Рішення

від 03.07.2019 по справі 910/3030/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

03.07.2019Справа № 910/3030/19

За позовом Акціонерного товариства Укргазвидобування в особі філії Газопромислового управління Полтавагазвидобування

до Товариства з обмеженою відповідальністю Інтер Декор

про стягнення 626 284,27 грн.

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Бородиня В.В.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: АртамановА.А.

від відповідача: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Акціонерне товариство Укргазвидобування в особі філії Газопромислового управління Полтавагазвидобування звернулось до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю Інтер Декор про стягнення 626 284,27 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем не виконанні свої зобов`язання в частині поставки продукції в строки та в обсязі, визначені умовами договору поставки плит №ПАГ-14 від 23.06.2018р. Враховуючи прострочені строки поставки товару, позивачем було подано зазначену позовну заяву про стягнення з відповідача 192 225,87 грн. нарахованої пені та 434 058,41 грн. штрафу.

Ухвалою від 18.03.2019р. відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 12.04.2019р.

Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що виконання зобов`язання за договором №ПАГ-14 від 23.06.2018р. також було забезпечено банківською гарантію, яку було виплачено банком на вимогу позивача. Вказані обставини, на думку відповідача, виключають наявність підстав для стягнення з останнього неустойки за порушення строків поставки товару. Вказаним учасником судового процесу також було подано заяву про зменшення штрафних санкцій.

12.04.2019р. судом було відкладено підготовче засідання на 24.04.2019р.

24.04.2019р. судом продовжено строк підготовчого провадження на 30 календарних днів та відкладено засідання на 22.05.2019р.

22.05.2019р. підготовче засідання було відкладено на 05.06.2019р.

05.06.2019р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 03.07.2019р.

У судовому засіданні 03.07.2019р. представником позивача було надано усні пояснення по суті справи, згідно змісту яких позов підтримано в повному обсязі.

Представник відповідача не з`явився у судове засідання 03.07.2019р., проте, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується поштовим повідомленням №0103050643658.

Наразі, з огляду на неявку вказаного учасника судового процесу, суд зазначає наступне.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України Про міжнародне приватне право , Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом , а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України Про міжнародні договори України і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі Смірнова проти України ).

Отже, за висновками суду, неявка відповідача не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 03.07.2019р.

В судовому засіданні 03.07.2019р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

23.06.2018р. між Акціонерним товариством Укргазвидобування в особі філії Газопромислового управління Полтавагазвидобування (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю Інтер Декор (постачальник) було укладено договір поставки №ПАГ-14, відповідно до п.1.1 якого постачальник зобов`язується поставити покупцеві плити ПАГ-14 (товар), зазначені в специфікації, що додається до договору і є його невід`ємною частиною, а покупець - прийняти і оплатити такий товар.

За умовами п.1.2 договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р. найменування/асортимент товару, одиниця виміру, кількість, ціна за одиницю товару та загальна сума договору вказуються у специфікації, яка є додатком №1 до договору та є його невід`ємною частиною. Строк поставки товару визначається графіком поставки товару, який є додатком №3 до договору та його невід`ємною частиною.

За умовами п.3.2 договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р. загальна ціна договору визначається загальною вартістю товару, вказаного в специфікації до цього договору.

У п.4.1 укладеного між сторонами правочину вказано, що розрахунки проводяться шляхом оплати покупцем після пред`явлення постачальником рахунку на оплату (інвойсу) та підписаного сторонами акту приймання-передачі товару, або видаткової накладної, шляхом перерахування коштів а рахунок постачальника на умовах зазначених в специфікації або з урахуванням умов, передбачених п.3.4 цього договору.

Згідно п.5.1 договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р. строк поставки, умови та місце поставки товару, інформація про вантажовідправників і вантажоотримувачів вказується у специфікації та графіку поставки до цього договору.

У п.5.2 договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р. визначено, що датою поставки є дата підписання уповноваженими представниками сторін акту приймання-передачі товару, форма якого наведена в додатку №4 до цього договору, який є його невід`ємною частиною (для нерезидентів) або видаткової накладної. Право власності на товар переходить від постачальника до покупця з дати підписання сторонами акту приймання-передачі товару або видаткової накладної.

Пунктом 7.9 договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р. передбачено, що у разі невиконання постачальником взятих на себе зобов`язань з поставки товару, зазначених в графіку поставки товару до даного договору, останній сплачує покупцю пеню в розмірі 0,1% від вартості непоставленого або несвоєчасно поставленого товару за кожен день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково сплачує штраф в розмірі 7% від вартості непоставленого або несвоєчасно поставленого товару.

Договір набирає чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками стороні (за наявності), за умови надання постачальником забезпечення виконання своїх зобов`язань по договору, які відповідають вимогам вказаним в п.10.2 договору і діє до повного виконання сторонами зобов`язань (п.10.1 договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р.).

У специфікації №1 від 23.06.2018р. сторонами було погоджено перелік, асортимент, кількість та вартість товару, який поставляється в межах договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р., умови поставки, тощо.

Згідно змісту вказаної специфікації загальна вартість товару за договором становить 7 162 680 грн. з урахуванням податку на додану вартість.

Відповідно до п.3 специфікації строк поставки товару 90 календарних днів з дати підписання договору. Аналогічний графік поставки викладено у додатку №3 до договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р.

Додатковою угодою №1 від 05.10.2018р. сторонами було погоджено внесення змін до договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р., зокрема, в частині визначення строків поставки, а саме встановлено строк поставки товару до 31.12.2018р.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.01.2018р. по справі №203/2612/13-ц та постанові від 19.06.2018р. по справі №5023/3905/12.

Слід зауважити, що на теперішній час договір №ПАГ-14 від 23.06.2018р. у передбаченому чинним законодавством України порядку недійсним визнано не було.

Отже, виходячи з наведеного вище, з огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №ПАГ-14 від 23.06.2018р. як підставу у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов`язків з поставки товару.

Як свідчать матеріли справи, в межах договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р. Товариством з обмеженою відповідальністю Інтер Декор було поставлено, а Акціонерним товариством Укргазвидобування в особі філії Газопромислового управління Полтавагазвидобування прийнято товар у кількості 94 одиниць, про що сторонами складено та підписано видаткові накладні за період з 09.07.2018р. по 17.09.2018р.

Проте, за поясненнями позивача, які з боку відповідача підтверджено, решта товару, а саме 606 плит ПАГ-14 відповідачем так поставлено і не було, що і стало підставою для нарахування пені та штрафу за порушення строків поставки товару й звернення до суду з розглядуваним позовом.

Судом вказувалось, що відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що виконання зобов`язання за договором №ПАГ-14 від 23.06.2018р. також було забезпечено банківською гарантію, яку було виплачено банком на вимогу позивача. Вказані обставини, на думку відповідача, виключють наявність підстав для стягнення з останнього неустойки за порушення строків поставки товару. Вказаним учасником судового процесу також було подано заяву про зменшення штрафних санкцій.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об`єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв`язок, господарський суд вважає що позов підлягає задоволенню. При цьому, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов`язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов`язання.

Статтею 230 Господарського кодексу України визначено, що порушення зобов`язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. (ч.ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

Право учасників господарських правовідносин встановлювати інші, ніж передбачено Цивільним кодексом України, види забезпечення виконання зобов`язань, у тому числі, встановлювати неустойку за порушення негрошового зобов`язання, визначено частиною 2 ст.546 Цивільного кодексу України, що узгоджується із свободою договору, яка передбачена ст.627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені правом забезпечення виконання господарських зобов`язань шляхом встановлення окремого виду відповідальності - договірної санкції за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань.

Як вказувалось вище, пунктом 7.9 договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р. передбачено, що у разі невиконання постачальником взятих на себе зобов`язань з поставки товару, зазначені в графіку поставки товару до даного договору, останній сплачує покупцю пеню в розмірі 0,1% від вартості непоставленого або несвоєчасно поставленого товару за кожен день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково сплачує штраф в розмірі 7% від вартості непоставленого або несвоєчасно поставленого товару.

Наразі, суд зазначає, що згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, враховуючи зміст ст.129 Конституції України, ч.ч.1-3 ст.13, ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України позивачем при зверненні до суду з вимогами про стягнення штрафних санкцій за порушення постачальником зобов`язання з поставки товару, повинно бути доведено обставини виникнення між сторонами господарських правовідносин з поставки товару, наявність у відповідача обов`язку поставити товар, строк виконання якого настав.

Відповідно до статей 525 , 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України , договір є обов`язковим до виконання сторонами.

За приписами ст. 530 Цивільного кодексу України , якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (ч.1 ст.662 Цивільного кодексу України).

Як було встановлено судом, у специфікації №1 від 23.06.2018р. сторонами було погоджено перелік, асортимент, кількість та вартість товару, який поставляється в межах договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р., умови поставки, тощо.

Згідно змісту вказаної специфікації загальна вартість товару за договором становить 7 162 680 грн. з урахуванням податку на додану вартість.

Відповідно до п.3 специфікації строк поставки товару 90 календарних днів з дати підписання договору. Аналогічний графік поставки викладено у додатку №3 до договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р.

Додатковою угодою №1 від 05.10.2018р. сторонами було погоджено внесення змін до договору №ПАГ-14 від 23.06.2018р., зокрема, в частині визначення строків поставки, а саме встановлено строк поставки товару до 31.12.2018р.

Отже, виходячи з вищевикладеного, суд дійшов висновку, що строк поставки товару за договором №ПАГ-14 від 23.06.2018р. настав.

Проте, представленими до матеріалів справи видатковими накладними підтверджується, що відповідачем було лише частково виконано свої зобов`язання за договором та поставлено позивачу плити ПАГ-14 у кількості 94 одиниці, решта товару, а саме 606 плит ПАГ-14 відповідачем так поставлена і не була.

Слід зауважити, що згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі Руїс-Матеос проти Іспанії від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні справедливого балансу між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів ).

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі Надточій проти України суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

Проте, всупереч викладеного вище, відповідачем належних та допустимих у розумінні ст.ст.76,77 Господарського процесуального кодексу України доказів належного виконання в повному обсязі своїх обов`язків за договором №ПАГ-14 від 23.06.2018р. в частині поставки товару не надано.

Отже, виходячи з наведеного вище, суд дійшов висновку, що у зв`язку з порушенням відповідачем своїх обов`язків з поставки товару за договором №ПАГ-14 від 23.06.2018р., у позивача, як покупця, виникло право на нарахування штрафних санкцій згідно п.7.9 вказаного договору.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що пеня нарахована позивачем за період з 01.01.2019р. по 31.01.2019р. виходячи з вартості непоставленого товару на загальну суму 192 225,87 грн., а також з огляду на прострочення понад 30 днів, нараховано штраф на суму 434 058,41 грн.

Здійснивши перевірку наведеного позивачем розрахунку, суд дійшов висновку, що останній є арифметично вірним.

Наразі, суд вважає безпідставними посилання відповідача на те, що отримання позивачем від банку суми гарантії виключає можливість покупця застосувати інший захід відповідальності до постачальника - неустойку. При цьому, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

У ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України визначено, що застосування штрафних санкцій є одним зі способів захисту прав та законних інтересів суб`єктів господарювання. Крім того, встановлено, що права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються також іншими способами, передбаченими законом

Згідно з ч. 1 ст. 200 Господарського Кодексу України гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов`язань.

Як свідчать матеріали справи, в забезпечення виконання відповідачем своїх обов`язків за договором з поставки плит позивачу Акціонерним товариством Банк Альянс (гарант) було видано банківську гарантію №3364-18 від 12.06.2018р.

Згідно умов вказаної гарантії, остання забезпечує виконання принципалом зобов`язань з договором поставки плит ПАГ-14, а також вплату неустойок (пені та штрафів), передбачених договором, нарахованих з моменту виникнення у бенефіціара права на їх нарахування, до дати вимоги.

Відповідно до банківської гарантії гарант справжнім безвідклично, безумовно та без заперечень зобов`язується виплатити бенефіціару на письмову вимогу будь-яку суму вказану в письмовій вимозі бенефіціара, що не перевищує 358 134 грн.

Згідно змін №1 від 17.10.2018р. до банківської гарантії №3364-18 від 12.06.2018р., остання діє з дати видачі та до 05.02.2019р.

Як свідчать матеріали справи, 05.02.2019р. Акціонерне товариство Укргазвидобування в особі філії Газопромислового управління Полтавагазвидобування звернулось до Акціонерного товариства Банк Альянс з вимогою по банківській гарантії №3364-18 від 12.06.2018р., в якій просило у зв`язку з неналежним виконанням постачальником своїх обов`язків за договором в частині поставки товару сплатити суму банківської гарантії.

Згідно платіжного доручення №1 від 19.02.2019р. на суму 358 134 грн. суму гарантії було перераховано позивачу в повному обсязі.

Проте, суд звертає увагу відповідача на те, що неустойка і банківська гарантія є різними способами захисту прав та законних інтересів суб`єктів господарювання, різними засобами забезпечення виконання господарських зобов`язань. Зазначені способи мають різну правову природу і не є взаємовиключними. Сплата коштів кредитору гарантом і сплата штрафних санкцій боржником не належать до одного виду відповідальності.

Таким чином, можливість стягнення з відповідача пені та штрафу за порушення строків поставки товару за договором не ставиться у залежність від реалізації позивачем свого права на звернення стягнення за банківською гарантією. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 21.12.2018р. по справі №908/7/18.

Крім того, положення договору не містять застережень про пріоритетність у застосуванні або можливість взаємного зарахування цих способів забезпечення виконання зобов`язань.

При цьому, суд звертає увагу на те, що у даному випадку підставою отримання суми банківської гарантії є саме порушення постачальником свого зобов`язання з поставки товару, а не відмова сплатити штрафні санкції. В контексті означеного судом враховано, що претензія про сплату штрафних санкцій була скерована позивачем на адресу відповідача 05.02.2019р., тобто не раніше, ніж вимога до гаранта.

Отже, виходячи з вищевикладеного у сукупності, господарський суд дійшов висновку щодо обґрунтованості позовних вимог Акціонерного товариства Укргазвидобування в особі філії Газопромислового управління Полтавагазвидобування до Товариства з обмеженою відповідальністю Інтер Декор про стягнення пені та штрафу.

Одночасно, як вказувалось вище, відповідачем було подано заяву про зменшення розміру штрафних санкцій. Розглянувши вказану заяву, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для її задоволення з урахуванням наступного.

Частиною 1 ст. 233 Господарського кодексу України встановлено, що у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкції. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Частина 3 ст. 551 Цивільного кодексу України встановлює, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. При цьому відсутність чи невисокий розмір збитків може бути підставою для зменшення судом розміру неустойки, що стягується з боржника.

При застосуванні частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України та ст.233 Господарського кодексу України слід мати на увазі, що поняття значно та надмірно є оціночними і мають конкретизуватися судом у кожному конкретному випадку. При цьому слід враховувати, що правила частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником. Вказану позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 06.03.2019р. по справі 916/4692/15.

У вирішенні питання про зменшення розміру пені, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язання, причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.

Проте, наразі відповідачем не доведено суду наявності обставин, які б давали підстави для зменшення розміру неустойки.

При цьому, суд звертає увагу на те, що посилання Товариства з обмеженою відповідальністю Інтер Декор на несправедливі умови договору в частині визначення відповідальності постачальника, суд до уваги не приймає, оскільки частиною 3 ст.6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У ст.627 вказаного нормативно-правового акту зазначено, що до сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2014р. №7-рп/2013 по справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Тобто, визначення контрагентами в договорі певного обсягу відповідальності постачальника відповідає принципу свободи договору, а з урахуванням того, що певний правочин є актом волевиявлення обох контрагентів, ніяким чином не вказує на порушення прав та законних інтересів одного з них.

Крім того, вирішуючи питання стосовно зменшення штрафних санкцій, судом враховано, що за поясненнями обох сторін, зобов`язання за договором №ПАГ-14 від 23.06.2018р. і по теперішній час виконано не було, товар в повному обсязі так і не було поставлено.

За таких обставин, виходячи з вищевикладеного, суд дійшов висновку щодо недостатньої обґрунтованості заяви відповідача та відсутності виключних обставин для зменшення розміру пені та штрафу.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі Руїс Торіха проти Іспанії ). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі Проніна проти України , в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини Серявін та інші проти України (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018р. Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю .

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Інтер Декор (04073, м.Київ, проспект Московський, буд.8, корпус 16-А, ЄДРПОУ 39087639) на користь Акціонерного товариства Укргазвидобування (04053, м.Київ, вул.Кудрявська, буд.26/28, ЄДРПОУ 30019775) в особі філії Газопромислового управління Полтавагазвидобування (36008, м.Полтава, вул.Європейська, 173, код 00153100) пеню в сумі 192 225,87, штраф в розмірі 434 058,41 грн. та судовий збір в розмірі 9394,26 грн.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст складено та підписано 11.07.2019р.

Суддя Спичак О.М.