Рішення

від 24.07.2019 по справі 910/4896/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

24.07.2019Справа № 910/4896/19 Господарський суд міста Києва у складі судді Баранова Д.О., за участю секретаря судового засідання Зарудньої О.О., розглянувши матеріали справи

за позовом Військового прокурора Чернігівського гарнізону в інтересах держави в особі

1. Міністерства оборони України (03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, буд. 6; ідентифікаційний код: 00034022) та

2. Державного підприємства Чернігівський військовий лісгосп (15558, Чернігівська обл., Чернігівський район, селище міського типу Гончарівське, вул. Лісова, буд. 1; ідентифікаційний код: 24967505)

до Товариства з обмеженою відповідальністю Лисяча нора (01133, м. Київ, вул. Леоніда Первомайського, буд. 6; ідентифікаційний код: 36086145)

про зобов`язання вчинити дії

Представники учасників справи:

від прокуратури: Галушко В.О. (прокурор);

від позивача 1: Бабко Ю.О.;

від позивача 2: Тищенко К.М.;

від відповідача: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

16.04.2019 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Військового прокурора Чернігівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Державного підприємства Чернігівський військовий лісгосп з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю Лисяча нора про зобов`язання укласти договір.

Звертаючись з даним позовом до суду, прокурор у позовній заяві вказав на те, що правові відносини в сфері користування мисливськими угіддями мають бути врегульовані договором між користувачем мисливських угідь (відповідачем у справі) та власником або постійним користувачем земельних ділянок (позивачем 2), на яких знаходяться мисливські угіддя. Такий договір має передбачати користування мисливськими угіддями на платній основі.

Оскільки позивач 2 (Державне підприємство Чернігівський військовий лісгосп ) неодноразово листами №1432 від 20.09.2017, №1552 від 13.10.2017 та №1313 від 09.11.2018 звертався до відповідача з вимогами, заснованими на нормах Закону України Про мисливське господарство та полювання , про укладення договору про умови користування мисливськими угіддями, та відповідачем було відхилено вказані пропозиції позивача 2, що є свідомим ухиленням відповідача від виконання обов`язку, передбаченого законодавством, у позовній заяві прокурор просить суд зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю Лисяча нора укласти з Державним підприємством Чернігівський військовий лісгосп договір користування лісовими угіддями, виділеними для потреб мисливського господарства площею 41,8 тис га в межах земельних ділянок Державного підприємства Чернігівський військовий лісгосп .

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.04.2019 відкрито провадження у справі №910/4896/19, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 22.05.2019; встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

14.05.2019 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач вказав на те, що позивачам слід довести або наявність державного замовлення та/або наявність прямої вказівки закону, яки б встановлювали обов`язковість укладення спірного договору, передбаченої ст.ст. 179, 187 Господарського кодексу України, та/або наявність угоди сторін про передачу спору на вирішення суду, та/або наявність відповідного попереднього договору.

Відповідач зазначив, що відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання умови ведення мисливського господарства визначаються у договорі, який укладається саме між центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, і користувачами мисливських угідь, тоді як позивач вказує на обов`язковість укладення договору саме між Державним підприємством Чернігівський військовий лісгосп , який не є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, та користувачем мисливських угідь (відповідачем).

Водночас, як зазначив відповідач, у випадку необхідності врегулювання відносин, якщо вони виникають при реалізації користувачем мисливських угідь своїх прав, передбачених ч.ч. 5, 6 ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання , між землекористувачем (позивачем 2) та користувачем мисливських угідь (відповідачем) може бути укладено відповідний договір.

Однак, наразі таких правовідносин не існує, так як відповідач не вчиняє ті дії, які передбачені у ч.ч. 5, 6 ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання , та які мають наслідок укладення договору між позивачем 2 та відповідачем.

При цьому, відповідач зауважив, що пропозиція укласти договір повинна містити істотні умови договору, тоді як позивачем 2 жодного разу не надсилались відповідачу листи, які б містили істотні умови договору (тобто, оферти).

14.05.2019 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, в якому відповідач просив покласти на Військового прокурора Чернігівського гарнізону витрати на правову допомогу у сумі 5625,00 грн.

У підготовчому засіданні 22.05.2019 судом було оголошено перерву до 19.06.2019.

29.05.2019 до Господарського суду міста Києва від прокурора надійшла відповідь на відзив, в якій прокурор зазначив, що користувачем мисливських угідь оремо укладається договір з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, та окремо договір з власником або користувачем земельних ділянок, на яких знаходяться мисливські угіддя.

У вказаній відповіді на відзив прокурор (відповідно до прохальної частини) просив суд зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю Лисяча нора укласти з Державним підприємством Чернігівський військовий лісгосп Договір довгострокового тимчасового користування лісами на підставі договору, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 07.09.2012 №551 з метою врегулювання відносин при використанні мисливських угідь площею 41,8 тис га.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.06.2019 закрито підготовче провадження у справі №910/4896/19, справу призначено до судового розгляду по суті на 24.07.2019.

У судовому засіданні 24.07.2019 прокурор та представники позивача надали усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримали у повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання 24.07.2019 не з`явився, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином за адресою, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (01133, м. Київ, вул. Леоніда Первомайського, буд. 6), що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 0103050249950, з якого вбачається, що ухвала суду була отримана відповідачем 27.06.2019.

У судовому засіданні 24.07.2019 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Чернігівської обласної ради від 11.09.2009 Про надання у користування мисливських угідь Товариству з обмеженою відповідальністю Лисяча нора , керуючись ст.15 Закону України Про тваринний світ та ст.ст. 9, 22, 23 Закону України Про мисливське господарство та полювання , вирішено надати мисливські угіддя площею 41,8 тис га в Козелецькому та Чернігівському районах на 25 років Товариству з обмеженою відповідальністю Лисяча нора в межах: з півночі - від с. Ладинка по автотрасі до перетину з автотрасою С.-Петербург - Одеса; з сходу - від повороту на с. Ладинка по автотрасі С.-Петербург - Одеса до с. Кіпті; з півдня - від південної околиці с. Кіпті на с. Савинки і далі на захід до р. Десна в напрямку с. Рудня; з заходу - по р. Десна до с. Ладинка за умови підсипання користувачем разом з договором про умови ведення мисливського господарства додаткової угоди, якою передбачити інвестиційні зобов`язання.

Чернігівському обласному управлінню лісового та мисливського господарства у тримісячний терміну укласти Договір про умови ведення мисливського господарства з новим користувачем мисливських угідь, в якому передбачити обов`язкові заходи по відтворенню, збереженню і раціональному використанню дикої фауни та співпраці з територіальними громадами на засадах взаємодопомоги.

Користувачу в процесі використання мисливських угідь враховувати вимоги землевласників і землекористувачів щодо здійснення господарської діяльності та порядку проведення полювань на їх територіях, не допускати будь-яких обмежень у використанні місцевими жителями загальнопоширених природних ресурсів для власних потреб, враховуючи вимоги чинного природоохоронного законодавства.

Судом встановлено, що постійним користувачем земельних ділянок, на яких знаходяться вказані мисливські угіддя, є Державне підприємство Чернігівський військовий лісгосп , що підтверджується Державним актом на право користування землею від 23.05.1984 №Б043769, наказом Міністерства оборони України від 04.09.2008 №436 Про реорганізацію ДП Міноборони Краснянське військове лісництво , передавальним актом від 05.12.2008, витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права та витягами з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

Судом встановлено, що листами №1432 від 20.09.2018, №1552 від 13.10.2017 та №1313 від 09.11.2018 позивач 2 (Державне підприємство Чернігівський військовий лісгосп ) звертався до відповідача (Товариства з обмеженою відповідальністю Лисяча нора ), в яких просив врегулювати відносини між сторонами шляхом укладення відповідного договору (згідно з вимогами ч. 5 ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання ), який регулює відносини між власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь

Судом встановлено, що листом №05/10-01 від 05.10.2017 відповідач повідомив позивача 2 про те, що ним жодним чином не порушуються норми ч. 5 ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання

Звертаючись з даним позовом до суду, прокурор у позовній заяві вказав на те, що правові відносини в сфері користування мисливськими угіддями мають бути врегульовані договором між користувачем мисливських угідь та власником або постійним користувачем земельних ділянок, на яких знаходяться мисливські угіддя. Такий договір має передбачати користування мисливськими угіддями на платній основі.

Оскільки позивач 2 (Державне підприємство Чернігівський військовий лісгосп ) неодноразово листами №1432 від 20.09.2017, №1552 від 13.10.2017 та №1313 від 09.11.2018 звертався до відповідача з вимогами, заснованими на нормах Закону України Про мисливське господарство та полювання , про укладення договору про умови користування мисливськими угіддями, та відповідачем було відхилено вказані пропозиції позивача 2, що є свідомим ухилення відповідача від виконання обов`язку, передбаченого законодавством, у позовній заяві прокурор просить суд зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю Лисяча нора укласти з Державним підприємством Чернігівський військовий лісгосп договір користування лісовими угіддями, виділеними для потреб мисливського господарства площею 41,8 тис га в межах земельних ділянок Державного підприємства Чернігівський військовий лісгосп .

У відповіді на відзив, поданої 29.05.2019, прокурор (відповідно до прохальної частини) просив суд зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю Лисяча нора укласти з Державним підприємством Чернігівський військовий лісгосп Договір довгострокового тимчасового користування лісами на підставі договору, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 07.09.2012 №551 з метою врегулювання відносин при використанні мисливських угідь площею 41,8 тис га.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України Про прокуратуру представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Підставою представництва прокуратурою у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів. Формою цього представництва є, зокрема, звернення до суду з позовами про захист прав та інтересів держави, а також участь у розгляді справ судами.

Згідно ст. 53 ГГ1К України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно Статуту ДП Чернігівський військовий лісгосп , затвердженого наказом Міністра оборони України №561 від 27.10.2017, ДП Чернігівський військовий лісгосп засноване на державній власності, належить до сфери управління Міністерства оборони України, створене з метою керування закріпленим лісовим фондом, виконання державного замовлення Уповноваженого органу управління майном з лісопереробки та іншої продукції для потреб національної економіки.

Таким чином, на думку прокурора, неправомірні дії відповідача по відношенню до ДП Чернігівський військовий лісгосп та Міністерства оборони України щодо ухилення від укладання відповідного договору є безпосереднім порушенням інтересів держави.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Як зазначив прокурор у позовній заяві, як Міністерство оборони України так і ДП Чернігівський військовий лісгосп позовну роботу, спрямовану на урегулювання відносин з ТОВ Лисяча нора , не здійснює, позов про зобов`язання укласти відповідний договір до суду не подає. Враховуючи вищевикладене, орган державної влади належним чином не виконує свої обов`язки щодо контролю за законністю використання земель лісового фонду, заходи щодо захисту інтересів держави в особі Міністерства оборони України при реальному їх порушенні не вживає.

Прокурор вказав на те, що пред`явлення даної позовної заяви органами прокуратури в інтересах держави, в особі Міністерства оборони України, викликано винятково захистом інтересів держави.

Такі, майнові інтереси на даний час порушуються, адже відповідні грошові кошти в рахунок плати за користування угіддями не сплачуються.

При цьому, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави , особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Вказана позиція суду, викладена в постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 15.08.2018 у справі №910/7742/17, від 25.09.2018 у справі № 822/238/15, від 21.01.2019 у справі № 909/516/18, у справі №915/20/18 від 08.02.2019.

Прокурор у позовній заяві зазначив, що відсутність договору між позивачем 2 та відповідачем має наслідком неурегулюваність відносин між постійним користувачем земельних ділянок та користувачем мисливських угідь, відсутність відповідальності відповідача у випадку пошкодження лісових угідь, знищення лісових насаджень, поуршень вимог щодо охорони лісу.

Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 Цивільного кодексу України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у статтях 642, 643 Цивільного кодексу України.

Частина перша статті 628 Цивільного кодексу України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст 627 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 2 ст. 179 Господарського кодексу України Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб`єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.

Згідно з ч. 3 ст. 179 Господарського кодексу України укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов`язком для суб`єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Як встановлено судом, відповідач є користувачем мисливських угідь, які розташовані на земельних ділянках, що перебувають у постійному користуванні позивача 2.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про мисливське господарство та полювання користувачі мисливських угідь - спеціалізовані мисливські господарства, інші підприємства, установи та організації, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення мисливського господарства з наданням в їх користування мисливських угідь.

Згідно з ч. 1 ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання ведення мисливського господарства здійснюється користувачами мисливських угідь.

Відповідно до ст. 6-1 Закону України Про мисливське господарство та полювання до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства у галузі мисливського господарства і полювання, належить: подання документів з питань надання у користування мисливських угідь; здійснення державного контролю за дотриманням законодавства в галузі мисливського господарства і полювання; видача в установленому порядку дозволів на використання мисливських тварин, що перебувають у державній власності, за винятком тих, що знаходяться на територіях та об`єктах природно-заповідного фонду; ведення державного обліку чисельності і добування мисливських тварин; видача паспортів на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів; видача посвідчень мисливця і щорічної контрольної картки обліку добутої дичини та порушень правил полювання; організація роботи з укладання з користувачами мисливських угідь договорів про умови ведення мисливського господарства та здійснення контролю за виконанням цих договорів; ведення державного кадастру мисливських тварин, що перебувають на території України; здійснення інших повноважень, визначених законами України та покладених на нього Президентом України.

У ч. 3 ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання зазначено, що умови ведення мисливського господарства визначаються у договорі, який укладається між центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, і користувачами мисливських угідь.

Відповідно до ч. 4 ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання форма договору встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері лісового та мисливського господарства, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Таким чином, законодавством передбачено: 1) укладення між користувачем мисливських угідь на центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, договору, яким регулюються відносини та умови ведення мисливського господарства; 2) форма такого договору встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері лісового та мисливського господарства, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Водночас, згідно з ч. 5 ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання для потреб мисливського господарства користувачі мисливських угідь мають право у встановленому порядку, за згодою власників або користувачів земельних ділянок, будувати на мисливських угіддях необхідні будівлі та біотехнічні споруди, вирощувати кормові культури, створювати захисні насадження, проводити штучне обводнення, здійснювати інші заходи, пов`язані з веденням мисливського господарства, які не суперечать законодавству та інтересам власників або користувачів земельних ділянок.

Згідно з ч. 6 ст. 21 Закону України Про мисливське господарство та полювання відносини між власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь регулюються відповідними договорами.

Відповідно до ст. 24 Закону України Про мисливське господарство та полювання користування мисливськими угіддями є платним. Розмір та порядок внесення плати за користування мисливськими угіддями визначаються у договорі між користувачем мисливських угідь та власником або постійним користувачем земельних ділянок, на яких знаходяться ці угіддя. Розмір плати за користування мисливськими угіддями встановлюється залежно від їх місцезнаходження, природної якості та інших факторів.

Таким чином, оскільки відповідач (як користувач мисливськими угіддями) та позивач 2 (як постійний користувач земельними ділянками, на яких знаходяться мисливські угіддя) фактично перебувають у правових відносинах, такі відносини між вказаними сторонами повинні регулюватися відповідним договором, укладеним між ними.

У ст. 30 Закону України Про мисливське господарство та полювання зазначено, що користувачі мисливських угідь зобов`язані:

- додержуватися встановлених правил, норм, лімітів і строків добування мисливських тварин;

- виконувати біотехнічні заходи, виділяти мисливські угіддя для охорони і відтворення мисливських тварин, визначати пропускну спроможність мисливських угідь та забезпечувати їх упорядкування;

- раціонально використовувати державний мисливський фонд, не допускати погіршення екологічного стану мисливських угідь;

- проводити первинний облік чисельності і добування мисливських тварин, вивчати їх стан та характеристики угідь і в установленому порядку подавати цю інформацію органам, які здійснюють державний облік чисельності тварин та облік їх добування, ведення державного кадастру і моніторингу тваринного світу;

- негайно інформувати обласні, Київську, Севастопольську міські державні адміністрації, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах ветеринарної медицини, санітарного та епідемічного благополуччя населення, ветеринарні, санітарно-епідеміологічні служби про виявлення випадків захворювань тварин, погіршення стану середовища їх перебування, виникнення загрози знищення та загибелі тварин, здійснювати комплексні заходи щодо профілактики і боротьби із захворюваннями;

- обладнати згідно з ветеринарно-санітарними вимогами майданчики для оброблення відстріляної на полюванні дичини та забезпечити проведення посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері ветеринарної медицини, ветеринарно-санітарної експертизи дичини, призначеної для використання на харчові цілі;

- здійснювати охорону державного мисливського фонду, створювати єгерську службу;

- додержуватися режиму охорони тварин, занесених до Червоної книги України і включених до переліків видів тварин, які підлягають особливій охороні на території Автономної Республіки Крим та областей, у межах наданих у користування мисливських угідь;

- не допускати самовільного переселення або акліматизації тварин;

- не допускати до полювання мисливців у кількості, що перевищує пропускну спроможність мисливських угідь;

- проводити комплексні заходи, спрямовані на відтворення, у тому числі штучне, мисливських тварин, збереження і поліпшення середовища їх перебування, щорічно вкладати кошти на їх охорону і відтворення з розрахунку на 1 тисячу гектарів лісових угідь не менше тридцяти, польових - двадцяти п`яти, водно-болотних - двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- здійснювати заходи щодо виконання загальнодержавних і місцевих екологічних програм з питань охорони тваринного світу;

- самостійно припиняти використання мисливських тварин у разі погіршення їх стану та умов існування, зниження відтворювальної здатності та виникнення загрози знищення тварин, негайно вживати заходів до усунення негативних факторів впливу на тварин і середовище їх перебування;

- безперешкодно допускати до перевірки стану мисливських угідь, усіх об`єктів, де утримуються, перероблюються та реалізуються мисливські тварини, посадових осіб, уповноважених здійснювати державний контроль у галузі мисливського господарства та полювання, своєчасно виконувати їх законні вимоги.

При цьому, у вказаній статті передбачено, що користувачі мисливських угідь можуть мати й інші передбачені законом права та обов`язки щодо використання мисливських тварин та користування мисливськими угіддями.

Відповідно до ч. 3 ст. 179 Господарського кодексу України укладення господарського договору є обов`язковим для сторін , якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов`язком для суб`єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

1) вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

2) примірного договору, рекомендованого органом управління суб`єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

3) типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

4) договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб`єктів, коли ці суб`єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Як встановлено судом, у відповіді на відзив, поданої 29.05.2019, прокурор (відповідно до прохальної частини) просив суд зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю Лисяча нора укласти з Державним підприємством Чернігівський військовий лісгосп Договір довгострокового тимчасового користування лісами на підставі договору, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 07.09.2012 №551 з метою врегулювання відносин при використанні мисливських угідь площею 41,8 тис га.

Судом встановлено, що наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 07.09.2012 №551, відповідно до статті 18 Лісового кодексу України, пункту 8 Положення про Міністерство аграрної політики та продовольства України, затвердженого Указом Президента України від 23 квітня 2011 року № 500, та підпункту 3 пункту 10 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 458, наказано затвердити Примірний договір довгострокового тимчасового користування лісами, що додається; Департаменту землеробства (ОСОБА_1 ), Державному агентству лісових ресурсів України забезпечити використання Примірного договору довгострокового тимчасового користування лісами державними лісогосподарськими підприємствами та їх філіями, що належать відповідно до сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства України та Державного агентства лісових ресурсів України при виділенні лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування.

Таким чином, оскільки відповідно до Статуту Державного підприємства Чернігівський військовий лісгосп відповідач 2 не належить до сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства України та Державного агентства лісових ресурсів України, а належить до сфери управління Міністерства оборони України, посилання прокурора на наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 07.09.2012 №551, яким затверджено Примірний договір довгострокового тимчасового користування лісами, є необґрунтованим.

При цьому, у листі №409 від 18.03.2019, адресованому Військовому прокурору Чернігівського гарнізону, позивач 2 вказав на те, що Державне підприємство Чернігівський військовий лісгосп не має юридичного права та не надає у довгострокове тимчасове користування ліси державної та комунальної власності; з обласними управліннями користувачі мисливських угідь укладають договір про умови ведення мисливського господарства, а безпосередньо з лісгоспом - договір про врегулювання відносин користувачем мисливських угідь та постійним лісокористувачем.

За наведених обставин, суд дійшов висновку щодо відсутності як примірного договору (рекомендованого органом управління суб`єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст) так і типового договору (затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови), на основі яких позивач 2 та відповідач повинні визначити зміст договору, який укладається між ними.

Таким чином, при укладенні договору сторони повинні керуватися п. 1 ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України та визначати умови договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

У ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України зазначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до ч. 2 ст. 181 Господарського кодексу України проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Згідно з ч. 3 ст. 181 Господарського кодексу України сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

Згідно з ч. 4 ст. 181 Господарського кодексу України за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Відповідно до ч. 5 ст. 181 Господарського кодексу України сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов`язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

Відповідно до ч. 6 ст. 181 Господарського кодексу України у разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

У ч. 7 ст. 181 Господарського кодексу України зазначено, що якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов`язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У ч. 1 ст. 184 Господарського кодексу України зазначено, що при укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами.

Відповідно до ч. 2 ст. 184 Господарського кодексу України укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.

У ч. 3 ст. 184 Господарського кодексу України зазначено, що укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 цього Кодексу та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів надсилання позивачем 2 відповідачу проекту договору про врегулювання відносин між користувачем мисливських угідь та постійним землекористувачем, про що відповідач також зазначає у відзиві на позовну заяву.

При цьому, законодавством не врегульовано порядку укладення такого виду договорів, зокрема, не встановлено, яка сторона (землекористувач або користувач мисливськими угіддями) зобов`язана звернутися до іншої сторони з пропозицією укласти договір.

Водночас, заявляючи про порушене право та враховуючи предмет і підстави позову, на позивача покладається обов`язок довести суду належними та допустимими доказами ухилення (невиконання) відповідачем від виконання обов`язку укласти договір про врегулювання відносин користувачем мисливських угідь та постійним лісокористувачем.

З огляду на відсутність в матеріалах справи доказів звернення позивача 2 до відповідача із пропозицією укласти такого виду договір (оферта) саме з урахуванням умов ст. 181 Господарського кодексу України (листи позивача 2 з проханням укласти договір не містять його істотних умов), відсутні підстави стверджувати, що відповідач ухиляється від виконання обов`язку його укласти, що в свою чергу свідчить про недоведеність порушених прав позивачів.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Виходячи з системного аналізу ст. ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов`язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття охоронюваний законом інтерес , що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права , яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Враховуючи викладені обставини, оскільки прокурором не доведено суду належними та допустимими доказами порушення прав позивачів з боку відповідача, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову Військового прокурора Чернігівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Державного підприємства Чернігівський військовий лісгосп до Товариства з обмеженою відповідальністю Лисяча нора про зобов`язання укласти договір.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі Проніна проти України , в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини Серявін та інші проти України (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

14.05.2019 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, в якому відповідач просив покласти на Військового прокурора Чернігівського гарнізону витрати на правову допомогу у сумі 5625,00 грн.

Відповідно до ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно ст. 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об`єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.

У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.

Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України Про адвокатуру . Дія вказаного закону поширюється тільки на осіб, які є адвокатами.

Згідно зі ст. 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.

Згідно зі ст. 26 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

За приписами статті 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Відповідачем долучено до матеріалів справи копію Договору №28/11-2018 про надання правової допомоги від 28.11.2018, укладеного між відповідачем та Адвокатським об`єднанням Адер Хабер і Ко , копію Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №581 від 09.02.1996, виданого на ім`я ОСОБА_2 , копію ордеру КС№585114, виданого на ім`я ОСОБА_2 та розрахунок розміру витрат на правову допомогу на суму 5625,00 грн.

Суд зазначає, що необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.

Таким чином, на підтвердження фактичного здійснення учасником справи судових витрат на професійну правничу допомогу суду має бути надано належні фінансові документи, що свідчать про перерахування цією особою коштів адвокату за надані послуги на підставі договору про надання правової допомоги.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 31.01.2019 у справі № 19/64/2012/5003, від 05.01.2019 у справі № 906/194/18, від 19.02.2019 у справі № 917/1071/18.

Оскільки матеріали справи не містять доказів фактичної сплати відповідачем винагороди адвокату у сумі 5625,00 грн. (платіжного доручення, банківської виписки, тощо), підстави для покладення витрат на правову допомогу адвоката на позивача відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір за подання позову покладається на позивачів.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, ст. 129, ст.ст. 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у задоволенні позову Військового прокурора Чернігівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Державного підприємства Чернігівський військовий лісгосп до Товариства з обмеженою відповідальністю Лисяча нора про зобов`язання вчинити дії.

2. Судовий збір покласти на позивачів.

3. Витрати відповідача на правову допомогу адвоката не відшкодовуються.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 30.07.2019

Суддя Д.О. Баранов