Постанова

від 04.07.2019 по справі 1540/5130/18

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 липня 2019 р.м.ОдесаСправа № 1540/5130/18 Головуючий в 1 інстанції: Юхтенко Л.Р.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

доповідача - судді Турецької І.О.,

суддів - Стас Л.В., Шеметенко Л.П.

за участі секретаря - Скоріної Т.С.

апелянта - ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_2 ;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 березня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Роздільнянської районної державної нотаріальної контори, Приморської районної державної нотаріальної контори у м. Одесі про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2018 р. ОСОБА_3 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду із позовом в якому, з урахуванням уточнень (а.с.58-64), просила наступне:

- визнати протиправними дії Роздільнянської районної державної нотаріальної контори щодо накладення арешту на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , тип обтяження - арешт (архівний запис), реєстраційний номер обтяження 8240824, зареєстровано реєстратором 28.11.2008 року 12:18:02 за №8240824, підстава обтяження: визначення б/н, суд Роздільнянського району, Одеської області, об`єкт обтяження: квартира за вказаною адресою, власник: ОСОБА_3 ;

- зобов`язати Приморську державну нотаріальну контору у м. Одесі вчинити дії щодо скасування запису про накладення арешту на вказану квартиру.

В обґрунтування заявлених вимог позивачка зазначила, що є власником вказаної квартири, на яку накладено арешт, що підтверджується договором міни від 31.01.1995 року, а також інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомо мого майна щодо суб`єкта.

Із вказаного документа позивачка дізналась, що 21.10.1996 року на її квартиру Роздільнянським районним судом Одеської області було накладено арешт, шляхом заборони на відчуження. Наведене слугувало зверненням до Роздільнянського районного суду з позовом про зняття арешту з нерухомого майна, однак у його задоволенні було відмовлено, з підстав неналежного обрання способу захисту.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 06 березня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У справах адміністративної юрисдикції, суд перевіряє чи діяв суб`єкт владних повноважень в порядку, в спосіб та в межах наданих повноважень.

Позаяк не можна перевірити підстави накладення судом заборони відчуження нерухомого майна, адже відповідний документ не був переданий до Одеського державного нотаріального архіву, у суду, який розглядає даний спір, відсутні підстави перевірити обставини правомірності дій суб`єкта владних повноважень.

Також суд першої інстанції акцентував увагу на тому, що прізвище позивачки ОСОБА_3 , у договорі міни її прізвище зазначено російською мовою ОСОБА_3 , в той час, як арешт накладено на квартиру власником якої є ОСОБА_3 .

Наведене, на думку суду, не дає змогу ідентифікувати, що право власності та арешт стосується однієї і тієї особи.

З цих підстав суд першої інстанції вважав, що для захисту своїх прав позивачці необхідно звернутися до місцевого суду, в порядку цивільного судочинства з вимогами про визнання належності арештованого майна ОСОБА_3 та, відповідно, ставити питання про зняття арешту.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій, з посиланням на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, їх недоведеність, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги зазначила, що судом першої інстанції безпідставно зазначено про те, що 21.10.1996 року Роздільнянським районним судом накладено заборону на квартиру, оскільки відсутні про таке відповідні докази.

Апелянт вважає, що обов`язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача, який повинен надати суду всі матеріали, що свідчили б про його правомірні дії. Враховуючи, що відповідачем, в особі Роздільнянської районної державної нотаріальної контори, доказів правомірності накладення арешту не надано, його дії необхідно визнати протиправними.

Також апелянт зазначає про помилковість висновків суду, що відсутні докази про те, що саме на майно позивача накладено арешт. На думку апелянта, суду необхідно було проаналізувати правовстановлюючий документ на нерухоме майно із якого вбачається, що наряду з позивачкою є інші співвласники цього майна, а саме її діти, в інтересах яких вона діяла в той період часу, і їх прізвище збігається з прізвищем позивачки.

Учасники справи не скористалися правом подання відзиву на апеляційну скаргу.

Апелянт та її представник в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримали та просили її задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання суду апеляційної інстанції не з`явилися, належним чином сповіщені про дату, час та місце судового розгляду справи.

Відповідно до ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до договору міни від 31 січня 1995 року, посвідченого державним нотаріусом Роздільнянської державної нотаріальної контори, ОСОБА_3 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.15).

У 2018 році для переоформлення права власності, остання, звернулась до нотаріуса, де було виявлено, що на квартиру накладено арешт.

Так, згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 03.05.2018 року на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , власник ОСОБА_3 , у 1996 році накладено арешт на підставі визначення б/н Роздільнянського районного суду Одеської області (а.с.16).

Позивачкою отримано архівну довідку Одеського державного нотаріального архіву від 17.11.2017 року вих. №1805/01-18, згідно з якою в Реєстрі для реєстрації заборон , на майно ОСОБА_3 Роздільнянським районним судом Одеської області було накладено заборону на квартиру під АДРЕСА_1 та в справах, сформованих Роздільнянською державною нотаріальною конторою Одеської області відсутня будь-яка інша інформація чи документ, які свідчать підстави для накладення вищезазначеної заборони.

Як пояснює позивачка, знаючи, що вона мала борг перед теплопостачальною організацією, вона звернулась до СВТТРР Роздільнатеплокомуненерго та отримала довідку про відсутність боргу.

Далі позивачка звернулась до Роздільнянського районного суду Одеської області з позовом до Комунального підприємства СВТТРР Роздільнатеплокомуненерго про зняття арешту з нерухомого майна.

Рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 05.04.2018 року (справа № 511/2613/17), яке набрало законної сили 21.05.2018 року, було відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог про зняття арешту, з мотивів обрання невірного способу захисту (а.с.50-52).

Місцевий суд зазначив, що ОСОБА_3 невірно визначила відповідача - Комунальне підприємство СВТГРР Роздільнатеплокомуненерго , оскільки перед вказаною юридичною особою позивачка не мала заборгованості у 1996 році, справа за участі цих сторін не розглядалася, арешт на майно за вимогою вказаної юридичної особи не накладався.

Ретельний аналіз позиції позивача, а саме предмету позову та підстав для його задоволення свідчить про те, що даний спір має приватно - правовий характер, адже головним в ньому є, порушення приватного права позивача на володіння належним їй нерухомим майном.

Варто зазначити, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Досліджуючи питання щодо скасування арешту на нерухоме майно, накладеного нотаріусом, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21.11.2018 року (справа № 813/1362/16, провадження № 11-813апп18), від 27.02.2019 року (справа № 826/14180/17, провадження № 11-1280апп18), дійшла наступних висновків.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

За правилами п.1 ч.1 ст.19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін суб`єкт владних повноважень означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України).

Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Відповідно до абз.2 п.1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

Пункт 3 цієї постанови регламентує, що позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно).

Наведені положення касаційного суду кореспондуються з приписами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Так, відповідно до ст. 15 ЦПК України в порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Стаття 19 ЦПК України унормовує, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі й обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися судом, встановленим законом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (рішення у справі Сокуренко і Стригун проти України ) суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися судом, встановленим законом , у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Суд першої інстанції, правильно визначивши предметну юрисдикцію даного спору та пропонуючи позивачці звернутися до місцевого суду з цивільним позовом, помилково не закрив провадження у справі за підставою, викладеною в п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України, а вирішив заявлені вимоги по суті.

Наведене свідчить про наявність підстав, які містяться в ч. 1 ст. 319 КАС України про скасування рішення суду першої інстанції, яким закінчено розгляд справи та закриття провадження у справі.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч.6 ст.143 КАС України у випадку постановлення ухвали про закриття провадження у справі, залишення позову без розгляду або ухвалення рішення про задоволення позову у зв`язку з його визнанням суд вирішує питання про розподіл судових витрат не пізніше десяти днів з дня ухвалення відповідного судового рішення, за умови подання учасником справи відповідної заяви і доказів, які підтверджують розмір судових витрат.

Згідно з ч.2 ст.132 КАС України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до п.5 ч.1 ст.7 Закону України Про судовий збір сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 при поданні позову та апеляційної скарги сплатила судовий збір на загальну суму 1 762 грн. Це підтверджується квитанціями ПриватБанку від 02.10.2018 року та від 21.03.2019 року за №№ 0.0.1148960950.1 та 0.0.1304174607.1 відповідно (а.с.4, 107).

За таких обставин, враховуючи вимоги п.5 ч.1 ст.7 Закону України Про судовий збір , сплачена сума судового збору у розмірі 1 762 грн. підлягає поверненню ОСОБА_3 з Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 319, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 березня 2019 року - скасувати.

Провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Роздільнянської районної державної нотаріальної контори, Приморської районної державної нотаріальної контори у м. Одесі про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії - закрити.

Роз`яснити позивачеві, що розгляд даної справи віднесено до суду цивільної юрисдикції.

Повернути ОСОБА_3 (код платника податків - НОМЕР_1 ) 1 762 (одна тисяча сімсот шістдесят дві) грн. сплаченого судового збору, згідно квитанцій ПриватБанку від 02.10.2018 року №0.0.1148960950.1 та від 21.03.2019 року №0.0.1304174607.1, з Державного бюджету України.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Доповідач - суддя І.О. Турецька

суддя Л.В. Стас

суддя Л.П. Шеметенко

Повне судове рішення складено 08.07.2019 року.