеріям щодо речового доказу відповідає вказане майно, але й речовим доказом якого саме із розслідуваних у даному кримінальному провадженні злочинів воно є.

Колегія суддів акцентує увагу на тому, що відповідно до ч. 1 ст. 98 КПК України речовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Зі змісту вказаної норми випливає, що припущення про те, що певне майно було об`єктом протиправних дій, не є підставою для накладення на нього арешту, якщо дане майно не було знаряддям вчинення кримінального правопорушення, не зберегло на собі його сліди, або не містить інших відомостей, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. У той же час як клопотання прокурора про арешт майна, так і оскаржувана ухвала слідчого судді не містять посилання на вищевказані обставини та обгрунтування їх наявності.

Також слідчий суддя, задовольняючи клопотання прокурора про арешт майна, не дотримався вимог ч. 11 ст. 170 КПК України, згідно яким заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна, і не звернув уваги на те, що у вказаному клопотанні такі підтверджуючі обставини не зазначені, як відсутнє у ньому і обгрунтування наявності ризиків, передбачених ч. 1 ст. 170 КПК України, обов`язковість доведення яких при вирішенні питання про арешт майна встановлена ч. 1 ст. 173 КПК України. Натомість прокурор у клопотанні лише формально послався на ризики у виді можливості реалізації земельної ділянки або відчуження її в інший спосіб, тобто здійснення повноважень, які належать виключно її власнику.

З огляду на те, що об`єкт арешту є земельною ділянкою державної форми власності, переданою в оренду фізичним особам, застосований арешт земельної ділянки за своїм змістом і правовими наслідками є істотним за обсягом обмеженням держави в реалізації права державної власності, позбавленим розумного обгрунтування, а отже слідчим суддею суду першої інстанції при вирішенні питання про арешт майна було порушено вимоги ч. 4 ст. 173 КПК України щодо застосування найменш обтяжливого способу арешту майна, який не призведе до інших наслідків, які суттєво позначаться на інтересах третіх осіб.

Колегія суддів у цьому контексті вважає за необхідне додатково зазначити, що застосована слідчим суддею заборона користування земельною ділянкою, на яку було накладено арешт, фактично тягне і неможливість використання розташованого на ній нерухомого майна, яке не є предметом розслідуваних кримінальних правопорушень і правомірність володіння ним не оспорюється. Застосування такого обмеження не має розумного обгрунтування і очевидної істотної причини, а також суперечить правовим позиціям Європейського суду з прав людини, викладеним зокрема у рішенні від 07.06.2007 р. у справі «Смирнов проти Росії».

Не було слідчим суддею при вирішенні питання про арешт майна враховано і те, що відповідно до ч. 1 ст. 9 КПК України під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов`язані неухильно додержуватися вимогКонституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

Одна із зазначених вимог закріплена у ч. 1 ст. 218 КПК України, відповідно до якої досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування, під територіальною юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення.

Як вбачається із наданих матеріалів, досудове розслідування у даному кримінальному провадженні здійснюється слідчим СВ Індустріального ВП ДВП ГУ НПУ у Дніпропетровській області, втім відсутнє будь-яке обгрунтування того, що розслідуване кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 364 КК України, у будь-який спосіб пов`язане із територією Індустріального району м. Дніпропетровська, а розслідуване кримінальне правопорушення, передбачене ст. 254 КК України, з усією очевидністю не могло бути вчинене в іншому місці, ніж місце розташування відповідної земельної ділянки, тобто на території Солонянського району Дніпропетровської області.

Слідчий суддя суду першої інстанції, розглядаючи клопотання прокурора про арешт майна, в умовах очевидності вищенаведених обставин не обговорив питання про те, чому досудове розслідування у даному кримінальному провадженні здійснюється слідчим саме СВ Індустріального ВП ДВП ГУ НПУ у Дніпропетровській області, не перевірив дотримання вимог процесуального закону щодо місця проведення досудового розслідування та виконання прокурором свого обов`язку щодо визначення належної підслідності, а отже і щодо законності звернення до слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська із клопотанням про вжиття заходів забезпечення кримінального провадження у виді арешту майна.

З урахуванням викладеного, оскаржувана ухвала слідчого судді підлягає скасуванню як незаконна і необгрунтована, із постановленням у межах повноважень суду апеляційної інстанції, визначених ч. 3 ст. 407 КПК України, нової ухвали, якою у задоволенні клопотання прокурора належить відмовити як у безпідставному.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 131, 132, 170-173, 405, 407, 419, 422 КПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Строк апеляційного оскарження поновити.

Апеляційну скаргу власника арештованого майна ОСОБА_7 задовольнити.

Ухвалу слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2019 року, якою задоволено клопотання прокурора та накладено арешт на земельну ділянку під кадастровим номером 225084300:01:002:0021 площею 7,4000 га, - скасувати

Постановити нову ухвалу, клопотання прокурора про арешту майна залишити без задоволення.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та касаційному оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_2 ОСОБА_4 ОСОБА_3