Постанова

від 27.08.2019 по справі 915/1052/19

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2019 року м. ОдесаСправа № 915/1052/19 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Разюк Г.П., Богатиря К.В.

секретар судового засідання : Клименко О.В.

за участю представників учасників справи:

від Миколаївської міської ради, м. Миколаїв - не з`явився;

від Фізичної особи-підприємця Лигалова Андрія Вікторовича, м. Миколаїв - не з`явився;

від Фізичної особи-підприємця Волкова Ярослава Романовича, м. Миколаїв - не з`явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Миколаївської міської ради, м. Миколаїв

на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 21.05.2019 року про залишення позову без розгляду, суддя Ржепецький В.О., м. Миколаїв, повний текст ухвали складено 24.05.2019 року

у справі № 915/1052/19

за позовом Миколаївської міської ради, м. Миколаїв

до відповідача Фізичної особи-підприємця Лигалова Андрія Вікторовича, м. Миколаїв

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Фізичної особи-підприємця Волкова Ярослава Романовича, м. Миколаїв

про зобов`язання знести об`єкт самочинного будівництва та скасування запису про право власності, -

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та ухвали суду першої інстанції.

В квітні 2019 року Миколаївська міська рада, м. Миколаїв звернулась до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Лигалова Андрія Вікторовича, м. Миколаїв, в якій просила суд зобов`язати Фізичну особу-підприємця Лигалова Андрія Вікторовича, м. Миколаїв знести об`єкт самочинного будівництва - зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину, який знаходиться за адресою: м. Миколаїв, вул. Генерала Карпенка, 77-а ; скасувати запис про право власності № 1026 в книзі: 10 від 27.10.2011 року на зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину, який знаходиться за адресою: м.Миколаїв, вул. Генерала Карпенка, 77-а , за Лигаловим Андрієм Вікторовичем , реєстраційний номер майна: 18074834.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між позивачем по справі, як власником землі, та Фізичною особою-підприємцем Волковим Ярославом Романовичем, м. Миколаїв було укладено договір оренди землі, за яким позивач передав третій особі в оренду земельну ділянку для подальшого обслуговування тимчасово розміщеного зупинкового комплексу з вбудованим торгівельним павільйоном, без права оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно. В подальшому, між Волковим Я.Р. та Лигаловим А.В. було укладено договір купівлі - продажу вищезазначеного зупиночного комплексу, в зв`язку з чим, виходячи зі змісту ст. 120 Земельного кодексу України у відповідача, як нового власника, виник обов`язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, чого відповідачем зроблено не було, що і стало підставою для звернення Миколаївської міської ради з відповідним позовом.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 21.05.2019 року (суддя Ржепецький В.О.) залучено до участі у справі № 915/1052/19 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Фізичну особу-підприємця Волкова Ярослава Романовича, м. Миколаїв, позов Миколаївської міської ради, м. Миколаїв залишено без розгляду.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що в Реєстрі прав власності на нерухоме майно від 12.04.2019 року № 163280769 право власності на зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину, який знаходиться за адресою: м.Миколаїв, вул. Генерала Карпенка, 77-а , зареєстровано за фізичною особою Лигаловим Андрієм Вікторовичем , наявність у Лигалова Андрія Вікторовича статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту набуття цього статусу він виступає в такій якості у всіх правовідносинах, цивільні права й обов`язки фізичної особи, зокрема, право власності, набуваються та здійснюються у порядку реалізації цивільної дієздатності цієї особи, в зв`язку з чим суд дійшов висновку, що позовна вимога про скасування запису про право власності № 1026 в книзі: 10 від 27.10.2011 року на зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину, який знаходиться за адресою: м . Миколаїв, вул. Генерала Карпенка, 77-а , за Лигаловим Андрієм Вікторовичем , реєстраційний номер майна: 18074834, слід розглядати за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Оскільки відповідно до приписів ст. 21, 173 Господарського процесуального кодексу України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд першої інстанції на підставі п. 8 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України залишив позов без розгляду.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Миколаївська міська рада, м. Миколаїв з ухвалою суду не погодилась, тому звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить суд ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 21.05.2019 року у справі № 915/1052/19 скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм процесуального права і неповним з`ясуванням всіх обставин справи. Зокрема, скаржник посилається на те, що суд першої інстанції, залишаючи позовну заяву без розгляду, помилково виходив із того, що зазначена справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки, незважаючи на те, що право власності на відповідне нерухоме майно зареєстровано за Лигаловим А.В. як фізичною особою, вказана нерухомість використовується безпосередньо для здійснення підприємницької діяльності, тобто, Лигалов А.В. , будучи зареєстрованим відповідно до закону як фізична особа-підприємець, здійснює свою господарську діяльність на основі належного йому майна, що свідчить про можливість розгляду даної справи за правилами господарського судочинства.

Скаржник посилається на те, що юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві, і при вирішенні питання про розмежування компетенції судів недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин, тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Аналогічна позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12.06.2018 року по справі № 910/14465/17 та постанові від 18.04.2018 року по справі №910/8132/17.

До того ж, відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського процесуального кодексу України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги, якими в даній конкретній справі виступають заявлені позовні вимоги.

Також, скаржник посилається на те, що чинним законодавством, зокрема постановами Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року № 1127 Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , від 26.10.2011 року № 1141 Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно суб`єктами речових прав і обтяжень визначаються лише фізична особа та юридична особа. Тобто, внесення до Державного реєстру запису про право власності на майно за фізичною особою-підприємцем є технічно неможливим.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2019 року (головуючий суддя Діброва Г.І., судді Богацька Н.С., Разюк Г.П.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Миколаївської міської ради, м. Миколаїв на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 21.05.2019 року у справі № 915/1052/19 та призначено справу до розгляду.

У зв`язку з перебуванням судді, який не є суддею-доповідачем, Богацької Н.С. у відпустці, на підставі розпорядження керівника апарату суду від 08.08.2019 року № 543, було здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи № 915/1052/19, внаслідок якого для розгляду апеляційної скарги сформовано судову колегію у складі: головуючий суддя - Діброва Г.І., судді: Разюк Г.П., Богатир К.В.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.08.2019 року справу № 915/1052/19 прийнято до свого провадження колегією суддів у новому складі.

Відповідач та третя особа своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористались, відзив на апеляційну скаргу не надали, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В судове засідання, яке відкладалось, представники учасників справи не з`явились, представники відповідача та третьої особи про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, про що свідчить роздруківка з сайту Укрпошти та поштове повідомлення про повернення копії ухвали про відкладення розгляду справи в зв`язку із закінченням терміну зберігання. Скаржником копії ухвал Південно-західного апеляційного господарського суду про призначення справи до розгляду та відкладення розгляду справи не отримуються без поважних причин, копії ухвал направлялись скаржнику за його юридичною адресою, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями реєстрів поштових відправлень Південно-західного апеляційного господарського суду, з роздруківок з сайту Укрпошти вбачається, що направлені судом ухвали протягом тривалого часу зберігаються у точці видачі.

Згідно з п . 4 ч. 6 ст . 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому відділенні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Відповідно до ч . 3 та 7 ст . 120 Господарського процесуального кодексу України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Отже, у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Сам лише факт не отримання учасниками справи кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатами, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою учасників справи щодо отримання кореспонденції, яка надходила на їх адресу.

Відповідно до положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі Смірнов проти України , відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Також необхідно зазначити, що за змістом ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

Разом із тим право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за свою природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Так, відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень, ухвалених судами загальної юрисдикції, та ведення Єдиного державного реєстру судових рішень регулюються Законом України Про доступ до судових рішень , у відповідності до ст. 2, 4 якого Миколаївська міська рада, проявивши належну обачність, оскільки є апелянтом по даній справі, могла дізнатись з Єдиного державного реєстру судових рішень, інформація якого є загальнодоступною, про рух справи, ініціатором перегляду якої в апеляційному порядку вона є. Окрім того згідно з п. 5 ч. 4 ст. 9, ч. 1,2 ст. 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" та п. 2.6.15. Інструкції з діловодства в господарських судах України процесуальні документи (а саме: ухвали суду про призначення, відкладення розгляду даної справи) надсилались на адресу скаржника згідно інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а отже позивач неодноразово повідомлявся належним чином про час та місце розгляду справи, але не скористався належним чином своїми процесуальними правами та не отримував вищезазначених процесуальних документів за своєю юридичною адресою, що свідчить про недобросовісне відношення останнього до своїх процесуальних прав та обов`язків.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, дії учасників справи свідчать про їх небажання отримувати поштову кореспонденцію, направлену судом належним чином за їх зареєстрованими юридичними адресами, строк розгляду справи закінчився і можливості ще раз відкласти розгляд справи немає, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників учасників справи, які не скористалися своїми процесуальними правами та зловживають своїми процесуальними обов`язками .

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги , перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала Господарського суду Миколаївської області від 21.05.2019 року у справі № 915/1052/19 частковому скасуванню з направленням справи на розгляд до суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Господарським судом Миколаївської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, в квітні 2019 року Миколаївська міська рада, м.Миколаїв звернулась до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Лигалова Андрія Вікторовича, м. Миколаїв, в якій просила суд зобов`язати Фізичну особу-підприємця Лигалова Андрія Вікторовича знести об`єкт самочинного будівництва - зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину, який знаходиться за адресою: м. Миколаїв, вул. Генерала Карпенка, 77-а ; скасувати запис про право власності № 1026 в книзі: 10 від 27.10.2011 року на зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину, який знаходиться за адресою: м. Миколаїв, вул. Генерала Карпенка, 77-а , за Лигаловим Андрієм Вікторовичем , реєстраційний номер майна: 18074834.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 23.04.2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 915/1052/19 за правилами загального позовного провадження, встановлено позивачу 10-денний строк з дня отримання цієї ухвали для усунення недоліків позовної заяви, зазначених у мотивувальній частині ухвали. Зокрема, судом зазначено про порушення позивачем положень ст. 21 Господарського процесуального кодексу України щодо недопущення об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

06.05.2019 року до Господарського суду Миколаївської області від Миколаївської міської ради, м. Миколаїв надійшла заява, в якій скаржник зазначив, що незважаючи на те, що право власності на відповідне нерухоме майно зареєстровано за Лигаловим А.В. як фізичною особою, вказана нерухомість використовується безпосередньо для здійснення підприємницької діяльності, тобто Лигалов А.В. , будучи зареєстрованим відповідно до закону як фізична особа-підприємець, здійснює свою господарську діяльність на основі належного йому майна, що свідчить про можливість розгляду даної справи за правилами господарського судочинства.

В зв`язку з невиконанням приписів ухвали Господарського суду Миколаївської області від 23.04.2019 року щодо усунення позивачем у встановлений судом процесуальний строк недоліків позовної заяви, зазначених у мотивувальній частині ухвали, ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 21.05.2019 року (суддя Ржепецький В.О.) позов Миколаївської міської ради, м. Миколаїв залишено без розгляду, але при цьому залучено до участі у справі № 915/1052/19 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Фізичну особу-підприємця Волкова Ярослава Романовича, м. Миколаїв.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви, за якими суд апеляційної інстанції погодився з аргументами, викладеними скаржником в апеляційній скарзі.

Згідно ст. 14 Господарського процесуального кодексу України за принципом диспозитивності учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ст. 173 Господарського процесуального кодексу України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги). Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Таким чином, зазначеними нормами процесуального права передбачено право позивача пред`явити позов до кількох відповідачів, об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами.

Під вимогою розуміється матеріально-правова вимога, тобто предмет позову, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача. Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких ґрунтуються ці вимоги. Дозволяється об`єднувати вимоги, які пов`язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги або є однорідними.

Об`єднання позовних вимог надає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також запобігти можливості винесення різних рішень за однакових обставин.

У даному випадку, позивачем заявлено позов, у якому об`єднано дві позовні вимоги про:

- зобов`язання Фізичної особи-підприємця Лигалова Андрія Вікторовича знести об`єкт самочинного будівництва - зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину, який знаходиться за адресою: м. Миколаїв, вул. Генерала Карпенка, 77-а ;

- скасування запису про право власності № 1026 в книзі: 10 від 27.10.2011 року на зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину, який знаходиться за адресою: м. Миколаїв, вул. Генерала Карпенка, 77-а , за Лигаловим Андрієм Вікторовичем , реєстраційний номер майна: 18074834.

Підставою позовної вимоги про зобов`язання Фізичної особи-підприємця Лигалова Андрія Вікторовича знести об`єкт самочинного будівництва є доводи стосовно недотримання новим власником нерухомого майна приписів ст. 120 Земельного кодексу України щодо обов`язку оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, чого зроблено відповідачем не було, отже, об`єкт нерухомості, розташований на ній, слід вважати самочинним будівництвом, який підлягає знесенню.

Підставою позовних вимог про скасування запису про право власності є доводи про те, що державна реєстрація на спірний об`єкт була проведена з порушенням вимог закону, оскільки об`єкт слід вважати самочинним будівництвом, а відповідно до ч. 2 ст. 376 Цивільного кодексу України, особа, яка здійснила самочинне будівництво, не набуває право власності на такий об`єкт, що свідчить про необхідність скасування реєстрації такого права.

Отже, звертаючись до місцевого господарського суду з позовом до Фізичної особи-підприємця Лигалова Андрія Вікторовича, Миколаївська міська рада заявила дві позовні вимоги, вимогу про зобов`язання знести об`єкт самочинного будівництва, як основну, та вимогу про скасування запису про право власності на зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину, як похідну.

Разом з тим, в оскаржуваній ухвалі, місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовна вимога про зобов`язання знести об`єкт самочинного будівництва підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки між позивачем та відповідачем як Фізичною особою-підприємцем можуть існувати господарські правовідносини, які витікають, зокрема, з рішення Миколаївської міської ради від 15.09.2015 року № 49/36 "Про відмову ФОП Лигалову А.В. у передачі в оренду земельної ділянки для обслуговування зупиночного комплексу з вбудованим торговельним павільйоном по вул. Генерала Карпенка, 77-а ". Одночасно, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимога щодо скасування запису про право власності на зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину, має вирішуватися за правилами Цивільного процесуального кодексу України, оскільки скасування запису про право власності обов`язково буде впливати на майнові права тієї фізичної особи, щодо якої ці реєстраційні дії буде скасовано.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза "судом встановленим законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі "Занд проти Австрії" зазначив, що поняття "суд, встановлений законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.

Суд, який розглянув справу, що не належить до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

У ст. 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У ст. 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України Про судоустрій і статус суддів суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Відповідно до положень п. п. 1, 6, 13 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:

- справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;

- справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права;

- вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами.

При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин, тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Аналогічної правової позиції дотримується Велика Палата Верхового Суду у постанові від 19.06.2019 року по справі № 810/2770/18, від 18.06.2019 року по справі № 924/478/18 та інших.

Отже, якщо стороною у спорі є фізична особа-підприємець при вирішенні питання щодо підвідомчості такого спору господарському суду, суд повинен встановити характер спірних правовідносин, а саме: чи пов`язані такі правовідносини з господарською діяльністю фізичної особи-підприємця, чи витікають з правовідносин, в яких фізична особа-підприємець виступає саме як фізична особа.

Згідно з ч. 1 ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Приписами ст. 55 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб`єктами господарювання є: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Згідно зі ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями.

Відтак, підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 320 Цивільного кодексу України).

Тобто, фізична особа, яка є власником, зокрема, об`єкта нерухомості, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.

Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (ч. 2 ст. 50 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 3 ст. 128 Господарського кодексу України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється.

Згідно з ч. 1 ст. 128 Господарського України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 цього Кодексу.

У відповідності з ч. 1 ст. 58 Господарського кодексу України суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

Набуття статусу підприємця не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи. Натомість, згідно з ч. 8 ст. 4 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

Водночас наявність у фізичної особи статусу суб`єкта господарювання не означає, що усі правовідносини з її участю є господарськими. Так, неодмінними ознаками господарської діяльності є сфера суспільного виробництва з метою задоволення не власних потреб виробника, а інших осіб, поєднання приватного інтересу, наприклад, в одержанні прибутку та публічних інтересів суспільства в особі широкого кола споживачів

Статтею 51 Цивільного кодексу України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Так у справі, що розглядається, до суду заявлена позовна вимога щодо скасування запису про право власності на зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину за Лигаловим Андрієм Вікторовичем , як власником зазначеного нерухомого майна, при цьому зазначене нерухоме майно зареєстровано за Лигаловим Андрієм Вікторовичем , як за фізичною особою. Разом з тим, судова колегія звертає увагу на наступне: з матеріалів справи вбачається, що вищезазначене майно використовується Лигаловим Андрієм Вікторовичем саме з метою здійснення ним підприємницької діяльності. Про зазначене свідчить зокрема те, що відповідач по справі, саме як Фізична особа-підприємець неодноразово звертався до позивача з метою оформлення земельної ділянки під належним йому нерухомим майном в оренду, про що свідчать наявні у матеріалах справи інформаційні листи та рішення Господарського суду Миколаївської області від 21.02.2019 року у справі № 915/983/18. Тобто, в даному випадку, Фізична особа-підприємець Лигалов Андрй Вікторович використовує належне, зареєстроване за ним, як фізичною особою, нерухоме майно саме з метою здійснення господарської діяльності як підприємець, а не як фізична особа. Доказів на підтвердження протилежного матеріали справи не містять.

Відтак, в даному випадку відповідач у спірних правовідносинах виступає саме як суб`єкт підприємницької діяльності, а вимога про скасування запису про право власності на зупиночний комплекс із вбудованим торгівельним павільйоном магазину заявлена, як похідна, в зв`язку з чим, зазначена позовна вимога має розглядатись за правилами господарського судочинства.

Також суд погоджується з доводами скаржника стосовно того, що чинним законодавством, зокрема постановами Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року №1127 Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , від 26.10.2011 року № 1141 Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно суб`єктами речових прав і обтяжень визначаються лише фізична особа та юридична особа. Тобто, внесення до Державного реєстру запису про право власності на майно за фізичною особою-підприємцем є технічно неможливим.

Крім того, судова колегія зазначає, що оскарження рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого майна безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо нерухомого майна з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права власності на це нерухоме майно. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб`єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами господарського судочинства. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.04.2018 року у справі № 817/1048/16.

Посилання суду першої інстанції на правові позиції Верховного суду, викладені у постановах від 14.06.2016 року у справі № 21-41а16, від 11.04.2017 року у справі №808/2298/15 судовою колегією не приймаються, оскільки викладені у них висновки Верховного Суду стосуються розмежування цивільної/господарської юрисдикції та адміністративної з огляду на характер спору. Також не приймаються до уваги посилання суду на постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 року у справі №306/2004/15-ц, оскільки в зазначеній постанові мова йде про статус фізичної особи-підприємця у правовідносинах з отримання та оформлення земельної ділянки в оренду, до того ж у зазначеній постанові Верховний Суд також акцентує увагу на тому, що фізична особа-підприємець у даному спорі використовує спірну земельну ділянку саме як фізична особа, а не з метою здійснення господарської діяльності, що також свідчить про висновок щодо характеру правовідносин, з яких виник спір, як визначального критерію розмежування компетенції судів.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо залишення позову без розгляду на підставі п. 8 ч.1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України, з мотивів недотримання позивачем вимог щодо об`єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам (ч. 4 ст. 173 Господарського процесуального кодексу України).

До того ж, судом першої інстанції позов залишено без розгляду з підстав того, що позивач не виконав вказівки суду, але, як вбачається з матеріалів справи, позивач надав на вимогу суду свої пояснення щодо юрисдикції, з якими суд не погодився, але це не є підставою саме залишення позову без розгляду за нормами ст.226 Господарського процесуального кодексу України, і у випадку встановлення судом того, що справа не підлягає вирішенню судом господарської юрисдикції, суд повинен закрити провадження у справі за нормами ст. 231 Господарського процесуального кодексу України. Тому в даному випадку суд припустився неправильного застосування норм процесуального права України при постановленні оскаржуваної ухвали.

Правомірність залучення оскаржуваною ухвалою до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ФОП Волкова Я.Р. судовою колегією в апеляційному порядку не переглядається, оскільки відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Але судова колегія звертає увагу суду першої інстанції, що залишаючи позов без розгляду неможливо здійснювати будь-які подальші процесуальні дії з руху цієї справи, зокрема, по залученню до участі у справі будь-яких осіб, що також є порушенням норм чинного процесуального законодавства України.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За таких обставин, судова колегія вважає, що аргументи , викладені в апеляційній скарзі Миколаївської міської ради, м. Миколаїв знайшли своє підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваної ухвали, у зв 'язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала Господарського суду Миколаївської області від 21.05.2019 року у справі № 915/1052/19 не відповідає вимогам процесуального законодавства і є достатні правові підстави для її часткового скасування з направленням справи до місцевого господарського суду для розгляду.

Клопотання скаржника про стягнення судових витрат судом апеляційної інстанції не розглядається з огляду на приписи ч. 14 ст. 129, п. 5 ч. 1 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України, а розподіл судових витрат повинен бути здійснений за результатами розгляду спору в суді першої інстанції.

Керуючись ст. 173, 226, 269, 270, 271, 275, 280-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Миколаївської міської ради, м. Миколаїв на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 21.05.2019 року у справі № 915/1052/19 - задовольнити.

Скасувати ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 21.05.2019 року у справі №915/1052/19 в частині залишення позову Миколаївської міської ради, м. Миколаїв за вих. № 1680/02.02.01.22/02.06./14/19 від 16.04.2019 року без розгляду у справі 915/1052/19, повернення виконавчому комітету Миколаївської міської ради (р/р 35411001027733, ЄДРПОУ 04056612, ГУДКСУ у Миколаївській області, МФО 826013) зі спеціального фонду Державного бюджету України (Банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), МФО банку 899998, рахунок 34313206083007, одержувач: УК у м. Миколаїв 22030101, ЄДРПОУ 37992781, код класифікації доходів: 22030101, Назва коду класифікації доходів: судовий збір, назва суду: Господарський суд Миколаївської області) судового збору, сплаченого при поданні позову за платіжним дорученням № 136 від 05.03.2019 в розмірі 3842 грн . 00 коп.

Залишити без змін ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 21.05.2019 року у справі № 915/1052/19 в частині залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Фізичної особи -підприємця Волкова Ярослава Романовича, м. Миколаїв.

Справу № 915/1052/19 направити до Господарського суду Миколаївської області для розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст . 288 Господарського процесуального кодекс України .

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 27.08.2019 року.

Повний текст постанови складено 28 серпня 2019 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва Судді Г.П. Разюк К.В. Богатир