Рішення

від 23.07.2019 по справі 910/6378/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

23.07.2019Справа № 910/6378/19

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Євробізнес Україна" доТовариства з обмеженою відповідальністю "Тек Інвест Трейд" простягнення 176963,66 грн Суддя Смирнова Ю.М.

Без повідомлення учасників справи

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Євробізнес Україна" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Тек Інвест Трейд" 176963,66 грн, з яких: сума сплаченої позивачем попередньої оплати у розмірі 119364,00 грн, штраф у розмірі 13641,44 грн та інфляційні втрати у розмірі 43958,22 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що в порушення умов укладеного між сторонами договору поставки від 17.05.2016 відповідач не здійснив поставку обумовленої договором продукції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.05.2019, судом відкрито провадження у справі №910/6378/19; вирішено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, встановлено відповідачу строки для подання відзиву на позов - протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали та для подання заперечень на відповідь на відзив (якщо такі будуть подані) - протягом 5 днів з дня отримання відповіді на відзив, а позивачу строк для подання відповіді на відзив - протягом п`яти днів з дня отримання відзиву на позов.

Частиною 5 ст.176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому ст.242 цього Кодексу, та з додержанням вимог ч.4 ст.120 цього Кодексу.

Відповідно до ч.11 ст.242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Нормами ч.4 ст.89 Цивільного кодексу України передбачено, що відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

За приписами ч.1 ст.7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Так, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи, ухвала суду у справі №910/4463/19 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 02068, м.Київ, вул . Драгоманова, будинок 14, квартира 118.

Однак, конверт з ухвалою Господарського суду міста Києва був повернутий до суду відділенням поштового зв`язку з відміткою "за закінченням встановленого строку зберігання".

Згідно з п.5 ч.6 ст.242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення.

Відтак, за висновками суду, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки "за закінченням строку зберігання" свідчить про відмову відповідача отримати копію судового рішення за адресою свого місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, і вважається днем вручення відповідачу ухвали суду в силу положень п.5 ч.6 ст.242 Господарського процесуального кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.03.2018 в справі №911/1163/17.

Отже, судом вчинені всі необхідні дії для належного повідомлення відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Тек Інвест Трейд" про розгляд справи Господарським судом міста Києва.

Згідно з ч.2 ст.178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений ч.1 ст.251 Господарського процесуального кодексу України та ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.05.2019 не подав до суду відзиву на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до ч.2 ст.178 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -

ВСТАНОВИВ:

17.05.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Євробізнес Україна" (покупець, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Тек Інвест Трейд" (постачальник, відповідач) було укладено договір поставки (далі - договір), відповідно до умов якого постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки покупцеві товар, визначений у накладних, які є невід`ємною частиною цього договору (далі - товар), а покупець зобов`язується прийняти такий товар та сплатити за цього визначену відповідно до умов цього договору грошову суму (п.1.1).

Поставка товару згідно цього договору здійснюється постачальником на умовах EXW (офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати Інкотермс 2010) за адресою: (за домовленістю). Поставка партії товару здійснюється протягом 14 (чотирнадцяти) календарних днів з моменту узгодження поставки сторонами. Отримання товару покупцем оформляється накладною. Повноваження представника покупця, який отримує товар, підтверджуються довіреністю, оформленою відповідно до вимог Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей (затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 №99). Право власності на поставлений товар переходить до покупця в момент отримання товару покупцем, якщо інше сторони не погодили додатково на окрему партію товару (п.п.2.1, 2.2, 2.3, 2.4 договору).

Загальна кількість товару, що підлягає поставці, одиниці вимірювання, його асортимент, номенклатура тощо зазначаються сторонами у відповідних товарних накладних (п.4.1 договору).

Ціну договору становить вартість всього товару, що буде поставлений згідно цього договору. Сторони визначають вартість товару у накладних до кожної партії товару у національній валюті України. Протягом 5 (п`яти) банківських днів з дати надходження рахунку від постачальника покупець здійснює оплату в розмірі 70 % вартості партії продукції, решту суми покупець сплачує протягом 5 банківських днів з дати поставки продукції (п.п.7.1, 7.2, 7.3 договору).

Згідно п.8.1 договору сторона, яка порушила зобов`язання, визначене цим договором та/або чинним законодавством України, зобов`язана відшкодувати завдані цим збитки стороні, права або законні інтереси якої порушено, а також сплатити штрафні санкції, передбачені цим договором.

За несвоєчасну поставку виготовленої продукції постачальник сплачує покупцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості несвоєчасно поставленої продукції за кожен день прострочення (п.8.5 договору).

Цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє до 31.12.2016, а в частині проведення розрахунків, нарахування та стягнення штрафних санкцій та зберігання комерційної таємниці до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за договором. Якщо за 15 календарних днів до закінчення терміну дії даного договору жодна із сторін не повідомила другу про наміри його розірвати, то дія даного договору автоматично продовжується на кожний наступний рік (п.п.10.1, 10.2 договору).

Усі спори, що пов`язані із цим договором, його укладанням або такі, що виникають у процесі виконання умов цього договору, вирішуються сторонами шляхом переговорів. Якщо спір не може бути врегульований шляхом переговорів він вирішується в судовому порядку відповідно до чинного законодавства України (п.11.1 договору).

Як свідчать матеріали справи, позивачем на підставі укладеного між сторонами договору було перераховано на рахунок відповідача передоплату за товар на загальну суму 119364,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням №489 від 26.05.2016.

Відповідно до листа за вих.№2605-1/16 від 26.05.2016 позивач просив вважати вірним призначення платежу платіжного доручення №489 від 26.05.2016 на суму 119364,00 грн - "оплата за товар згідно договору від 17.05.2016".

Листом за вих.№42-07/16 від 04.07.2016 позивач просив відповідача повернути грошові кошти, перераховані Товариством з обмеженою відповідальністю "Євробізнес Україна" згідно платіжного доручення №489 від 26.05.2016 на суму 119364,00 грн, у зв`язку з не поставкою товару Товариством з обмеженою відповідальністю "Тек Інвест Трейд".

Спір у справі виник внаслідок невиконання відповідачем обов`язку щодо поставки товару у визначений договором строк, у зв`язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача суму попередньої оплати, штраф за непоставку товару та інфляційні втрати.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч.1 ст.14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 129 Конституції України унормовано, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-4 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

За приписами ст.86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).

Будь-які подані учасниками процесу докази підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Частина 1, п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України визначає, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно ч.1, ч.4 ст.202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Згідно ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За правовою природою укладений між сторонами договір є договором поставки.

Згідно ст.712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Частиною 1 ст.662 Цивільного кодексу України визначено, що продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу (ч.1 ст.691 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч.1 ст.692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Згідно ч.1, ч.2 ст.693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97- ВР від 17.07.1997 ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" від 23.10.1991, "Федоренко проти України" від 01.06.2006 зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".

Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Отже, за висновками суду, відсутність дій відповідача щодо поставки товару, надає позивачу право на "законне очікування", що йому будуть повернуті кошти попередньої оплати. Не повернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Брумареску проти Румунії", "Пономарьов проти України", "Агрокомплекс проти України").

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 по справі №910/5444/17 та від 05.07.2018 у справі №904/8972/17.

Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України унормовано, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається; зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Дана норма кореспондується з приписами ст.193 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Наразі, як встановлено судом, виконання позивачем як покупцем свого обов`язку з перерахування відповідачу, як постачальнику попередньої оплати за товар на суму 119364,00 грн підтверджується належними та допустимими доказами у справі, а саме: платіжним дорученням №489 від 26.05.2016.

Як вже вказувалось судом, згідно п.2.2 договору поставка партії товару здійснюється протягом 14 (чотирнадцяти) календарних днів з моменту узгодження поставки сторонами.

В той же час, в матеріалах справи відсутні, а відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів поставки позивачу товару на суму 119364,00 грн у визначений договором строк, внаслідок чого за висновками суду строк повернення передоплати є таким, що настав.

Як вбачається з матеріалів справи сума попередньої оплати за непоставлений товар, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача складає 119364,00 грн, внаслідок чого позовні вимоги в цій частині визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо вимог позивача про стягнення штрафу за не поставку товару на суму 13641,44 грн, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов`язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов`язання.

За приписами ст.230 Господарського кодексу України визначено, що порушення зобов`язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно з ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

У ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України вказано, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Частиною 2 ст.549 Цивільного кодексу України унормовано, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

При цьому згідно з ст.547 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Відповідно до ч.1 ст.548 Цивільного кодексу України унормовано, що виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

Виконання господарських зобов`язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов`язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов`язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (ч.1 ст.199 Господарського кодексу України).

Враховуючи вимоги закону перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов`язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений ст.627 Цивільного кодексу України, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені ч.1 ст.546 Цивільного кодексу України засоби, які забезпечують належне виконання зобов`язання, за умови, що такий вид забезпечення не суперечить закону.

Як вже зазначалось судом, за умовами п.8.5 договору сторонами погоджено, що за несвоєчасну поставку виготовленої продукції постачальник сплачує покупцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості несвоєчасно поставленої продукції за кожен день прострочення.

При цьому інших випадків настання відповідальності постачальника, в тому числі і за невиконання зобов`язання з поставки товару в розділі 8 договору, який визначає відповідальність сторін, сторонами передбачено не було.

Згідно з п.57 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, затвердженого постановою №888 Ради Міністрів СРСР від 25.07.1988 за прострочення поставки або недопоставку продукції постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості не поставленої в строк продукції за окремими найменувань номенклатури (асортименту).

Водночас, в даному випадку умовами укладеного між сторонами договору передбачена відповідальність відповідача за несвоєчасну поставку виготовленої продукції у вигляді пені.

Отже враховуючи, що у п.8.5 договору визначена відповідальність відповідача за порушення умов договору поставки, яка не передбачає покладення на відповідача штрафу за прострочення поставки або недопоставку в розмірі 8% вартості не поставленої в строк продукції, суд дійшов висновку, що до правовідносин сторін не підлягає застосуванню п.57 Положення про постачання продукції виробничо-технічного призначення №888, оскільки воно застосовується лише в тому випадку, якщо інше не передбачено договором.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №910/4930/18 та від 05.06.2019 у справі №910/4927/18.

Таким чином виходячи з підстав позову та встановлених судом фактичних обставин у даній справі, відсутні правові підстави для задоволення позову в частині стягнення штрафу.

Враховуючи наведене, позовні вимоги про стягнення штрафу у розмірі 13641,44 задоволенню не підлягають.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача 43958,22 грн інфляційних втрат за період з 05.07.2016 по 26.04.2019, суд зазначає наступне.

У відповідності до ч.1 ст.625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Частиною 2 ст.625 Цивільного кодексу України передбачено, що за прострочення виконання грошового зобов`язання настає відповідальність у вигляді сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачені вищевказаними нормами законодавства наслідки прострочення виконання боржником грошового зобов`язання у вигляді відшкодування інфляційних втрат та 3% річних, що нараховуються на суму основного боргу не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

З аналізу наведених вище норм чинного законодавства України випливає, що положеннями ст.625 Цивільного кодексу України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов`язання. Визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Оскільки у цій справі право на повернення грошових коштів виникло у кредитора внаслідок порушення боржником обов`язку передати кредиторові відповідний товар, це право не становить зміст основного зобов`язання. Грошовим є зобов`язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору.

Зобов`язання поставити товар не набуває характеру грошового внаслідок направлення на адресу боржника вимоги про повернення сплаченої кредитором суми попередньої оплати.

За таких обставин застосування позивачем ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України щодо нарахування до стягнення з відповідача суми інфляційних втрат є помилковим, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором поставки, не вважається грошовим зобов`язанням у розумінні норм означеної статті.

За таких обставин позовні вимоги про стягнення з відповідача інфляційних втрат у розмірі 43958,22 грн задоволенню не підлягають.

Отже приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Євробізнес Україна" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Тек Інвест Трейд" підлягають задоволенню частково.

Згідно положень ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Керуючись ст.ст.129, 236-238, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Тек Інвест Трейд" (02068, м.Київ, вул.Драгоманова, будинок 14, квартира 118, ідентифікаційний код 40407276) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Євробізнес Україна" (03058, м.Київ, вул.Леваневського, будинок 9, нежиле приміщення 275, ідентифікаційний код 37848786) 119364 (сто дев`ятнадцять тисяч триста шістдесят чотири) грн 00 коп основного боргу та витрати по сплаті судового збору в розмірі 1790 (одна тисяча сімсот дев`яносто) грн 46 коп.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

4. В іншій частині позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст.ст.256, 257 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення. При цьому, згідно з п.п.17.5 п.17 Розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Ю.М. Смирнова