Постанова

від 13.06.2019 по справі 904/2558/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 904/2558/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Дніпровської міської ради

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.03.2019 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Білецька Л.М., судді Парусніков Ю.Б., Верхогляд Т.А.) та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.11.2018 (суддя Воронько В.Д.)

за позовом Дніпровської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Менада"

про стягнення заборгованості з орендної плати, розірвання договору оренди земельної ділянки та зобов`язання повернути земельну ділянку

та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Менада"

до Дніпровської міської ради

про зобов`язання вчинити певні дії

за участю:

позивача: Капшук І. О. (довіреність від 21.12.18)

відповідача: 1) Коцюбко І.В. (адвокат), Сидоренко Д.І. (адвокат),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Дніпровська міська рада (далі - позивач) просила стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Менада" (далі-відповідач) 1 101 615,26 грн. заборгованості за користування земельною ділянкою за період з 2015 по 2018 роки, розірвати договір оренди земельної ділянки від 09.10.2009 (далі-договір), який укладено між позивачем та відповідачем та зобов`язати відповідача повернути за актом приймання-передачі земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,2090 га, яка знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, (Бабушкінський район) бульвар Європейський (далі-земельна ділянка), привівши її у придатний для подальшого використання стан.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач користується земельною ділянкою і не сплачує орендну плату, у зв`язку з чим виникла заборгованість, а також існує суспільна необхідність у достроковому розірвані договору для будівництва метро та повернення земельної ділянки.

Відповідач звернувся із зустрічним позовом, у якому просив зобов`язати позивача виконати зобов`язання, яке встановлено пунктом 6.10 договору шляхом передачі відповідачу земельної ділянки у користування, для проектування та улаштування літнього майданчика (кафе) за актом приймання-передачі.

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що при поновленні договору земельна ділянка не була передана відповідачу.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15.11.2018, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 17.12.2018, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 18.03.2019, первісний позов задоволено частково, розірвано договір, в іншій частині первісного позову та у зустрічному позові, відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову та в цій частині прийняти нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що земельна ділянка перебуває у користуванні відповідача, який не сплачує орендну плату, що призвело до виникнення у нього заборгованості. При цьому позивач вказує на те, що оскаржувані судові рішення прийнято без дотримання принципу рівності перед законом, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для справи.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити без змін вказані судові рішення, посилаючись на те, що судами у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій 09.10.2009 між позивачем (орендодавець) та відповідачем (орендар) було укладено договір, за умовами якого та на підставі акта приймання-передачі орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку, строком на 5-ть років, для здійснення комерційної діяльності та зобов`язався вносити орендну плату на умовах визначених договором.

Згідно пункту 6.6 договору, відповідач зобов`язався на вимогу виконкому міської ради, до початку будівництва другої черги метрополітену, звільнити земельну ділянку за власний рахунок. Аналогічний обов`язок покладено на відповідача пунктом 4.6 рішення позивача від 16.09.2009 № 323/49.

Пунктом 12.5 договору встановлено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання, зокрема за рішенням суду на вимогу однієї із сторін внаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором, а також з інших підстав, визначених законом.

13.10.2009 зазначений договір був зареєстрований у встановленому законом порядку.

02.12.2009 позивачем прийнято рішення № 287/52, яким звільнено відповідача від сплати орендної плати за користування земельною ділянкою на період звільнення земельної ділянки від літнього майданчика та зобов`язано відповідача у тримісячний термін укласти з позивачем в установленому законом порядку додатковий договір до договору.

10.12.2009 складено акт приймання-передачі земельної ділянки, за яким відповідач передав, а позивач на підставі рішення міської ради від 02.12.2009 № 287/52 прийняв зазначену земельну ділянку та одночасно складено акт обстеження.

29.12.2009 між позивачем та відповідачем укладено додатковий договір до договору, яким доповнено розділ 4. "Орендна плата" пунктами 4.12, 4.13 якого звільнено відповідача від орендної плати за користування земельною ділянкою на період її звільнення від літнього майданчика; факт звільнення або зайняття земельної ділянки встановлюється за актом приймання-передачі земельної ділянки та підтверджується актом обстеження стану земельної ділянки.

Рішенням від 29.10.2014 № 330/56 позивач вирішив поновити договір та додатковою угодою від 22.01.2015 визначено про його поновлення на 5-ть років, починаючи з 14.10.2014.

Суди спираючись на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 12.09.2017 у справі № 904/7119/17, яке набрало законної сили, встановили відсутність акта приймання-передачі земельної ділянки після поновлення договору, що не заперечується сторонами.

Також судами було встановлено, що 24.04.2018 виконавчим комітетом Дніпровської міської ради прийнято рішення № 341, яким зобов`язано відповідача звільнити земельну ділянку від тимчасових споруд за власний рахунок протягом 7-ми календарних днів з моменту прийняття цього рішення.

Задовольняючи частково первісні позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що виникнення суспільної потреби, яка пов`язана з будівництвом об`єкта транспортної інфраструктури, є підставою для розірвання договору. Відмовляючи у задоволенні первісного позову в частині стягнення заборгованості та зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку позивачу, суди послалися на те, що позивач не довів передання відповідачу земельної ділянки після поновлення договору за актом приймання-передачі та користування відповідачем земельною ділянкою у спірний період. Відмову у задоволенні зустрічного позову, суди обґрунтували необхідністю розірванням договору, так як земельна ділянка потрібна для будівництва метро.

Підстави для скасування оскаржуваних судових рішень в оскаржуваній частині відсутні з огляду на наступне.

Як вбачається із змісту касаційної скарги, позивач оскаржує судові рішення лише в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення заборгованості та зобов`язання повернути земельну ділянку, аналогічний предмет оскарження мав місце і у суді апеляційної інстанції за скаргою позивача.

Згідно із частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частинами першою та другою статті 792 вказаного Кодексу встановлено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Відповідно до частини четвертої статті 15 Закону України "Про оренду землі", у редакції на час повернення земельної ділянки відповідачем позивачу, та у редакції, яка була чинною на час укладення сторонами додаткової угоди від 22.01.2015 про поновлення договору оренди землі від 09.10.2009 на 5-ть років, невід`ємною частиною договору оренди землі є, зокрема, акт приймання-передачі об`єкта оренди.

Статтею 17 наведеного Закону у тій же редакції визначено, що передача об`єкта оренди орендарю здійснюється орендодавцем у строки та на умовах, що визначені у договорі оренди землі, за актом приймання-передачі.

Встановивши, що позивачем не доведено передання позивачем відповідачу земельної ділянки після поновлення договору за актом приймання-передачі, суди, врахувавши відповідне судове рішення, дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості та зобов`язання його повернути земельну ділянку позивачу.

Суд касаційної інстанції погоджується із такими висновками судів, оскільки із встановлених ними обставин справи вбачається, що відповідач не користувався земельною ділянкою у спірний період, який заявлений позивачем, після її повернення позивачу за актом приймання-передачі від 10.12.2009, вона фактично вибула з його користування, та будь-яких актів щодо її передачі відповідачу в подальшому на виконання умов додаткової угоди від 22.01.2015, сторони у справі не складали, що виключає підстави для задоволення позову в оскаржуваній позивачем частині.

Позивач вказаних висновків судів не спростував.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскаржених судових рішень, а аргументи, викладені у відзиві щодо законності та обґрунтованості оскаржених судових актів, знайшли своє підтвердження.

В силу частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог, та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскаржених судових рішень немає.

Відповідно до приписів статті 315 частини першої пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на позивача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення, а постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18.03.2019 у справі Господарського суду Дніпропетровської області № 904/2558/18, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов