Постанова

від 31.07.2019 по справі 500/3202/17

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/238/19

Номер справи місцевого суду: 500/3202/17

Головуючий у першій інстанції Грубіян Л.І

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.07.2019 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.

суддів колегії: Дрішлюка А.І.,

Черевка П.М.,

при секретарі: Півнєві Д.С.,

за участю: адвоката відповідача ТОВ Злагода - Міллер Ю.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Злагода на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 25 квітня 2018 року за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Злагода , за участю третьої особи Одеської регіональної філії Центру Державного земельного кадастру структурного підрозділу Одеської регіональної філії Центру ДЗК про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним та скасування державної реєстрації, -

В С Т А Н О В И В:

09 червня 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ТОВ Злагода , за участю третьої особи Одеської регіональної філії Центру Державного земельного кадастру структурного підрозділу Одеської регіональної філії Центру ДЗК про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним та скасування державної реєстрації.

Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що на підставі Державного акту на земельну ділянку серії НОМЕР_1 вона є власницею земельної ділянки площею 4,58 га., що розташована на території Кислицької сільської ради Ізмаїльського району Одеської області.

У 2009 році вона, за попередньою домовленістю про оренду земельної ділянки передала свою земельну ділянку у користування ТОВ Злагода . Пропозицію щодо укладення відповідного договору вона отримала від голови ТОВ Злагода - Стойкової Л.К. , та саме остання повинна була займатись його належним документальним оформленням.

Позивачка ОСОБА_1 вважає спірний договір недійсним, у зв`язку з недодержанням в момент його вчинення вимог діючого на той час законодавства, а саме: по-перше, позивачка договір не підписувала, тобто відсутнє підтвердження її волевиявлення на укладення зазначеного договору, по-друге, в ньому без її відома та згоди зроблені виправлення - дата, замість очевидної 08.07.2009 року, вказана 8.02.2010 року, по-третє, не зазначено строк дії договору, а включено лише дата початку його дії - 01.01.2009 року, тоді як договір, датований 8.02.2010 року (згідно виправлення), по-четверте, також без її відома, виправлено відомості у п. 4.1 щодо орендної плати, а саме виправлено 3,0 % з викресленням вартості земельного паю 48 124 гривень . До того ж в договорі не зазначено ряд істотних умов, а саме: не зазначена форма платежу за оренду землі (грошова, натуральна або відробіткова), порядок і способи внесення орендної плати не вказані взагалі; договір не містить механізму обчислення розміру оренди, даних про обчислення розміру орендної плати з урахуванням або без урахування індексу інфляції; не зазначено строки і місце виконання договору; додатки до договорів взагалі не містять дати їх підписання.

Таким чином позивачка стверджує, що у зв`язку із встановленням факту відсутності істотних умов в договорі оренди земельної ділянки, яка належать їй на праві власності, вона позбавлена можливості отримувати належну та передбачувану орендну плату. Фактично відповідач здійснює оплату за землю на власний розсуд, самостійно обираючи форму оплати, її вартість, якість, місце та час оплати, тощо. Вона ж позбавлена можливості впливати на цей процес, оскільки її права звужено умовами договору, який укладено на невизначений час, але щодо нього здійснено державну реєстрацію. Цей договір не відповідає вимогам закону, є несправедливим, укладений лише на користь однієї сторони - відповідача, а відповідно, є - недійсним. Відтак, ці обставини реально порушують права позивачки - як орендодавця, суб`єктивні права та законні інтереси, вони можуть бути захищені лише у судовому порядку, що стало причиною для її звернення до суду з даним позовом.

У судовому засіданні представник відповідача ТОВ Злагода позов не визнав, пояснив, що при укладенні договору з позивачкою були дотриманні всі вимоги діючого на той час законодавства. Сторонами угоди були узгоджені усі істотні умови договору оренди, договір належним чином було зареєстровано, а тому підстав для задоволення позову немає. Також зазначено, що сторони повністю дійшли згоди щодо умов виконання договору при його укладанні, тривалий час позивачка отримувала орендну плату будь-яких претензій не пред`являла особисто з заявою-претензією не зверталась, при укладанні договору напевне мали на увазі нормативно грошову оцінку земельної ділянки, оскільки нарахування орендної плати здійснювалось саме від оцінки земельних ділянок.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 25 квітня 2018 року позов задоволено у повному обсязі.

В апеляційній скарзі ТОВ Злагода просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 та представник третьої особи Одеської регіональної філії Центру Державного земельного кадастру структурного підрозділу Одеської регіональної філії Центру ДЗК не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно. Тому у відповідності до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін у судове засідання не перешкоджає розглядові справи та у доступі до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи, викладені у апеляційній скарзі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

У частинах 1 та 2 ст. 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у частині 2 статті 16 ЦК України.

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (стаття 207 ЦК України).

Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (ч. 2 ст. 11 ЦК України).

За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Частиною 1 статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору та умови, що визначені законодавством як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом частини другої статті 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору, найму регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України Про оренду землі .

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України Про оренду землі .

Згідно статті 13 Закону України Про оренду землі , договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

У статті 14 Закону України Про оренду землі зазначено, що договір оренди землі укладається в письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України.

В частинах 1 та 5 статті 6 Закону України Про оренду землі зазначено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Згідно частин 1 та 2 статті 15 Закону України Про оренду землі істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

У частині 1 статті 19 Закону України Про оренду землі строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років.

Орендна плата відповідно до статті 21 Закону України Про оренду землі - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди.

Як зазначено у статті 22 Закону України Про оренду землі , в редакції, яка була чинною на час укладення договору сторонами, передбачалось, що орендна плата могла справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачці ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка, площею 4,58 га, розташована на території Кислицької сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер: НОМЕР_2 , на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 14 лютого 2001 року серії НОМЕР_3 (а. с. 8 - 10).

08 липня 2009 року сторони у справі уклали договір оренди вказаної земельної ділянки, який зареєстрований у відділі Держкомзему у Ізмаїльському районі Одеської області, запис від 24 травня 2011 року №512208294000223 (а. с. 6).

У пункті 3 строк дії договору не зазначено, а записано лише дата початку його дії - 01.01.2009 року, тоді як договір, датований 8.02.2010 року (згідно виправлення).

Згідно пункту 4.1 договору орендна плата за земельну ділянку вноситься у формі та розмірі 3 % із закресленням вартості земельного паю 48 124 грн. від НГО, тоді як, у п. 2.4 договору нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 61 163,20 гривень.

Вказане не може слугувати чітким та конкретним визначенням розміру орендної плати, оскільки не зазначена форма платежу за оренду землі (грошова, натуральна або відробіткова), порядок і способи внесення орендної плати не вказані взагалі; договір не містить механізму обчислення розміру оренди, даних про обчислення розміру орендної плати з урахуванням або без урахування індексу інфляції; не зазначено строки і місце виконання договору; додаток до договору взагалі не містить дати його підписання.

Пункт 4.2 договору не передбачений Типовим договором оренди землі, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року, із змінами в редакції яка діяла з 03.03.2004р., за своїм змістом не відповідає взагалі нормам діючого законодавства та не узгоджується зі змістом укладеного спірного Договору. Згідно цього пункту договору номенклатура, кількість і вартість продукції, яка поставляється в рахунок орендної плати, зазначається в окремій угоді, що укладається щорічно до початку чергового року оренди і є додатком до цього Договору.

Зважаючи на зміст вказаного додатку та зазначеної в ньому дати, можливо дійсно зробити висновок, що він має відношення до додаткового договору (за змістом п.4.2 номенклатура, кількість і вартість продукції, яка поставляється в рахунок орендної плати зазначається в окремій угоді, що укладається щорічно до початку чергового року оренди і є додатком до цього Договору ) , який укладається після укладення основного договору й фактично видозмінює зміст основного договору або шляхом його доповнення абсолютно новими умовами, що покладають на сторони нові (додаткові) права та/або обов`язки, або шляхом зміни (заміни) раніше узгоджених договірних умов, дію яких він фактично скасовує.

Укладення додаткового договору має здійснюватися у тій самій формі, що й основний, оскільки він є невід`ємною частиною основного договору. На нього поширюються норми чинного законодавства, в тому числі і необхідність державної реєстрації.

Додаток, датований 24 травня 011 року, не відповідає загальноприйнятим вимогам форми угоди, не зареєстрований відповідно до вимог діючого законодавства, в ньому не вказано назву, номер договору та дати його підписання, що унеможливлює підтвердження приналежності його до основного договору. В додатку відсутнє визначення розміру орендної плати, зазначено натуральна форма оплати: зерно - 1 500 кг., олія - 10 л..

Розмір орендної плати належно не визначено підтверджується і тим, що базою для визначення мінімального розміру орендної плати за земельну частку (пай) дійсно є нормативна грошова оцінка земельної ділянки, значення нормативної грошової оцінки земель щороку уточнюється на коефіцієнт індексації, який визначається відповідно до законодавства. Розрахунок в натуральній формі має відповідати грошовому еквіваленту вартості товарів за ринковими цінами на дату внесення орендної плати, також з чітким зазначенням розрахунку. Такі розрахунки та їх порядок проведення, умовами договору, та додатками до нього не були передбачені.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що підписання позивачкою договору оренди земельної ділянки без вказівки строку його дії та без чіткого визначення плати за користування об`єктом оренди, може свідчить про несправедливі істотні умови договору, які дійсно порушують її право як орендодавця, оскільки остання позбавлена можливості отримувати належну та передбачувану орендну плату за свою земельну ділянку. Відповідач здійснює оплату за землю на власний розсуд, самостійно обираючи форму оплати, її вартість, якість, місце та час оплати, тощо, позивачка як сторона угоди, позбавлена можливості впливати на цей процес, оскільки її права звужено умовами договору, який укладений на невизначений час, але щодо нього здійснено державну реєстрацію. Цей договір не відповідає вимогам закону, є не справедливим, укладеним лише на користь однієї сторони - відповідача, а тому, має бути визнаний в судовому порядку недійсним, та відповідно підлягають до задоволення похідні вимоги щодо скасування державної реєстрації вказаного договору.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

У пунктах 1, 2, та 7 постанови Пленуму Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз`яснив, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно статей 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.

Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як роз`яснено у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №2 Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції , якщо при дослідженні письмових доказів особою, яка бере участь у справі, буде подана заява про те, що доданий до справи або поданий іншою особою для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може відповідно до частини другої статті 185 ЦПК просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. При відсутності з її боку таких процесуальних дій, особа, яка подала заяву, має згідно загальним правилам доказування (стаття 60 ЦПК) подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності за клопотанням особи, яка зробила таку заяву, суд відповідно до правил частини четвертої статті 10 ЦПК сприяє їй у збиранні цих доказів (призначає експертизу, витребує інформацію від особи, за іменем якої видано документ, оголошує перерву або відкладає розгляд справи, якщо це потрібно, тощо).

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов`язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, укладання договору оренди земельної ділянки з порушенням законодавства щодо строку дії договору та орендної плати, а відповідач - ті обставини, на які він посилався як на заперечення проти позову.

З матеріалів справи вбачається, що 08 лютого 2010 року між позивачкою ОСОБА_1 та ТОВ Злагода укладено договір оренди земельної ділянки, загальною площею 4,58 га, договір зареєстрований у Відділі Держкомзему Ізмаїльського району Одеської області 24 травня 2011 року, про що у Державному реєстрі земель зроблено запис 512082994000223.

Тому договір оренди земельної ділянки починає діяти не з моменту укладання договору оренди, а з моменту його державної реєстрації - 24 травня 2011 року.

У відповідності до реєстраційної картки земельної ділянки АБИ в„–897918 Центру Державного земельного кадастру кадастровий номер земельної ділянки: НОМЕР_2 був сформований 12 жовтня 2010 року та відомості про наявні обмеження прав на земельну ділянку вказаний строк дії договору 10 років (а. с. 9).

Відповідно до пункту 4.1 договору оренди землі, орендна плата вноситься орендарем в грошової формі у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки землі як передоплата.

Сплата орендної плата у розмірі 3% визначена у відповідності до законодавства оренда земельної ділянки розпочата у 2011 році у зв`язку із змінами, внесеними Указом Президента України Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян-власників земельних ділянок та земельних часток (паїв) від 2008 року №725/2008.

Пунктом 13 договору оренди земельної ділянки зазначено, що зміна умов договору оренди земельної ділянки здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв`язується у судовому порядку.

Колегія суддів звертає увагу на те, що договір оренди землі набрав чинності 24 травня 2011 року та діяв протягом 8 років, відповідач (орендар) щороку сплачував позивачу орендну плату, що не заперечувалось сторонами у судовому засіданні та підтверджено відповідними письмовими доказами. Позивач (орендодавець) протягом всього періоду отримувала орендну плату, заперечень щодо її розміру та строку її виплати не мала, з пропозицією до відповідача щодо внесення змін до договору оренди щодо конкретизації його положень або внесення додаткових умов не зверталась.

Спір між сторонами у справі виник у зв`язку з тим, що позивачка фактично визнала те, що передала земельну ділянку іншої особі. Обставини захоплення земельної ділянки також підтверджується актом обстеження земельних ділянок на території Кислицької сільської ради Ізмаїльського району Одеської області, складеним 27 квітня 2017 року (а. с. 40).

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених в рішенні у справі Бочаров проти України від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм поза розумним сумнівом (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі Ірландія проти Сполученого королівства ). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі Салман проти Туреччини )

Аналізуючи зазначені норми матеріального та процесуального права, роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, з`ясовуючи вказані обставини, що мають значення для правильного вирішення спору та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, керуючись критерієм поза розумним сумнівом, колегія суддів вважає докази, надані позивачем докази є неналежними та недостатніми, й вважає, що вказані докази не підтверджують те, що договір оренди земельної ділянки від 08 лютого 2010 року укладений з порушенням закону щодо строку дії договору та сплати орендної плати.

Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, статті 15 ЦК України та статті 15 Закону України Про оренду землі , Верховній Суд України у постанові від 09 грудня 2015 року у справі 6-849цс15 дійшов до наступного висновку, а саме, з урахуванням частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України, частини першої статті 15 Цивільного кодексу України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Отже, у справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України Про оренду землі - об`єкта оренди суд повинен установити: чи дійсно порушують права орендодавця у зв`язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених статтею 15 указаного Закону, визначити істотність цих умов, а також з`ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав .

За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Однак, в судовому засіданні не встановлено, що відповідач порушує, не визнає або оспорює права позивача, ОСОБА_1 ..

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачкою ОСОБА_1 в судовому засіданні не доведено належним чином підстави, передбачені ст. ст. 203, 215 ЦК України та ст. 15 Закону України Про оренду землі , для визнання спірного договору оренду землі недійсним. Спірний договір оренди землі укладений у встановленої законом формі та порядку й законних підстав для визнання його недійсним немає. Тому права позивачки у зв`язку з укладеним договором оренди землі не порушені й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 є незаконними, необґрунтованими й не підлягають задоволенню.

Порушення норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України та норм матеріального права, а саме, ст. ст. 203, 215 ЦК України та ст. 15 Закону України Про оренду землі , у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог.

На підставі ч. ч. 1 та 13 ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідач, ТОВ Злагода , поніс та документально підтвердив сплату судового збору при подачі апеляційної скарги у розмірі 960 грн. (а. с. 100), тому з позивача на користь відповідача слід присудити судовий збір в сумі 960 гривень.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 2, 376, 382 - 384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Злагода задовольнити, рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 25 квітня 2018 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Злагода , за участю третьої особи Одеської регіональної філії Центру Державного земельного кадастру структурного підрозділу Одеської регіональної філії Центру ДЗК про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним та скасування державної реєстрації відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_5 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Злагода (код ЄДРПОУ 31774735)судовий збір за розгляд апеляційної скарги у розмірі 960 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 02 серпня 2019 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький

А.І.Дрішлюк

П.М.Черевко